Розділ 5. Коли минуло ще декілька місяців, Анна почала потроху звикати до життя в будинку Адама

Коли минуло ще декілька місяців, Анна почала потроху звикати до життя в будинку Адама. Навіть те, що вона постійно наштовхувалася на щось, пов’язане з його покійною дружиною, вже не сприймалося так гостро. Здається, людині властиво звикати до всього. По‑ справжньому її тепер непокоїли хіба старші діти Адама. Полюбити їх – це, як виявилося, лише половина справи. Вона повинна навчитися їх розуміти та якось давати з ними раду.

З Войцехом знайти спільну мову категорично не вдавалося. Її появу тут хлопчик зустрів у штики. Так, ніби інтуїтивно зрозумів, як вона тут опинилася, а може, навіть запідозрив, якою насправді є її роль у житті родини та батька. «Цілковите неприйняття» – так делікатно окреслила для себе цю проблему Анна. Насправді Войцех не лише нікого, окрім Адама, не слухав, але й був агресивним, непоступливим і щомиті здатним на підступ. У присутності батька, щоправда, якось стримувався, і Анна вирішила не докучати Адамові скаргами. Сяк‑ так давала собі раду сама. Войцеха теж можна зрозуміти. Він не лише втратив маму, але й опинився під одним дахом із жінкою, яка нахабно претендує на роль господині помешкання, якщо взагалі не на те, щоб у майбутньому стати його мачухою. Тут будь‑ хто поводитиметься агресивно. Їй пощастило, що Войцех замалий для того, щоб зрозуміти всі нюанси ситуації та допекти їй по‑ справжньому. Можливо, це ще попереду, а поки вони дотримувалися своєрідної мовчазної угоди – коли Адам вдома, Войцех поводиться чемно і ніяк не виказує своєї ворожості, а вона, натомість, не скаржиться на нього батькові. Як поводитися з хлопцем далі, Анна не уявляла. Не мала жодних підстав розраховувати на те, що у Войцеха хоч колись з’являться теплі почуття до неї. Навіть подумки не могла дорікнути йому цим, а тим паче вимагати інакшого ставлення. У чомусь малий мав рацію. Вони з Адамом самі довели його до таких крайнощів.

Добре, що хоч із Люциною у неї нема серйозних проблем. З нею якось відразу і без жодних зусиль знайшла спільну мову. Лагідна, несмілива, доволі замкнута і сором’язлива, до Анни вона несподівано швидко прихилилася. Усюди ходила за нею, щось їй постійно розповідала, з цікавістю спостерігала за тим, як та доглядає за молодшими дітьми і навіть, як вміла, допомагала їй у тому. Зворушена такою щирою дитячою прихильністю, Анна не лише відразу полюбила дівчинку, але й намагалася приділяти їй якомога більше часу. Іноді навіть значно більше, ніж могла собі дозволити. Чомусь саме цю дитину шкодувала найдужче і чомусь саме перед нею відчувала найсильнішу провину. Чому так? І сама до ладу не розуміла, проте відчувала, що після смерті дружини Адама саме ця дівчинка опинилася дивним чином виокремленою з‑ поміж інших дітей. Ні, її не кривдили, не сварили, не відмовляли у проханнях, проте Анна відчувала, що життя Люцини дуже сильно змінилося і що саме вона втратила те, чого ніхто інший їй замінити не зможе. Яніні легше – вона ніколи не знала рідної мами і тому не відчуватиме втрати так гостро, як старша сестра.

З кожним днем Анна все глибше поринала в родинні клопоти та проблеми, і поступово вони так міцно увійшли в її життя, що вона вже й не уявляла, як жила інакше. Тішилася з того, як росте Еля, абсолютно так само сильно та щиро, як і з того, як зміцніла та виросла Яніна. А та й справді на диво швидко набрала вагу і вже не була такою хворобливою та слабкою, як у перші тижні після народження. Дедалі виразнішою ставала надія на те, що важкі пологи минулися без серйозних наслідків для дитини. У свої чотири місяці дівчинка виглядала здоровою, міцною та життєрадісною. Навіть більше – майже не завдавала Анні клопотів. Хіба трохи більше, ніж колись Еля, плакала, а десь над вечір у неї траплялися кількагодинні безпричинні напади крику, проте потроху і вони ставали винятком. Врешті, Анна й зовсім перестала непокоїтися. Здається, те, чого всі так сильно боялись, не справдилося. І слава Богу, бо важко уявити щось трагічніше, аніж важкохвора дитина в родині.

Життя потроху входило у звичну колію і вже не створювало Анні так багато проблем та неприємних моментів, як на початках. Діти росли, ніхто серйозно не хворів, навіть епідемія холери, яка того року знов нагадала про себе, нікого з домашніх чи прислуги не зачепила. Анна поступово навчилася давати лад домашньому господарству і почувалася дедалі впевненіше. Навіть стосунки з Адамом тепер приховувала хіба від дітей та сторонніх людей, але не від прислуги. Зрештою, довго зберігати таємницю все одно було б нереально. За два місяці вся прислуга знала, що годувальниця маленької Яніни час від часу надовго зникає в кабінеті їхнього пана, а сам він десь серед ночі іноді приходить до неї в кімнату і залишається там до світанку. Дурний би не зрозумів, чим вони там займаються і до чого все йде. Особливо, якщо врахувати, як він дав усім зрозуміти, що не терпітиме жодного необережного слова чи бодай тіні зневаги до Анни. А потім практично відкритим текстом попередив, що вона тут господиня і будь‑ які суперечки з нею матимуть для того, хто їх собі дозволив, сумні наслідки. Останнє подіяло майже магічно. Усі розмови та перешіптування загнало у глибоке підпілля, а Анні стало не до порівняння легше займатися хатніми справами.

