💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Ідеал людини в творих письменників княжих часів

В IX ст. серед українців починає ширитися християнство, чому, безперечно, багато сприяли торговельні зносини наших предків з Візантією. Вже в 945 р. під час договору з Візантією частина наших дружинників складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Дружина Ігоря Ольга в 955 р. прийняла св. хрещення. Нарешті, в 988 р. при Володимирі християнство стає на Русі-Україні державною релігією. Це була подія, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашого народу. Особливо великий вплив вона мала на його мораль взагалі і на формування поглядів на ідеал людини зокрема.

Але перш ніж приступити до розкриття цього ідеалу, ми мусимо звернути увагу на те, що християнство на Україні, як і скрізь, набувало національних форм. Абсолютна Євангельська істина сприймалась українським народом відповідно до його психічних властивостей, історії й побуту, що відбилось на релігійних обрядах, моралі і на виховному ідеалі. Християнство не заперечувало всього того, чим жив до прийняття його народ Воно залишало й освячувало те, що не суперечило його духові. Таким чином вироблявся світогляд, мораль і звичаї, в котрих органічно об'єднувалось євангельське вчення з деякими непротивними йому елементами попередньої національної культури. Цей процес з'єднання на Україні йшов дуже повільно. Досить довгий час серед нашого народу існувало так зване двоєвір'я. Воно полягало в тому, що народ, визнаючи себе за християн і ходячи в церкву, в той же час вірив у поганських богів і слухався чарівників. Про такі явища Нестор згадує під 1072 р., коли пройшло вже майже сто літ після прийняття християнства.

Відповідно до цього, довгий час після Хрещення Руси серед нашого народу існувала подвійність і в розумінні ідеалу людини. Одна лінія в розумінні його виходила безпосередньо з євангельського вчення, друга була зв'язана з традиціями поганського часу.

Перша відбита в творах церковних письменників княжого періоду, а також в Поученні Володимира Мономаха.

Основна задача церковних письменників полягала в тому, щоб поширювати в народі науку Христову, виховувати його в дусі християнської моралі. Вони несли в народ євангельський ідеал людини.

Основні риси цього ідеалу такі: віра в Бога, відданість волі Його, любов до Бога й ближнього, смиренство, правдивість, любов до Церкви Божої, пошана до старших і батьків.

Лука Жидята пише: «Передусім ми повинні триматися такого заповіту: вірувати в Бога, в Тройці славимого»... (С. Миропольський: Нариси по історії церковно-приходських шкіл. СП.1894 р., ст. 50). Віра в Бога мусить бути міцною, позбавленою всякого індиферентизму і всяких хитань. Ця твердість у вірі була особливо важливою в ті часи, коли християнство починало входити в життя народу. Від християнина тоді вимагалось не тільки визнання християнської релігії, а й ісповідання і захист її.

Тому Теодозій Печерський пише: «Коли хтось тобі скаже, що ту й іншу віру дав Бог, ти відповідай: хіба Бог двоєвірний? Чи ти не чуєш, що написано: один Бог, одна віра, одне хрещення? І чи не сказав Апостол Павло: коли й ангел благовістить вам інакше, ніж ми благовістили, анатема хай буде» (там же, ст. 50-54).

В основу морального виховання письменники княжого періоду клали страх Божий. Володимир Мономах в поученні дітям пише: «Передусім для Бога й душі своєї страх Божий майте» (там же, ст. 51)

Але страх Божий, що про нього пишуть письменники княжих часів, – це не є страх рабський, навіть це не є той страх, що його відчувають до Аллаха магометани. Це є благовіння перед Всемогутністю й Величністю Божою. Він поєднується з надією на милосердя Боже й вірою в Його Провидіння. Наші письменники часто підкреслюють, що всяке нещастя залежить від самої людини; що це кара за наші гріхи, і коли ми каємось, ця кара минає. Св. Теодозій писав: «Наводить Бог по гніву своєму кару всяку або поганців, бо не прагнемо до Бога; а усобиці и війни бувають від спокуси діявольської і від злих людей. Бог не хоче зла людині, а добра... Коли покаємось, І то будемо у тому, у чому нам Бог велить, бо каже нам через пророків: «зверніться до мене всім серцем вашим, постом і плачем» (там же, ст. 58). Тому не слід в нещасті впадати у відчай.

