Сага о Форсайтах як відображення дійсності життя англійської буржуазної сімї ХХстоліття 3 страница

1.2. Своєрідність Ірландського Літературного Відродження Як уже зазначалося вище, кінець ХІХ – початок ХХ століття в Ірландії – це період бурхливого зростання національної самосвідомості, найважливішим вираженням якого став рух під назвою Ірландське Відродження. Боротьба з колоніальним правлінням Великобританії, яка постійно йшла в Ірландії, то розгоряючись, то затухаючи, набрала силу після Великого Голоду (1845-1848), викликаного неврожаєм картоплі. У наступні роки почалася кампанія з перегляду законів про землеволодіння на користь орендаторів, поряд з цим продовжувалась боротьба за обмеження прав католицької більшості. Усі ці фактори призвели до того, що у кінці століття почалися активні виступи за незалежність від Великобританії. Ірландське Відродження було за своїм характером багатогранним рухом. Виникало багато груп, спілок, об’єднань, організацій, головним завданням яких було відродження ірландських звичаїв та традицій в усіх сферах життя. Воно включало Гельтську Лігу, що пропагувала вивчення майже зниклої ірландської мови, молодіжно-спортивні, музичні, театральні, літературні організації. Важливу роль продовжувала грати таємна політична організація “Ірландське революційне братство”, членами якої були багато учасників Ірландського відродження. Ідейний спектр руху включав як національно-демократичні і соціалістичні, так і буржуазно-націоналістичні тенденції. Серед діячів відродження був А. Гріффітс, засновник політичної організації “Шинфейн” (ірл. “ми самі”), що проголошувала надкласовість національно-визвольного руху. Дж. Коннолі, творець Ірландської соціалістичної республіканської партії, вважав свою книгу “Робочий клас в історії Ірландії” частиною літератури відродження. Подібна широта не могла не викликати внутрішньої суперечності Ірландського відродження, розвиток якого проходив в гострій ідеологічній боротьбі. Сили, з яких складався цей рух не були ні однорідними, ні одноманітними: різні були таланти та інтереси, індивідуальні були цілі та культурне походження людей, які брали у ньому участь. На початковій стадії, коли ще не було окремих напрямів, об’єднуючим началом був ентузіазм у прагненні розкрити потенційні можливості ірландської культури, кожен у міру своїх можливостей пробував себе у тій чи іншій сфері культурної чи суспільної діяльності. Поет-символіст Джордж Рассел написав єдину п’єсу, яка стала одною з перших в історії ірландського театру. Мод Гонн, націоналістка і революціонерка, вийшла на сцену у ролі Кетлін, в одноіменній драмі Їтса, а сам Їтс брав активну участь у політичних виступах [16, с. 46]. Відродження національних традицій у цей період, набуває свідомий, програмний характер, визначаючи головний напрям діяльності ірландських письменників. Саме діяльності, а не лише художньої творчості, оскільки вони були зайняті збиранням, систематизацією, перекладами літературних пам’яток та усної народної творчості, теми та мотиви яких, потім використовували у своїх художніх творах. Ідеї відродження національних традицій об’єднували велике коло ірландської інтелігенції. У тій чи іншій мірі у цьому русі приймали участь усі ірландські письменники, хоча на ранньому етапі між ними і існували розбіжності, які змінювались із змінами суспільно-політичної ситуації в країні. Ірландське Літературне Відродження виступило із естетичною програмою, яка тяжіла до європейського символізму. “Образ неможливої, неймовірної краси, прихованої від людського ока, не може бути створений по-іншому, лише за допомогою символів”, – писав родоначальник Ірландського Літературного Відродження В.Б. Їтс. Відмінною рисою Літературного Відродження було прагнення створити національну літературу, не зробивши її націоналістичною. Принцип протиставлення національного націоналістичному був закладений ще на початку руху Джоном О’Лірі, легендарним революціонером, який повернувся із вигнання і наприкінці 80-х очолював гурток молодих літераторів, серед яких були В.