Розділ 2 загальна характеристика основних моделей конституційного правосуддя.

2.1 Поняття види та особливост англо американської системи (моделі)

Сфера застосування англійського права, в принципі, обмежується Англією і Вельсом. Англійське право не є правом усієї Великобританії, поза як у Північній Ірландії, Шотландії, на островах Ла-Маншу й острові Мен не діє англійське право.

У групу англійського права входять поряд з правом Англії та Вельса правові системи Північної Ірландії, Ірландії, Канади (крім Квебеку), Австралії, Нової Зеландії, а також право деяких інших держав — колишніх колоній Британської імперії: наприклад, Антигуа та Барбуда, Багамів, Барбадосу, Белізу, Гренади, Домініки, На-уру, Сент Кітцу і Невісу, островів Тонга, Фіджі, Ямайки (на цей час ці держави є членами Британської Співдружності). До цієї групи тяжіють змішані правові системи Гани, Гамбії, Нігерії, Сьєрра-Леоне, Танзанії, Бангладеш, Брунею, Індії, Пакистану, Сингапуру тощо, де запозичене англійське загальне право взаємодіє з релігійними і традиційними правовими системами.

Другу групу утворює право США, яке має своїм історичним джерелом англійське загальне право, але на сьогодні є цілком самостійним і сутгєво відрізняється від англійського.

Для позначення цієї правової сім'ї зазвичай на рівних підставах використовуються такі терміни:

«сім 'я англо-амершсанського права», який підкреслює той факт, що саме англійське та американське право становлять основу двох самостійних груп і домінують у цій правовій сім'ї;

«сім'я загального права», використання якого пояснюється тим, що в розвитку правових систем цієї правової сім'ї основна роль належить нормам, створеним судовою практикою (тобто загальному праву);

«сім'я англосаксонського права», який демонструє те, що правові системи, які входять до цієї правової сім'ї, склалися під впливом системи і принципів англійського права; слід мати на увазі, що цей термін, строго кажучи, стосується тільки найдавнішого періоду розвитку права Англії..

Наступність права. Найяскравіше ця риса, що характеризує специфіку історії формування сім'ї загального права, виявилась в англійському праві: з 1066 року воно розвивається без будь-яких радикальних і революційних змін. Цьому сприяли два фактори:

з 1066 року Англія не знала іноземної військової експансії;

акти Парламенту і судові прецеденти не втрачають своєї юридичної сили тільки з тієї причини, що з'явилися давно і застаріли. Англійці вважають, що довголіття правової норми — вірна ознака її необхідності, соціальної обґрунтованості й авторитетності. Так, у судових справах, що розглядалися у XX столітті, застосувалися, наприклад, Глостерський статут 1278 року, який визначає межі необхідної оборони, та Закон про державну зраду 1351 року.

Визнання наступності права має велике практичне значення. Виходячи з цієї особливості англійського права, юридична практика завжди прагнула розглядати право як незмінне в часі. Тому судці зверталися насамперед до тих судових рішень, що приймалися раніше, і кожного разу були змушені шукати логічний зв'язок між «старим» правом і новими справами. Ця особливість англійського права трактується як утвердження панування права над свавіллям суддів і значною мірою обмежує свободу суддівського розсуду1.

Звичайно, реформи правової системи в Англії відбувалися. Проте вони ніби «вростали» в існуюче правове поле, набуваючи характеру еволюційних змін, до того ж дуже повільних.

Відсутність рецепції римського права. Це, однак, не свідчить про те, що римське право взагалі не мало ніякого впливу на правові системи, які належать до англо-аме- риканської сім'ї. Такий вплив безумовно існує, але про-
тягом усієї історії розвитку він був незначним і не стосувався засад загального права.
Суддівський за своєю природою та змістом характер права. Без усяких перебільшень можна говорити про те, що основа англосаксонської правової системи була закладена завдяки діяльності судів. На всіх етапах історичного розвитку норми, створені суддями, вважаються основним джерелом в англосаксонській правовій сім'ї. Сьогодні суди у країнах загального права також не обмежуються тільки застосуванням положень законодавства. Фактично вони створюють право (судові прецеденти), коли вирішують спори або звертаються до тлумачення законів.