«В напасті терпи, – каже Лука Жидята, – на Бога надію май».

Ця віра в Провидіння, будучи основою терпіння у всіх невдачах в житті, була джерелом бадьорости духа, мужности, здорового християнського оптимізму.

З особливою переконливістю цей оптимізм відбитий в «Поученні» Володимира Мономаха. «Смерти, діти, не бійтесь, – пише він, – ні війни, ні від звіра а мужське діло робіть, як сам Бог дав, як і я від звіря і від води (був загрожений), із коня падав, то ніхто з вас не може бути пошкоджений або вбитий, поки не буде від Бога наказано; а коли мусить прийти смерть, то ні батько, ні мати, ні брати не зможуть врятувати… Боже піклування краще, ніж людське» (Миропольський, ст. 53).

Віра, надія і любов до Бога передусім виявляються в молитві. Тому наші письменники наставляють своїх читачів, щоб вони ревно молились Богові дома й ходили до церкви.

«Не лінуйтесь до церкви ходити, – повчає Лука Жидята, – на заутреню, на обідню й на вечірню, а в своїй хатині, коли йдете спати, Богу помоліться і тільки тоді лізьте на постіль. В церкві стійте зі страхом Божим, не розмовляйте, не думайте (чогось стороннього), а моли Бога всією думкою, щоб простив тобі Бог гріхи».

В такому ж дусі повчає і єпископ Кирило Туровський.

«Вас, що приходять в храм, хвалю й благословляю; кожного з вас, що приходить сюди, прошу: коли маєте або родичів, чи жінку, чи дітей, то закликайте й їх до церкви, щоб навчалися душекорисним словам».

А преподобний Теодозій наставляє, як треба поводитися в церкві. «Молю вас, браття, зі страхом і любов'ю один до одного стійте на молитві і, по-справжньому молячись, промовляймо: «нехай буде правдива молитва моя, як кадило перед Тобою, піднесення рук моїх, жертва вечірня». Та ще нехай руки твої не мають жодного грабунку, що з ти добре промовляв, говорячи: «піднесення рук моїх». Отже, добре оглядай руки свої й перевіряй, чи не мають вони якогось грабунку або нечистого лихварства».

Відвідуючи Службу Божу, християни мусять любити церкву монастирі й піклуватися про красу їх, а також з пошаною ставитись до священиків і ченців.

«Пам'ятайте про монастирі, – пише Ксенофонт в своєму «Заповіті до дітей», – і чорноризців шануйте й милосердствуйте».

«Шануйте від всього серця ієрея Божого, шануйте і слуг церковних», – пише Лука Жидята. Християнин має також дотримуватись постів. В піднесеній, поетичній формі пише про це Володимир Мономах: «Засяяла весна постово і квіти покаяння! Очистім себе, браття, від всякої крови тілесної і душевної і, співаючи Світодавцеві, промовмо: «слава Тобі, Чоловіколюбче!».

Любов до Бога має сполучуватись з любов'ю до ближнього, що виявляється передусім в ділах благодійности, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт.

«Більше всього, – пише Володимир Мономах, – убогих не забувайте, а скільки можете годуйте їх, і за права вдовиці піклуйтеся сами… І милостиню творіть не скудну (щедру), бо то є початок всякого добра».

А Лука Жидята пише: «Пам'ятайте й будьте милосердними до странників, до убогих, до голодних і ув'язнених і до сиріт будьте і милостивими».