Б. Їтс, Дж. Рассел, Д. Хайд. О’Лірі був впевнений, що мистецтво і література не повинні бути вузько націоналістичними, інакше вони швидко виродяться та роздробляться. Лише національна література може стати значимою: “Не буває великої літератури без національності, не буває великої нації без літератури” [25, с. 22]. Без перебільшення можна сказати, що діячі Літературного Відродження залишалися вірні цьому постулату протягом усієї історії руху і не ставили свою творчість у залежність від позицій націоналістів [25, с. 22]. Пріоритети діячів Літературного Відродження відрізнялися від задач націоналістів і тому викликали агресивний протест. Націоналісти протестували проти реалістичного зображення життя народу і звинувачували авторів в брехні. Шлях, яким рухався ірландський націоналістичний рух, призвів до створення постулату про непогрішність усього ірландського. Усе зло, усі негативні риси людей і їх життя стали жертвою своєрідного ірландського етнічного витіснення, тим більше, що і носія цього зла шукати довго не довелося – образ Англії притягнув до себе усе те, що націоналісти не хотіли бачити у власній культурі. Хрестоматійним став приклад “Графині Кетлін”, яку віднесли до ряду наклепів на моральні та духовні якості ірландських селян, оскільки персонажі у цьому творі погодились продати душу дияволові. Необхідність захищати образи Ірландії та ірландців виникла тому, що у європейській, а передусім у англійській літературі, персонажі ірландського походження були комічними і навіть гротескними, вони представлялися грубими, неотесаними та сентиментальними. “Англо-ірландським стереотипом образу ірландця /.../ був Падді Мавпа, п’яний, бідний, забобонний /.../ Цей образ в очах англійця-вікторіанця був ще більш неприємний – ірландець – інфантильний, емоційний, неврівноважений, одні розмови і ніякої солідності” [12, с. 87]. Протести націоналістів були направленні саме на заперечення та неприйняття подібних рис у персонажів літератури Ірландського відродження. Схожість усе таки була. Селяни, яких зображували, справді були емоційними, бідними та грубими, але не це було головним об’єктом зображення. Для авторів Літературного відродження селянин – це, перш за все, “природна людина”, яка не втратила зв’язку з природою, навколишнім світом, і яка в силу цієї близькості є хранителем духовного багатства. Тут усі ці риси на відміну від англійської літератури створювали, позитивний образ ірландського селянина. Різниця у підходах та способах переосмислення традицій визначила усю ту різноманітність форм, які існували всередині Відродження. Одним із основних способів долучення до традицій стало вивчення фольклору. Усі учасники руху пройшли через збирання народних історій, пісень та балад. Для одних це було початковим етапом для наступної творчості, а інші навпаки спрямовували власну творчість у русло фольклору. Головним джерелом ірландського символізму стала міфологія [27, с. 58]. Це зумовлено загостренням національної самосвідомості у цей період – це був зв’язок письменників і народу. Більше в жодній європейській літературі цього часу, народне мистецтво не грало такої визначальної ролі як в Ірландії. Ірландські міфи, легенди та казки, хоча багато з них виникли в глибокій давнині, продовжували жити у народній пам’яті. Найбільш послідовним виразником кельтського націоналізму був Дуглас Хайд (1860—1949), історик, поет і фольклорист, президент Гельтської Ліги, що став згодом першим президентом Ірландської республіки. Прекрасно володіючи ірландської мовою, він мав можливість спілкуватися з різними людьми по усій країні. Його сучасники говорили, що він міг стати “своїм” у кожній селянській хатині. Хайд перекладав з ірландської на англійську, з англійської на ірландську, сам писав вірші та п’єси ірландською. Особливою популярністю користувалися його публікації ірландської поезії, що збереглася в усній традиції (“Любовні пісні Коннаута”, “Релігійні пісні Коннаута”). Забезпечені англійськими перекладами, вони відкрили багатство образного ладу традиційної поезії. У літературно-критичній діяльності Хайда затвердження національної самобутності ірландської культури перепліталося з ідеями ірландської винятковості (лекція “Про необхідність деанглізації Ірландії”, прочитана в 1892 р. на відкритті Ірландського літературного товариства) [27, с. 108]. Вільям Баталер Їтс теж займався фольклористикою. У 1888 році він випустив збірку під назвою “Чарівні казки ірландських селян” (“Fairy and Folk Tales