Розвиток загального права юристами-практиками. Звідси, на думку юристів з країн романо-германського права, — деяка стихійність і неозорість правового масиву, відсутність раціональних засад у його системі. Отже, загальне право — це не продукт суворих теоретичних та логічних викладок вчених. Воно завжди було і залишається результатом досвіду суддів і змагання учасників процесу.

Менш абстрактний характер норм, ніж у романо- германському праві. Це пояснюється тим, що більшість норм англосаксонського права створювалася при розгляді судами реальних справ, і тому ці норми розраховані на вирішення конкретних суперечок, а не на встановлення загальних правил поведінки на майбутнє.
Виокремлення в англосаксонському праві прецедентного та статутного права. Прецедентне право традиційно визначається як право, що складається з норм і принципів, які створюються і застосовуються суддями в процесі винесення ними судових рішень. Статутне право — це право, норми якого мають своїм джерелом не судову практику, а волю держави в особі її законодавчих органів. Норми статутного права містяться в актах законодавчих органів (статутах) і актах делегованого законодавства.

Існування в англосаксонському праві загального права та права справедливості. Норми загального права сформувалися внаслідок діяльності королівських судів. Право справедливості виникло при винесенні рішень лор-дом-канцлером і було покликане доповнити загальне право; воно є системою більш гнучких норм, створених передусім внаслідок застосування такого принципу, як «суд по совісті, а не за традицією та звичаєм».
Відсутність принципового значення поділу на приватне і публічне право. Ця особливість обумовлюється принципом верховенства права, згідно з яким усі є рівними перед правом, а держава виступає на правовому полі лише як один із суб'єктів права поряд із приватними особами. Тому як державі, яка повинна захищати публічний інтерес, так і окремим особам, які повинні мати можливість реалізовувати свої приватні інтереси, необхідно на рівних підставах доводити в суді свою правоту щоразу, коли вони звертаються за правосуддям.

У зв'язку з цим, вважають англійські юристи, немає ніякого сенсу створювати самостійні галузі приватного та публічного права, які будуть по-різному захищати інтереси держави й інтереси окремої особи. Згідно з принципом верховенства права англійський суд не виступає на боці держави. Англійськими правниками поділ права на приватне і публічне заперечується з особливим пафосом, оскільки такий поділ завжди розглядався як реалізація ідеї про те, що держава та уряд можуть праву не підкорятися1. Як твердять англійські судді, верховенство права — це одне, а державний інтерес — то зовсім інше. Є речі, які не можна робити в ім'я права, але які треба робити задля державного інтересу

Важливість поділу на матеріальне і процесуальне право. Матеріальне право визначає права й обов'язки, свободи і повноваження людей, тоді як процесуальне право стосується забезпечення цих прав і обов'язків, зокрема, воно пов'язане з судовою процедурою і доказами. Слід зазначити, що для англо-американського права характерна розвиненість юридичного процесу, на основі якого і розвиваються матеріальні галузі права. Це одна з суттєвих відмінностей сім'ї загального права від романо-герман-ського права. У минулому, хоча сьогодні це може здатися дивним, саме процесуальному праву належала провідна і системоутворююча роль у правовому розвитку.

Непоширеність кодификацїї. У країнах романо-гер- манського права переважна більшість важливих норм міститься в писаних кодексах, що є неприйнятним для країн загального права. Як уже зазначалося, англосаксонська система є продуктом її історичного розвитку, а будь-яка коди- фикація, за образним висловом, — це завжди удар сокири по безперервному плину часу. Проте кодифікаційні роботи все ж таки проводяться.