У зв’язку з жалобою на запусти в будинку Адама не було ні гучних товариських забав, ані великих родинних гостин, ані візитів напівзнайомих людей. Коли приїздив хтось із родини, Анна намагалася не лише тримати дистанцію, але й взагалі не виходити на люди. На щастя, становище годувальниці наймолодшої дитини господаря їй у тому сприяло. Майже завжди вдавалося відсидітись у себе в кімнаті. Та й загалом цієї зими якимось дивом вони уникли значного розголосу та не спровокували жодного великого скандалу. Все, що отримали, – це невиразні розмови, перешіптування за плечима і не надто химерні припущення сусідів щодо характеру їхніх стосунків. Найцікавіше, що про їхнє з Адамом минуле тут ніхто не знав. Більшість сприймала ці стосунки як те, що не має передісторії і почалося лише після смерті Анелі. Серйозний осуд викликало хіба те, що вони почали занадто швидко шукати розраду, проте доки, бодай зовні, вони з Адамом дотримувалися пристойності, їх не ігнорували.

Усе змінилося навесні та влітку. Втомившись від того, що постійно доводиться тримати стосунки у таємниці, вони поступово втратили пильність і вже не намагались приховати те, що живуть в гріху. Звикнувши до лояльності оточення, не бачили жодної з тих маленьких дрібничок, які зазвичай зраджують коханців перед сторонніми людьми. Ані своїх занадто відвертих та довгих поглядів тоді, коли за ними слідкують чужі очі, ані мимовільних доторків чи слів, які мають дивну неофіційну тональність, ані того, що вони намагаються бути якомога більше разом – на прогулянці за містом, у власних кімнатах, на центральних площах середмістя, де щомиті можна зустріти когось із родини чи товариства, в закапелках старих вуличок, де взагалі годі когось побачити, і навіть до його сестри почали ходити разом. Анна взагалі боялася повірити в те, що закінчилися безкінечні очікування, невизначеність та щоденна загроза того, що кожна зустріч із Адамом може виявитися останньою.

Для нього ж було незвичним приходити додому і бачити там жінку, яка його любить. Це поєднувалося з цілковитою безконфліктністю Анни в буденному житті, з її бажанням довести помешкання і все в ньому до ідеального стану, з відданістю дітям та інтересам родини. Здається, Анна – не лише добра коханка, але й хороша мама для всіх без винятку його дітей. Навіть її напівдитяча закоханість нікуди не зникла, а переросла в щось значно серйозніше – у відданість і бажання зробити його щасливим. Таке важко переоцінити. Усі майнові, станові та релігійні проблеми, які отримав разом із нею, – ніщо у порівнянні з тим, що має натомість. Навіть її дрібні вади якось не помічалися. Давно звик до емоційності, сентиментальності та нераціональності Анни. Хтозна, може, саме за цю щирість та безпосередність він і любить її. У шлюбі з Анелею ніколи того не мав. Жили кожен своїм осібним життям і намагалися не перетинатись. Усе раціонально, емоційно виважено, влагоджено відповідно до спільних інтересів та позбавлено жодного натяку на теплі стосунки чи справжню тілесну або духовну близькість. Добре зорганізовані партнерські відносини – і тільки. Довго таке тривати не могло. Відчував, що втрачає щось дуже важливе та почувався ошуканим. Про інші нюанси взагалі волів не згадувати. Ані він, ані Анеля не поводилися гідно.

Дивлячись на розвиток стосунків Адама й Анни, ніхто не сумнівався, що лише необхідний термін жалоби утримує його від третього шлюбу. Зв’язок зі звичайною коханкою відверто не афішують і не беруть так близько до голови та до серця. Тут щось серйозніше, бо здоровий глузд він таки втратив і так поводиться з годувальницею своєї доньки, що це починає межувати зі справжнім скандалом. Його покійна дружина була справжньою шляхтянкою, а ця невідомо хто і що. Кажуть, що вона вдова по якомусь збіднілому і давно збанкрутілому шляхтичу, проте занадто вже вона молода, гарна та легковажна. Подейкують, вона мала не найкращу репутацію ще до одруження, і навіть заміж вийшла, бо вже була при надії. Зрештою, жодна порядна жінка не дозволятиме так безцеремонно себе компрометувати і тим паче не житиме в одному будинку з чоловіком, який нещодавно втратив дружину. Напевно, злакомилася на становище, маєтки та гроші. За походженням вона йому нерівня. Таких ніколи і ніде не бракує. Використовує свою красу, молодість та тіло для того, щоб закрутити голову заможному і вже не молодому чоловікові. Хоч би Бога побоялась і людей посоромилася.

Після літніх місяців, які родина провела в маєтку, чутки, поговори і перешіптування відновилися з подвійною силою і не затихали, а переслідували Анну та Адама на кожному кроці.

А вони нарешті просто були щасливі разом. Щасливі без жодних умов і обмежень, щасливі всупереч тому, що не мали б бути щасливими. А може, саме тому й були щасливі, що попри все нарешті були разом.