Бодхісатва». 3 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

- Ні, ну зрозуміло... Але ж він не крав ці гроші, а чесною працею заробляв. Тим більше люди самі йому несли. Чому ж він не брав?

- Розумієш, у чому річ, Агапіт вчив монахів істинному служінню Богу. Він говорив, що «золото» і «монах» речі несумісні. Людина не може служити двом панам: або вона служить Богу, або багатству земному, тобто дияволу. Третього не дано. Монах же за всі свої діяння істинно очікує винагороду тільки від Бога у тому світі, а не тут від людей. Злато ж є сміття для душі і спокуса для помислів. Це є скверна, яку багато хто прагне, але яка насправді є обман примарний. Істинна цінність для монаха в молитві щирій про душу свою. Не про ситість пуза свого та здоров’я тіла потрібно піклуватися. Бо скільки б ти не їв, рано чи пізно все одно зголоднієш. І яким би не було твоє здоров’я, рано чи пізно плоть твоя все одно помре. Душа ж вічна. І тільки вона варта турботи істинної. Як говорив Агапіт, монах молиться за сердечним бажанням за всіх людей, але весь сенс чернецтва – це служити Богу і вимолити у Нього спасіння для своєї душі.

Сенсей замовк. Постала тиша. Та невдовзі її порушив задумливий голос Віктора:

Але тут у роздуми хлопця вліз Костик зі своїми «умовиводами»:

- Значить, Агапіт був, висловлюючись сучасною мовою, народним цілителем?

- Ну, якщо висловлюватися сучасною мовою, то Агапіт швидше був академіком. Як я вже казав, він не тільки досконало володів медичними знаннями, але й іншими дисциплінами. Знав декілька мов. Вільно читав трактати-оригінали античних, давньоримських авторів. Займався перекладом книг на слов’янську мову. Переклав для «книгоположниці» Ярослава мудрого не тільки книги зі Сходу, але навіть привезені з собою древньоєгипетські манускрипти.

Пізніше Агапіт також допомагав… або, вірніше сказати, консультував Святослава, який складав «Ізборник 1073 року», де, окрім статей енциклопедичного характеру, були докладно описані медичні відомості. Зокрема, способи розпізнання хвороб, різноманітні поради з виготовлення та застосування лікарських рослин, відомості про фізіологію та анатомію людини. Цю книгу потім довго використовували в якості навчального посібника.

Агапіт прививав культуру і жагу до пізнання, звичайно, і серед монахів. Декотрих він навчав медичним знанням. Іншим допомагав у вільний час просто освоювати книги. До речі кажучи, в подальшому було узаконено монастирським уставом і стало обов’язковим читання книг монахами у вільний час. Саме за його ініціативою була створена книгоположниця Києво-Печерського монастиря.

- Книгоположниця? – перепитав Руслан слово, що так різало слух своєю старовиною.

- Так от, Агапіт допомагав деяким здібним монахам опановувати майстерність лікарювання, - продовжив оповідь Сенсей. – В основі навчання лежали спеціальні молитви, що промовлялися в особливому стані свідомості, як правило над їжею або рідиною. Завдяки чому, наприклад, та ж рідина наповнювалася силою, після чого її використовували як ліки, даючи хворому для вживання всередину або ж для зовнішнього застосування. Простіше кажучи, учні Агапіта вчилися змінювати не тільки фізичні параметри рідини, але і структуру молекул, накладаючи необхідну інформацію. Звичайно, вони до таких тонкощів не знали всього процесу, який відбувався у мікросвіті молекули рідинної структури і як саме він впливав на макрооб’єкт. Та їм це було і не потрібно. Монахи просто користувалися загальними постулатами цих знань, яким навчав їх Агапіт, як ми, наприклад, сьогодні користуємося електрикою. Енергією електричного струму люди користуються щоденно, хоча до цих пір ніхто до пуття так і не знає, що це таке.

Так от, зокрема, у монаха Даміана, котрий навчався у Агапіта, добре виходило лікувати людей, особливо дітей, за допомогою помазання єлеєм.

- Чим, чим? – перепитав Славко, напевно не розчувши.

- Єлѐ й – це оливкове, дерев’яне масло. У християн, приміром, є цілий обряд, так зване єлеосвя̀ чення – таїнство, яке здійснюється сімома священиками, а якщо немає такої можливості, то одним священиком над хворим. Інакше його ще називають соборування маслом. Суть його знову-таки полягає у тому, що над хворим промовляють певні молитви і помазують його освяченим єлеєм. І так роблять сім разів.

- А чому саме сім священиків, сім разів? – запитав Андрій.

- Це інтерпретується з духовною силою, з силою семи Архангелів, котрі є посередниками між Богом та людьми. А простіше кажучи, сімома Бодхісатвами… А щодо використання єлею таким чином, так це дуже давній спосіб лікування хворих, оскільки в основі процесу одужання лежать якраз ті знання, про які я вам розповідав – про можливості людини впливати на оточуючий світ через рідину. Тому подібне можна зустріти у різних релігіях та ритуальних обрядах народів світу.

