Висновки.

Навіть побіжний аналіз культурно-мистецького життя української діаспори міжвоєнного періоду XX ст. підтверджує її фундаментальну роль у збереженні історичної пам’яті українського народу, розбудові фундаменту майбутньої незалежної Української держави в умовах бездержавності.
Найвагоміші досягнення європейського українства цього періоду – збереження культурної та політичної ідентичності української нації, забезпечення тяглості її присутності у просторі та часі на європейському континенті і тим самим підтвердження європейської ідентичності українців.
Міжвоєнна еміграція стала фактично національно-політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Українську Державу поза її географічними межами та став духовним мечем, що спричинився до руйнації стіни тюрми народів і повернув втрачену національну пам’ять українцям.
Діаспора виконувала щонайменше два рівновеликі завдання: творила передумови для незалежності України і формувала інтелектуальний та духовно-культурний продукт національної та світової цивілізації.
Життя української діаспори ділиться на два кардинально відмінні періоди: бездержавної України та України незалежної. Відповідно різняться їхні історичні функції і завдання. Діаспора, що творила в умовах бездержавності, готувала підвалини відродження Української Держави, а сучасна українська діаспора – утверджує її добре ім’я у світі. Стратегічна мета обох діаспор одна: незалежна демократична соборна Україна у центрі Європи.
Проблеми співпраці материкової України і діаспорної України глибоко аналізує літературознавець, перекладач і культуролог Оксана Пахльовська (15).
Це лише наближена спроба з ретроспективи часу оцінити процеси, що відбувалися у культурно-мистецькому житті української еміграції 20-х – 50-х років ХХ ст. Безперечно для цього потрібні фундаментальні дослідження кожного з означених у статті процесів, явищ, чи окремих постатей.

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ (1993 - 2010 рр.)

Суттєва активізація глобалізаційних процесів у світі вимагає особливо пильної уваги до проблеми завершення державо- і націєтворення та формування спільної ідентичності громадян України, адже тільки ті держави, яким вдасться зберегти свою національну ідентичність і національне обличчя, свій тип екзистенції, духовності й креативності, не піддадуться глобалізаційним схемам. Отже, проблема національної та релігійної самоідентифікації громадян України (в контексті формування модерної української нації європейського типу) є надзвичайно актуальною і невідкладною, оскільки наукове осмислення подібних проблем диктується нагальними потребами Української держави.

Основною проблемою розвитку українського суспільства і держави є нівеляція українськості, повільне формування громадянського суспільства, української політичної нації та модерної української ідентичності майже у третини громадян країни. Головними причинамицієї проблеми є незавершеність українського державо- та націєтворення (які за роки незалежності ніколи не відзначались динамічністю і послідовністю) та процесів постколоніального самовизначення як окремого громадянина, так і українського народу в цілому.

Відомо, що проблема національної та релігійної ідентичності в зарубіжній науці вивчалась переважно в руслі соціальної і культурної антропології та психології з різних теоретико-методологічних позицій (З. Фрейд, Е. Еріксон, К. Юнг, А. Ватерман, Б. Геральд, Дж. Колеман, Дж. Марсіа, Д. Маттесон, Е. Дюркгейм, Ф. Барт, В. Дуаз, Г. Кон, В. Коннор, М. Мід, С. Московичі, Е. Сміт, С. Страйкер, Г. Теджфел, Дж. Тернер, Ю. Хабермас, С. Гантінгтон, Ч. Тейлор, Г. Люббе, В. Хесле, П. Бергер, Б. Лукман, М. Барретт та ін.). Теоретичний аналіз різних концептуальних підходів до вивчення проблеми національної та релігійної ідентичності показує, що ідентичність є результатом процесу ідентифікації, яка найчастіше розглядається як процес уподібнення, ототожнення себе (або своєї референтної групи) з кимось або чимось. Ідентифікація розглядається сучасними науковцями як найважливішій механізм соціалізації, етнізації та виховання особистості, який проявляється у прийнятті індивідом конкретної соціальної ролі, в усвідомленні ним власної групової приналежності, у формуванні у нього певних соціальних установок. Отже, ідентичність - це динамічна структура, яка розвивається упродовж всього людського життя, причому цей розвиток є нелінійним та нерівномірним, він проходить через подолання криз ідентичності, може йти як у прогресивному, так і у регресивному напрямі. Відповідно, ідентифікація розглядається нами як процес, включений в цілісну життєдіяльність суб'єкта, нерозривно пов'язаний з когнітивною, емоційною, ціннісно-смисловою та поведінковою сферами особистості, зумовлений її потребами, мотивами, цілями і установками, опосередкований мовою, нормативно-звичаєвими, знаково-символічними, ідейно-образними та ціннісно-смисловими системами культури.

