Фассбіндер і сучасна драматургія: глобалізація матеріалу

У 1976 році Фассбіндер узяв до постановки п’єсу «Жінки» американської драматургесси Клер Бут Люс, і вже 1977 зробив телеверсію успішного спектаклю. Сама п’єса, комедія ситуацій за визначенням автора, написана у 1936 році – один з популярних творів світської дами, письменниці і політичної діячки Клер Бут Люс. Перша прем’єра вистави відбулася на Бродвеї того самого року під керівництвом режисера Роберта Б. Сінклера, в Театрі Етель Беррімор. Між іншим, п’єса була оформлена у кіноверсію ще у 1939 році голлівудським режисером Джорджем Кьюкором, де грали відомі на той час актриси Голлівуду Норма Ширер, Джоан Кроуфорд, Полетт Годар і Джоан Фонтейн.[23] Звісно, були й пізніші фільми, проте розглянемо не голлівудську, а тому набагато цікавішу, театральну версію цієї п’єси, котра пройшла крізь руки маестро Райнера Вернера Фассбіндера. Особливості п’єси, як і вистави – те, що усі дійові особи це жінки, а чоловіки як значущі фігури, знаходяться поза сценою. Саме тотальну увагу їхнім персонажам, котрі у Клер Бут виписані радше як повнокровні типажі, Фассбіндер приділяє для того, аби не втрачаючи жанру комедії, приблизити ці типи до реальних, повноцінних людських характерів.

Доречно тут сказати про те, що Фассбіндер був одним з небагатьох режисерів в світовій практиці, котрі вважали жіночі персонажі і взагалі актрис-жінок настільки ж важливими, як і чоловіків, і розкривали їхні образи не менш серйозно і детально. Жінки у Фассбіндера – не красиві «декорації» чоловічої реальності, а окремі самостійні світи, сповнені яскравої індивідуальності. Саме з таким підходом режисер працює з системою персонажів п’єси, котрих є всього вісім, це жінки різного віку, від 20 років до старшого віку, представниці різних прошарків суспільства.

Головних персонажів подамо за короткою характеристикою з Вікіпедії [23]:

Мері (місіс Хайнс): тридцяти років, домогосподарка з середнього класу, заміжня за Стівеном Хайнсом, має двох маленьких дітей Мері і Стівена, розважлива, вірна, позитивно/наївно настроєна стосовно шлюбу. (У виставі – актриса Кріста Берндль)

Крістал Еллен – двадцяти років, незаміжня (до шлюбу зі Стівеном), дітей не має, нижчого класу, продавчиня парфумів, кокетлива, брехлива, амбітна, не варта довіри. (Виконує актриса Барбара Цукова)

Сільвія (місіс Фоулер) – тридцять чотири роки, домогосподарка з елітного прошарку, має двох дітей, пліткарка, настирлива, безчесна, тупувата, егоїстична і неврівноважена. (У виставі – артистка Маргіт Карстенсен)

Пеггі (місіс Дей) – двадцяти п’яти років, домогосподарка середнього класу (гроші є в неї, а не у її чоловіка), заміжня за Джоном Деєм, не має, але хоче дітей, поступлива, сором’язлива, співчутлива. (Роль виконує Анна-Марі Кюстер)

Ненсі Блейк – тридцяти п’яти років, письменниця, самотня, мандрівниця, прямолінійна, феміністична, неемоційна. (В ролі – Анжела Шмідт)

Едіт (місіс Поттер) – тридцяти трьох-чотирьох років, домогосподарка середнього класу, має чотирьох дітей, приземлена, нудна, безконфліктна, не любить дітей.

Місіс Морхед – 55 років, мати Мері, можливо вдова, старомодна, традиційна, строга, мудра. (У виставі – актриса Гізела Улен, ця ж актриса грає і контесу Де Лейдж, безнадійно романтичну, чотири рази розведену жінку.)

Ролі інших персонажів виконують актриси Ірм Херманн, Хайде Грюбль, Доріс Шаде, Карола Шварц,, Хенні Цшопп та ін.

Сцена відкривається нам як багато обставлена кімната чи так званий салон (художник – Рольф Гліттенберг), де за столиком ошатно вбрані в шовкові вечірні сукні сидять четверо жінок (дизайнер костюмів – Фріда Пармеджіані). На передньому плані – акваріум з рибками й вазон із зеленою рослиною. (Акваріум – як не символ замкненості у своєму світі цих жінок?)