Любов до ближнього має поєднуватись з правдивістю, чесністю, і миролюбством, вірністю даному слову.

«Любов майте зі всякою людиною, а тим більше з братією, і нехай не буде одно в серці, а інше на устах; під братом ями не рий, щоб Бог тебе в гірше не кинув. Але будь правдивим. Будьте терпеливі брат до брата і до всякої людини і не воздавайте зла за зло».

В чисто євангельському дусі наші письменники вимагають від людини лагідности й смиренства й засуджують гордощі.

«Будьте смиренні й лагідні, – пише Володимир Мономах, – і ви станете виконавцями Божих заповітів, бо в серці гордого диявол сидить і слово Боже не хоче прилинути до нього».

До старших і батьків треба ставитись з пошаною. «Шануйте стару людину і батьків своїх», – каже Лука Жидята. «Старих шануй, як батька, а молодих, як братів», – наставляє своїх дітей Володимир Мономах.

Пошана до старших, сердечне ставлення до людей має виявлятись і в зовнішній поведінці.

«Хворого відвідуй. – пише Володимир Мономах, – за мерцем ідіть, бо всі ми смертні, і людини не поминіть, не привітавшись з нею, не сказавши їй доброго слова».

Крім того, Володимир Мономах подає такі правила благопристойности: «При старших мовчать, мудрих слухать, старшим коритись, з рівними й меншими любов мати, без лукавства розмовляючи, більше думать, а не сипать словами».

Сам будучи дуже гостинним, Володимир Мономах вимагає, щоб обов'язок гостинности виконали і його діти. «Чи куди поїдете, чи підете, чи де станете, – напійте і нагодуйте убогого, а більше всього шануйте гостя, звідкіль би він до вас не прийшов, чи простий, чи добрий, чи злий; і коли не можете (вшанувати його) подарунком, то (вшануйте) його їжою і питвом, бо перехожі проголосять по всіх землях славу про людину, або про добру, або злу!».

Добре й щире ставлення людей виключає злорічивість, всякі пересуди.

«Не суди, щоб ти не називався сином диявола, але смиряйся, щоб бути сином Божим. Не осуди брата ні словом, ні думкою, пам'ятаючи про свої гріхи, щоб тебе Бог не осудив» (Лука Жидята).

Засуджували наші письменники, особливо ченці, й пияцтво. Св. Теодозій писав: «Першу чарку п'єш за здоров'я, другу для веселощів, третю для ситости, четверта відбирає розум, п'ята робить тебе шаленим, шоста причиняє гірку смерть, а сьома вічну муку».

Взагалі людина мусить володіти собою, не коритися пристрастям й обмежувати свої інстинкти.

«Научися, вірний чоловіче, – пише Володимир Мономах, – бути благочестивим діячем! Научись по слову євангельському очима управлять, тіло підкорювать, язик утримувать, гнів придушувать, думки чисті мати, спонукувати себе до добрих діл ради Господа»…

Засуджуючи лінивство, наші письменники високо ставили любов до праці.

«Лінивощі всьому (всякому гріху) мати, – що вмієш, те забудеш, а чого не вмієш, не научишся… Нехай не застане тебе сонце на постелі!» – пише Володимир Мономах Говорячи про любов до праці, письменники княжих часів мали на увазі не тільки працю фізичну и практичну діяльність в житті приватному й громадському, а й працю розумову.

Володимир Мономах заповідає дітям: «Коли щось забуваєте, то частіше перечитуйте; і мені не буде соромно, і вам буде добре. Чого доброго вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться, як і батько мій, сидячи вдома, зумів вивчити п'ять мов, бо в тому честь від інших земель». Зразком великої працездатносте й любови до праці був сам Володимир Мономах. «Що потрібно було робити моєму отрокові, – писав він, – те робив я сам і на війні, й на полюванні, вдень і вночі, в спеку й холод, не даючи собі спочинку, не надіючись ні на посадників, ні на бірючів; сам робив усе, що треба було, все улаштовував і навіть в домі своєму все робив я, і в мисливському своєму обиході лад сам тримав, і в стайні також. Сам піклувався про соколів і яструбів. Худого смерда, старця і вдовицю на поталу сильним не давав, сам слідкував за церковним порядком і службою». (Акад. А. Орлов. Курс лекцій по староруській літературі, ст. 66).