З другої половини 80-х років ХХ ст. спостерігається підвищення зацікавленості вчених із різних країн до проблеми національної ідентичності. З'являються відповідні наукові дослідження в Україні та Росії, публікуються статті і розвідки, видаються книги, проводяться наукові конференції, круглі столи і семінари. Але видані статті і збірники (див. праці Є. Галкіної, Н. Іванової, Л. Іоніна, Н. Корж, Н. Лєбедєвої, О. Мачинського, Л. Науменко), а також проведені теоретико-емпіричні дослідження М. Шульги [13], С. Савоскула [10, 299 - 301], П. Гнатенка і В. Павленко [4], М. Рябчука [9], Я. Грицака [5, 188 - 197] та багатьох інших не вичерпали ідентифікаційної проблематики.

Національна і релігійна ідентичність громадян України вивчалась у вітчизняній соціогуманітаристиці переважно у філософському й історичному аспектах, без комплексного, міждисциплінарного аналізу емпіричних досліджень, конструктивне застосування якого можливе в рамках інтегративного підходу. Зокрема, в проекті «Ідентичність і соціальна лояльність» (1994 - 1999 рр.), яким керував відомий український історик Ярослав Грицак [5, 188 - 197], дослідники намагались «взяти до уваги максимально велику кількість найрізноманітніших ідентичностей» [5, 189], проте вони не врахували ні метаетнічну (наприклад, слов'янську), ні континентальну, ні планетарну ідентичність. «Совєтську ідентичність» вони чомусь назвали національною [5, 190], пропонуючи респондентам незрозумілу формулу «совєтський/а» [5, 192], а українську і російську ідентичності не розглядали в етнічному розумінні. Цього можна було б уникнути, якби дослідники застосували комплексний підхід, враховуючи дані етнопсихології, етнополітології та етносоціології.

Застосування інтегративного підходу при дослідженні становлення національної та релігійної ідентичності передбачає врахування наступних теоретико-методологічних засад: 1) системне бачення поступового розгортання таких стадій еволюції універсуму як геогенез, біогенез, психогенез, антропогенез, глотогенез, соціогенез, культурогенез, суб'єктогенез, ноогенез, етногенез тощо; 2) обов'язкова концептуалізація міждисциплінарних узагальнень (культурологічних, історіософських, етнолінгвістичних, соціально-психологічних, етнополітологічних тощо) з дотриманням принципів вертикальної та горизонтальної інтеграції; 3) системне вивчення процесу становлення і розвитку української ідентичності в контексті етногенетичних, націєтворчих та соціокультурних процесів; 4) обов'язковий розгляд української ідентичності як динамічної структури, для якої характерний нелінійний і нерівномірний розвиток; 5) вивчення системоутворюючої ролі ноетичного (смислового) виміру процесу ідентифікації суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних); 6) врахування того факту, що українці в ході свого історичного розвитку змінили власний етнонім (зміна етнонімів найчастіше відбувається саме в межах усталених етнічних спільнот, коли народ знаходиться на порозі націєтворення і шукає найбільш давні й глибинні підстави для своєї національної самоназви), адже при зміні етноніму народ залишається самим собою, і збереження колективного «Ми» та самоідентичності зумовлюється спадкоємністю історичної пам'яті, етнічної ментальності та свідомості; 7) дослідження української нації як повномасштабної (яка за відомою міжнародною класифікацією Я. Крейчі та В. Велімскі є одночасно і етнічною, і політичною [15]), не розриваючи племінний, етнічний і національний етапи розвитку українства; 8) врахування того, що без завершення процесів націєтворення і без збереження власної ідентичності Україна не буде конкурентоздатною державою у світі; 9) обов'язкове поєднання теоретичних та емпіричних досліджень, що унеможливить продукування неадекватних тверджень про нібито суцільну інтровертованість і меланхолійність українців та про неможливість їхньої однозначної цивілізаційної самоідентифікації; 10) врахування того, що для України властивий синтезуючий тип міжцивілізаційної взаємодії [3].

Процес становлення і розвитку національної та релігійної ідентичності громадян України досліджувався нами в рамках кількох міжнародних наукових проектів Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в яких активну участь брали студенти і аспіранти факультетів психології та соціології («Українська національна ідея: теоретико-емпіричні аспекти» [8]; «Соціально-психологічні та регіональні аспекти формування національної самосвідомості громадян України як чинника державотворення» [1; 2]; «Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти» [2; 3; 11] та ін.). Ці проекти були підтримані Фондом «Відродження», Фондом Фрідріха Еберта, Фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки, а також Асоціацією українських банків.

