Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проблемні регіони та їх типологія






Проблемними називають такі регіони, у розвитку яких виникає низка несприятливих обставин постійного або тимчасового характеру: занепад економіки, соціально-політичні і етнічні конфлікти, масштабні техногенні аварії або стихійні природні явища. Необхідність розв’язання цих проблем викликає розробку спеціальних програм розвитку, тому часто такі регіони називають програмними. Одним із найскладніших питань є визначення критеріїв (показників) проблемності і меж цих територій.

Поняття про проблемні регіони. Проблемними регіонами називаються території з особливими аномаліями розвитку. Це можуть бути й окремі населенні пункти, інші локальні об’єкти. Природно-географічні об’єкти (наприклад, басейни річок), зони техногенних аварій (наприклад, Чорнобильська) також відносяться до проблемних територій.

Проблемний регіон – територія, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми (або реалізувати свій високий потенціал) і вимагає активної підтримки із боку держави. Основні якісні ознаки таких регіонів: 1) особлива гострота поширення тієї чи іншої значної проблеми, що створює загрозу соціально-економічній ситуації в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; 2) наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого принципово важливе для національної економіки; 3) незвичайність геополітичного і геоекономічного положення регіону з огляду на стратегічні інтереси країни”.

Регіональна економіка виділяє наступні типи проблемних регіонів: слаборозвинені (відсталі), депресивні, зони екологічного лиха, території з екстремальними природними умовами (північні райони, пустелі, високогір’я, сейсмічні зони, джунглі) та ін.

Типи проблемних регіонів. При виділенні проблемних регіонів використовують два основних підходи. Перший складається із оцінки ступеня кризової ситуації, наприклад, це райони з глибоким постійно діючим економічним занепадом, конфліктні території, регіони стихійних і техногенних катастроф. У другому – виділяють головні об’єкти державної регіональної політики, наприклад, відсталі, прикордонні, старопромислові регіони, райони нового освоєння.

Слаборозвинені (відсталі) регіони – території, що мають традиційно низькій (порівняно із іншими регіонами країни) рівень економічного розвитку і життя населення. Для них характерні занепад економіки, низький рівень науково-технічного прогресу, панування відсталих екстенсивних технологій, підвищена бідність населення, здебільшого важка криміногенна ситуація, можливі етнічні, релігійні та інші конфлікти.

Слаборозвинений регіон – це територія з рівнем розвитку промислового виробництва значно нижчим, ніж у середньому по країні. В Україні до них належать області з переважно агропромисловим напрямом розвитку, наприклад, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька та ін.

Депресивні регіони відрізняються від слаборозвинених тим, що вони, як правило, раніше були високорозвиненими, але в умовах науково-технічного прогресу почали відставати у своєму розвитку. Для них також характерні нижчі за середні по країні показники соціально-економічного розвитку, технологічна відсталість. Проте вони накопичили значний виробничий потенціал, мають досить розвинену інфраструктуру, якісні трудові ресурси. Основною проблемою для них є необхідність структурної трансформації і модернізації економіки.

Депресивний регіон є промислово розвиненою територією (область або її частка, чи міста та їх сукупність), кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки та нерівномірності розвитку промислового виробництва за галузями та регіонами країни. Такий тип регіону характеризується порівняно високим економічним потенціалом, значною питомою вагою промисловості у структурі господарства, відносно високою кваліфікацією трудових ресурсів. Але внаслідок низької конкурентоспроможності профілюючих галузей, руйнування виробничих зв’язків, переорієнтації стратегічного курсу розвитку (наприклад, колишнього військово-промислового комплексу), що зазвичай характерно для пострадянського простору, ці регіони тепер відрізняються глибоким занепадом виробництва, високим безробіттям, малою інвестиційною активністю, низьким рівнем фінансово-бюджетного забезпечення і реальних доходів населення, його різким соціальним розшаруванням.

До депресивних регіонів можна віднести монофункціональні малі й середні міста, промислові вузли, де зосереджені підприємства гірничодобувної (наприклад, шахтні містечка Донбасу) та інших галузей промисловості, майбутній розвиток яких є проблематичним. Зупинка підприємства (воно, як правило, одне у містечку) спричиняє повну деградацію подібних населених пунктів.