of Irish Peasantry”). Увага до надприродного і чарівного була характерною для його творчості, і це знайшло своє втілення у його наступних публікаціях. Історії, почуті та записані ним поблизу Сайго, лягли в основу збірки есе “Кельтські сутінки”, яка була популярною через те, що це були розповіді живих людей про надзвичайні та дивовижні речі, вони доносили до читачів повідомлення про те, що традиція усної творчості не лише не згасла, а й продовжувала яскраво та повноцінно існувати. Настрій романтичного месіанства пронизує творчість Джорджа Расселла (1867–1935). Його поезія і живопис відмічені духом містицизму. Расселла привертала східна містика як втілення божественного одкровення. У стародавніх ірландських міфах він шукав приховане релігійно-християнське значення. Діти Ліра в однойменному вірші, перетворені в лебедів, приречені на поневіряння і які врешті-решт знаходять шлях додому, — це людство, що знаходить союз з божеством. У творах Расселла надія на порятунок Ірландії покладалася на прихід месії. Кухулін для нього, “так само як і Прометей, символізує героїчний дух рятівника людства”. Фольклоризм складав одну з найважливіших рис естетики письменників Відродження, додаючи їх творчості національно-романтичне забарвлення. Мабуть, ні в одній з європейських літератур цього часу народне мистецтво не грало такої визначальної ролі, як в Ірландії. Вивчення і використання фольклору додало національну характерність англійській літературній мові в Ірландії. Це мало ще й велике значення тому, що діяльність Гельтської Ліги, не дивлячись на всі зусилля, не увінчалася відродженням літератури на ірландській мові. П'єси її керівника Дугласа Хайда, написані на ірландській мові, досвід зворотного перекладу на ірландську творів, написаних англійською мовою, не змінили сутності справи. Сінг збагатив свої твори використанням англо-ірландського діалекту, яким розмовляють селяни. Збираючи і обробляючи фольклор, літератори вчилися мистецтву слова. В особливій мірі це стосується І. А. Грегорі (1852—1932), яка була видатною діячкою Відродження, стояла біля витоків театрального руху в Ірландії. У своїх власних комедіях та історичних п'єсах, що склали значну частину репертуару дублінського “Театру Аббатства”, вона використовувала один з діалектів англо-ірландскої мови. Ірландські міфи, легенди і казки, багато яких виникло ще в глибокій давнині, трансформуючись, продовжували жити в народній пам'яті. Тому звернення письменників до стародавнього епосу давало відчуття живого зв'язку з народним мистецтвом. Старовинні сюжети і мотиви зазнавали в їх творчості істотну трансформацію, набуваючи колориту “кельтських сутінків”, за назвою збірки Їтса. У поезії “кельтських сутінків” стародавні легенди, народне мистецтво з’являлося в перетворюючому містичному світлі, що багато в чому відповідає “сутінковому настрою”, який характерний для мистецтва кінця століття в багатьох країнах. Таким чином, дослідження фольклору було значною частиною того матеріалу, який ліг в основу літератури Ірландського відродження. Звичайно, кожен із авторів використовував цей досвід по-своєму. Окрім Хайда, напевно лише леді Грегорі розглядала його з позиції фольклористики. Їтс інтерпретував фольклорний матеріал з позиції містики та міфології, Сінг – з позиції діалектології [27, с. 124]. Якщо більшість керівників Гельтської Ліги підкреслювали свою непричетність до політики, то немало її діячів включилися в озброєну боротьбу ірландського народу з англійським імперіалізмом. Поет і педагог Патрік Пірс став головнокомандуючим повстанськими силами повстання 1916 р. Серед керівників Дублінського повстання також були поети Томас Макдонах і Джозеф Планкетт. Їх підписи стоять на Республіканській декларації, з якою ірландські республіканці звернулися до народу в квітні 1916 р. Після розгрому повстання вони були страчені разом з іншими республіканцями. Народ зберіг про них пам'ять як про “поетів повстання”, “поетів ірландського революційного братства”. Хоча їх поетичний талант не встиг розкритися повною мірою, їх творчість відмічена рухом від релігійного всепрощаючого і пасивного очікування до революційного демократизму. У їх патріотичній ліриці прозвучав заклик до дії. Напередодні революційних подій Т. Макдонах пише “Марш