Українське козацтво як культурний феномен.

Кінець ХVІ – перша пол. ХVII ст. займають унікальне місце в історії розвитку української культури. М.Грушевський назвав цей період першим українським культурно-національним відродженням, а Д.Чижевський відніс його до великих блискучих епох в історії України. Це епоха славетної Острозької академії (1577), доба початків і розквіту масового книгодрукування (1574), період радикальних реформ церковного життя (1596-1620), час виникнення знаменитого Києво – Могилянського колегіуму та академії (1632, 1658).

Історичні джерела ХVІ – XIII ст. засвідчують високий рівень розвитку освіти в Україні, зокрема на Запорізькій Січі. У козацьких реєстрах, починаючи з ХVІ ст. знаходимо записи, у яких серед імен, прізвищ, опису роду занять козаків зустрічається слово " бакалавр", що засвідчує про здобуття українцями освіти у західноєвропейських навчальних закладах. Частина освічених українців ставала відомими вченими. Так, ректором Болонського університету 1481-1482 pp. був видатний український вчений Юрій Дрогобич. У Подуанському університеті (початок ХVII ст.) навчався Станіслав Морозенко. Серед випускників Західноєвропейських вищих навчальних закладів знаходимо імена українських діячів культури, істориків, поетів, філософів, письменників.

На Волині у м. Острозі Костянтин Острозький засновує (1576 р.) Острозьку колегію-перший навчальний заклад вищого ступеня України, у якому знайшли втілення кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів.

Наприкінці ХVІ ст. у багатьох містах України виникають національно – регіональні об’єднання міщан -братства, які в умовах чужоземного панування захищали свої станові та національні інтереси, стали основною рушійною силою воістину революційного розвитку української культури і освіти. Найбільш яскраво у цьому контексті виступає діяльність Львівського Ставропігійського братства, яке протягом тривалого часу стояло в авангарді братського руху в Україні. Поряд з Львівським – найбільш знаним і шанованим були Луцьке і Київське. Члени братств розуміли, що для боротьби католицької експансії і гніту польської шляхти потрібні освічені люди, а з цією метою багато уваги приділяли організації шкіл.

На жаль, освітньо-виховна діяльність перших братських шкіл України ХVІ-ХVII ст. в сучасній історико-педагогічній літературі висвітлена недостатньо. Часткове висвітлення цієї проблеми знаходимо у працях Я.Д.Ісаєвича, М.С.Возняка, Б.Н.Митюрова, Є.М.Мединського, Д.Зубрипького та ін.

Яскравою історичною сторінкою у становленні і розвитку культури, національної системи освіти і виховання в Україні є період Козацької доби. Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі – це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії. Козацький рух стає найяскравішою сторінкою літопису боротьби українського народу за свою незалежність. Козацтво стало єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної суверенної держави [3].

Українське козацтво – це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною – як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. " Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком" [3; 4].

Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав казаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів (Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Палія та ін.) був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада – гетьман, кошовий атаман – обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо.

В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги. За словами Д.Яворницького? світлим боком характеру козаків була добродушність, щедрість, безкорисливість [9].

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю української культури. Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.

У багатьох народів Запорізька Січ асоціювалася із школою лицарства. Право називатись козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців.

Багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй праці " Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб" відзначає витривалість, хоробрість, військову винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими мігалетами або ж із шотландськими горцями. П.Меріме та Ш.Лезюр порівнюють запорожців з римлянами, посол Венеції Альберт Віміні (1650 р.) порівнює козаків із спартанцями: " …Вони можуть змагатися зі спартанцями суворістю свого виховання". Шефер у книзі " Анали Малоросії" (1788) порівнює козацьку республіку з республіками Спарти і Риму, він знаходить відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призначені для війни як римляни, вони однак ніколи не прагнули до завойовування чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ [1; 7; 9].

Завдяки головним засадам – свободи, рівноправності, братства, православної віри, захисту слабких від сильних, боротьби з невірними, склад запорізького війська складав єдину і нероздільну спільність, згуртовану і грізну силу для ворогів. Справжній цвіт козацтва складали дуже сильні і добре фізично складені люди, головним чином українці, які належали до " лицарства" чи " товариства".

Т.Боплан зазначає, що борючись за свою політичну свободу, за православну віру, славні українські козаки кожний клаптик землі поливали своєю кров’ю і щедро засівали своїми кістками, натомість виховували нових героїв-богатирів, які дуже часто викликали у сучасників справедливий подив [1].

Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць. Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно – парафіяльні школи [9].