Зразком любови до розумової праці був також Данило Заточник, що писав про себе: «Я, княже господине, ні за море не ходив, ні у філософів не вчився, але був я та бджола, що падає на різні квіти і робить медяні стільники; так і я, по багатьох книгах збираючи солодощі словесні й розум, з'єднував їх як міх води морської, не від свого розуму, а від Божого Промислу». (Миропольський, Цер.-прих. шк., ст. 53).

Дуже характерне те, що Володимир Мономах научає дітей регулювати працю і спочинок.

«Кожний ранок треба вставати до сходу сонця – пише він, – так робив мій блаженний батько та інші достойні мужі; після вдячної за світ сонця молитви треба «сісти думать» з дружиною, або людей судить, або на полювання їхать, а після того лягати спать. Спання у полудень присуджено самим Богом, за цим уставом спочивають і звірі, і птахи, і люди» (там же, ст. 66).

За високу чесноту письменники княжого періоду визнавали любов до батьківщини Щоправда, в ті часи багато на нашій землі було взаємної боротьби, що часто мала підступні форми й призводила до руйнації нашої держави. А проте немало було між українцями тих часів, зокрема між князями, палких патріотів, що боліли долею нашої батьківщини Зібравшись в Любечі на раду, князі говорили: «Навіщо губимо Руську землю, самі між собою ворожнечу роблячи. Бережімо Руську землю»...

Митрополит, переконуючи Володимира Мономаха залишити облогу Києва, казав: «Молимо тебе й братів твоїх не погубить Руської землі». Почувши це, Володимир розплакався і сказав: «Поістині батьки наші й діди наші збирали Руську землю, а ми хочемо її загубити».

Смерть за рідну землю визнавалась за почесну й славну, за виконання обов'язку перед батьківщиною. «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій землі славним бути», – написано у Волинському літописі.

Відомий український мандрівник ігумен Данило під час подорожі ввесь час думає про свою батьківщину і, будучи в Єрусалимському храмі, з великою побожністю ставить свічку за землю Руську та за її князів.

Дуже цікавим є той факт, що письменники княжого періоду намагалися психологічно обгрунтувати виховний християнський ідеал. З цього погляду великий інтерес має послання митрополита Никифора до Володимира Мономаха. Митрополит пише про здібності душі – розум, почуття і волю, а потім про правильний вжиток п'яти чуттів, що являють собою «п'ять слуг душі». На психологічних поглядах митрополита Никифора видно вплив великих грецьких філософів Платана й Аристотеля, особливо останнього, але він розглядає психічні здібності людини в світлі завдань християнського виховання. На перше місце він ставить розум. Розумом ми відрізняємось від тварин, ним ми пізнаємо небо та інші творіння Божі, ним, при правильному вжиткові його, ми підносимось до розуміння самого Бога. Зате невірне вживання розуму, як показує приклад ангела-дениці (диявола) веде до падіння.

«Почуття виявляються в ревнощі по Богові і в нелюбові до ворогів Божих». Невірне вживання почуття виявляється в злобі, заздрості і в користолюбстві.

Воля виявляється в прагненні до Бога.

При доброму, вживанні її людина має постійне прагнення до Бога, забуваючи про все останнє, чекає просвітлення від Нього; втішається радістю в найлютіших стражданнях ради Бога. Душу митрополит Никифор порівнює зі світлим оком Вона є та сила, що керує тілом, отже, людина мусить використовувати цю силу, щоб наблизитися до Бога, до Його правди. У неї духове життя мусить переважати над життям тілесним. (Миропольський. Нариси по історії церковно-приходських шкіл).