Депресивні територій визначають шляхом моніторингу показників розвитку регіону, в результаті якого їм законодавчо надається статус депресивного (з визначенням терміну, на який він надається; інструментів державного стимулювання його розвитку; співвідношення державних, регіональних та інших фінансових ресурсів). Укладається спеціальна угода між регіоном і державою як гарантом виконання програми розвитку.

Інструментами стимулювання розвитку депресивних територій можуть бути:

Ø встановлення спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, що реалізують проекти в пріоритетних сферах економіки, створюють нові робочі місця, відновлюють екологічно безпечні умови життєдіяльності;

Ø спрямовування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

Ø надання підтримки, у т. ч. фінансової, малим підприємствам, у створення інфраструктури розвитку підприємництва;

Ø впровадження спеціальної податкової політики;

Ø створення спеціальних фондів регіонального розвитку;

Ø реструктуризація чинних підприємств і диверсифікація виробництва, тимчасова консервація збиткових підприємств, закриття підприємств;

Ø надання підприємствам державних замовлень на виробництво;

Ø виведення території з експлуатації, переселення жителів (для районів техногенних та інших катастроф);

Ø надання допомоги населенню, виділення кредитів на освіту, перекваліфікацію, будівництво житла та ін.

Депресивні регіони залежно від функцій і галузевої структури поділяються на старопромислові і аграрно-промислові.

Старопромислові регіони – найперспективніші з огляду на їх відновлення, оскільки вони мають накопичений потенціал розвитку. В принципі всі регіони раніше чи пізніше проходять стадію занепаду, але одні із них встигають швидко модернізуватися відповідно до нового витка НТП, другим – необхідна державна допомога. Особливо це характерно для так званих центральних регіонів – столичних (адміністративних) або інших історично відомих центрів. Новий їх розвиток зазвичай йде шляхом інновацій.

Аграрно-промисловими називають досить розвинені регіони, які у своєї історії не переживали крайнощів попередніх етапів індустріалізації і урбанізації. Ті з них, що найліпше зберегли інфраструктуру, густу мережу невеликих поселень, природне середовище мають великі можливості для нового розвитку, тому для них також характерна найбільша динамічність і нестабільність.

Піонерні регіони виникають переважно у малоосвоєних районах (периферійних зонах), коли там відкривають великі родовища природних ресурсів, особливо нафту, природний газ, руди кольорових і рідкісних металів (значення можуть мати й лісові ресурси). Шлях розвитку таких регіонів залежить, по-перше, від запасів знайдених ресурсів, по-друге, від рівня сприятливості природнокліматичних умов (останні в малоосвоєних регіонах, як правило, досить жорсткі). Невеликі запаси доцільніше освоювати економним вахтовим методом, що може мінімізувати негативні наслідки завершальних стадій виробництва.

Прикордонні регіони відіграють особливу роль у безпеці країни і розгортанні міжнародного співробітництва. Вони виконують бар’єрну, фільтруючу і контактну функції.

Таким регіонам можна надати роль форпостів у міжнародній інтеграції країни. Прискорений розвиток прикордонних територій повинен компенсувати їх віддаленість від головних економічних центрів країни, підвищити їх ринкову конкурентоспроможність. Часто на таких територіях створюють спеціальні економічні зони.

 

6. Регіони зі спеціальним режимом інвестування – спеціальні економічні зони (СЕЗ)

Поняття про спеціальні економічні зони (СЕЗ). Під СЕЗ розуміють виділені у межах країни території, для яких створено спеціальний економічний режим функціонування: пільгові митні тарифи, спрощена процедура експортно-імпортних операцій, пільговий режим оподаткування, вільний обмін конвертованої валюти, державні гарантії від конфіскації іноземної власності. В Україні щодо кожної СЕЗ приймається окремий закон.

Мета створення СЕЗ – залучення іноземних та внутрішніх інвестицій, прискорення темпів економічного зростання, освоєння нових технологій, насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами, організація експортних виробництв, сприяння розвитку відсталих регіонів, забезпечення більшої зайнятості населення, спільна підготовка фахівців та ін.

