Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження. Натурфілософські та соціально-політичні вчення.

Характерные черты философии эпохи Возрождения:

+Антропоцентризм взамен средневекового теоцентризма, то есть человек рассматривается как ключевая фигура бытия, воплощение высшего смысла, существо, подобное в своём могуществе Богу.

+Светский характер философского знания, то есть освобождение его от власти религиозных догматов, которые ранее существенно сковывали свободу мышления.

+Возвращение к эталонам античности в понимании мира и человека, восхищение красотой окружающей действительности, природно-телесное видение действительности.

Определяющим смыслом философии эпохи Возрождения, его идеологией был гуманизм. Гуманизм - это философское и культурологическое учение о человеке как о наивысшей ценности в мире. В идеологии гуманизма человек как бы открывается заново как свободное и неограниченное в своих возможностях существо. Первым европейским гуманистом является великий итальянский поэт, автор бессмертной " Божественной комедии" Колюччо Салютати и Леонардо Бруни. Интересные концепции создали в эпоху Возрождения мыслители, которые занимались вопросами социальной философии. В первую очередь здесь следует вспомнить итальянского философа и политика Николо Макиавелли, создавшего концепцию, исчерпывающе и безжалостно объясняющую природу политической власти и разработавшего технологию достижения и удержания этой власти. В своём трактате " Государь" Макиавелли рисует образ циничного, вероломного и хитрого правителя, который ради удержания власти готов совершать любые поступки. Стремление к политической власти и соблюдение моральных норм несовместимы - в этом лейтмотив социальной философии Макиавелли. На втором этапе Ренессанса в 16 веке в философии начинаю доминировать натуралистические мотивы, то есть внимание мыслителей сосредоточено преимущественно на естественнонаучных проблемах. Именно в это время в сознании европейцев происходит своеобразная " мировоззренческая революция", связанная с обоснованием Николаем Коперником гелиоцентрической модели Вселенной. В своей книге " О вращении небесных сфер" он доказал, что Земля вращается вокруг Солнца, а не наоборот, тем самым опровергнув господствовавшую в Средние века геоцентрическую модель. Мировоззренческая позиция эпохи Возрождения является противоречивой и двойственной.

17.Західноєвропейська філософія 17 ст. (філософія нового часу). Основні напрямки та ключові проблеми методології та теорії пізнання. (епікуреїзм і раціоналізм, проблеми джерел та методу пізнання, співвідношення розуму та чуттів в пізнанні)

Хронологічні рамки Нового часу, що звичайно обкреслюються істориками, це XVII -- нач. XX вв., тобто період від перших буржуазних революцій до перших соціалістичних. Проте новітній період у філософії починається вже з середини XIX століття. Таким чином, західноєвропейська історія філософії Нового часу займає два з половиною сторіччя, протягом яких філософська думка проходить декілька найважливіших етапів. Перший з них -- це західноєвропейська філософія XVII в.

У останній третині XVI -- початку XVII в. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, що зіграла важливу роль в розвитку капіталістичних відносин в буржуазних країнах. З середини XVII в. (1640--1688) буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвиненій в промисловому відношенні європейській країні.

Розвиток нового -- буржуазного -- суспільства породжує зміна не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, воно міняє і свідомість людей.

У XVII в. розподіл праці у виробництві викликає потребу в раціоналізації виробничих процесів, а тим самим -- в розвитку науки, яка могла б цю раціоналізацію стимулювати.

Розвиток науки Нового часу, як і соціальні перетворення, пов'язані з розкладанням феодальних громадських порядків і ослабленням впливу церкви, викликали до життя нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки вона виступала в союзі з богослів'ям, а в епоху Відродження -- з мистецтвом і гуманітарним знанням, то тепер вона спирається головним чином на науку.

