Біографія: Томас Еліот 2 страница

25)

3. Новаторство прози Е. Хемінгуея: лаконізм, «ефект айсбергу», відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив («Прощавай, зброє!», «По кому подзвін») Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, на Середньому Заході США. Він був другим із шести дітей лікаря Кларен- са Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ерне- стіни Холл. Ернест виріс у досить заможній сім’ї, а життя в Оук-Парку було таке, що довкола він за ди- тячих та юнацьких років не бачив злиднів. Це міс- течко США населяли середні та дрібні буржуа, до- сить заможні, щоб побудувати собі житла якомога далі від гомінкого і розбещеного міста. Сім’я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентельменом, який займався виготовленням і продажем товару у фірмі «Рендол, Холл і компанія». Бабуся Кароліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним характером і твердою волею, яка скерову- вала життя чоловіка та двох дітей. Дід зі сторони батька, Ансон Тайлер Хемінгуей, безпечний власник нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся Аделаїда, вольова, ціле- спрямована жінка, владно керувала сім’єю, не знаючи спокою і відпочинку. Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав фотографію, за- хоплювався футболом, але головним його захопленням була природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись їхнім життям. Іншим літом, на студентських канікулах, прозаїк побував у топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на природі, але головною його справою залишалася медицина. Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі свої му- зичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала дітей, незалежно від їх- ніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на родинних прийомах. Так 181 і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому довелося згаяти чимало часу на не- милу науку, перш ніж мати переконалася у марності цього навчання. Дитинство майбутнього письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й захоплювався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера Валлун, тоді ще не заселеному і просторому. Тут виявилося захоплення мами романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом з батьком він ходив не лише на полювання і рибалку, а й відві- дував індійські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своє- му стоїцизму Ернест навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди по- рожні бідони. Хоча в ті роки, коли хлопець навчався у школі, фінансове становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових грошей дітей обмежу- вали. Батько був вихований у дусі розумної економії, він вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм дітям тільки за виконання пев- них робіт, до того ж за дуже низькими розцінками. На фермі він домовлявся з Ер- нестом про всі види робіт, не обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіансь- кого селища лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В індійсько- му селищі». Любов до рідного краю прищепив хлопцеві і дід по батьковій лінії, який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові виповнилося 12 років, він подарував хлопчикові перший у його житті «дорослий» подарунок — рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і рибалка, стало одним з найулю- бленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий заклад, що його закінчив Ернест, була школа в Оук-Парку. Чотири роки навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. ЇЇ випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни. Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки серйозно за- хоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим захоплювався і літературою. Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році, щойно юнак закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну. Юний Ернест до- мігся взяти участь у цій боротьбі. Через поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли до армії. Але один із співробітників газети «Стар» — Тед Брамбек — допоміг письменникові вступити до американського Червоного Хреста і одержати призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції обстрілювали німці. Е. Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до Па- рижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об’їхати найнебезпечніші місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для «Стар» безпосередньо з війни. Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути ближче до фронту, і тому домігся призначення в Італію. Спочатку прозаїк був далеко від пе- редової, але згодом отримав переведння на фронт. Він ходив окопами, розмовляв з 182 солдатами, роздавав сигари, шоколад. Під час однієї такої експедиції на річці П’яве 18-річний юнак потрапив під мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемі- нгуея. Незважаючи на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпу- нкту. Дорогою його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив своєї но- ші, а прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під Фоссальтою, пись- менника удостоєно італійських військових нагород: військового хреста і срібної медалі. Після лікування він на пароплаві «Джузеппе Верді» 21 січня 1919 року при- був до Нью-Йорка. Спочатку перебування вдома було безхмарним, але батьки ви- магали, щоб син обрав собі шлях у житті (літературну діяльність при цьому до ува- ги не брали). Непорозуміння з сім’єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові заборонили жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення. Взимку 