В цих проектах упродовж 1993 - 2010 рр. було досліджено статеву (або гендерну) ідентичність, особистісну; вікову; сімейну; соціально-професійну; майнову; релігійну; етнічну; метаетнічну; місцеву (локальну); регіональну; національну (або громадянсько-політичну); європейську (або континентальну); планетарну (або загальнолюдську) та пострадянську ідентичність громадян України різних регіонів. Загалом було обстежено більше 30 000 респондентів віком від 18 до 85 років. Для вивчення трансформацій різних типів соціальної ідентичності ми використали методику М. Куна - Т. Макпартленда «Хто Я?», адаптовану методику «Шкала вимірювання ідентичності» М. Синерелли та інші методи. Обробка одержаних даних проводилась за допомогою обчислення середнього арифметичного, а також використовувався кореляційний і факторний аналіз. Надійність і вірогідність результатів проведеного дослідження забезпечувалась методологічним обґрунтуванням його вихідних позицій; використанням сукупності надійних діагностичних методик, адекватних меті й завданням дослідження; поєднанням кількісного і якісного аналізу емпіричних даних; застосуванням методів математичної статистики із залученням сучасних програм обробки даних; репрезентативністю вибірки.

Застосування інтегративного підходу дозволило виявити досить цікаві трансформації: 1) в 1991 - 1994 роках пострадянська ідентичність займала перші місця (з 1-го по 5-те), але її відрив від інших форм ідентичності стабільно зменшувався; 2) упродовж 1994 - 2004 рр. значущість пострадянської ідентичності стрімко зменшувалась (хоча в групі етнічних росіян та російськомовних українців, які мешкають на Півдні та Сході України, пострадянська ідентичність продовжує займати досить високі позиції); 3) етнічна ідентичність у всіх групах поступово зростала (найбільш активне зростання було помічено у росіян, українців, кримських татар, євреїв); 4) дуже повільно зростала майнова ідентичність (найбільш значущою вона була для євреїв, вірмен, греків, росіян, поляків); 5) загальнолюдська (планетарна) ідентичність практично не змінилась; 6) європейська ідентичність спочатку займала передостанні місця, але, починаючи з 1998 - 1999 рр., її значущість почала зростати (особливо в групі етнічних українців, поляків, угорців, словаків, румунів, кримських татар); 7) найбільш стрімко зростає європейська ідентичність у мешканців великих міст; 8) національна (або громадянсько-політична) ідентичність була законсервована упродовж 1991 - 1993 рр. у всіх групах, але починаючи з 1994 - 1995 рр. вона почала стрімко падати в групі етнічних росіян, білорусів, євреїв; поступове зростання цієї форми ідентичності в групі етнічних українців та в деяких групах національних меншин (передусім, в групі етнічних поляків та кримських татар) простежується у 1997 - 1999 та 2004 - 2005 рр. (при цьому престижність національної (або громадянсько-політичної) ідентичності зростає більш повільно на Сході й Півдні України, на відміну від Півночі, Центру та Заходу України); 9) релігійна ідентичність почала стрімко зростати в другій половині 2001 р. (після візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну), а починаючи з 2004 - 2005 рр. респонденти все частіше використовують ідентитети «християнин» і «християнка»; 10) найбільш відчутних трансформацій зазнала етнічна та національна (або громадянсько-політична) ідентичність, але розрив між цими формами ідентичності на Сході й Півдні є набагато більшим, ніж на Заході і в Центрі України; 11) у етнічних українців на Півдні й Сході України спостерігається тенденція до зростання європейської та національної (або громадянсько-політичної) ідентичності; 12) у етнічних українців, вірмен, білорусів та молдаван, які проживають на Сході та Півдні України, більш виражені ностальгічні настрої стосовно радянської ідентичності; але у цих самих груп на Заході України на перше місце виходить бажання відчувати себе європейцями; 13) в 2004 - 2008 рр. зрівнялись емпіричні показники етнічної ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; 14) в групі національних меншин у 2006 - 2007 рр. виросло значення регіональної ідентичності (при грамотній регіональній політиці цей тип ідентичності міг би стати базовим підґрунтям для зміцнення загальноукраїнської ідентичності); 15) стала помітною тенденція до збільшення показників європейської ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; європейська ідентичність до 2010 р. на втрачала своєї значущості для громадян України, а отже, запит на європейськість є досить потужним в українському суспільстві (незважаючи на окремі антиєвропейські тенденції в сучасних владних структурах).

Проведені нами теоретико-емпіричні дослідження показали, що ідентифікаційні матриці двох груп громадян України суттєво відрізняються: для представників першої групи (особи з розвинутою європейською та збереженою національною ідентичністю), котрі ідентифікували себе як «християни» (сюди увійшли і православні, і греко-католики, і римо-католики), характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів та вищий рівень патріотизму, ніж для представників другої групи (особи з домінуючою пострадянською ідентичністю та маргінальною національною ідентичністю), які ідентифікували себе виключно як «православні» (сюди увійшли переважно православні, які є вірними Московського патріархату).