Наскільки ідеал людини, накреслений в творах письменників княжого періоду, реалізувався в житті українського народу до татарської навали? Є всі підстави думати, що він мав не тільки теоретичне, а й дієво-практичне значення. Про це свідчить передусім той факт, що Київська Русь дала цілу плеяду людей, які були втіленням цього ідеалу. Такими були князі Борис і Гліб, Володимир Святий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, св. Антоній і Теодосій Печерський, митрополит Іларіон, ігумен Данило й багато інших

Можливо, що найяскравішим прикладом втілення ідеалу людини, створеного письменниками княжого періоду, серед церковних діячів був Теодосій Печерський. Це був один з основників знаменитої Києво-Печерської Лаври. Будучи глибоко релігійним, проводячи час в пості й молитві, він був зразком любови до праці. Ось як літописець Нестор описує побут Києво-Печерського монастиря, коли ігуменом в ньому був Теодосій Печерський: «Яких труднощів доводилось зазнавати ченцям, це тільки один Бог відає, людина цього не в стані оповісти. їх пожива складалася з самого хліба та води. Тільки в суботу і неділю вони їли також сочевицю. Коли її не було, то яку-небудь іншу варену городину. Свої вбогі засоби до існування вони заробляли працею. Вони робили капелюхи з вовни й займались іншою ручною працею. Коли бувало великий Никон сидів разом з іншими й оправляв книги, то часто траплялось, що блаженний Теодосій пряв йому необхідні для цієї праці нитки. Такої великої він був простоти й смиренности. Учень Теодосія Іларіон умів дуже вправно переписувати книги. День і ніч писав він у келії отця нашого Теодосія книги, а цей тим часом устами співав псальми, а руками пряв стрижену вовну або робив щось подібне». Крім фізичної праці, св. Теодосій ретельно займався й працею розумовою. Він часто проповідував, і як церковний письменник залишив після себе два поучення: «Про покаяння» й «Проти користолюбства».

Як про вираз великого смиренства св. Теодосія, в його, житїї розповідається про такий випадок. Одного разу св. Теодосій був у великого князя Київського. Коли він виходив з палацу князя, його, вже чекав повоз, щоб відвезти його до монастиря. Візник, побачивши преподобного Теодосія, сказав йому: «Ти, чернець, завше без праці, а я цілий день працюю. Сідай на моє місце і вези мене». Св. Теодосій смиренно сів на місце й повіз його.

Але при всьому смиренстві св. Теодосій був дуже мужньою людиною. Він не побоявся докоряти князеві, коли той вчинив не по правді. Будучи суворим аскетом, Теодосій не цурався дійсности, не, забував про те, що діялось за межами монастиря. Він допомагав бідним і засновував для них на монастирські кошти доми опікування. Про його турботи суспільними справами свідчать його поучення, уривки з яких ми наводили вище.

Втіленням християнського виховного ідеалу серед князів був Володимир Мономах. Він об'єднував у своїй особі глибоку віру й надію на Боже Провидіння, мужність лева і християнську лагідність, політичну й життєву мудрість і високу для того часу освіченість з смиренством, надзвичайну працьовитість в розумовій і фізичній праці, високий патріотизм, і надзвичайну хоробрість у боротьбі з ворогами українського народу, і доброзичливе ставлення до чужинців, що не шкодили Україні, величність князя і відсутність всякої пихи, велику гостинність і християнську милосердність до бідних, старших, хворих і сиріт.

Своєю мужністю і високим духовим аристократизмом Володимир Мономах нагадує Святослава Завойовника. Це – той же тип українського князя, але пройнятий духом християнства. Тому в літописі про Володимира Мономаха сказано: «З нього виходило світло, як від сонця».