ірландських волонтерів”, що став гімном ірландців, які боролися за незалежність. Керівники національного театру “Театр Аббатства” (засн. 1904р.) дотримувалися помірно ліберальної лінії, постійно заявляючи про свою непричетність до політики. У “Пораді молодим драматургам, що посилають п'єси в “Театр Аббатства” підкреслювалася небажаність пропагандистських п'єс. Проте стояти осторонь було неможливо. Історія “Театра Аббатства” повна сутичок не тільки з англійськими властями, але і з ірландськими церковниками і правими націоналістами. Керівники театру були втягнуті в політичну боротьбу, п'єси Їтса, Сінга, Шоу нерідко перетворювали театр на арену політичних зіткнень. Постановка в 1902 р. п'єси Їтса “Кетлін, дочка Вілена” набула в Ірландії значення політичної події, стала, за словами Шона О’Кейси, “бойовим закликом ірландських республіканців в боротьбі за національну незалежність”. Інші п'єси Їтса, а особливо Сінга і Шоу, які протистояли романтичній ідеалізації всього ірландського, викликали люті нападки націоналістів. П'єса Шоу “Інший острів Джона Буля” (1904), спеціально написана для “Театра Аббатства”, не була поставлена, оскільки в ній Шоу полемізував з традиційним романтичним уявленням про ірландський національний характер. У передмові до п'єси, викриваючи колоніальну політику британського імперіалізму, Шоу підкреслював, що п'єса була далека і “від будь-якого духу неогельтського руху, який схильний зображати нову Ірландію відповідно до свого власного ідеалу, тоді як... п'єса — абсолютно безкомпромісне зображення старої реальної Ірландії”. Майже всі реалістичні п'єси Сінга викликали ворожий прийом з боку клерикалів і націоналістів. Зі сцени театру Їтс звернувся до аудиторії, що намагалася зірвати спектакль, звинувачуючи її в націоналістичній вузькості, захищаючи право митця на об'єктивне зображення життя. Початок Ірландського літературного відродження зазвичай датується 1893р., коли вийшли в світ збірка есе У.Б. Їтса “Кельтські сутінки”, переклади з ірландського Д. Хайда і була заснована Гельтська Ліга. Цьому передувала двотомна “Історія Ірландії” (1878—1881) С.Дж. О’Грейді, побудована на основі давньоірландського епосу, і поема “Мандри Ойшина” (1889) У.Б. Їтса на сюжет ірландської саги [36, с. 235]. Характерне для цих творів романтичне відношення до національного характеру, ірландської історії і літератури визначило перший етап Ірландського відродження, що продовжувався аж до початку XX ст. Ірландська поезія в попередні століття була вираженням земного, безпосереднього відчуття. У інтерпретації ж літераторів Відродження про неї створювалося враження як про літературу загадкову, таємничу, невизначену. Поетичні переклади з ірландської мови стародавніх літературних пам'ятників і творів народної творчості, що з'явилися у великій кількості в кінці XIX ст., також зіграли свою роль в створенні колориту “кельтських сутінків”. " Кельтські сутінки" були сприйняті в Європі як ще один варіант туману символіста. Але ні Їтс, творець цього терміну, ані інші значні ірландські письменники не вкладалися у цей напрям. Образи ірландської історії і епосу, що виражають трагічний героїзм, страждання пригноблюваної нації, виступали не тільки як антитеза сучасної повсякденності, але і як заклик до дії, героїзму. Герой-символ, що прийшов в літературу з світу міфів і легенд, був необхідний нації, що бурхливо переживала процес національної самосвідомості [35, с. 45]. Але природна захопленість фольклором підігрівалася націоналістичними кругами, що поширювали романтичні уявлення про фольклор як про норму і зразок всякого мистецтва. Захоплення фольклором перетворювалося на моду, і свого роду фольклороманію. Фольклору стали надавати надзвичайно велике значення у формуванні сучасної ірландської літератури. На сцені утвердився штамп “кухуліноїдної драми”. Національна своєрідність зводилася до питання про використання сюжетів національного епосу, тоді як актуальні, проблемні п'єси оголошувалися результатом іноземного впливу. У суперечках про те, в якому напрямі повинна розвиватися ірландська література, затверджувалися реалістичні тенденції. Динамічна складність Ірландського Відродження полягала в русі від символізму, найбільшим представником якого був В.