1919 року митець працював і друкував свої твори в Торонто — у «Вік- лі стар» і «Дейлі стар». Це забезпечило йому хоч якийсь прожитковий мінімум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом Смітом наймав кімнату у Чикаго, писав для газети в Торонто, працював у тижневику «Кооперейтів команвелс». У той же час серйозно задумувався над письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час. У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом у Хемінгуея виникла ду- мка, що писати треба вчитися. І у зв’язку з цим він захотів поїхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон, яка згодом стала його дружи- ною. Разом з нею у 1921 році, діставши від торонської газети вигідну для себе про- позицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд, письменник поїхав до Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав ін- терв’ю у відомих державних діячів. Ернест одним із перших зумів побачити основ- ну небезпеку, яка насувалася на Європу — фашизм. Як кореспондент газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між Грецією і Туреч- чиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під впливом воєнних по- дій і розходжень у поглядах з редакторами торонської газети у 1923 році відбувся розрив Ернеста з журналістською справою. І у грудні 1923 року Хемінгуей повер- нувся у Париж вільним художником. У 1924—1925 роках, доки до нього не прийш- ла письменницька слава разом з гонорарами, його життя було сутужним. Через ба- гато років він згадуватиме, що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з та- кими письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда Андер- сона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів американсь- кої колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав твори В. Шекспіра, Ф. Стенда- ля, О. де Бальзака та інших письменників. Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І. Тургенєва, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєв- ського. 183 У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників випустило мале- ньку книжечку письменника «Троє оповідань і десять віршів». У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі вийшла наступна книга — «У наш час», де були зі- брані 24 мініатюри на близькі письменникові теми: репортаж про бій биків, зама- льовки військового кореспондента. 1925 року побачила світ невелика книжечка «Весняні потоки», а у 1926 — у Нью-Йорку роман «І сходить сонце», що засвідчив появу в американській літературі зрілого письменника. На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і одружився з іншою американкою — Поліною Пфайфер. У той час він був уже визнаним пись- менником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою «Чоловіки без жінок». Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його покоління, він вклав у свій наступний роман — «Прощавай, зброє!». Твір вийшов великим тиражем в Америці, був пере- кладений німецькою мовою, а в 1931 його було екранізовано. Такий успіх приніс письменникові не лише славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, за- можною жінкою, вони купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебуду- вали його і оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, рибаль- ством. Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику рибину. З цією метою він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив — іноді з друзями, іноді сам — на рибалку. Його захоплення марліном (велика риба, що во- диться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він створив офіційну гру- пу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком «Міжнародної риболовної асоціації». В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців іхтіологів з Філа- дельфійської Академії Наук для вивчення звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів, перепелів. У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі — полювати на ве- ликого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі види полювання. Ра- зом із мисливцем-провідником письменник пройшов шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї — три убитих леви, один буйвол і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, — хоч протягом всієї мандрівки він хворів, — ця подо- рож принесла насолоду. Повернувшись з Африки, мріяв заробити достатньо гро- шей і вирушити туди знову. Після роману «Прощавай, зброє!» прозаїк публікував оповідання, що широко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою книжкою під на- звою «Переможець не одержує нічого» (1933). У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що ті не ро- зуміли його, оскільки не були на війні,. У 1935 році вийшла книга нарисів «Зелені горби Африки» — це спостереження ліричного героя за племенами, що населяли Африку, за її тваринним світом. А го- ловне — роздуми автора про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті. До питання письменницької майстерності він звернувся й у нарисі «Маестро ставить запитання (лист із бурхливого моря)» (1935); роздуми про долю і обов’язок письменника з’явилися в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936) та у романі «Маєш і не маєш» (1937). У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором Північ- ноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент 60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937 року відплив у Па- риж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937—1938) Хемінгуей чотири ра- 184 зи відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив з Іспанії до