Фассбіндер у останній зі своїх театральних робіт приходить від експериментального, провокаційного театру до більш традиційного, психологічного. Саме у стилістиці психологічного театру вирішена й вистава «Жінки Нью-Йорку». [15]

Цілком реалістичними, жвавими інтонаціями, за грою в бридж, героїні обговорюють свої проблеми: Сільвія (Магріт Карстенсен) скаржиться, що усім пожертвувала заради чоловіка Говарда. Пеггі (Анна-Марі Кюстер) мріє про дитину. Сільвія – найактивніша і найагресивніша пліткарка, у чорній сукні, з яскравим макіяжем, на контрастних швидких інтонаціях затіває розмову про чоловіків. Її злегка незграбна, нервова, холерична пластика видає людину з комплексами, жінку, котра збирається затіяти якийсь скандал, хоч би і просто від нудьги. «Скандалістка» - її покликання. Вагітна Едіт неестетична й грубувата у своїй блискучій голубій сукні, незадоволена неприємностями вагітності та взагалі «рутиною» народжування чергової дитини. Пізніше Едіт із Сільвією, свіши на крісло кутом повернуті одна до одної, гротесково-злорадно пліткують про те, що Мері, дуже вже успішній і пристойній дружині, котрій вони заздрять, нарешті зраджує чоловік. Мері ж, між тим, нічого не підозрюючи, уся в білому, легка як метелик літає по салонові, життєрадісна й повна оптимістичної веселості.

Наступне дивне приміщення – салон краси, де панянці роблять маску (вона у карнавальній масці) і чіпляють чудернацьку зачіску. Серед персоналу є й важлива фігура – манікюрниця Ольга (Ірм Херманн), гонорова пліткарка (пригладжена зачіска, сувора стервозність і блискуча коротка сукня), котра якраз розповсюджує чутку про зраду чоловіка Мері. Сенографія салону – металевий контур кола, у якому знаходиться крісло для клієнта. Узагалі, коло для цієї вистави – основна форма художнього оформлення. Окрім того, між сценами, розділеними монтажним принципом, на екрані з’являються зображення картин популярного американського художника двадцятого століття, представника жанрового живопису Едварда Хоппера. Це – застиглі, безіменні жіночі фігури на фоні урбаністичного життя.

Саме Ольга, з невимушеним захопленням самим процесом пліткування випадково розповідає про цю зраду Мері, котра вислуховує все, впадаючи у патетичний жах і відчай (що відбивається на застиглій міміці). Її Стівен Хейнс зрадив із продавчинею парфумів, котрі для неї ж купляв. Якщо власне драматургесса, вже разом із зав’язкою інтриги, сконцентровує увагу на персонажі Мері і вимагає до неї посиленого співчуття, то режисер це певним чином нівелює, роблячи страждання зрадженої жінки картиною, яку відсторонено сприймає глядач. Сама актриса – Кріста Берндль – не з когорти Фассбіндерових учнів, а тому трохи випадає зі стилістики гри решти актрис, відзначаючись надмірним пафосом гри за відсутності гротеску, вона проводить усю виставу на одній ноті натужного, емоційно не наповненого «страждання», при тому доволі скута у пластиці й володінні інтонацією.

Крізь усі діалоги Клер Бут Люс піднімає проблеми жінки, її значення, місця у світі, її функції, показує протиставлення феміністичних ідей та ідей традиційних, котрі трактують жінку як домогосподарку та своєрідну опору для чоловіка. Важливим моментом у виставі насамперед є атмосфера жіночого товариства, ставлення жінки однієї до одної. Жіноцтво режисер ідейно трактує, як таку частку суспільства, у якій немає нормальної дружби, взаємоповаги, а є лише шалене суперництво за чоловіків, багатство, і за публічний престиж і статус.

Наступна сцена у спальні Мері, з рожевим круглим ліжком, та круглим великим дзеркалом навпроти: кухарка хоче звільнитися, бо шалена служниця зв’язалася з її розпусним чоловіком-дворецьким. Проста скромна старша жінка, служниця – покірне створіння, котре цілком виправдовує поведінку свого чоловіка й терпить від нього усе. Меланхолійно-пафосна Мері лежить на ліжку, слухаючи її. Вбігає гувернантка разом з її дочкою, що також зветься Мері (Крістіна Прайор), хлопчикоподібним коротко стриженим створінням в чорному платтячку. Насуплена, невдоволена дівчинка заявляє, що не хоче бути дівчинкою, і натякає матері на усі «мінуси» обмеженості перспектив жіночого існування. Фігура доньки у Фассбіндера виглядає навіть надто символічно й зловісно, і відтворює той потворний ефект, котрий справляє на психіку дитини негативний зразок життя дорослих.