Б. Їтс, до реалізму. Саме це визначало напрям розвитку ірландської літератури, не дивлячись на суперечливу дію різноманітних літературних напрямів. Витоки реалістичного напряму сходяться до п'єси Едварда Мартіна (1859–1923) “Вересове поле” (1899), постановкою якої разом з п'єсою Їтса “Графиня Кетлін” було ознаменовано відкриття Ірландського літературного театру [16, с. 47]. У цій п'єсі романтичному сенсу головного образу протистоїть зображення реального життя ірландського села. Поглибленням соціальної проблематики, відмічений ірландський період в творчості Джорджа Мура (1857—1933). У 1899 р. він повернувся до Ірландії, де разом з Їтсом і Мартіном став директором Ірландського літературного театру. Його перші драматургічні досліди, зокрема п'єса на міфологічний сюжет “Даярмід і Гранія”, написана в 1900 р. в співавторстві з Їтсом, не виходила за рамки образності символіста. Але вже в збірці розповідей “Незоране поле” (1903) “сутінкові” образи руйнування, смерті, вітру на безлюдних болотах, загадкових і меланхолійних ірландців відходять на другий план, поступаючись місцем реалістичному зображенню жебрацького життя селян. Метафоричний сенс заголовка збірки відповідав намірам відродженців, що бачили в народній Ірландії багатющий неосвоєний художній матеріал. У самих розповідях романтичне сприйняття ірландського життя змінювалося його різкою критикою. Важливе місце в них займають картини поміщицького свавілля, церковного деспотизму, еміграції, що обезкровлює країну. Критика ірландської дійсності отримує подальший розвиток в романі «Озеро» (1905). Завершальним твором ірландського періоду стала автобіографічна трилогія Дж. Мура “Вітання і прощання” (1911—1914), присвячена Ірландському літературному відродженню. Інтонація оповідання міняється від сентиментально-романтичної в першій частині, де розповідається про ентузіазм, що охопив Ірландію, до гротескно-сатиричної в останній книзі, що змальовує в комічному дусі учасників Відродження, зокрема самого автора, що уявив себе мучеником і пророком. Із анекдотів, що ходили по Дубліну, Мур намагався скласти портрети своїх співвітчизників, а із сімейних легенд — національну історію. Драматургія Сінга, якого Їтс привернув в 1896 р. до Ірландського літературного відродження, якнайповніше утілює новий етап цього культурного руху — його поворот до реалізму [16, с. 53]. Творчий шлях Їтса і Сінга, найбільших представників напрямів символізму і реалізму в Ірландському літературному відродженні, говорить не тільки про зміну цих напрямів, але і про їх глибокий внутрішній зв'язок. Критика ірландської дійсності з великою силою виражена і в творах Джеймса Джойса, в його збірці розповідей “Дублінці” (1914) і в романі “Портрет художника в юності” (1916). Творчість Джойса, що сформувалася в атмосфері Ірландського відродження, була у свою чергу критичною реакцією на нього [11, с. 43]. З розвитком Літературного Відродження саме по собі використання ірландського матеріалу перестало бути самоціллю. Кожен із авторів по мірі своїх можливостей намагався надати своєму матеріалу виражене індивідуальне напрацювання. Передусім це відносилось до “постфольклорних” творів, тобто до того періоду, коли кожен змінив роль інтерпретатора на роль творця і почав займатися індивідуальними літературними експериментами. Інакше кажучи, Ірландське відродження почалося з того, що була знайдена сильна давня традиція, яка до того часу вважалася маргінальною. На початковому етапі автори передусім орієнтувались на те, що було створено раніше, сприяючи поширенню традицій, вбирали та засвоювали її. Результатом засвоєння традиції стало те, що вона стала “своєю” і кожен міг сказати “Я родом з Ірландії...”