Штатів не для відпо- чинку, а для того, щоб оформити своє перебування в країні надалі чи одвезти гото- ву роботу і зібрати кошти для допомоги Республіці. Приїхавши до США, намагався домогтися від уряду допомоги Іспанії. Цього ж літа познайомився з Мартою Гел- хорн — журналісткою, яка приїздила брати інтерв’ю до нього. Цього ж літа сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на Другому кон- гресі американських письменників. Він був єдиним американським письменником, який взяв участь в іспанських боях за свободу і демократію. У серпні митець повернувся до Іспанії. Він об’їздив фронти і місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом «По кому б’є дзвін», митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він розлучився з Поліною Пфай- фер, і, одружившись з Мартою, оселився біля Гавани, у старій сторожовій садибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя. Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році уклав збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову. 1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на літаках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над Німеччиною, Фран- цією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну катастрофу, і багато газетних агенств помилково вмістили про нього некролог, сам потерпілий, повністю не оду- жавши, з незагоєною раною на голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на Нормандському узбережжі, Хемінгуей приєднався до ча- стин Червоної піхотної дивізії, з якою дійшов до закінчення війни. Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою журналу «Таймс» Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в «Чикаго трібюн» разом з молодшим бра- том письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко шануючи його талант, нама- галася дізнатися якнайбільше про нього самого. Зустрівшись у Лондоні, вони спо- добались один одному. У березні 1945 року Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час твори письменника великими тиражами видавалися за кордоном. Зібравши достатньо грошей, Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його молодість. Сім’я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На полюванні у венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже небезпечне зараження, внаслідок якого чоловік на деякий час втратив зір. 1952 року Е. Хемінгуей видав повість «Старий і море», за яку одержав першу в житті і найвищу літературну нагороду США — премію Пулітцера. У цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною знову поїхали туди. Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку. У 1954 році письменник нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію. Одержував її аме- риканський посол, бо сам автор за станом здоров’я не міг вирушати у далекі подо- рожі. 1960 року в нього з’явилися ознаки шизофренії і манії переслідування. Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей покінчив життя самогубством 2 липня 1961 року. Доля не обділила Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомогло залишитися на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито. 185 Перше кохання прийшло до нього, коли виповнилося 15 років і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Доро- ті Девіс. Агнес фон Куровські була наступним захопленням юнака. Перебуваючи у госпі- талі Червоного хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медсестру, яка до- глядала за ним. І хоча у дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший за неї на кілька років, палав справжнім коханням. 1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Елізабет Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його дружиною. Хедлі була старшою від нього на вісім років. Струнка, висока, симпатична, з золотим волоссям, з посмішкою, го- товою зірватися з вуст. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало хоч і не завжди сите, однак інтенсивне та цікаве життя. Ернест працював тоді європейським кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилося зна- йомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом з Хедлі Ернест виїздив до Німеччини, Іспанії, деякий час вони жили у Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей — друге ім’я дали на честь матері, а тре- тє — на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ер- нест і Хедлі. У 1925 року прозаїк познайомився з Полін Пфайфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом з Полін Ернест відвідав Швейцарію, Париж, Іс- панію. Дружина народила йому двох синів. Але в 1940 році він пішов від неї до ін- шої жінки, відомої журналістки і красуні Марти Геллхорн, з якою побував в Іспанії, відвідав Мадридський фронт. В цей час він багато писав, говорив, що «найкраще пишеться, коли закоханий». 