З ініціативи Петра Конашевича-Сагайдачного запорізькі козаки надавали матеріальну підтримку братському рухові. Разом зі своїм військом П.Сагайдачний вступає (1620) до Київського братства, що свідчить про велику участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України.

З 1632 р. першим учбовим закладом східних слов’ян стає Києво-Могилянська колегія, а з 1658 р. Києво-Могилянська академія, першим опікуном якої був видатний культурно-освітній діяч України Петро Могила. У цьому унікальному освітньому закладі здобули блискучу освіту багато культурно-освітніх, державних діячів, значна частина козацьких воєначальників, зокрема гетьмани: Іван Виговський, Павло Тетеря, Хмельницький, Іван Самойлович. Засобом міжнародного спілкування стає латинська мова, тому козацька молодь доборе оволодівала нею. За програмою колегії діяли школи у Вінниці, Кременці та інших містах.

Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти. Про високий рівень освіти в Україні козацької Доби Павло Халебський пише: " У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти" [9].

Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське борокко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі. Слід відзначити архітектуру Духовної академії в Києві, церкву Юра у Львові, Ковнірський корпус Києво-Печерської лаври, іконописну церквах, літературні твори М.Смотрицького, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, І.Величковського та ін. Визначними пам’ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці – Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких – хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область). Активізують творчі процеси соціальні потрясіння. В умовах зовнішніх впливів, зокрема стильових особливостей класицизму, у живописі розгорнули свою діяльність талановиті художники Д.Левицький та В. Боровиковський.

В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами [2].

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов’янської, а й світової культури – козацьку педагогіку, яка була тісно пов’язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція Пилипа Орлика (1710) – унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки [3; 6].

Аналіз наукових праць свідчить, що дослідження козацької епохи залежно від соціально-політичних обставин.

Перший етап пов’язується з історичними, етнографічними і фольклорними записами кінця XIX-початку XX ст., що знайшов своє відображення у творах відомих істориків: М.С.Грушевського, П.В.Іванова, П.П.Чубинського, Д.І.Яворницького. В умовах Української суверенності козацькій добі присв’ячені наукові праці істориків і педагогів: В.І.Сергійчука, П.І.Кононенка, А.В.Цьося, Б.М.Ступарика, Є.Н.Приступи, О.Т.Винничука. Традиції козацької педагогіки сьогодні стали предметом наукових досліджень істориків, філософів, правників, педагогів і психологів. Порівняльний аналіз опублікованих наукових праць свідчить про наявні відмінності в обґрунтуванні фактичних даних, що, очевидно, пов’язано з осмисленням з певних позицій різних аспектів окресленої проблематики. У них виявлено, описано і проаналізовано найбільш яскраві форми, засоби, методи виховання у Запорізькій Січі, наголошено на актуальності і необхідності їх використання у освітніх закладах різних типів. В міру нагромадження історичних відомостей, все більшого значення набуває цілісне осмислення і використання козацької педагогіки в сучасній теорії і практиці навчання і виховання підростаючого покоління [6; 8].

Отже, запорожці створили досить ефективні умови і засоби для самопізнання, саморозвитку, фізичного, психічного і морального удосконалення воїна і громадянина. На думку багатьох учених ця система була однією з найкращих у світі.

Епоха козацтва створила багатогранну духовність, що стала гордістю і вершиноюнаціональної культури, а козацтво стало аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя народу України.

Знаменно, що сьогодні в Україні втілюється ідея створення і функціонування Всеукраїнських дитячих та юнацьких організацій. Козацькі Ради, об’єднавчі з’їзди козаків, наукові конференції гаряче обговорюють шляхи об’єднання численних козацьких організацій, товариств, осередків у єдине соборне Українське козацтво. Відбулися І та II Всеукраїнські з’їзди козацьких та громадських організацій, Форум, спільна Рада отаманів і старійшин козацьких громад (2004), круглий стіл на тему " Роль українського козацтва в національній історії" (2004), І Міжнародний " Круглий стіл" молодіжних організацій України " Лицарсько-козацькі виховні традиції України. Історія, сучасність, перспективи (2005). Велику роботу проводять міжнародна асоціація " Козацтво", Об’єднане Козацтво України, Українське соборне козацтво " Січ" таін. Нині створено Координаційну раду козацьких організацій України при Президентові України.

Утвердження соборності Українського козацтва і його розвиток на сучасному етапі державотворення є потужним засобом розбудови демократичної, незалежної, правової, європейської держави. Творче відродження історичних культурно – освітніх і виховних козацьких традицій – одна з найважливіших граней зміцнення незалежності і суверенності України.

86.

Постмодерні́ зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца^[1] (Rudolf Pannwitz) " Криза європейської культури" ^[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці^[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах^[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).