. З того часу розвиток національного мистецтва йшов шляхом відродження та утвердження ірландської традиції як частини світової культури. Цей процес був динамічним та усестороннім. Йшов неперервний експеримент у пошуках національної самосвідомості та створенні нових форм самореалізації культури. Отже, як ми бачимо, поняття традиції в ірландській літературі актуалізувалося на межі ХІХ-ХХ століть як одне з головних понять концепту культурного відродження. Ірландське Літературне Відродження виникло як загальнокультурний рух, який надихався та живився національно-визвольними ідеями і Дублінським повстанням 1916 р. Ця ідея стала центральною для ірландської літератури, хоча зміст концепту змінювався від покоління до покоління, але ідеологічні настанови збереження спадкоємності в ірландській літературі ХХ ст. залишилися першорядними за значенням: вони не лише звучали в літературних маніфестах, а насправді були гарантом розвитку ірландської літератури і збереження її ідентичності в нових історико-культурних умовах. Поезія стала тим грунтом, на якому народилася та розвинулась своєрідність Ірландського Літературного Відродження, що відбилася в творчості “поетів повстання”, у поетичній спадщині Батлера Їтса та Патріка Каванаха. РОЗДІЛ 2 ПОЕЗІЯ Ірландського Відродження як символ національної самобутності ірландської літератури 2.1. Художні традиції ірландської поезії Питання про національну своєрідність ірландської поезії на англійській мові не викликає ні подиву, ні суперечок і є загальновизнаним фактом, який затвердився творчістю ірландських поетів різних часів і чий внесок у розвиток поезії збагатив скарбницю світової літератури. Драматична доля Ірландії впродовж віків визначила тісне переплетіння її історії та літератури, що сприяло розвитку відчуття історії в її письменників. Саме відчуття історії країни й напружена боротьба на півночі країни, яка не вщухає і в останні десятиліття, є невичерпним джерелом національної образності й неповторності. Коріння художньої традиції в ірландській поезії сягає в глибину віків народної творчості часів кельтських міфів та легенд, написаних від імені легендарних чужинців, які ступили на острів і були зачаровані суворою й витонченою красою тієї загадкової землі. Легендарний Оссіан (ІІІ ст.), повернувшись із " Країни Молодості", вступив у диспут зі Святим Патріком щодо духовних цінностей країни, створив кілька циклів епічних легенд і оповідань про трагічну велич героїв тих часів, коли боги спускалися на землю, а люди були подібні богам. Невідомий поет ХІІІ ст. у своїх віршах захищав поезію від нападів невігласа в рясі попа й наголошував, що без поезії народ не буде знати своєї історії, вона обмежиться для людини життям свого батька, і народ занепаде і з рештою згине. Витончена критика У. Голдсміта, блискуча і глузлива сатира Дж. Свіфта, глибока філософічність Дж. Берклі порушили спокій роздумливого і благодушного ХVІІІ ст., який наче не помічав вкрай драматичного факту колонізації культурного простору Ірландії – переходу літератури з рідної мови на англійську. Цей болючий процес завершився в середині ХІХ ст. Руйнівна для культури народу заміна мови визрівала впродовж усієї історії колонізації Ірландії, та відбулася швидко, у межах життя одного покоління. (Йдеться про мову не як засіб комунікації, а як систему культури, яка сповнена знаками та посиланнями, котрі викликають певні асоціації та зв’язки, укорінені в минулому). Деякий час дві мови, дві літературні традиції існували паралельно, незалежно; поступово зближуючись, вони створили певний синтез, що з’явився на грунті народної поезії, яка віками зберігала та розвивала спадкоємність поетичного слова: для пісень та балад на обох мовах притаманні розмовна лексика, живий заповзятий ритм, діалогічність; голоси героїв та оповідачів звучать самостійно, щиро, переконливо. Проте одна з найдавніших західноєвропейських літератур, поступившись рідною (ірландською) мовою на іншу (англійську) не лише вижила, але й зберегла свій національний колорит саме тому, що вона не втратила живих зв’язків зі своїм минулим. Її білінгвістична традиція виявилася не менш плідною, багатою, ніж стала монолінгвістична традиція. Поняття традиції в ірландській літературі актуалізувалося на межі ХІХ-ХХ століть як одне з головних понять концепту культурного відродження. Ірландське Літературне Відродження виникло як загальнокультурний рух, який надихався та живився національно-визвольними ідеями і Дублінським повстанням 1916 р. Ця ідея стала центральною для ірландської поезії, хоча зміст концепту змінювався від покоління до покоління, але ідеологічні настанови збереження спадкоємності в ірландській літературі ХХ ст. залишилися першорядними за значенням: вони не лише звучали в літературних маніфестах, а насправді були гарантом розвитку ірландської літератури і збереження її ідентичності в нових історико-культурних умовах. 