Для представників першої групи характерною є така ієрархія ідентичностей: 1) етнічна, 2) громадянсько-політична, 3) релігійна, 4) європейська, 5) регіональна, 6) метаетнічна, 7) планетарна, 8) пострадянська ідентичність. Для представників другої групи властива наступна ієрархія: 1) метаетнічна, 2) етнічна, 3) пострадянська, 4) регіональна, 5) планетарна, 6) релігійна, 7) громадянсько-політична, 8) європейська ідентичність. Представники першої групи становлять більш однорідну спільноту і є більш змобілізованими, ніж представники другої. При цьому для представників другої групи більш властивим є досуб'єктний (78%), ніж суб'єктний (22%) тип політичного самовизначення. Більш характерними типами національно-культурного самовизначення для представників другої групи є повсякденний (34%) та ситуативний (39%), ніж екзистенційний (20%) та ціннісний (7%). Більш стабільними є ідентифікаційні пріоритети представників першої групи. У представників другої групи етнічна ідентичність більше пов'язується з пострадянською, ніж з європейською чи громадянсько-політичною, при цьому суб'єктивна важливість таких самовизначень, як «слов'янин», «мешканець країн СНД», «рождённый в СССР» для них є вищою, ніж для представників першої групи. Основні дані представлені в Таблиці № 1:

Таблиця № 1

З'ясувалося, що етнічна ідентичність представників першої і другої групи проявляється на різних рівнях інтенсивності (етнічна індиферентність, гіпоідентичність, нормальна ідентичність, гіперідентичність); що для представників першої і другої групи респондентів властиві чотири типи етнічної ідентичності (за типологією Беррі [14]): а) моноетнічна ідентичність з власною етнічною групою (відповідно - 71% і 24%); б) змінена ідентичність, що постала на основі самоідентифікації з чужою етнічною групою (відповідно - 5% і 36%); в) біетнічна ідентичність (19% і 6%); г) маргінальна етнічна ідентичність (5% і 34%). При цьому чужа етнічна група розцінюється як така, що має вищий економічний і соціальний статус, ніж власна. Цей феномен пояснюється бажанням індивіда інтегруватися в домінантну групу і таким чином здобути позитивний соціальний статус.

Ретельне психологічне обстеження респондентів, які засвідчили свою належність до Московського патріархату, показало, що вони практично не мають києвоцентричних уявлень, образ єдиної Київської церкви доби Руської держави не зберігається у їхній пам'яті, а орієнтуючись на стереотип «свій-чужий», чужими, як правило, вони визнають саме українців. Ці респонденти не сприймають Україну як місце зустрічі трьох головних гілок християнства - православ'я, католицизму та протестантизму, вони також не знають, що ранній протестантизм сприяв національно-визвольним рухам.

Проведене дослідження дозволило простежити динаміку змін національної та європейської ідентичності громадян України в 2005 - 2010 рр. Незважаючи на те, що до 2010 року спостерігалась тенденція зростання суб'єктивної значущості європейської ідентичності та української громадянсько-політичної ідентичності для представників усіх національних меншин, у 2010 році були виявлені деякі негативні тенденції у цій сфері. Динаміка рівнів розвитку національної та європейської ідентичності громадян України за цей період представлені в Таблиці № 2:

Таблиця № 2

Було з'ясовано також, що смислове поле національної та європейської ідентичності респондентів з високим та низьким рівнем цих форм ідентичності суттєво відрізняється: для респондентів з високим рівнем національної та європейської ідентичності (це група «А», куди входять особи з моноетнічною і біетнічною ідентичністю) характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів, де домінують екзистенційні та самореалізаційні смисли, ніж для респондентів з низьким рівнем національної та європейської ідентичності (це група «Б», куди входять особи з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю), де домінують гедоністичні й статусні смисли [2, 23-28]. Було з'ясовано також, що кількість респондентів, які дивляться переважно російські телеканали, суттєво відрізняються у цих двох групах: у групі «А» таких осіб лише 8%, а в групі «Б» таких осіб - 72%. Отже, деструктивний інформаційний тиск з боку Російської Федерації негативно впливає передусім на осіб з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю. У зв'язку з цим постає проблема інформаційно-психологічної безпеки громадян України. Інформаційний простір - це стратегічний ресурс будь-якої нації, але українська влада ще й досі не контролює власний інформаційний простір, що приводить до багатьох негативних наслідків.

Відомо, що релігія є специфічною сферою людської життєдіяльності й важливим компонентом людського розвитку, а форми, в яких вона проявлялась на різних стадіях історичного процесу, часто мали виразну етнокультурну природу і специфіку. Загальні тенденції світового розвитку підтверджують органічний взаємозв'язок між релігійністю та етнічністю - найважливішими соціокультурними характеристиками існуючих соціально-історичних організмів та цивілізаційних систем.