- Так, - зітхнув Микола Андрійович. – Люди потихеньку втрачають суть, залишаючи лише зовнішню її форму.

- На жаль, - промовив Сенсей. – Колись люди знали, що вони робили. А зараз всього лише імітують зовнішню форму цих знань. От взяти одне з семи таїнств християнства – Хрещення, яке знаменує прилучення людини до даної релігії. Сьогодні це урочистий багатоскладовий обряд, основна дія якого - триразове занурення людини в освячену воду, читання молитов, помазання єлеєм, маслом миро. Та деколи навіть ті, хто здійснює цей обряд, не відають, яка за всією цією зовнішньою дією стоїть величезна сила. Навіть самі віруючі по-справжньому недооцінюють і не усвідомлюють до кінця істинну дію такої намоленої води. – І помовчавши трохи, додав: - Та й сам обряд водного омовіння новонароджених виник у християнстві не одразу, а значно пізніше, по мірі становлення та вдосконалення християнської обрядовості.

Витоки ж Хрещення йдуть вглиб дохристиянських культів. Такі водні обряди здійснювалися і в багатьох релігіях давнього світу, які, в свою чергу, ґрунтувалися на повір’ї їхніх пращурів про «очисну» силу води. Але зміст практики Хрещення, яка первинно давалася людям, лежить іще глибше, за гранню тієї водної стихії, котру у зовнішньому бачать люди.

- Цікаво, цікаво, і в чому ж її зміст? – квапливо запитав Микола Андрійович, заінтригований, як і ми, темою розмови.

- Зміст автентичної практики Хрещення полягає у зануренні людини до глибин своєї свідомості, аж до душі. Саме слово «хрещення» грецькою звучить як «ваптісіс», що означає «занурення». Пам’ятаєте, я вранці згадував про практику занурення у йогів, що зветься ними «Пранаяма». На сучасний погляд, це здається дві цілковито різні практики, між якими люди своїми амбіціями прокреслили прірву. Насправді ж і Хрещення, і Пранаяма і ще низка інших практик та обрядів, пов’язаних з водою, - це всього лише віддалене відлуння справжніх знань та древніх практик, адаптованих вже самими людьми для широких мас. В основі первинних знань лежали практики, які змінювали стан свідомості людини і виводили її на певну частоту, завдяки якій людина росла духовно і приходила як зріле створіння до Бога. Тобто, по суті, завдяки цим практикам вона пізнавала справжню реальність. Вона знала, що вона робить і куди йде.

Колись давно практика «Занурення» давалася людям і призначалася для тих, хто вже знаходився на певному етапі духовного розвитку. З її допомогою людина входила у змінений стан свідомості і здобувала можливість занурення у найпотаємніші свої глибини, де вона могла з’єднатися з Богом. Звичайно, там не було місця ніякому Тваринному началу, бо це було пов’язане із сутністю Душі. І ця практика дійсно давала таємницю знання, того самого знання, яке неможливо виразити словами, тому що воно набувалося від частки Бога – всезнаючої Душі.

- Так, багато цінного ми розгубили у часі, - сумно зауважив Микола Андрійович. – Часто взагалі не розуміємо, що ми робимо, навіщо ми це робимо? Списуємо все на традиції, заспокоюючи себе, що так годиться, так ведеться здавна, мовляв, ми всього лише віддаємо данину звичаям наших пращурів.

- Ні, ну якщо розібратися, то вже краще так, ніж взагалі ніяк і повне забуття. Оскільки рано чи пізно, але знайдуться люди, котрі все ж докопаються до суті.

- Я якось раніше не звертав уваги на такі моменти, - знову сказав Микола Андрійович. – Але зараз ти розповідав про Хрещення, а мені пригадалася одна розмова з моїм давнішнім пацієнтом. Він віруючий, можна сказати до фанатизму, сприймає кожне слово Церкви буквально. Так от, в одній з бесід він повідав мені ідеологію обряду Хрещення у християн. Я сам хрещений, правда в дитинстві. Але таке перший раз у житті почув. Судячи з неї, тільки той, хто прийняв хрещення і ніхто інший очищується від первородного гріха, пов’язаного з самим фактом народження людини. Що тільки після хрещення людина стає членом Церкви, долучаючись до її благ, якими є життя Вічне. Нібито до Хрещення людина несе на собі диявольську печать, тобто не відділена від сатанинського. А після проходження цього таїнства з серця її виганяється сатана і назавжди залишається назовні по відношенню до людини. І що завдяки Хрещенню людина може звільнитися від усіх гріхів і надалі утримуватися від того, що б в них не впасти. Хіба таке можливе?

- Звичайно, ні. Хрещення, безумовно, має силу. Та для простої людини – це всього лише поштовх до духовного пробудження. Однак це не позбавляє її від Тваринної сутності, яким у християнстві називають «сатану». Людина перебуває у тілі Тваринного. Розум людини – це розум Тваринного. І це не можна викинути назовні або повністю цього позбавитися. Вважати так, це рівнозначно міркувати як людина, що їде в машині і намагається переконати себе, що вона не їде в ній, а просто летить у повітрі.