Так, наприклад, в Англії сьогодні триває робота над проектом Кримінального кодексу, який був офіційно опублікований у 1967 році. У багатьох штатах США існують кримінальні, цивільні та цивільні процесуальні кодекси. Однак кодекси, що існують у країнах загального права, не схожі за своїм характером на кодекси країн романо- германської правової сім'ї. Вони є результатом консолідації права, що і відрізняє їх від кодексів європейського типу.
Змагальна судова процедура. Ця особливість англосаксонської правової системи означає, що суд, вирішуючи як цивільні, так і кримінальні справи, займає нейтральну, неупереджену позицію і відповідальний лише за прийняття рішення у справі; сторони самі розробляють та подають докази й аргументи, на яких грунтуватиметься рішення; судова процедура концентрується головним чином на зіткненні протилежних доказів і аргументів, наданих сторонами; сторони мають рівні можливості представляти та обговорювати свої справи з тим, хто приймає рішення.

Важлива роль інституту суду присяжних. Хоча присяжні були сприйняті і романо-германським правом, проте цей інститут найповніше наклав свій відбиток саме на право Англії і США

В США конституційне правосуддя не відокремлене від загального правосуддя: всі конституційні справи розглядаються судами загальної юрисдикції, причому як на федеральному рівні, так і на рівні штатів. Як зазначає американський вчений В. Бернхем, говорити про єдину " судову систему" Сполучених Штатів недоречно, тому що насправді в країні існує 51 судова система: федеральна судова система і судова система кожного штату [8, с. 175]. О.А. Жидков вказує на наявність правового дуалізму в США, коли в межах кожного штату співіснує місцеве право і федеральне законодавство [4, с. 8]. В кожному штаті є свій власний суд останньої інстанції, якому належить останнє слово у тлумаченні законів штату. Лише в тих випадках, коли при розгляді справи виникає питання застосування федерального закону, незалежно від того, де вперше розглядалася ця справа, в федеральному суді чи суді штату, можна говорити про єдину судову систему, де судом останньої інстанції виступає Верховний суд Сполучених Штатів. Судова система, подібна до американської, існує і в деяких інших федеративних державах (наприклад, в Мексиці і Австралії). Проте федеральний устрій не передбачає обов’язкового співіснування двох судових систем — федеральної і суб’єктів федерації. Наприклад, Австрія і Німеччина також федеративні держави, але суди земель і вищі федеральні суди складають в цих державах єдину централізовану систему [7, с. 334].

Ми не ставимо за мету розглянути особливості конституційної юстиції в усіх 50 штатах. Досліджуючи механізм реалізації судового конституційного контролю в межах федеральної судової системи, ми звернемо увагу лише на найбільш загальні особливості конституційної юстиції штатів.

Важливе місце в структурі методології юридичної науки, як і кожної науки, займає її понятійно-категоріальний апарат. Ми дозволимо собі підтримати тезу М.І. Козюбри про те, що поняття і категорії, які фіксуються у відповідних термінах і є узагальненим результатом пізнання державно-правової дійсності, істотних властивостей, зв’язків і відносин політичних і правових явищ, виступають в якості одного із основних інструментів наукового дослідження [5, с. 16]. Ґрунтуючись на цьому, ми досліджували, яке значення у вітчизняній та російській науковій літературі надається перекладу з англійської мови терміну " judicial review", під яким в США розуміють діяльність судових органів США, пов’язану з перевіркою конституційності правових актів органів законодавчої та виконавчої влади.

В українській та російській юридичній літературі при перекладі цього словосполучення вживають різну термінологію: “конституційний контроль”, “судовий конституційний контроль”, “конституційний нагляд”, “судовий нагляд”, “судовий перегляд”, “юридичний перегляд”. Так, О. Мокровольський при перекладі монографії викладача права Чикагського університету Девіда П. Каррі “Конституція Сполучених Штатів Америки” вживає термін “юридичний перегляд”: “Юридичний перегляд – це влада судів визначати законність актів інших урядових підрозділів. У Сполучених Штатах це означає повноваження, коли спірна судова справа перебуває в межах юрисдикції того чи іншого суду, оголошувати закони федеральні й окремих штатів антиконституційними” [6, с. 25].