Відомо, що релігійна і етнічна ідентичність часто накладаються одна на одну. Але українська історія чітко продемонструвала, що зміна релігійної ідентичності не завжди приводила до втрати етнічної ідентичності. Наприклад, коли уніати змушені були доводити в ХVІІ ст., що вони є «руськими», як і православні [6], то це не тільки трансформувало традиційне визначення етнічності через віросповідний чинник, але й привело до того, що релігійна ідентичність стала одним з основних чинників етнополітичного самовизначення українського народу, що значно прискорило процеси національної ідентифікації (відомо, що українців на Заході ділили на «русинів католиків» та «русинів не католиків», «русинів з'єдинених» та «русинів нез'єдинених»). Мелетій Смотрицький, Гербурт Добромльський та інші мислителі почали відокремлювати етнічну належність людини від релігійної, заперечуючи архаїчні уявлення сучасників, які ототожнювали православне віровизнання з етнічним походженням. Мелетій Смотрицький одним з перших зрозумів згубність подальшого релігійного протистояння між православними та уніатами і висунув ідею замирення «Русі з Руссю». Поступово і у суспільстві визрівало усвідомлення безперспективності протистояння Русі православної з Руссю уніатською. На це суттєво впливала новопостала ранньомодерна національна ідентичність українців, яка охоплювала, але не скасовувала релігійну ідентичність. І вже у30-40-х роках XVII ст. виникає тенденція поступової консолідації русинів-українців навколо Києва не тільки як етнорелігійного, але й як національного центру Русі-України. Таким чином, релігійна ідентичність є важливим чинником державо- і націєтворення, а також основою для формування громадянського суспільства.

Хоча сьогодні спостерігається певна розмитість релігійної ідентичності громадян України, проте українське суспільство перебуває у стані пошуку нової релігійної ідентичності. М. Маринович вважає, що поліконфесійність українського суспільства є не тільки одним із важливих стримувальних чинників, які унеможлюють розвиток фундаменталістських тенденцій, але й основною передумовою знаходження нової інтегральної релігійної ідентичності [7, 23]. Такою інтегральною релігійною ідентичністю для православних, греко-католиків і римо-католиків може бути християнська ідентичність («Я - християнин»). Е. Сміт зазначає, що релігійна ідентичність спирається на об'єднанні різних елементів релігійної культури: цінностей, символів, міфів, традицій - часто кодифікованих в обрядах та ритуалах [12, 15-16]. Процес конструювання, відтворення та підтримання релігійної ідентичності включає в себе різні знакові, символічні, ідейно-образні та ціннісно-смислові компоненти. Кожна релігійна система містить, когнітивну модель світу, яка визначає «своїх та чужих» в термінах сакральних цінностей, стереотипів, етосу. Стверджуючи, що «Я є християнин», віруючий тим самим співвідносить своє «Я», або в цілому із знаково-символічним, ідейно-образним та ціннісно-смисловим простором християнства, або з його окремими елементами.

Отже, найбільш прийнятною для громадян України є національна ідентичність громадянсько-політичного типу, яка може поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей - релігійною, етнічною, професійною тощо. Національна ідентичність громадянсько-політичного типу за самою своєю суттю багатовимірна, адже вона охоплює, але не скасовує етнічну, мовну, релігійну, регіональну, професійну, класову, вікову, статеву та інші ідентичності. Таким чином, для розвитку релігійної, національної та європейської ідентичності громадян України необхідно захистити український інформаційний простір; забезпечити інформаційно-психологічну безпеку українських громадян; підняти на більш високий рівень політичну культуру населення України; подолати соціально-психологічні стереотипи утопічного і тоталітарного походження та комплекс національної неповноцінності; розширити базу демократичних сил; досягти стану незворотності державотворчих процесів і стабілізації політичного й соціально-економічного життя; довести до логічного кінця незавершений процес консолідації української нації в єдиний соціально-політичний організм (на противагу посиленню регіональної сегментації країни); виховувати національно свідомих громадян і духовно сконсолідувати українство на основі європейських ідеалів, базових цінностей та української національної ідеї.

Поетичний хист Лесі Українки формувався і зміцнювався не лише на величній духовності й героїчній історії свого народу, а й творчому засвоєнні найкращих надбань світової літератури і мистецтва, чому значною мірою сприяли родинні обставини та те інтелігентне оточення, в якому вона перебувала і виховувалася.

Окрім рідної української, вона вільно володіла мовами: німецькою, французькою, латинською, давньогрецькою, італійською, англійською, іспанською, російською, польською, болгарською, вільно читала твори чеських і словацьких письменників. Саме постійне зацікавлення світовою літературою і історією дозволило їй у 1890 році написати підручник " Стародавня історія східних народів", який було вперше видано у 1918 році в Катеринославі. Про її глибокі знання античної літератури засвідчують поезії " Сафо", " Іфігенія в Тавріді", " Ніобея", " Орфеєве чудо", а біблійні теми та мотиви оригінальне розробляються у віршах " Я бачила, як ти хиливсь додолу", " То може станеться і друге диво", " Дочка Чєфая", " Ізраїль в Єгипті", " Пророк", " Жертва", " Саул" та інші. Окрім того, Леся Українка на основі глибокого знання історії, побуту, звичаїв, мистецтва і літератури багатьох народів написала вірші " Єврейська мелодія", " Єврейські мелодії", " Пісня флорентійська", " Дим", " Напис в руїні", цикли " Весна в Єгипті" та " Єгипетські фантазії".