1941 року остаточно розірвав стосунки з Поліною і од- ружився з Мартою. Проте їхнє подружнє життя не витримало випробування ча- сом — через два роки шлюб розпався. Марта була вольовою натурою, активною журналісткою, вона «витягувала» Ернеста на різні військові об’єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Одного разу, виїхавши за домовле- ністю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився у Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захопився нею. Їхній шлюб тривав найдовше — 15 років. Незважаючи на складний характер чоловіка, Мері зуміла, за- вдяки властивим їй рисам характеру: терплячості, делікатності, тактовності налаго- дити гарні родинні стосунки і стати вірною супутницею до кінця його днів. Останнім захопленням письменника стала Адріана Іванчич. Зустріч із нею нади- хнула його на створення повісті «Старий і море». Знайомство відбулося 1948 року, коли прозаїк відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив Ернеста порибалити на березі ріки Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-річна італійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п’яти років їхніх зустрічей не виходили за межі платонічних. Письменник відразу став називати її донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку (у письменника були лише сини). Існує декілька версій самогубства Е. Хемінгуея: • письменник часто повторював, що коли він вичерпає себе як чоловік — за- стрелиться; • лікарі оголосили, що він захворів на рак. Хемінгуей застрелився, але рак у нього не виявили; • третя версія дуже популярна — він покінчив з життям у нападі білої гарячки; 186 • це спадкове, його батько Кларенс Едмунд Хемінгуей, лікар, застрелився у віці 40 років. Лестер, рідний брат, застрелився у віці 67 років, онучка Марго покінчила життя самогубством за допомогою снодійного. Ернеста Хемінгуея можна назвати людиною ризику і відваги. Його життя було сповнене різних подій, навіть катастроф. Професія журналіста, яка дуже добре від- повідала активній вдачі письменника, кидала його в різні куточки світу. Перегони на велосипедах, бої биків, іспанські фієсти, африканські сафарі, п’ять воєн, на яких довелося побувати художникові, — усе це не тільки дало багатий матеріал для ре- портажів і літературних творів, а й змусило постійно перебувати на вістрі небезпеки. Письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так жили і його герої, що ви- явили мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведінки в екс- тремальних ситуаціях. Е.Хемінгуей ввів у літературу поняття «втрачене покоління». Поняття «втрачене покоління» з’явилася у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. «Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремон- тував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовува- ли для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Впе- рше у літературі це поняття використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману «Фієс- та» і дав тим самим назву цілому літературному напрямові. «З’явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд. «Втраченість» — це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчаруван- ня, духовна спустошеність тощо. Тему «втраченого покоління» розкрили у своїх творах англієць Р. Олдінгтон «Смерть героя» (1929), Е. Хемінгуей «У наш час» (1925), «Фієста» (1926), «Проща- вай, зброє», Е. М. Ремарк «На західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938). Такої масової і страхітливої війни, як у 1914—1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася ба- гатьом «священною битвою» — чи то за «німецьку культуру», чи то за «євро- пейську демократію», а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мок- нув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полу- да. Разом з вірою вони втратили і надію. Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, дегра- дував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не були пов’язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіцдже- ральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони за- знали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого. Неправдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що здавалося стійким і не- змінним — культура, гуманізм, розум, наука, індивідуальна свобода особистості — розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою. Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це поко- ління: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тіка- 187 ємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у на- ше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну». Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх про- зових творах, які належали до творів про війну і мали певні особливості. Характерні риси романів «втраченого покоління»: • Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг по- дій, а про те, що війна коїть з людиною. • Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призви- чаїлася до війни, як до щоденності. Людина на війні стала її часткою, «гарматним м’ясом». • Ті персонажі, які пройшли через війну, зіткнулися з єдиною істиною смерті, втратили «звичні істини». Вони почали болісно реагувати на фальш, лицемірство суспільства, прагнули створити власні аксіоми життя. • Чоловіча дружба, загартована війною, залишалася для них тим найкращим, найдосконалішим, справжнім, що могла бути в людському житті у повоєнний час. Таким чином, «втрачене покоління» — досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої пози- ції — вболівання за ближнього. Риси творчості письменника: • Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнен- ня протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звід- си — наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у сю- жеті; • У більшості творів відсутня чітка композиційна схема. Звичайно читач нічого не знав ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав’язка виходить ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав’язкою стала війна, що визначала драму людського життя. Дія розпочалася власне у момент кульмінації — це апогей суму і тривоги. Розв’язка конфлікту також здебільшого відсутня, оскільки для са- мого героя вирішення проблем було неможливим; • Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На контрастах і були побудовані романи Хемінгуея; • Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло напру- женості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого читача; • Лаконізм; • Психологічна майстерність; • Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності; • Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чес- ності і мужності; 188 • Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім «джентельменські» слова, вони не приховували за респектабельною поведі- нкою своїх справжніх почуттів; • Автор не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в перенос- ному, а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні, тобто передавали внутрішній стан героя. Мова відзначалася простотою, виразністю і ла- конізмом (так званий «телеграфний стиль»). • Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він на- магався дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до долі героя, а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість са- мому дійти певних висновків; • Герої письменника — «герої кодексу». Якими б не були теми і сюжети творів, він завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних категорій: честь, мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповідував філософію своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у найнебезпечніших ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його персонажі стали «геро- ями кодексу», як їх згодом стали називати літературні критики. • Введення у літературу «принципу айсберга», який на одну восьму височів над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так має творити митець: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути за- кладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризувала натяками та недомов- ками. Він змалював тільки факти, але за ними легко вгадувалися складні психологі- чні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів, авторських пояснень, «саморозкриття» персонажів, він перетворив багато оповідань на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не виявити, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стадо вкрай погано, коли її душила біль і туга, вона говорила про якісь дріб’язкові речі — про їжу, дорогу, погоду, спорт. Внутрі- шня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у розірванім синтаксисі, у багатознач- ності пауз, у настійливому, ніби автоматичному повторі однієї і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного напруження приховане виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей — майстер відбору і продуманої послідовності фактів. Він тяжів до виразності й лаконізму, зосереджуючи увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне навантаження. Добре володіючи складним мистецт- вом натяків, досягав максимальної виразності художньої деталі. Символічна деталь дала змогу авторові не тільки відобразити певний факт чи явище, а й передати вну- трішній пафос оповіді. Реалістична символіка посилила ліричне звучання творів, надала їм філософської багатозначності. • Війна і смерть стали предметом. • Час, простір, герої — все звужувалося так, щоб увійти в «магічне коло» голо- вного персонажа. Але водночас специфіка реалізму полягала у тому, щоб це вузьке коло не замкнуло в собі читача, щоб герой виявився не тільки як певна людська особистість, але й як продукт своєї епохи. Роботу над романом «Прощавай, зброє!» Ернест розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменни- кові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну до- лю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові ви- 189 раз «A farewell to arms» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте, ру- ки» (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману звучала те- ма втрат, які переслідували головних героїв. Дія роману «Прощавай, зброє!» безпосередньо була пов’язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора — фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у ду- ші автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір — розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних пе- реживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж компо- зиційному ключі, що і «Фієста». Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя. Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів авто- ра. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося станов- лення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через сві- домість її рядового учасника, через долю звичайної людини — «негероїчного героя». Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об’є- ктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й посилив зву- чання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд митця. Війна і кохання, життя і смерть — усе органічно переплелося творі. Війна пока- зана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. «Хай їй чорт, цій проклятущій війні» — говорили водії санітарних ма- шин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На почат- ку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувала- ся: «На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік». Головний герой Генрі знав, що війна — це страхіття, а проте треба воювати до кін- ця. Молодий і недосвідчений солдат, — він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італієць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її наслідки. Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна люди- на, Рінальді втратив любов до життя, спустошився духовно. Його оточили «морок і порожнеча, і більше нічого». В результаті роздумів про війну Генрі дійшов висновку, що солдатів — цих про- стих італійських селян, — «побито щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки. Дайте йому владу і побачите, який він муд- рий!». Та про селян у цій війні ніхто не дбав. Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких Хемінгуей зробив свого героя, зму- сили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а розстрілювати своїх прос- тіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили зміст усі високі слова — «священний», «славний», «жертва», «не мине марно»: «Ми чули їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова, вигукувані 190 щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не бачив до- вкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...». І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши «се- паративний мир». До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що зв’язувало його з війною — добра воля, — залишився один проти всього ворожого світу. Коли герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із за- йменника «я». Діставшись берега, герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов’язку перед світом, порвав усі зв’язки, усі стосунки з ним. Навіть «гнів змило в річці разом з будь-якими обов’язками». Тільки кохання — наче острі- вець людяності, доброти — залишився у героїв. Закохані не могли сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об’єднало, — це чис- тота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, — каже Кет- рін, «нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось запа- де — нам кінець, вони здолають нас». Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії. А проте війна весь час незримо була присутня у цій безхмарній ідилії. Генрі примушував себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім ін- шому. «Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...». За романом для Е. Хемінгуея, війна — найстрашніший і найяскравіший, але ціл- ком закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в ми- рний для них час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі — кохан- ня — вбило Кетрін. І більше для Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з собою. Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він виявився тим персонажем, від імені якого автор висловив свої зрілі думки про війну і долю «втраченого поко- ління». Головна з них полягала в тому, що для людини, яка побачила війну хоч один раз, вона ніколи не закінчувалася, розділивши її свідомість на «денну» — но- рмальну, і «нічну», яка живе страхами та кошмарами. Фредерік Генрі говорив: «Война была где-то очень далеко. Может быть никакой войны и не было. Здесь не было войны. Я вдруг понял, что для меня она кончилась. Но у меня не было чувства, что она действительно кончилась. У меня было такое чувство, как у школьника, который сбежал с уроков и думает о том, что сейчас происходит в школе». Таким чином, у цьому романі Е. Хемінгуей звернувся до теми «втраченого по- коління», яке викинула війна у життя без ідеалів і надії. Твір гнівно її засуджував, як явище антилюдяне, спрямоване проти всього живого на землі. Письменник до- вів, що жодна з проблем, спричинених війною, не варта нічого, порівняно з людсь- ким життям. Війна калічила душу і тіло людини. Навіть ті, хто вижив, не могли на- далі залишатися звичайними людьми, — вони втратили все, і насамперед, самих себе. 1926 рік — дата виходу першого хемінгуеївського роману «І сходить сонце». Він з’явився водночас у Нью-Йорку і Лондоні під назвою «Фієста». Ця книга при- несла авторові світову славу. «Фієста» — розповідь про групу американських екс- патріантів, які жили в Європі після Першої світової війни. Герої роману перебували у постійному русі, кудись їхали або йшли, роз’їжджалися, з’їжджалися, сварилися, майже без упину пили. Це зображення «безнастанного» руху і склало більшу час- 191 тину твору. Саме цей талановито зроблений пласт роману і відмітили його реце- нзенти. Роман зустріли, як ще одну майстерну розповідь про покоління, травмоване вій- ною. Причетність твору до «втраченого покоління» визначив епіграф, який Ернест Хемінгуей взяв зі слів Гертруди Стайн. «Втрачене покоління» у романі — це, насамперед, леді Брет та її оточення. Вони шукали забуття у дурмані. Але навіть їхня невлаштованість, розбещеність підноси- лася над «добропорядністю» обивателів, яких не торкнулася війна. Леді Брет та її оточенню було властиве почуття товариськості, справжній демократизм, причет- ність до драм і трагедій своєї епохи. До «втраченого покоління» значною мірою належав і головний герой роману — оповідач Джейк Барнс. Це стриманий і мужній, але чуттєвий чоловік, життя якого було скалічене війною. Пережиті ним травми настільки тяжкі (Джейк Барнс після поранення перестав бути повноцінним чоловіком), що говорити про них дуже важ- ко. Якраз з цієї причини роман розпочався з розповіді про Роберта Кона — людину середньостатичну. Такий початок («Роберт Кон когда-то был чемпионом Принс- тонского университета в среднем весе. Не могу сказать, что это звание сильно импонирует мне, но для Кона оно значило очень много...») провів межу між «свої- ми» і «чужими», тими, хто воював, і тими, хто ні. Його приваблювали розваги, йо- му була притаманна збентеженість, болісне бажання зрозуміти світ. Жив він зви- чайними радощами простого життя. Йому важко, але намагався не зневіритися до кінця, відшукати для себе духовну опору. Цьому сприяв і фах кореспондента. І ще — Джейкове вміння бачити навколишній світ, знаходити спільну мову з іспан- ськими селянами, пантеїстичне ставлення до природи. Незважаючи на трагізм ста- новища, герой залишився непереможеним до того