В кінці XVI--XVII вв. європейська наука пережила революцію, тобто якісний стрибок в своєму розвитку, а саме:

-- здійснився перехід науки з емпіричного рівня розвитку на теоретичний: від «збирання фактів», від фрагментарних знань про світ наука перейшла до створення фундаментальної наукової теорії -- механіки, яка на основі нечисленних початкових принципів охоплювала фактично всю природу, описуючи рух матеріальних тіл від атомів до планет;

-- відбулася математизація природознавства (без чого був би неможливий вихід науки на теоретичний рівень);

-- наука стала спиратися на принципово нову методологію -- емпіричну, таку, що припускає досвідчене, експериментальне обгрунтування знання;

-- наукові знання, наукові відкриття стали широко застосовуватися на практиці. Результати наукових досліджень були затребувані машинним виробництвом, що швидко розвивається. Наука поступово ставала продуктивною силою індустріального суспільства;

-- наука стала найважливішим соціальним інститутом: раніше вона була заняттям самотніх мислителів, тепер учені об'єдналися в наукові співтовариства, з'явилися перші Академії наук, почали виходити наукові періодичні видання, значно збільшилося число університетів.

Найважливіша відмінна риса філософії Нового часу в порівнянні з схоластикою -- це новаторство. Але слід особливо підкреслити, що перші філософи Нового часу були учнями неосхоластов.

Бурхливий розвиток науки в XVII в. зробило однією з ключових філософських проблем питання про можливість пізнання навколишньої дійсності. При рішенні цього питання філософи Нового часу розділилися на два основні напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм як течія в гносеології, пов'язана з досягненнями природних наук, зароджується в Італії і Нідерландах, але остаточне оформлення одержує в Англії. Раціоналізм, пов'язаний головним чином з розвитком математики, зародився ще в Стародавній Греції у філософських системах Сократа і Платона. Проте остаточно він оформився як самостійна течія в гносеології тільки в XVII в.

Представники емпіризму, будучи прихильниками експериментально-досвідчених наук і спираючись більше на конкретні досягнення тодішньої фізики, хімії, ботаніки, зоології, що знаходилися в основному на стадії збирання і узагальнення досить обмеженого матеріалу, зводили в ранг загального філософського методу індуктивний метод. Вони вважали, що знання походить з плотського досвіду, безпосереднього спостереження і експерименту. Істини загальні і необхідні походять тільки з досвіду, а не з інтелекту.

Яскравим представником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561--1626). Для реформи науки і розвитку природознавства необхідно, на думку Бекона, навчитися правильному мисленню.

Родоначальником раціоналізму Нового часу був Рене Декарт (1596--1650). Цей французький філософ, математик і природодослідник, більш інших відповідальний за ідеї і методи, що відокремлюють епоху Нового часу від Середньовіччя.

Пануючою філософською тенденцією в XVII--XVIII вв. стає матеріалізм, оскільки знання, що ростуть, про природу підтверджували його істинність і спростовували положення ідеалізму. Але, через те, що найбільш розвиненими науками були механіка і математика, матеріалізм того часу був механістичним. Саме в механіці бачили філософи того часу ключ до таємниць всесвіту. Характерною межею філософії Нового часу було те, що великі філософи були також і великими ученими -- природодослідниками. Арістотелівська логіка, якнайповніші що відповідає вимогам, що пред'являються до обгрунтування вже наявних знань, перестає бути життєво необхідної. Необхідною стає логіка, направлена на добування нових знань.

В той же час філософія для філософії Нового часу характерний поява декількох оригінальних ідеалістичних концепція, пов'язаних з іменами таких філософів як Р. В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм.

Раціоналізм (від лат. ratio -- розум) -- філософський метод, згідно якому основою пізнання і дії людей є розум. Філософію Нового часу, особливо ранній її етап часто називають Епохою раціоналізму. У протилежність цим установкам ірраціоналізм наполягає на обмеженості людського розуму в збагненні миру. Ірраціоналізм припускає існування областей світобачення, недоступних розуму, і досяжних тільки через такі якості, як інтуїція, відчуття, інстинкт, одкровення, віра і т.п.