На сцені з’являється одна з найяскравіших героїнь і актрис, мама Мері – місіс Морхед у виконанні Гізели Улен. У яскравому синьому блискучому костюмі й тюрбані на голові, ця жінка (старшого віку) енергійно вбігає у кімнату Мері. Дотепність, гострий розум, характерність її героїні, повної досвіду й життєвих премудростей – Гізела Улен легко оживляє свій цікавий, в міру гротесковий персонаж. Тонка ньюансовість міміки, макіяж з білил на обличчі, жвавість очей плюс низький, хриплуватий голос і ефект грасуючого «р». Ця жіночка – цікава, дещо кумедна, енергетично приваблива й навіть додає помітного позитиву до загальної ситуації, засипаючи Мері правдивими й смішними порадами про те, як треба зберігати шлюб, поводитися у складній ситуації «зрадженої» та як ні в якому разі не варто довіряти подругам особисті проблеми. Місіс Морхед діє у швидкому динамічному темпоритмі, поєднуючи драматичне у погляді із комічним у рухах і манерах.

А тим часом коханка чоловіка Мері, Стівена Хейнса, Крістен Еллен (артистка Барбара Цукова), манірна, кокетлива руда стерва у бутіку для дуже багатих хоче зробити покупки й відкриває рахунок на ім’я коханця. Гонорова, з пишною трикутною рудою шевелюрою і хижацьким поглядом, проте симпатична, нервова й владна Крістен одразу демонструє прагнення увірватися у «вище товариство».

У іншій комірці магазину – Мері й отруйна на язик Сільвія. Мері чує, що недалеко сидить її найстрашніша суперниця, Еллен, і від шоку ледь не втрачає свідомість, немов яка пафосна чутлива дама у старовину. Коли приходить до тями, то Сільвія-Карстенсен агресивно-істерично закликає її піти й поскандалити з коханкою. Персонаж Сільвії – гострий й чітко вималюваний, немов гравюра: різкий тон, поривчата пластика й збудженість в міміці, плюс задача агресивності у персонажі. Одним словом, вона прагне скандалу, прагне «крові», і таки добивається свого: Мері істеричним жіночим криком скандалить з Еллен, у банальному поєдинку типової ображеної дружини й хижої коханки. Міміка й майстерність, харизматичність гри коханки-Цукової бере гору: напруга в очах, бажання перемогти виводять її персонаж на передній план поряд з блідою, дещо невиразною Мері-Берндль.

У комічному ключі сконструйована наступна сцена у спортзалі, де Сільвія займається вправами, одночасно, як завжди, гучно й ексцентрично (ексцентрика – одна з художніх прийомів для цього персонажу) пліткуючи. До неї приєднується й Едіт, котра вже навіть встигла розпатякати про скандал Мері якійсь репортерці. Смачний гротесковий мікс із зловтіхи й лицемірства, підступної насолоди пліткарок, ми спостерігаємо у діалозі цих двох персонажів, поставленому із майстерно перебільшеними інтонаціями.

Епізод на тлі умовної кухні – наступний. На чорному фоні – декорація-кухня, за віконечком служниця Мері, на стільці збоку – кухарка, що чистить зелень (пародія на побутову мізансцену). А далі – справжнісінький театр «одного актора», монолог, я якому, різко динамічна, комедійна служниця Хелен (Карола Шварц) переповідає кухарці діалог-сварку Мері й Стівена, у кінці якої подружжя вирішує розлучитися. Отак майстерно Клер Бут Люс забирає банальні з’ясування стосунків з очей глядача, оформляючи їх у забавний переказ хворобливо цікавої служниці.

До Мері приходять дві секретарші її чоловіка, аби оформити майнові документи для розлучення. Знову ж таки, драматургесса показує типажі для підняття проблем: одна з працівниць безнадійно закохана у шефа й гадає, що її той ніколи не покине, бо потребує її. Інша, молодша, розмірковує про те, як їй набридла та свобода, незалежність, самотність, які б вона з радістю поміняла б на чоловіка й домашній затишок. Перша – сувора й зібрана, всередині – сентиментальна, друга – мрійливо-практична молода особа.