У перекладеній російською мовою праці професора політичних наук Каліфорнійського університету Дж. Уілсона “Американское правительство” в значенні права федеральних судів оголошувати закони Конгресу і підзаконні акти виконавчої влади такими, що не мають сили, якщо вони визнані неконституційними, вживається термін судовий перегляд, хоча є примітка редактора про те, що практика американського судового перегляду багато в чому нагадує порядок конституційного нагляду, але має ряд специфічних відмінностей [12, с. 392]. Професор Московського державного університету імені М.В. Ломоносова А.О. Мішин використовував термін “конституційний нагляд” [2, с. 36]. Коментуючи Конституцію США, Мішин А.О. і Власіхін В.П. ототожнювали терміни “конституційний нагляд” і “судовий нагляд”. Вони зазначали, що функцію конституційного нагляду, яку здійснює Верховний суд США, слід розглядати як судовий нагляд за відповідністю законодавчих і адміністративних актів Конституції США [9, с. 134-135]. Таке ототожнення пояснюється тим, що в США питання про конституційність закону чи іншого нормативного акта, на основі якого виникла конкретна справа, може бути поставлене будь-яким судом, але остаточне рішення виносить вища судова інстанція – Верховний суд США.

У перекладеній українською мовою праці професора права університету штату Вірджинія Деніела Дж. Мідора “Суди в Сполучених Штатах” вживається термін “судовий перегляд”: “…Характерною рисою американських судів є доктрина судового перегляду. Згідно з цією доктриною, суд має повноваження давати визначення щодо невідповідності закону (законодавчого акта) конституції і, як наслідок, втрата ним чинності. Суди також мають право заперечувати неконституційні дії виконавчих посадових осіб” [9, с. 4]. Термін “судовий перегляд” вживає і вчений Б. Футей: “Судовий перегляд – це право суду при вирішенні певної справи проголосити, що закон, ухвалений законодавчим органом чи акт урядової особи, починаючи від Президента Сполучених Штатів і закінчуючи керівниками різних міністерств та агентств, є недійсними, бо вони несумісні з Конституцією” [13, с. 71]. В.І. Лафітський у своїй праці “Основи конституційного ладу США” вживає термін “конституційний нагляд” [9, с. 192]. О.А. Жидков використовує термін " судовий конституційний контроль", вказуючи на те, що судовий конституційний контроль – це сукупність владних можливостей Верховного суду, які дозволяють йому оцінювати конституційність діяльності інших державних органів США і приймати у зв’язку з цим вище і остаточне за своїми юридичними наслідками рішення [5, с. 80].

Існування такої сукупності можливих підходів до розуміння американського словосполучення “judicial review” можна пояснити відсутністю в роботах українських та російських вчених єдиного підходу до термінології.

Термін “конституційний контроль” можна розглядати в двох значеннях: як спеціалізовану діяльність органів державної влади, пов’язану з перевіркою на відповідність Конституції правових актів, і як функцію судових чи квазісудових органів. М.А. Нудель ще в 60-х роках ХХ ст. писав про можливість вживання поряд з терміном конституційний контроль терміну конституційний нагляд і зазначав, що конституційний контроль — це передусім перевірка законів з точки зору їх відповідності Конституції, яка передбачає тлумачення Конституції [10, с. 7]. Подібне визначення конституційного контролю зустрічається і в роботах інших вчених (зокрема, у роботах О.О. Махненко [6, с. 12] В.А. Туманова [7, с. 347]). Таку перевірку в тій чи іншій мірі можуть проводити різні державні органи. Наприклад, глава держави, вважаючи прийнятий парламентом закон таким, що повністю або в окремій частині не відповідає Конституції, застосовує право вето. Проте лише певна судова інстанція на підставі своїх особливих конституційних повноважень може завдяки спеціально встановленій законом судовій процедурі остаточно визнати закон (чи його окреме положення) таким, що не відповідає конституції. Вчені Л.Д. Воєводін і Д.Л. Златопольський характеризують конституційний контроль як перевірку дотримання конституції і конституційних законів, а також перевірку відповідності всіх інших актів вищих органів держави – конституції [37, с. 68]. При цьому вчені зазначають, що завдання конституційного контролю не розглядається як окрема функція, притаманна лише певному особливому, спеціально створеному з цією метою органу. На їх думку, істотна особливість конституційного контролю полягає в тому, що він є частиною загального контролю за діяльністю всіх інших органів держави [3, с. 68];