Думка про те, що ідеал людини, створений письменниками княжого періоду, реалізувався в житті нашого народу, стверджує також той факт, що тогочасні батьки в своїх заповітах дітям наказують їм, щоб вони наслідували своїх батьків

Так, напр., Ксенофонт в своєму заповіті дітям писав: «Я, діти, заповідаю вам по-людському жити... Як і я жив без лукавства і від усіх мав пошану і любов – не через сан великий, не через норов великий, (а тому що) не докоряв нікому, не шкодив, нікого не оклеветав, ні зла не робив нікому, не залишав церкви Божої ні увечері, ні зранку, ні в полудень, не зневажав, не залишав странників і тих, що горюють, не зневажав ніколи. Так і ви живіть, діти мої, щоб Бог благословив вас довголіттям».

На заключення Ксенофонт пише: «Щиро кажу: що бачили в мені, те й ви робіть». На себе, як на приклад, вказує дітям і Володимир Мономах Психологічно не можна припустити, щоб ці люди, звертаючись перед смертю до власних дітей, були не щирими і в своїх заповітах приписували собі те, чого не мали в дійсності.

Християнські погляди на життя й призначення людини, відбиті в творах письменників княжого періоду, просякали не тільки у вищі прошарки народу, але і в народні маси, стаючи за основу особистої й суспільної моралі.

Вплив на маси морально-християнських і педагогічних поглядів наших старовинних письменників пояснюється цілим рядом причин. Одна з них та, що в старовину не було такого різкого розподілу між різними шарами населення, що особливо різко помічається в нові віки при бюрократичному державному устрої. Правда, це не була гомерівська епоха, коли цариці разом з рабинями пряли пряжу, а царські сини пасли скот; коли царі й царевичі після розлуки обнімалися зі свинопасами, сідали з ними за спільну трапезу і по-простому розмовляли з ними. Але дещо близьке до цього було в старовину й на Україні. Із «Поучення Володимира Мономаха» видно, що князі Київської Руси не тільки керували своїми господарськими справами, а працювали іноді фізично рядом зі своїми смердами. Зближали князів, бояр і простих вояків також часті походи та спільні бенкети на княжому дворі, як про це свідчать билини про Володимира Великого, а особливо поширенню серед українського народу поглядів наших письменників на мораль і виховання сприяли церкви та монастирі. Ролю церкви та вплив її на народні маси в Київський період ні в якому разі не можна порівнювати з її ролею в ХІХ – ХХ ст., коли українська церква значною мірою стала знаряддям московського самодержавства, коли відношення духівництва до народніх мас в багатьох випадках набуло формального, бюрократичного характеру. Церква й монастирі в Київській Русі були майже єдиними огнищами освіти. До них тяглися маси українського народу, щоб одержати від них настанови як керівництво в своєму щоденному житті. Література того періоду мала переважно церковно-релігійний характер. Пошана до неї серед народу була дуже висока. «Велика буває користь від книжного вчення, – пише автор «Повісті временних літ». – Книги наставляють і учать іти шляхом покаяння. Ми знаходимо мудрість і воздержання в словах книжних, бо це ріки, що напувають всесвіт, це джерела мудрости, бо в книгах є незмірна глибина, ними ми втішаємося в печалі, вони є уздечка стриманости». (Акад. А. Орлов. Курс лекцій по староруській літературі, ст. 77).

Духівництво було тоді виборним і брало участь у всьому житті українського народу.

«Ієрархія, – пише П. Знаменський, – внаслідок свого виборного значення набула народнього характеру, стала своєю для суспільства і сама одержала від нього сильний вплив». На княжих нарадах і з'їздах на першому пляні бачимо духівництво. Єдність руської церкви була найбільш благодійною силою для України серед удільної ворожнечі, ієрархи вступали майже в кожну сварку князів як миротворці і ходатаї за спільне благо народу; лише нечисленні митрополити-греки залишали свою паству серед усобиць і відходили в Грецію. Митрополит Миколай утримав князів від усобиці з приводу осліплення князя Василька Волинського.