У циклі " Весна в Єгипті" поетеса майстерно і глибоко проникає в сутність життя і особливості природи єгиптян. Та одночасно з цим вона не оминає і злободенних соціальних мотивів, її непокоять " гніт фараонів, кормига чужинців", як в давнину, так і тепер (" Таємний дар"), а також і те, що відбувається у рідному краєві.

У вірші " Дим" Леся Українка своєрідно опрацювала " італійську тему", яскравими фарбами змалювала нужденне життя робітників цієї країни, яке тут же викликає у неї асоціацію з тяжкою працею українських робітників на фабриках і заводах. Саме тому і трудяща Італія стає їй не чужою, а ніби своєю рідною країною, бо ж пригнічують народ скрізь однаково:

а з вікон визирали, мов привиддя,
якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
...

Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: " чужина".

Особливо міцно і влучно, проте, пов'язані зі світовими сюжетами, мотивами і образами драматичні твори Лесі Українки, зокрема поеми. Слід відзначити, що значна частина цих творів розроблює біблійні і давньоєврейські мотиви і сюжети (" Самсон", " На полі крові", " Вавілонський полон", " На руїнах", " В дому роботи, в країні неволі"), античні теми (" Оргія", " Касандра"), давньосхідні мотиви (" Айша і Мохаммед"), теми з життя та боротьби ранніх християн (" Одержимая, " В катакомбах", " Руфін і Прісцілла", " Йоганна, жінка Хусова", " Адвокат Мартіян"). Різні епізоди визвольної боротьби, а також життя лицарів з новим осмисленням образів розроблює поетеса у таких своїх творах, як " Роберт Брюс, король шотландський", " Давня казка", " Біла посестра", " Ізольда Білорука", " Осіння казка", " Камінний господар". Потрійно відзначити, що майже у всіх оцих творах авторка досить сміливо ставить на розв'язання не лише актуальні етично-психологічні, а й соціально-політичні питання.

П'єси і драматичні поеми Лесі Українки своїми сюжетами, темами і мотивами міцно пов'язані з світовою історією, культурою і літературою і становлять, таким чином, визначне мистецьке явище у розвиткові загальносвітового літературного процесу.

Визначний внесок в розвиток світової культури зробила Леся Українка і своїми перекладами творів письменників багатьох літератур українською мовою. Після І. Франка Леся Українка була чи не найплідніщим і наймайстернішим таким перекладачем.
Перекладами з інших літератур поетеса почала займатися ще, власне, з дитячих років. У тринадцятилітньому віці вона разом із старшим братом Михайлом, що виступав під псевдонімом Обачний, переклала українською мовою " Вечера на хуторе близ Диканьки" М. Гоголя. А ставши відомою письменницею, вона виробила об'ємну програму перекладу українською мовою творів Гоголя, Короленка, Гаршина, Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Гончарова, Достоєвського, Л. Толстого, Сервантеса, Петрарки, Шекспіра, Мольєра, Вольтера, Руссо, Бомарше, Бернса, Гете, Шіллера, Байрона, Вальтера Скотта, Бальзака, Беранже, Гейне, Гюго, Лесажа, Леопарді, Лонгфелло, Жорж Санд, Сталь, Флобера, Золя, Міцкевича, Сирокомлі, Конопницької, Красицького, Крашевського, Ожешко, Сенкевича, Словацького та багатьох інших. Уже оцей перелік прізвищ визнаних у всьому світі митців художнього слова засвідчує про Неабияку обізнаність Лесі Українки з найкращими надбаннями світової літератури, з якими вона намагалася ознайомити український народ з метою піднесення його інтелектуального і культурного рівня.

До перекладацької діяльності Леся Українка підходила надзвичайно серйозно. Вона наголошувала, що переклади повинні бути здійсненні на високому професійному рівні, а для цього перекладач обов'язково повинен користуватися оригіналом, а отже і вільно володіти багатьма мовами.

Про те, що світова література була невід'ємною частиною творчості Лесі Українки, свідчать і її літературно-критичні та публіцистичні статті, переважна більшість з яких присвячена зарубіжній літературі. Особливо актуальними є такі її літературно-теоретичні дослідження: " Два направлення в новейшей итальянской литературе", " Заметки о новейшей польской литературе", " Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.", " Утопія в белетристиці", " Народничество в Германии", " Михаил Крамер" та багато інших.
Леся Українка належить до тих небагатьох митців українського художнього слова, які своєю творчістю і діяльністю були міцно пов'язані з світовим літературним процесом, світовою культурою, залишаючись одночасно оригінальними і самобутніми національними письменниками.

В свою чергу Леся Українка привертала увагу багатьох письменників і дослідників різних літератур, її твори перекладалися і перекладаються майже у всіх країнах світу, зокрема Росії, Білорусії, Чехії, Англії, Німеччині, Франції, Канаді, США та ін. Літературознавці багатьох країн присвятили українській поетесі чимало статей, монографій, літературних портретів.

газета " Кримська світлиця", 24 лютого 1996 р.

