Порівняльна характеристика філософів Сократа і софістів, поворот античної філософії до людини.

Блискуче володіючи мистецтвом спору, Сократ принципово протиставляв себе софістам-суперечникам, а свої бесіди – софістичним спорам та словесним сперечанням. У їх поглядах на світ було як спільне, так і принципово відмінне. Спільним було прийняття ідеї про людину як „міру” усіх речей та уявлення про центральне питання філософії як питання про сутність людини, її місце та призначення у світі.

Сократ і софісти не погоджувались у питанні існування об’єктивних істин. Софісти вважали, що достовірних людських знань та об’єктивних істин немає. Сократ же вважав, що завжди є дещо, що об’єднує людей та може бути виражене єдиним поняттям або ідеєю, тобто об’єктивні істини існують і можуть бути пізнані.

Процес та „технологія” філософської бесіди у софістів та у Сократа також кардинально відрізнялись. Софістичний спір націлений на досягнення зовнішнього ефекту перемоги над опонентом; при цьому софіст-суперечник, ігноруючи сутність справи та заперечуючи об’єктивний характер істини, користується різноманітними словесними хитруваннями та вивертами. Для Сократа ж бесіда – це діалогічна форма обговорення відповідного предмету та пошуку істини.

Основне положення етичного учення Сократа: доброчесність є знання.

Пізнай самого себе” –вислів, закріпився за його ім’ям не випадково: саме Сократ зробив установку на самопізнання основною частиною свого життя та філософствування.

Спосіб вести бесіду, обраний Сократом, оснований на діалектиці. Діалектика для Сократа – це філософське мистецтво вести розмірковування. Діалектик – це той, хто уміє ставити питання і давати відповіді. Ті, хто веде бесіду, прагнуть прояснення проблеми, що постала, пошуку істини. У софістів же „діалектика” стала мистецтвом спору – еристикою, риторичним мистецтвом переконувати, технікою словесної еквілібристики, тим, що ми нині називаємо маніпуляцією. Еристик, відстоюючи свою правоту, будь-якими засобами заперечує іншу точку зору. Для нього важлива не істина, а перемога у спорі.

Сократ не вважав себе „учителем” народжені у ході бесіди знання – це „плоди” його співбесідників, а не результат його особливої мудрості, від якої він, до того ж, рішуче відхрещувався. Він вважав, що його слухачі не можуть у нього чомусь навчитись, як це звичайно мається на увазі і відносинах „учитель - учні”, але вони можуть з його допомогою відкрити у собі багато прекрасного та розумного, якщо, втім, у них це вже закладене. Тому тих своїх співбесідників, у кому не були помітні якісь ознаки душевної „вагітності”, він відсилав на учіння до софістів: його особистої допомоги такі люди не потребували.

Знання про своє незнання, за Сократом, є передумовою знання: воно стимулює пошук, змушує роздумувати