«Коли почнете воювати один з одним, – казав він, – то поганці візьмуть землю Руську, що її придбали батьки ваші, вони з великим трудом і хоробрістю піклувались про Руську землю та інші землі приєднували, а ви хочете губить землю Руську». Митрополит Никифор казав князю Київському Рюрику: «Ми поставлені від Бога в Руській землі, щоб утримувати вас від кровопролиття, щоб не проливалась кров християнська на Руській, землі». В межах своєї єпархії кожний єпископ був першою і найважливішою людиною в громадських справах, був такий потрібний в удільній області, як і князь. Новгородці не могли себе і уявити без владики. З благословення місцевого святителя робились всі справи, так що він мимоволі втягувався у всі місцеві інтереси. Ми бачимо його на чолі удільного посольства до князя з закликом на княжий стіл; він же приймає новоприбулого князя і виконує чин посаження його на стіл; в княжій думі святитель був першим радником, вмовляючи князеві миролюбне ставлення до родичів, і був першим перед ним за благо удільного неселення» (П. Знаменський. «Підручник руської церковної історії», 1888 р., ст. 25-26).

Аналізуючи ідеал людини відбитий в творах церковних письменників Київської Руси, ми маємо відзначити, що в ньому переважають чисто євангельські риси, що мають загальнохристиянський характер. Особливо це треба сказати про твори таких письменників, як Лука Жидята й Кирило Туровський. Але в декого з письменників цього періоду вже помітний вплив місцевих, українських умов. Найбільшою мірою це стосується Володимира Мономаха, в заповіті якого євангельська мораль переломлюється через призму тогочасного українського життя й органічно сполучується з кращими українськими традиціями.

Але, як ми сказали раніш, поряд з церковним ідеалом в княжий період існував ще ідеал людини, що відбивав переважно місцеві народні традиції. Ми не можемо відновити його з такою чіткістю, як ідеал церковний, бо для цього у нас нема достатніх джерел. Відбиток його ми знаходимо в першу чергу в билинах Київського циклу. Їх забув український нарід, але вони збереглися на далекій півночі в Росії у т. зв. «сказателів». Зрозуміло, що протягом віків вони під впливом місцевої народньої стихії були змінені, але основа їх залишилась незмінною.

На билинах мало помітний християнський вплив, і тому в них можна бачити відбиток українських національних поглядів на людину, як вони розвивались в народі поза впливом християнства. В билинах як герої виступають богатирі, що репрезентують різні стани нашого старовинного суспільства. Ілля Муромець репрезентує селянство, Добриня Никитич – боярство, Олексій Попович – духівництво, Чурило Пленкович – купецтво. Кожен з них є ідеал людини того чи того стану, бо поряд з позитивними рисами вони мають і риси негативні, типові для того чи того стану нашого старовинного суспільства. Але разом з тим вони відбивають в собі і погляд нашого народу щодо ідеалу людини.