У наведених словах вдумливого українського літературознавця з діаспори Григорія Костюка схоплено найголовніше з життя, політичної діяльності й художньої творчості Володимира Винниченка. Звичайно, ностальгійні страждання зумовлювалися частим і тривалим, а в другій половині життя й постійним аж до смерті перебуванням за межами рідного краю. Та найістотнішим у долі політика і митця були болісні роздуми про рідний народ, який упродовж століть не міг здобути собі омріяну волю. Про Україну він думав усе життя, її недоля мучила його.

Письменник-новатор, Винниченко зумів поєднати художній досвід класики з інтенсивним засвоєнням естетичних ідей свого часу. Йому належать численні твори в різноманітних епічних жанрах, він збагатив проблемно-філософськими п'єсами нашу драматургію, залишив помітний слід у публіцистиці й мемуаристиці.

Творчість Винниченка — це яскравий художньо-публіцистичний літопис шляхів українського народу до незалежності в нашому буремному сторіччі. Доля ж його вагомого доробку, який замовчувався чи фальсифікувався впродовж півстоліття — від початку 30-х і до кінця 80-х років, ще одне свідчення того імперського тиску, якого зазнавали українська нація та її культура. Однак справедливість перемогла: письменник повертається в рідну Україну. Його відомі твори виходять окремими виданнями, у журналах друкуються не опубліковані за життя романи.

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Його батько до одруження був безземельним селянином-наймитом з с. Григорівки (Веселий Кут) Єлисаветградського повіту. Хлопець спочатку навчався в початковій школі, а згодом у чоловічій класичній гімназії. Не закінчивши її, він склав іспити за середню освіту екстерном у Златопільській гімназії.

З 1900 р. Винниченко став студентом юридичного факультету Київського університету, але через «неблагонадійність», зумовлену членством у Революційній українській партії, його незабаром було виключено з вузу. А потім було кілька арештів і ув'язнень, служба в армійському «дисциплінарному батальйоні», дезертирство. Винниченко нелегально переходить через кордон, якийсь час перебуває в еміграції, а в 1905 р. повертається під чужим прізвищем в Україну, проводить революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я. Рятуючись від царської охранки, він у 1907 р. знову тікає за кордон, де й перебував до 1914 р.

Незважаючи на карколомні повороти в житті, Винниченко вже з 1902 р. заявив про себе як літератор. Тоді було опубліковано його повість «Сила і краса» (згодом відома під назвою «Краса і сила»). Він продовжує інтенсивно працювати в жанрах «малої» прози, з 1906 р. виходять одна за одною п'ять книжок його оповідань. Ім'я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика, зокрема високі оцінки його творчість дістає від Івана Франка, Лесі Українки. Михайло Коцюбинський мав підстави сказати: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? — Знов Винниченка». Це було сказано в 1909 р., коли Винниченко, перебуваючи в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії, пише твір за твором. І в еміграції, і після повернення з неї він, крім оповідань, створює низку злободенних, гостропроблемних психологічних драм («Дизгармонія», «Брехня», «Закон», «Натусь», «Метеп-їо», «Щаблі ЖИТТЯ», «Гріх», «Базар», «Дочка жандарма», «Молода кров», «Пригзожденні», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь») та романів («Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій», «Божки», «Хочу», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). І за тематикою, і за своєрідністю її художньої реалізації ці твори були новаторськими, значною мірою незвичними, тому сприймалися неоднозначно, навколо них спалахували гострі суперечки, одне слово, були помітними в літературному житті.

Коли вибухла перша світова війна, Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. А в 1917 р. він став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення правління гетьмана Петра Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Української Народної Республіки. У роки боротьби проти чужоземної інтервенції та спровокованої нею кривавої громадянської війни він морально страждав, бачачи національну роз'єднаність українців, котра приводила до поразок у будівництві держави.

Болісні роздуми Винниченка з цього приводу відбиті у драмі «Між двох сил» (1919). Трагедією в родині українського залізничника, члени якої опинилися в протилежних таборах — і захисників молодої української державності, і її ворогів, письменник висвітлив причини, що привели до загибелі Українську Народну Республіку. 14 жовтня 1919 року він, схвильований братовбивчою війною, записав у «Щоденнику», що готовий віддати власне життя, тільки б Україна зберегла так трудно вистраждану незалежність.

Водночас розумів, що уряд не може спинити той хаос, який охопив Україну. Не бажаючи брати на себе відповідальність за помилкову, як він вважав, політику уряду УНР, Винниченко відходить від неї. Виїхавши в 1919 р. до Австрії, він створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Відень, 1920), в якій аналізує перипетії з становленням української державності. Чимало його статей про складні шляхи української революції з'явилося в організованому ним же тижневику «Нова доба», що виходив у Відні в 1920 р.