часу, доки його внутрішній світ близький світу природи. Він тамував душевний біль тишею гір і дзюрчанням річок, шумом моря. Мужність, з якою герой переносив фізичну неповноцінність, не від- межовуючись від життя, дозволила посісти йому домінуюче місце серед інших ге- роїв. До того ж Джейк виявився справжнім уболівальником бою биків — кориди. У романі її образ багатоплановий. З одного боку, корида асоціювалася з сучасним життям, що вимагало від людини такої ж нервової зібраності і граничної напруги, як від матадора арена. Тут акцентовано насамперед героїчне й ідеальне начало ко- риди. З другого боку, це всенародне свято, що до нього завжди прагнув і весь світ, і кожна душа, своєрідний світ відродження чогось світлого і святкового. Образ Педро Ромеро, матадора, якраз уособив героїчне і святкове начало у ко- риді. Людина мужня, благородна, він сміливо дивився в очі смерті. Загалом Педро такий, яким хотів бути Джейк Барнс, тому герой зразу протиставив ідею кориди, яка оголила закони життя. Якраз корида стала перевіркою на зрілість і повноцін- ність для кожного із героїв твору. У зв’язку з цим вибудувалася своєрідна ієрархія героїв: ― першу сходинку складали ті з них, кому не притаманне справжнє відчуття життя — це Роберт Кон; ― другу — люди, скалічені війною, але все ще здатні відгукуватися на все справжнє — Брет Ешлі, Джейк Барнс, граф Міппіпопуло та інші. Ще одним випробуванням, яке виявило сутність героїв, було кохання. Центром «притягування» для всіх героїв-чоловіків стала Брет Ешлі, на перший погляд, до- ступна і розбещена, але насправді — незалежна і самотня, яка кохала тільки Джей- ка Барнса. В минулому — сестра милосердя, Брет пройшла всю школу мужності. Трагедія Джейка стала причиною її приреченості на нещастя, яке тепер, коли 192 пройшли роки, топилося у вині і розмінювалося у хвилинних захопленнях. Але вра- зило те, що зовнішні ознаки розкладу не торкнулися внутрішньої сутності героїні. Вона все ще надзвичайно красива, і краса відобразила багатство її душі і здатність на глибокі почуття. Таким чином, впевненість в тому, що в будь-якій ситуації людині потрібно збе- рігати честь, не залишила Е. Хемінгуея. Його герої дуже самотні, це «герої кодек- су», тому що справжня трагедія небагатослівна, а кредо особистості виявлялося у їхніх вчинках. За долями головного героя та його друзів читачі побачили долю ці- лого покоління, чия юність загинула в окопах Першої світової війни, хто, не встиг- нувши побути юним, одразу відчув себе старим і розчарованим в усьому. Хлопцям, які пішли на війну «захищати свою батьківщину», відкрилися очі на ту мораль, яку не можна назвати мораллю. Втративши віру, вони нічого не придбали. «Наші ідеа- ли зазнали краху, наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних лю- дців та спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну», — так говорив і один з героїв Е. М. Ремарка. Роботу над темою наступного роману «Маєш і не маєш» прозаїк розпочав 1934- го, а завершив влітку 1937 року, приїхавши на короткий час на Флориду з респуб- ліканської Іспанії. Американські критики зустріли роман недоброзичливо, біль- шість їх вважала, що це — «найневдаліший із усіх романів Хемінгуея». Як художнє ціле, роман цей значно відрізнявся від попередньої великої прози автора. Він розпадався на кілька частин, адже виріс із трьох оповідань. Значною мі- рою автор відійшов у романі від звичної йому техніки: замість ліричної оповіді, яку веде близький письменникові герой, маємо ліро-епічний твір, кожну частину якого довірено оповідати іншій особі. Роман ознаменував нове осмислення життя, а відтак і новаторські підходи до його відтворення у мистецтві. Тут ми вперше зустрілися з американською дійсніс- тю 30-х років у зображенні Е. Хемінгуея. Вимальовувалася дуже сумна картина: злиденне життя рибалок Флориди, трагедія ветеранів війни, розбещеність і мар- ність життя багатих власників яхт, нице буття модного курорту. Змальовані пись- менником соціальні зрізи підкреслено контрастні і забарвлені авторською іронією та щирим співчуттям. Після поразки республіканської Іспанії художник, переповнений враженнями, роздумами, болем повернувся до Америки. Йому хотілося якнайшвидше розповісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Оселившись у Гавані, 1 березня 1939 ро- ку він узявся за роботу, а 21 жовтня роман «По кому подзвін» уже вийшов друком. Через багато років він так сказав про цей твір: «По кому подзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не закінчена. Я написав її одним подихом після того, як майже два роки щовечора передавав телефоном в Нью-Йорк дві шпальти про жахи громадянської війни. В романі багато шлаку». Одна з головних ознак роману — непримиренна і войовнича ненависть Е. Хемінгу- ея до фашизму. Тема роману — зображення подій громадянської війни в Іспанії, а герой — американець, що віддав життя за Іспанську республіку. Зображення даної теми було нетрадиційним. Автор не створив широкої картини громадянської війни. Роман побудовано як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Дія роману розгорталася у горах Гвадаррами в останній тиждень травня 1937 року, охопила лише три доби, а точніше — 68 годин, і була зосередже- на навколо вибуху мосту, який мав здійснити підривник Роберт Джордан з участю партизанського загону. Міст необхідно висадити у повітря у суворо визначений для цього час, аби забезпечити наступ республіканських військ. За 68 годин герой — 193 колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а нині боєць респу- бліканської Іспанії — встиг так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю вони дорівнювали цілому людському життю. Тому доречно нагадати епіграф до роману — рядки поета-метафізика Джона Донна, які стверджували, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це частка матери- ка — людства. І це дійсно так, бо покладений в основу роману епізод не тільки служив організатором сюжету, а й виростав у своєму значенні до події великого масштабу: «Джордан думає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої обернеться доля не лише даної операції, а й доля Республіки, і навіть більше того — людства». Головний герой роману, як і завжди у Е. Хемінгуея, — людина, близька йому духом, поглядами, навіть наділена біографічними даними письменника. Дід Джор- дана, як і дід письменника, брав участь у громадянській війні в Америці на боці ан- тирасистських північних штатів. Дід для нього багато в чому залишився взірцем, дорогою пам’яттю, саме він навчив хлопчика, що за волю варто боротися, її треба обстоювати зі зброєю в руках. Батько Джордана — теж близька йому людина, але виявив легкодухість, так само, як і батько письменника, покінчив життя самогубст- вом. Віддавав письменник героєві і свою безмежну любов до Іспанії, до її народу. Так само, як і автор, герой теж не належав до жодної партії. Він вважав своїм обов’язком чесно і самовіддано боротися з фашизмом там, де той найбільш небез- печний. Але понад усе герой підніс свободу і скорився дисципліні тільки вимуше- но, тільки на час, з необхідності. Цією особливістю, а також ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя були позначені всі смислові лінії роману. У романі виведено жіночий образ Марії, який взятий з життя. Письменникові розповіли про історію дванадцятирічної дівчинки. Саме її страту батьків і вчинену над нею фалангістами наругу — розповів автор. Роки боротьби за іспанську республіку були періодом найближчого зближення Е. Хемінгуея з комуністами, і тому змалювання їхніх образів у романі цілком зако- номірне. Воно далеке від ідеалізації і продиктоване ставленням самого Хемінгуея до революції, до її перспектив. Для нього характерне бажання проникнути в сут- ність процесів, які відбувалися у суспільстві, а звідси — намагання неоднозначно, в усіх аспектах показати революцію — громадянську війну в Іспанії. Цьому сприяв той факт, що керівні сили Республіки зображені через призму сприйняття розумної, освіченої і неупередженої людини — Роберта Джордана. Ще вплинуло те, що в цьому творі прозаїк розповів про те, чого ніяк не міг ані бачити, ані знати головний герой. Так з’явилися сцени, яким у загальному ідейному задумі роману відведена досить значна роль. Вибір центральної ситуації твору, трагічної за своєю суттю, тісно пов’язаний з тим, що він писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводився до того, що вона мала відбутися у точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачено її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший по- бачив, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов’язково підривати міст удень, ризикуючи життям пар- тизанів, адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де мав початися на- ступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, герой не лише хотів попередити про нові обставини, а й сподівався одержати наказ, що відповідав би новій ситуації. 194 Проте змінити вже нічого не вдалося. Ніхто не міг зупинити воєнну машину. За- лишилося тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, виконати свій обов’язок. І Джордан виконав його до кінця. Разом з ним на смерть пішли і парти- зани. Хемінгуей напружено шукав причин поразки Республіки, однією з яких він вва- жав так зване «невтручання» західних країн, що розв’язувало руки фашистам, а ті одержували підтримку грішми, зброєю, військами. У «По кому б’є дзвін» вперше і востаннє з’явився у творчості Е. Хемінгуея уза- гальнений образ — образ народу — складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Зі сторінок роману постало ва- жке життя іспанських селян. Особливе значення мав уривок, у якому розповідалося про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистояла розповіді про страту фашистів, а внутрішньо обумовлю- вала цю страту, зробила зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоював думку, що насильство породжував тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розумів, що в боротьбі з фашизмом іншого ви- ходу немає. Вихід у світ цього твору став літературною подією. Реакція на книгу була неод- нозначною. У гітлерівській Німеччині її спалили на вогнищах. Водночас своє не- вдоволення романом висловила і прогресивна громадськість Америки. Автора зви- нуватили в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не у всіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Але вже під час Другої світової війни цей твір з повним правом було взято на озброєння в антифашистсь- кій боротьбі людства. Перше знайомсто читача з творчістю Ернеста Хемінгуея відбулося у 30-х роках XX століття, коли твори митця почали перекладати російською мовою. Українсь- кою мовою 1957 року вийшла його п’єса «П’ята колона», 1961 р. — роман «За рікою, в затінку дерев» у перекладі К. Суханенка та Н. Тарасенко, 1968 р. — збірка новел «Сніги Кіліманджаро» (переклад однойменної новели зроблено І. Драчем, а інших 19 новел збірки — письменником В. Митрофановим). 1968 р. у перекладі В. Брюггена була опублікована українською мовою книга спогадів моло- дшого брата Е. Хемінгуея Лестера «Мій брат Ернест Хемінгуей». В. Митрофанов переклав повість «Старий і море». ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРО