Виховання характеру. Проблема національного характеру.

На підставі вивчення життя 57 пар розлучених з дитинства монозиготних близнюків їх поділили на чотири групи. Одну з них становили 7 пар, які виховувалися в разюче подібних умовах. До другої ввійшли 27 пар, що ними опікувалися родичі батьків, до тре­тьої – 13 пар, розділених між собою друзями їхніх батьків, а четверта (10 пар) перебували в сім'ях незнайомих між собою людей. За даними тесту­вання, ступінь подібності між близнюками зменшувався від групи до гру­пи, причому це менше стосувалося здібностей і більше – характеру.

Проте й в одній родині зростають близнюки, характери яких мають істотні відмінності. Серед чинників, що зумовлюють це явище, не останнє місце посідають міжособистісні стосунки. Наприклад, виконання функцій лідера і веденого може зумовити формування різних властивостей харак­теру: у першому випадку – відповідальності, у другому – безініціа­тивності, невпевненості. Тобто взята на себе роль більше позначається на характері індивіда, ніж на особливості кого організму. Це пояснює труднощі несуперечливого визначення маскулінного і фемінного характеру.

Хоча чоловіки й здаються більш наполегливішими, самовпевненими, вперти­ми і грубими, а жінки більш відповідальними, чуйними, сором'язливими, спрямованими не на особисті досягнення (як чоловіки), а на інших людей, немає достатніх підстав вважати ці відмінності генетично зумовленими. Очевидно, порушення багатовікових сімейних традицій виховання хлопчиків і дівчаток, зростання ролі жінки в суспільстві, орієнтація жінок на власти­вості характеру, які здавна приписувалися чоловікам, спричинюють відповідні зміни рольової поведінки, які згодом фіксуються у вигляді прита­манних характеру психічних явищ. Тому маскулінний і фемінний характери є швидше результатом засвоєння і закріплення певної соціальної ролі.

Провідною ж закономірністю є те, що характер формується в процесі активних стосунків індивіда зі світом. Цей процес стає керованим в умо­вах цілеспрямованого виховання, покликаного організувати освоєння інди­відом духовної культури суспільства, оволодіння певними соціальними нормами. Успішність виховання значною мірою залежить від підходу до дитини як до суб'єкта виховання з притаманними йому властивостями, темпера­менту, загальними і спеціальними здібностями. Виховання, що будується у такий спосіб, має закладати підґрунтя ставлення – розкривати світ значень, в якому проходить життя дитини, й сприяти наповненню їх смислами. Для цього є свій сенситивний період – ранній і дошкільний вік.

Ставлення до продуктів культури, інших людей, суспільства, самого себе справді є підвалиною характеру і спочатку виникає в межах сто­сунків дитини з дорослим. Виняткового значення у його формуванні на­буває наявність ідеалу виховання. Г. Ващенко зосереджує увагу на його конкретно-історичному змісті і характеризує більшовицький, хрис­тиянський, загальноєвропейський та український національний виховний ідеал.

Більшовицький виховний ідеал – ідеал комуністичної ідеології, втіле­ний у практику керівництва тоталітарною державою. Його рисами є: відданість своїй ідеології, ворожість до інших ідеологій та боротьба з їх носіями, дисципліна і патріотизм, заперечення загальнолюдської моралі та родинних цінностей. «Ідеальний більшовик – це робот, позбавлений власних поглядів, власних почувань і волі». Християнський ви­ховний ідеал створюється відповідною формою релігії і скеровує віруючо­го на Царство Боже шляхом наслідування Христа. Причому «християнин мусить вчитуватись і вдумуватись у Св. Письмо, щоб розуміти дух його, а не лише думку». Тільки так виникають християнські доброчин­ності, віра, надія, любов до ближнього. Загальноєвропейський виховний ідеал вбирає в себе культуру минулого й орієнтується на всебічний пси­хічний розвиток у межах притаманних індивідові здібностей. «Хай буде кожний досконалий сам собою».

Український національний виховний ідеал складався протягом історії українського народу і знайшов яскраве втілення в пісні. Його ознаки, високий ідеалізм на релігійній основі, оптимізм, патріотизм, любов і шана до батьків та родини, гостинність, емоційність, працьовитість, власна гідність, волелюбність. Причиною занепаду цього ідеалу Г Ващенко вва­жає відсутність державності та зраду вищих верств українського народу: «Вони міняли свою мову на польську чи московську, забували свої пре­красні традиції, засвоювали звичаї і погляди чужих народів, ставали пере­вертнями». Свою роль у цьому відіграв власне український егоїзм та здатність до пристосування. Лише селянська культура, створена пе­реважно козацтвом, крізь віки пронесла національний виховний ідеал

Ідеал виховання вкрай необхідний для формування громадянина Украї­ни – втіленого в процесі виховання образу людини, заради якої цю дер­жаву створено. Держава для держави – характерна риса тоталітарного суспільства, приреченого, як свідчить історичний досвід, на загибель. Тому виховання громадянина є найважливішим завданням української педагогі­ки. Вона потребує системи виховання, покликаної формувати громадяни­на, для якого українська держава є гарантом його власної незалежності і свободи. Це має бути система українського національного виховання, що ґрунтується на ідеалах, які слугують індивідові засобом усвідомлення себе часткою держави, нації, а через неї і людства.

Створення такої системи неможливе без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих, виховних традицій та орієнтації на загальнолюдські виховні ідеали. Звичайно, індивідуальний характер – не «зліпок» з ідеалів виховання. Виховання характеру — тривалий процес, що протікає в зв'язку зі становленням діяльностей дитини, ускладненням відповідних потреб та мотивів, розширенням кола освоюваних нею значень, здійсненням дій, які реалізують те чи те став­лення. Дитина не виросте людяною й орієнтованою на соціальні ідеали, якщо їй лише пояснювати значення.

Однак будуть безрезультатними також примусові дія. Має бути наслі­дування дитиною зразків, проникнутих певним ставленням, дій автори­тетного дорослого, «внесок» цих дій у її взаємини з довколишніми, оцінка з боку дорослого (схвалення, заохочення, засудження чи покарання). Ці дії мають задовольняти потребу у спілкуванні, мотивуватися необхідністю участі в спільній діяльності, отримувати смисл її оптимального засобу, фіксуватись у смислових настановленнях, мати вигляд вчинків. Тільки так вони можуть набути форми виховання дорослим тих чи тих власти­востей характери дитини.

Недоліки в характері дітей нерідко мають своїм джерелом неправильне (гіперпротекцію, гіпопротекцію, емоційне неприйняття, жорстокість, завищені вимоги, потурання) або ж умовне виховання. Йдеться про соціальні чинники ненормативного психічного розвитку, показниками якого відповідно є ненормативні властивості характеру: брехливість, жадібність, жорстокість тощо. Проте не виключено формування нега­тивних властивостей характеру і за умови прагнення батьків дотримува­тись педагогічно грамотного виховання, але за відсутності у них тих ідеа­лів, на які вони орієнтують дитину, за непослідовної стратегії виховання, нерозумінні закономірностей психічного розвитку. Перешкодою можуть стати" також біологічні чинники, наприклад властивості нервової сис­теми дитини. Від них не залежить зміст ставлення, але на тлі однієї нервової системи одні властивості характеру формуються легше, ніж ін­ші. Рішучість, наполегливість, самостійність простіше формуються у представників сильної нервової системи і складніше – у представників слабкої. На характер впливатимуть також властивості темпера­менту.

Характер може стати предметом самовиховання, то найчастіше буває в підлітковому та юнацькому віці.

Це вже рівень особистості, і він виразно висвітлює ту обставину, що кожна властивість характеру є ознакою притаманного індивідові спо­собу життя, що, як темперамент і здібності, характер виконує інстру­ментальну функцію. Причому якщо на рівні індивіда має місце життя в межах характеру, який урівноважує стосунки людини зі світом, то тут має місце певне ставлення індивіда до свого характеру. Це шлях, що веде до використання характеру як засобу, що за його допо­могою він будує своє життя. Саме на цьому шляху індивід отримує здатність оцінювати свій характер, висувати і розв'язувати завдання його вихо­вання, адже за допомогою волі він може вибирати принципово новий для себе мотив і, виходячи з нього, долати одні смислові настановлен­ня та створювати інші, тобто закладати підґрунтя для вдосконалення свого характеру.

Можливі й інші підходи до розуміння природи та сутності характеру, але у будь-якому разі вони повинні слугувати поясненню тієї реальності, яка описується в психології цим поняттям.

Зокрема, адекватність такого пояснення можна перевірити на прикладі проблеми національного характеру. Ця проблема є предметом етнопси­хології – галузі психології, що вивчає своєрідність психічного складу людей, зумовлену їх належністю до якоїсь етнічної спільноти. Проте аналіз розвитку етнопсихології свідчить, що ця проблема, так і не знайшовши належного розв'язання, поступилася дослідженням етнічної зумовленості пізнавальних процесів, настановлень, форм сус­пільної свідомості.

Психологія має перевести цю проблему в площину конкретною життя, поєднавши таким чином номотетичний та ідеографічний підходи до аналізу характеру.