2.1. “Поети повстання” та їх внесок в Літературне Відродження Відчуття передгрозової політичної ситуації все глибше входило в свідомість письменників, трансформуючись та наповнюючи реальним змістом поетичні образи. Ідеї про свободу визначили високий громадянський пафос ірландської поезії. Це був час, коли література вступила у живий зв’язок з революційними ідеями національного звільнення. Коли говорять, що повстання 1916 року здійснили поети, мова передусім іде про Патріка Пірса, Томаса Мак-Донаха і Джозефа Планкетта. Вони були серед керівників повстання. Їхні підписи стоять на прокламації про незалежність ірландської держави — зверненні ірландських республіканців до народу 1916 року. Після розгрому повстання вони були страченні англійською владою в числі 15 республіканських вождів. Національно-визвольний рух в Ірландії створив поезію опору, яка стала поетичним літописом. Найбільшого розквіту вона досягла під час партизанської війни 1919-1921 років [27, с. 21]. Про Патріка Пірса, Томаса Мак-Донаха і Джозефа Планкетта народ зберіг пам’ять як про “поетів повстання”. Усе їхнє життя було відмічене пристрасною відданістю ідеалу свободи, турботою про майбутнє Ірландії. Багато сил вони віддавали просвітительській діяльності. Пірс був не лише професійним революціонером, але й відомим педагогом. Він заснував школу св. Едни, в якій виховувався патріотичний дух, любов до національної історії та літератури. Окрім загальноосвітньої програми, в якій значне місце посідало вивчення ірландської мови, Пірс надавав особливого значення ідейному вихованню молоді, він мріяв про створення дитячих об'єднань, в яких розумові та фізичні вміння дітей отримали б повноцінний розвиток. Хоча талант цих поетів і не встиг повністю розкритися, їх творчість характеризується рухом – від пасивного чекання до проголошення революційних дій. Наприклад, як у вірші Пірса «Я – Ірландія»[3]: I am Ireland Я - Ірландія I am Ireland: I am older than the Witch of Beare. Great my glory: I who bore dauntless Cuchulainn. Great my shame: My own children who sold their mother. I am Ireland: I am lonelier than the Witch of Beare Я - Ірландія: За Кайлех, що з Беррі, я старша. Моя слава велика: Ярий Кухулайн - плід мого чрева. Мій сором великий: Мої діти запродали матір. Я - Ірландія: За Кайлех, що з Беррі, самотніша. Їхня поезія – це поезія самозречення. Саме про це йдеться у вірші Пірса [3]: Renunciation Видіння (самозречення) Naked I saw thee, O Beauty of Beauty And I blinded my eyes, For fear I should fail. I heard thy music O melody of melody, And I closed my ears, For fear I should falter. I tasted thy mouth, O sweetness of sweetness, And I hardened my heart, For fear of my slaying. I blinded my eyes, And I closed my ears, I hardened my heart And I smothered my desire. I turned my back, On the vision I had shaped, And to this road before me, I turned my face. I have turned my face, To this road before me, To the deed that I see, And the death I shall die. Я побачив тебе, о Красо Краси, Й свої очі заплющив Через страх знепритомнить. Я почув тебе, Музико музики, Й затулив собі вуха Через страх похитнутись. Я пригубив тебе, Насолод насолодо, І замкнув свого серця Через острах загинуть. Я очі заплющив Й затулив собі вуха Я замкнув свого серця І придушив бажання Я до свого видіння Повернувся спиною Й до шляху перед себе Повернувся обличчям. Повернувся обличчям До шляху перед себе До діянь, що побачив, Своїй смерті назустріч. Для творчості “поетів повстання” характерним є співвідношення національної і релігійної символіки. У вірші “Спадок потомків королів” Планкетт у завітах та передріканнях давніх героїв бачить спадок, “достойний королівського роду”. Нащадки свято бережуть його і ніколи не змиряться, завжди будуть боротися за землю в “якій лежить прах їх батьків”: No alient sword shall earn as wage The entail of their blood and tears, No shameful price for pieceful years Shall ever part this heritage. “Ни один чужеземный меч не получит в уплату Родовую землю, политую их кровью и слезами. И нет такой позорной цены, Ради которой они разделят свое наследство” [27, с. 22]. Мак-Донах у своїх віршах звертається до духу Ірландії. Далека давнина у них постає поряд із сьогоднішнім днем. Релігійно-містичні образи, якими багата творчість “поетів повстання”, відображали народне розуміння визвольного руху і були традиційною оболонкою для вираження політичних ідей. Їхні твори вільні від мотивів всепрощення і пасивного очікування. Вони широко використовували образ Христа. Ліричний герой Планкетта в терновому вінку, його кров проливається на розп'яття. Пірс бачить в Христі борця з несправедливістю, захисника нещасних. Ця особливість поезії повстання яскраво втілена у вірші Планкетта «Присутність Бога»: Oсь на троянді його кров, А його тіло – у гірських снігах, В зірках – його очах - сія любов, Сльоза летить в дощах. У кожній квітці його лик, А голос – в громі і піснях птахів. У скелі закарбовані навік Печаті його слів. Його сліди на всіх шляхах, Ритм серця – в морі, в вітрі – його жест, І тернії з вінця – в усіх шипах, І кожне древо – хрест [3]. У вірші Пірса “Повстанець” герой уподібнюється Мойсею, який приведе народ на обіцяну землю – незалежну Ірландію. Але головний акцент у тому, що він плоть від плоті народу. And because I am of the people, I understand the people, I am sorrowful with their sorrow, I am hungry with their desire. “И потому, что я из народа, я понимаю народ. Печалюсь его печалью, мучаюсь его желанием”[27, с. 24]. Разом з народом він поділяє сором за рабське терпіння, за страх перед законом, хоче вселити у нього сміливість, віру в свою велич та силу. Месіанські настрої у більшій мірі характеризують ранню творчість Пірса. В період зростання визвольного руху вони поступаються місцем революційно-демократичним ідеям. Якщо ліричний герой Пірса уособлює собою народ, то в Мак-Донаха та Планкетта – це одинока особистість. Пірс писав свої твори як англійською, так і ірландською мовами, хоча друга не була для нього рідною. Для Мак-Донаха необхідною школою був переклад з ірландської. В поезії ірландської мови, яка розвивалась до ХІХ століття, він шукав риси, збереження та розвиток яких, на його думку, повинні скласти національну характерність ірландської поезії англійською мовою – те, що він називав “ірландський стиль” (“The Irish mode”). У той час, як Ірландія стояла на порозі рішучої битви за національну незалежність, у книзі “Література Ірландії”, Мак-Донах зробив першу спробу визначити природу національної самобутності ірландської літератури і намітив її перспективи розвитку. Він висловився проти культивуючого незрозумілого стилю на захист істинних поетичних традицій. Таким чином, “поети повстання” були першими в історії Літературного Відродження, які не побоялися висловити власні думки на рахунок Ірландського повстання, за що і заплатили власним життям. Проте цим вони добилися того, що хотіли – вони у повній мірі відродили ірландську літературу. Символічно, що навіть напередодні своєї страти Пірс пише вірш [3], який пройнятий вірою у майбутнє: The Wayfarer (Last poem, written on the eve of his execution (May 2, 1916) Мандрівник (остання поезія, написана напередодні його страти (2-го травня, 1916р.) The beauty of the world hath made me sad, This beauty that will pass; Sometimes my heart hath shaken with great joy To see a leaping squirrel in a tree Or a red lady-bird upon a stalk, Or little rabbits in a field at evening, Lit by a slanting sun, Or some green hill where shadows drifted by Some quiet hill where mountainy man hath sown And soon would reap; near to the gate of Heaven; Or children with bare feet upon the sands Of some ebbed sea, or playing on the streets Of little towns in Connacht, Things young and happy. And then my heart hath told me: These will pass, Will pass and change, will die and be no more, Things bright and green, things young and happy; And I have gone upon my way Sorrowful. Краса земна засмучує мене, Краса, яка мине; Буває, серце радісно тремтить, Як бачить білку, що стриба в деревах, Чи сонечко червоне на стеблі, Або зайчаток в полі у промінні Призахідного сонця, Чи пагорби зелені, по яким Несуться тіні, де горяни сіють І згодом жнуть; поблизу Врат Небесних; Або ж у моря босих дітлахів, Чи їхню гру на вулицях містечок У графстві Коннахт, Все юне і щасливе. І серце промовля: Мине усе, Мине і зміниться, все зникне й більш не буде, Зелене й світле, юне і щасливе; І я іду шляхом своїм У смутку.