Сцена у курортному ресторані вирішена винахідливо й оригінально у плані сценографії: скло, через яке ми все бачимо, по ньому струмочками тече вода, а на передньому плані – прибиральниця, котра це скло старанно миє протягом цілого епізоду. Комічно-ностальгічна графиня з рожевим волоссям (та ж Гізела Улен) розважає всіх своїми забавними розповідями про те, як в неї було чотири чоловіка, і як двоє з них намагалися її вбити. І все одна ця дама не розчаровується, і вважає, що головне – це «віра в любов». Гламурність, шансонність її героїні проявляється за елегантно-ексцентричною манерою рухатися, говорити. Графиня нервово наливає собі випивку, у той час, як на задньому плані продовжуються страждання головних героїнь Мері, та Сільвії, яку теж покинув нещодавно чоловік. Приглушена музика доповнює антураж старомодного кафе. Сукні для актрис також у гарно підібраних тонах, з різноманітних матерій, оригінальні за фасонами. Пеггі, нарешті вагітна, але у сварці з чоловіком, наївно-практична, по телефону мириться з ним і біжить назад додому. Мері ж отримує дзвінок від свого Стівена. Проте, хоч і сподівається вона на краще, але дізнається від нього про його одруження з коханкою Еллен. І знову – пафосно-істеричний відчай Мері.

Сцена, де у чорній ванні миється гола Еллен, вирішена у чисто Фассбіндерівському стилі. Емоційно напружена, вона вже занепокоєна й незадоволена результатом своєї «перемоги». Перемовляється телефоном із новим коханцем, якимось Баком. Сільвія підслуховує й з’являється позаду ванни. Дві актриси у неповторному пластичному вирішенні виривають одна в одної ключ він мебльованої кімнати «для зрад», котрий Сільвія найшла в Еллен, у особливій естетиці внутрішньої напруги ведуть свою розмову. Коли Сільвія йде, то з’являється маленька Мері, котра підслуховувала телефонну розмову Еллен.

Дочка передає матері про коханця Еллен і та вирішує повернути чоловіка. Готується вечірка, на яку запрошують і Еллен. Певними позасценічними маніпуляціями Мері влаштовує, що чоловік дізнається про зраду Крістен Еллен. Між тим ще спостерігаємо за зустріччю на сходах двох місіс Хейнс і двох місіс Фоулер. Шлюб другої Хейнс Мері вирішує нівелювати, з чого виходить невелика сутичка із Еллен-Цуковою. Проте, завершення втішне для Мері: їй передають, що Стівен хоче бачити місіс Хейнс, вона задоволено встає й говорить «я йду». Їй таки вдалося повернути чоловіка.

Ця пізня театральна робота Фассбіндера особлива тим, що типова традиційна драматургія поєдналась з оригінальними сценічними рішеннями. Іноді здається, що одне починає боротися з іншим. Тут вже відсутня у великій мірі естетика застиглої пластики, рвучких контрастних, акцентованих моментів. Стає менше провокації і більше очуження, чіткіше виділяється лірична частина сцен і комічні епізоди. Як завжди, Фассбіндер не дає глядачеві насолоди від можливого поверхового розуміння драматургії, псевдо-катарсису чи просто хеппі-енду, натомість говорить, і дуже голосно, про недоліки жінок і викривленість їхньої поведінки та цінностей: це особистості, котрі не відчувають одна до одної співчуття, хоча нібито й добре розуміють собі подібних. Це люди, котрі борються за предмети, нічого не варті – зрадливу любов чоловіка, гроші для антуражу, антураж для престижу престиж для задоволення амбіцій і можливості відчувати себе успішнішою за іншу. Це люди, конформні за поведінкою, котрі не можуть жити, не обертаючи погляд на життя інших і не порівнюючи свої досягнення з їхніми. Якщо Клер Бут Люс говорила про добре відомий їй за поведінкою американський прошарок жінок, то Фассбіндер не втомлюється глобалізувати узятий матеріал – адже це вже вистава не тільки про нещасливих з власної провини жінок, а про нещасливих людей, адже, хай на думку одного, зате одного з найкращих світових режисерів – жінка також людина.