При спробі дати визначення конституційного контролю в США вчені використовують такі формулювання:

- С.В. Боботов та І.Б. Жигачов судовий конституційний контроль у США визначають як сукупність владних прерогатив, що дозволяють Верховному суду суверенно оцінювати конституційність актів і дій державних органів і посадових осіб і виносити по ним остаточне за своїми юридичними наслідками рішення [2, с. 234];

- Конституційний контроль в США — право всіх судів тлумачити федеральну конституцію, конституції окремих штатів і здійснювати судову перевірку конституційності федеральних законів і законів штатів, а також актів виконавчої влади і судових рішень [5, с. 16];

- Конституційний контроль в США визначається через наступні правомочності судів: владне тлумачення Конституції, перевірка конституційності законів Конгресу і легіслатур штатів, нормативно-правових актів виконавчої влади, а також встановлення норм права у формі судових прецедентів [9, с. 31];

- Судовий конституційний контроль в США означає владу судів США оголошувати недійсними акти органів законодавчої та виконавчої влади на підставі їх невідповідності найвищому закону нації — Конституції США Судовий конституційний контроль – перевірка конституційності правових актів і перевірка конституційності дій (чи, навпаки, відмови від дії) посадових осіб штатів і федерації [55, с. 79].

Спірним залишається питання про співвідношення понять “конституційний контроль” і “конституційний нагляд”. Наявність в юридичній літературі різних точок зору щодо їх співвідношення обумовлена передусім термінологічними відмінностями в національних правових системах.

Найчастіше під контролем розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, при якій контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу. Нагляд же при цьому розумінні – це така система відносин, при якій наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і може призупинити дію його акта, але скасовувати чи виправляти акт має сам піднаглядний орган [4, с. 103]. Вчений Арановський К.В. зазначає, що критерієм розмежування цих двох понять є доля акта, що оскаржується [1, с. 146 - 147].

Є, однак, і інше розуміння співвідношення між цими двома термінами. При цьому розумінні контроль – це перевірка діяльності підконтрольного органу, що проводиться контролюючим органом або з власної ініціативи, або по якому-небудь сигналу, а нагляд – постійне спостереження за діяльністю піднаглядного органу [6, С. 321].

О.А. Жидков ще в 80-х роках вказував на недоцільність перекладу американського словосполучення " judicial review" як " судовий конституційний нагляд", пояснюючи це тим, що термін " нагляд" передбачає наявність постійної системи спостереження, яка в даному випадку відсутня [5, с. 78].

Більш доцільно ці терміни не ототожнювати, виходячи з того, що рішення, прийняті за результатами здійснення конституційного контролю, є юридично обов’язковими і тягнуть за собою визнання акта, який був предметом контролю, нечинним, а рішення, прийняті в порядку конституційного нагляду, мають рекомендаційний характер і мають за мету виявити чи навіть призупинити незаконні акти чи дії органів державної влади, але не скасовувати їх. Слід врахувати, що наслідком визнання акта нечинним є його формальне скасування. Однак, в США, де конституційний контроль прямо не передбачений Конституцією, визнання акта неконституційним не тягне за собою його формального скасування. Це може зробити лише парламент. Опротестований закон формально значиться в корпусі діючого законодавства, але не застосовується судами [9, с. 39]. Страшун Б.О. зазначає, що органи виконавчої влади, які мають право застосувати такий акт, робити цього не стануть, тому що застосування такого акта є недоречним: рішення органу виконавчої влади може бути оскаржене до суду, для якого акт нібито вже не існує і парламент в таких випадках, як правило, подібний закон невдовзі скасовує [6, с. 331]. Жидков О.А. звертав увагу на те, що будь-які спроби зацікавлених осіб скористатися положеннями, визнаними Верховним судом США недійсними, неминуче привели б їх до судових органів, але вже без надії на успіх [5, с. 86].

