Строки позовної давності та їх значення

Якщо відновлення порушеного суб’єктивного права не досягнуто в оперативному або претензійному порядку, управомочена особа може звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до юрисдикційного органу. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності. Призначення останніх полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим, відновити суб’єктивне право або юридичний обов’язок або іншим способом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реалізацію закладених у суб’єктивному праві можливостей і задовольнити інтерес управомоченого.

У ст. 256 ЦК України позовна давність визначається як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.Позовну давність не слід розглядати як строк, протягом якого особа може звернутися досуду з вимогою про захист свого порушеного права. Відповідно до ч. 2 ст. 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив же позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК).

Позовну давність слід відрізняти від присіяних (преклюзивних) строків, гарантійних строків, строків оперативного захисту цивільних прав і претензійних строків.

Для деяких правовідносин у законі передбачається, що нездійснення права або невиконання обов’язку у певний строк призводить до припинення цього права або обов’язку. Такі строки називаються присічними (преклюзивними). Так, відповідно до ч. 1 ст. 247 і ч. 1 ст. 248 ЦК строк дії довіреності визначається у самій довіреності. Якщо строк її дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Представництво за довіреністю припиняється в разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії довіреності є присіяним строком, оскільки з його закінченням припиняється право представника діяти від імені особи, яку він представляє.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну та спеціальну. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. Вона застосовується, як правило, до всіх вимог цивільно-правового характеру, якщо тільки для окремих видів вимог не передбачено спеціальної позовної давності, і незалежно від того, хто подає позов: чи громадянин (фізична особа), чи юридична особа, чи держава, тощо.Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.[10]

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; 3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 ЦК України); 4) у зв’язку з недоліками проданого товару (стаття 681 ЦК України); 5) про розірвання договору дарування (стаття 728 ЦК України); 6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 ЦК України); 7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 ЦК України).

За ЦК 1963 р. (ст. 73) діяло імперативне правило про те, що сторони за своєю згодою не мали права змінювати тривалість установлених законом строків позовної давності та порядок їх обчислення. За новим ЦК не допускається лише скорочення позовної давності за згодою сторін, але за взаємною згодою сторони можуть збільшувати тривалість позовної давності, встановленої законом. Причому договір (угода) щодо збільшення позовної давності має укладатися у письмовій формі. Таке розширення сфери розсуду сторін у питаннях збільшення позовної давності є цілком доцільним, враховуючи й правило, закріплене у ч. 3 ст. 267 ЦК, про те, що позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а отже, може й взагалі не враховуватись судом за відсутності такої заяви сторін. Можливість за угодою сторін збільшення позовної давності стосується як загальних, так і спеціальних строків позовної давності.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК України.Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Однакове застосування встановленого законом порядку обчислення цивільно-правових строків, у тому числі позовної давності, безумовно, посилює гарантії захисту суб’єктивних прав та інтересів учасників цивільних відносин.[10]