Прагнучи переконати керівників уряду УСРР у необхідності розбудови не фіктивної, а справді національної Української держави, Винниченко з 24 травня по 23 вересня 1920 р. перебував у Москві та Харкові, ведучи переговори з більшовицькими лідерами. Та переконався, що під гаслами інтернаціоналізації проводиться політика відновлення тієї ж «єдиної-нєділимої», що Харків йде слухняно за розпорядженнями з Москви. Глибоко розчарований, він відкинув пропозиції ввійти до складу маріонеткового «українського уряду» і знову залишає Україну, тепер уже назавжди.

Виснажливе життя політемігранта, постійні переїзди з місця на місце в різних країнах зрештою закінчуються тоді, коли Винниченко з дружиною придбали в селі Мужен поблизу Канн (Франція) напівзруйнований будинок, відремонтували його і в цьому Закутку (так письменник за аналогією до назви хутора, де наймитував батько, назвав свою оселю) провели свої останні роки. Винниченко, щоб забезпечити прожиття, впродовж вісімнадцяти років працює на городі, в саду і, звичайно, викроює години й для писання.
Серед творів останнього періоду його літературної діяльності виділяється соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921 — 1924), роман про громадянську війну «На той бік» (1923). В Україні було видано два зібрання творів Винниченка — 23-томне (1924 — 1928) та 28-томне (1930 — 1932). Але з 1933 р., коли письменник у листі до політбюро ЦК КП(б)У обвинуватив компартійні верхи в організації селянського голодомору, знищенні української науки і культури, його творчість була піддана гонінням. Книжки Винниченка були вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом.

А Винниченко зберіг свою честь у роки окупації німцями Франції, відмовившись співробітничати з нацистами, хоч за це його арештовували й ув'язнювали. Його сподівання пов'язувалися з установленням соціальної справедливості на всій землі, із збереженням міцного миру. Ці роздуми письменник викладає у романах «Нова заповідь» (написано в 1949 р., перекладено і вперше надруковано французькою мовою в 1949 р.) та «Слово за тобою, Сталіне!» (видано посмертно в Нью-Йорку в 1971 р.).

Щоденник Винниченка, ведений ним у 1911 — 1951 рр., є багатющим джерелом для розуміння і життя письменника, і тогочасного суспільства. Працював до знесилення, але терпів не стільки від перевантаження фізичною чи розумовою працею, як від ізольованості, відсутності будь-яких контактів з Україною, за якою постійно тужив, до котрої готовий був повернутися, щоб тільки глянути на неї, хоч би для цього довелося йти пішки півсвіту.

Так з думами про рідну Україну Винниченко й помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі. Відійшов від нас, так і не зустрівшись з рідним краєм, якого не бачив понад тридцять років. Повертається до нас сьогодні своєю болісною, совісливою творчістю, без розуміння якої годі з'ясувати тенденції літературного процесу першої ПОЛОБИНИ XX ст.

«І відкіля ти взявся на нас такий?»

Таке риторичне запитання поставив Іван Франко в рецензії на першу збірку творів Винниченка «Краса і сила», що з'явилася 1906 р, в Києві. Всього сім оповідань і повістей увійшло в цю книжку («Краса і сила», «Заручини», «Контрасти», «Голота», «Біля машини» та ін.), але вони вигідно виділялися в тогочасній прозі відсутністю будь-якого замилування простими людьми, що було властиве творам письменників народницької орієнтації, реалістичністю — аж до використання певних натуралістичних прийомів — художнього зображення, колоритністю мовного малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів.

Іван Франко був вражений новизною теми вже першого твору «Краса і сила», в якому йшлося про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший — вродливий, добрий, але безвольний, а другий — негарний, жорстокий, але завзятий. Це ті ж босяки, душу яких уперше розкрив Максим Горький, а український прозаїк всебічно показав їх у колоритних життєвих ситуаціях.

Винниченко вважав, що кожна суспільна група по-своєму розуміє красу і силу. Такий підхід автора до відтворення настроїв люмпенів забезпечив життєву достовірність зображеного. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. Так окреслюються постаті не тільки суспільних покидьків, а й простакуватих селян, хитрих ярмаркових циганів, єврея-шинкаря, арештантів, «поважного урядника».

Тому Франко і мав підстави звернути увагу на новаторство молодого автора: «І відкіля ти такий узявся? — так і хочеться запитати д. Винниченка,,. Серед млявої, тонко артистичної, та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників (так Франко з дещо загостреною різкістю характеризував молодих авторів, захоплених суто естетичними пошуками.— Ред.) раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий?»
Усі твори збірки вражають переконливістю в розкритті людських взаємин. Впадає в око охоплення автором представників різних соціальних верств: заробітчан («Біля машини»), селян, що стрімко пролетаризуються («Голота»), студентів («Заручини»).

І в наступних оповіданнях порушувалися не займані досі нашими письменниками шари дійсності: тюремні будні політичних в'язнів («Щось більше за нас»), доля революціонерів («Студент»), фарисейство панства («Мало-рос-європеєць»), цинізм тих, хто вважав себе причетним до мистецтва («Антрепреньор Гаркун-Задунайський»).