Ми підтримуємо думку Богдановської І.Ю., яка вказує на те, що неоднакове значення одного й того самого терміну не сприяє ефективному вивченню правового явища [7, с. 5]. Так, в законодавстві України використовується термін “перегляд судових рішень”, однак його значення істотно відрізняється від значення терміну “судовий (чи юридичний) перегляд”, який використовується при характеристиці діяльності судів США, пов’язаної з вирішенням конституційно-правових питань шляхом здійснення судового конституційного контролю. Так, наприклад, відповідно до ст. ст. 91 і 107 Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 р. з наступними змінами існує два види перегляду судових рішень: в апеляційному та касаційному порядку [5]. Відмінність між ними полягає в тому, що в апеляційному порядку переглядаються рішення місцевого господарського суду, які не набрали законної сили, а в касаційному – лише ті, що набрали законної сили. В Розділі ХІІ² Господарського процесуального кодексу України виписаний порядок перегляду судових рішень вищого господарського суду України Верховним судом України. Перегляд судових рішень може мати місце і в цивільному провадженні. Підстави для такого перегляду визначені в ст. ст. 291 і 320 Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 року з наступними змінами [6], а Розділ V Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, який набирає чинності з 1 січня 2005 року, але не раніше набрання чинності Адміністративним процесуальним кодексом України, має назву “Перегляд судових рішень” [2]. Відповідні положення Кримінально-процесуального Кодексу України від 28 грудня 1960 р. і Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. також регламентують порядок перевірки законності і обґрунтованості вироків і інших рішень нижчестоящих судів.

В США рішення судів нижчих інстанцій можуть переглядатися судами, що посідають вище місце в судовій ієрархії як на федеральному рівні, так і на рівні штатів. Проте не в кожній судовій справі, яка переглядається, ставиться питання про конституційність певного акта. Отже, коли мова йде про діяльність судів загальної юрисдикції США, змістом якої є вирішення конституційно-правових питань шляхом здійснення конституційного контролю за дотриманням Конституції, за актами органів законодавчої та виконавчої влади, за відправленням правосуддя і за дотриманням конституційних прав і свобод, більш доцільно говорити про судовий конституційний контроль, а не про судовий перегляд.

В США простежується стійка тенденція до розширення обсягу діяльності судів, які наділені правом здійснювати конституційний контроль, і до посилення їх впливу на загальний процес застосування права. У зв’язку з цим виникає ряд актуальних питань: наприклад, чи повинен такий контроль обмежуватися перевіркою відповідності законів і підзаконних актів Конституції чи поширюватись одночасно і на інші сфери, зокрема, крім сфери конституційного захисту прав і свобод, також і на контроль за здійсненням правосуддя. Так, Жидков О.А. вважає помилковим включення до змісту конституційного контролю в США поряд із визнанням неконституційними законів і адміністративних актів, визнання такими також судових рішень, що суперечать конституції, пояснюючи це тим, що скасування Верховним судом рішення суду нижчої інстанції, який, на його думку, неправильно вирішив те чи інше конституційне питання, не виходить за межі традиційних функцій верховної судової інстанції [5, с. 80]. На думку вченого, здійснення функції конституційного контролю в даному випадку, виявляється у тому, що суд, скасовуючи рішення нижчого суду, висловлюється при цьому негативно (чи позитивно) з приводу того чи іншого правового акта чи юридичної дії, що оскаржуються, тобто вирішує конституційне питання по суті. Інші вчені (Давид Р., Жоффре-Спінозі К. [4, с. 299], С.В. Боботов, І.Ю. Жигачов [2, с. 230 - 231], В.Б. Євдокимов [5, с. 10, 16], В.І. Лафітський [7, с. 192, 204 - 212] та ін.) вважають, що Верховний суд США і під його контролем всі інші суди — федеральні і штатів — мають право здійснювати контроль за конституційністю не лише законів федерації і штатів, але і за застосуванням принципів загального права, тобто будь-яке судове рішення у випадку визнання його таким, що суперечить конституційній нормі, може бути скасоване.