Основна позитивна риса наших богатирів – це велика хоробрість і любов до своєї батьківщини. Всі вони, незважаючи на ріжницю станів і вдачі, дружньо і хоробро борються за Руську землю и перемагають численних її ворогів. Найхоробріший і найсильніший між ними Ілля Муромець. Це не селянин-хлібороб, яким є Микула Селянинович, що працює на землі за своєю чудодійною «сошкою». Ні, це селянин-вояк, що зі зброєю в руках захищає свою землю від ворогів. Такими ж виведені у билинах не тільки представник боярства Добриня Никитич, а й представник духівництва Олексій Попович. Друга характерна риса наших богатирів – це широчінь натури, великий розмах духовних і фізичних сил. Ця риса виявляється як у позитивних, так і негативних, з нашого погляду, формах. До таких негативних рис широкої натури наших богатирів треба в першу чергу віднести зловживання зеленим вином, яке вони п'ють єдиним духом «чарами в півтора відра». Можливо, що ця риса нашими предками в ті часи не визнавалась за хибну, бо відповідала традиціям того часу, коли казали: «Руси веселіє єсть пити, не можна без того бути». В цій точці є, безперечно, велике розходження між поглядами церковних письменників, як напр., Теодосія Печерського, і билинами. Нарешті, третьою рисою, що характеризує самий стиль життя героїв билин, є широка гостинність. Втіленням її є передусім великий князь Володимир Красне Сонечко. Але й тут є ріжниця між билинами і творами церковних письменників. В основі гостинності Володимира Мономаха лежить християнська любов до ближнього, милосердне ставлення до хворих, старих, сиріт і бідних. Гостинність Володимира Красного Сонечка має характер широкого бенкетування за великими столами, повними всякими стравами і вином. Крім билин, у нашому народі існували поетичні твори типу героїчних пісень, що їх співали грецькі рапсоди. Такими українськими рапсодами були бояни, що під акомпанемент гуслів співали на княжих бенкетах. До такого роду пісень-поем належить і «Слово о полку Ігоревім». Цей твір органічно зв'язаний не тільки з психологією українського народу, а й поганськими поглядами наших предків.

Близькість до природи, заснований на ній політеїзм пронизують цілу поему, надаючи їй характеру високої поетичности.

Головний герой поеми князь Ігор – це ідеал хороброго князя-патріота. В ньому відчувається дух князів дохристиянського періоду, зокрема дух Святослава Завойовника. Він іде на бій з половцями, наче сокіл кидається на стаю лебедів. Це герой-лицар, що в самому бою відчуває радість.

Поряд з Ігорем в поемі виступає його дружина Ярославна, втілення кращих рис української жінки. Це вірна й ніжна дружина, що тужить за своїм ладом і хотіла б зозулею летіти до нього. Вона звертається до вітра, до сонця, щоб повернули його. Її плач по чоловікові – це одна з найзворушливіших сторінок в історії всесвітньої літератури. Вірністю чоловікові Ярославна нагадує дружину Одисея Пенелопу. Але якою ж холодною здається Пенелопа в порівнянні з українською княгинею!

Ми відзначили, що в «Слові о полку Ігоревім», як і в билинах, відбиті погляди наших предків, що переважно зв'язані ще з дохристиянською традицією. Але це не означає, що вони зовсім не мають в собі християнських елементів. «Слово о полку Ігоревім» повне образів, взятих із поганських вірувань наших предків, але поема кінчається такими словами: «Слава князям та їх дружині, що б'ються за Христа проти невірних орд! Слава князям та їх війську. Амінь!».

Отже, можна думати, що автор «Слова», дружинник тих часів, перебуваючи під великим впливом дохристиянських традицій, в той же час є християнином; що звернення його до природи та згадка про поганських богів є значною мірою лише поетичними зворотами. Але в той же час його не можна визнати за справжнього християнина, приміром, типу Володимира Мономаха.

Можна думати, що ці дві стихії, церковно-християнська і світсько-поганська так і не злилися до татарської навали. Але процес злиття відбувався постійно й неухильно. Християнство на Україні поширювалося без насильства і тому прищіплювалося нашому народові повільно. Але тим глибше воно просякало в душу народу, ставало справді його національною релігією.

Так крок за кроком відбулося злиття двох стихій в поглядах і психології українського народу з рішучою перевагою стихії християнської.

Так виробилися наші святочні звичаї, в яких переплітаються старі поганські традиції з християнством, формувався світогляд і народний побут. Так виробився і набув чітких форм ідеал людини, що зрісся з душею нашого народу, увійшов у плоть і кров його і став керівним в особистому й громадському житті народу.

Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. – Полтава: Ред. газ.
«Полтавський вісник», 1994. – С. 109 – 119.