У світі існує понад 40 видів різних СЕЗ. Головними з них є:

Ø промислово-виробничі зони, у т. ч. експортні й експортозамінні, імпортні та імпортозамінні;

Ø сервісні зони (зони банківських і страхових послуг, офшорні);

Ø туристичні зони (рекреаційні);

Ø зони вільної торгівлі (вільні митні, вільні порти, транзитні);

Ø комплексні (багатофункціональні: торгівельно-виробничі, науково-промислові, зони вільного підприємництва) та ін.

Більшість СЕЗ виконує змішані функції. За розмірами СЕЗ поділяються на великі, середні й малі, або міні-зони (локальні, точкові).

В Україні створена необхідна законодавча база для формування СЕЗ, існують й інші сприятливі умови (транзитне положення країни, вихід до Чорного моря, відносно високий науково-технічний потенціал, наявність рекреаційних та інших ресурсів). Перша СЕЗ “Сиваш” почала діяти у 1995 р. У наступні роки формувалися або проектувалися інші спеціальні регіони.

Формування СЕЗ в Україні не дало значного ефекту, що зумовлено не тільки незначним терміном їх існування, а й невеликою їх привабливістю для іноземного капіталу через нестабільність країни, корумпованість влади та ін. Через це формування СЕЗ в Україні зазнало критики з боку МВФ та ЄС. Це призвело спочатку до призупинення термінів їх відкриття, а згодом влада зовсім відмовилася від їх створення, хоча в окремих регіонах спостерігалися деякі позитивні зрушення.

Переваги і недоліки функціонування СЕЗ. До основних недоліків існування СЕЗ відносять можливість корупції з боку державних чиновників при наданні пільг та інших преференцій окремим компаніям і підприємствам та інші зловживання.

Але зарубіжний досвід розвитку СЕЗ доводить, що вони можуть бути корисними для стимулювання загального розвитку економіки країн, особливо відсталих. Треба тільки більш жорстко контролювати їх діяльність. Особливе значення СЕЗ мають для відродження депресивних, деградуючих і прикордонних територій. В Україні подібних територій досить багато, а прикордонні регіони належать до найменш розвинених ареалів країни.

Нині СЕЗ створені у понад 80 країнах світу, а їх кількість перевищила 700. Щорічний торговельний обіг зон становить 15–25 млрд. дол.

Зони вільної торгівлі – території з пільговими торговельними тарифами у сфері експорту та імпорту товарів, спеціальною митною політикою, наприклад, вільні міста, порти, прикордонні райони, транспортні вузли.

Створення таких об’єднань сприяє як розвитку економіки країн – членів, так і пожвавленню торгівлі між ними. Проте функціонування відносно закритих торговельних союзів сприяє виниканню перепон для подальшої глобалізації світової торгівлі і знижує її ефективність.

Регіональні торговельні союзи, за думкою Світової торгівельної організації (СОТ), послабляють механізми регулювання міжнародної торгівлі, гальмують процеси глобальної економічної інтеграції. Але СОТ послідовно розробляє нові принципи єдиних світових правил формування торговельних блоків і вважає, що глобальну зону вільної торгівлі можна створити у 2020 р.

Інноваційні зони. В умовах трансформації світової економіки від постіндустріального до інформаційного суспільства значущість науково-технічного прогресу (інновацій) стає вирішальним чинником розвитку. Сьогодення вимагає нових економічних ресурсів: знань, неординарних здібностей і навичок, котрі роблять можливими появу і розповсюдження нових прогресивних технологій, нової продукції і послуг.

Фундаментом впровадження інновацій в інформаційну епоху є інноваційне середовище – “специфічна сукупність відносин виробництва і менеджменту, яка підтримує культуру праці та інструментальні цілі, спрямовані на генерування нового знання, нових процесів і нових продуктів.

Для України формування інноваційних зон, на нашу думку, є обов’язковою умовою зростання економічного і культурного розвитку країни. У іншому випадку роль України в інтеграційних процесах може залишитися на рівні сировинного, сільськогосподарського і рекреаційного придатку світової економіки.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.