Оскільки тлумачення Конституції США Верховним судом США завжди було досить гнучким, в процесі його діяльності були дані тлумачення щодо основних положень Конституції США, дотримуватися яких мають інші суди. Серед таких положень можна назвати V поправку до Конституції, яка забороняє позбавляти життя, свободи чи власності без належного судового розгляду або поправку XIV, яка забороняє штатам відмовляти будь-якій особі, підлеглій їх владі, в однаковому для всіх захисті законами. Це лише окремі приклади тих положень Конституції США, яким було дано гнучке тлумачення Верховним судом США, внаслідок чого вони перетворилися у певні формули, конституційний контроль за якими має примусити всі судові інстанції, а також органи законодавчої та виконавчої влади поважати основні принципи Конституції і забезпечувати тим самим єдність права США.

Відповідно до загальноприйнятої в науці конституційного права класифікації видів конституційного контролю у США можна виділити наступні його види:

1) матеріальний конституційний контроль, який полягає у перевірці змісту законів і інших нормативних актів з точки зору їх відповідності змісту Конституції;

2) конституційний контроль у формі контролю шляхом заперечення (або конкретний контроль), коли на відповідність Конституції перевіряються закони, які вже вступили в дію, а не ті, які знаходяться лише на стадії проходження через Конгрес. Цю форму контролю іноді ще називають інцидентним контролем, оскільки підставою для порушення процедури конституційного контролю є конкретна судова справа, в якій зацікавлені особи захищають свої інтереси, посилаючись на те, що закон не відповідає Конституції [19, с. 31]. На відміну від вітчизняного законодавства, яким передбачено процедуру здійснення абстрактного конституційного контролю (або контролю шляхом дії), відповідно до якої порушити питання про визнання закону таким, що суперечить Конституції, можна, незалежно від того, використовувався закон в конкретних правовідносинах чи ні, в США визначальним є факт правозастосування відповідного нормативно-правового акта.

Конституційний контроль у США має свої специфічні характеристики. По-перше, він має універсальний характер, оскільки його дія поширюється не лише на закони, але також на акти органів виконавчої влади на всіх рівнях влади. По-друге, він може здійснюватися час від часу будь-яким судом при розгляді будь-якої справи, в якій розглядається питання про законний інтерес громадянина. Без прив’язки до конкретної судової справи, коли одна із сторін справи вважає, що вимога іншої сторони базується на неконституційній нормі, здійснення конституційного контролю у США неможливе. По-третє, конституційний контроль має відносний характер, оскільки рішення суду є обов’язковим лише для сторін конкретної справи. Визнаючи певну норму неконституційною у конкретній справі, суди не беруть її до уваги при винесенні відповідного рішення по суті цієї справи. Однак, як зазначив М.А. Нудель, якщо після рішення Верховного суду Конгрес не скасовує закон, останній завжди може знову набути сили, якщо в ході наступного процесу суд визнає закон конституційним [16, с. 158].

Отже, конституційну юстицію США можна охарактеризувати як діяльність судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним судом США, направлену на вирішення конституційно-правових питань шляхом здійснення конституційного контролю, який має універсальний та відносний характер (рішення суду є обов’язковим лише для сторін конкретної судової справи), залежить від факту правозастосування відповідних норм права, включає перевірку конституційності актів органів законодавчої і виконавчої влади, контроль за дотриманням конституційних прав і свобод, а також контроль за відправленням правосуддя.

Використання різної термінології для характеристики такої діяльності у вітчизняній та російській юридичній літературі пояснюється, з одного боку, відсутністю в роботах російських та українських вчених єдиного підходу до поняття “конституційна юстиція” та пов’язаних з ним категорій, а з іншого – необхідністю враховувати термінологічні та мовні відмінності в законодавствах різних держав.