Навіть Бодхісатви, народжуючись у тілі людському, схильні до випробовувань Тваринного та спокуси всього людського. Взяти, наприклад, Ісуса, Сина Божого, народженого у тілі людському. Він також не уник цієї долі. Сорок днів він боровся з «сатаною», тобто, простіше кажучи, проходив особистий Армагеддон. Він підкорив своїй Духовній Сутності розум Тваринного, «посадивши» своє Тваринне «на ланцюг». І те ж воно «погавкувало» та «поскиглювало» все життя, даючи про себе знати. Тому що Ісус, хоч і був Великою Душею, але перебував у матеріальному тілі. І нікуди від цього не подінешся. Такий Закон. Така природа людська.

- А я пам’ятаю, як мене хрестили в четвертому класі. Піп там чогось запитував у нас, а ми хором йому відповідали. А потім сказав повернутися нам на захід, дунути і плюнути з усіх сил на сатану. Це я добре запам’ятав, тому що зібрав усю свою слину і так постарався…

- Це ви проходили один з обрядів Хрещення – заборона на нечистих духів та зречення від сатани.

- Ні, ну все розумію, - усміхнувся Костик, - наслідуючи розмірковування Миколи Андрійовича. – Але ж навіщо плювати було?

- Вважається, що цим плювком християнин показує, що не боїться сатани та його підступів, тому що Бог дає йому необхідний захист, - пояснив Сенсей. – Загалом, виражає таким чином крайнє презирство до сатани.

- Ну і культура, суцільне середньовіччя, - усміхнувся Костик.

- Культура тут ні до чого. Бо люди не міняються. Якими вони були, такими і лишилися.

- Просто захід у православ’ї завжди був пов'язаний з силами, що протистоять Богу. І коли людина повертається на захід у цьому обряді, то церковники вважають, що так охрещуваний безпосередньо відрікається від сатани і заявляє про це ніби йому в «лице». А після цього повертається до вівтаря на схід. Вважається, що ця сторона світу пов’язує людину з Господом.

- Ну, а якщо врахувати, що десь там знаходиться Шамбала, то вони у чомусь праві, - помітив Володя, а потім, зробивши паузу, пробасив: - І з приводу Заходу, мабуть, теж.

- Пам’ятаю, ще молитви піп читав на церковнослов’янській мові, - ударився Костик у спогади. – Правда, половина слів була незрозуміла. Потім водою нас окропляв, мазав чимось. А! Ще прядки волосся з нас зістригав, а ми їх у восковий коржик загортали і опускали у воду. І навіщо такі складності?

- От бачите, навіть ці обряди для одних – це шоу, а для інших – переосмислення життя.

Костик після цих слів притих, а Микола Андрійович, скориставшись моментом, знову звернувся до Сенсея, пригадуючи бесіду зі своїм пацієнтом.

- Так от у розмові з тим чоловіком ще прозвучало й таке, що тільки хрещена людина потрапить до раю, а нехрещена людина туди нізащо не попаде. Що на нехрещену людину не діє благодать інших таїнств. За нею нібито не можна молитися, не можна поминати ні за життя, ні після смерті. Її навіть не можна відспівувати. А після хрещення вже нібито все це можна творити. Виходить, що нехрещена людина для Церкви взагалі ніби не існує?

Сенсей уважно вислухав Миколу Андрійовича, а потім м’яко сказав:

- Ну як… для Церкви даної релігії вона, може, і не існує. Але для Бога всі люди – діти Його! Людина з восьмого дня від народження, тільки-но душа оселяється у тіло, стає Його «дитиною», людинкою з маленької букви. А чи зможе вона стати Людиною з великої букви і прийти до Бога як зріле створіння – це вже залежить від неї самої, від її волі та вибору.

- Душа людини оселяється в тілі на восьмий день народження? – перепитав Руслан.

- Просто живий організм, як будь-яка інша тваринка, - відповів Сенсей. – І знову-таки і в цьому питанні стикаємося з тим, що знання про це втрачені, лишилися просто традиції з прадавніх часів. От, до речі кажучи, на Русі до цих пір збереглися відголоски знань про те, що душа приходить на восьмий день від народження. Там найчастіше ім’я дитині обирали в залежності від того, який святий вшановувався на восьмий день життя дитини. І раніше, до слова мовити, святкувалися ніяк не дні народження, а іменини – дні пам’яті святого, на честь якого називалася та людина, аби людина не звеличувала свою гординю, але пам’ятала, задля чого люди приходять на цей світ і чиє ім’я вона носить... А взагалі, традиція давати ім’я дитині на восьмий день народження йде іще у старозавітні часи…

- Виходить, що сьогодні ми святкуємо день народження свого Тваринного начала?! – зробив для себе відкриття Женька. – А я-то думаю, чого люди у день свого народження весь час так наїдаються та упиваються, прямо як поросята, донесхочу! Та ще й подарунків побільше та подорожче хочуть. Так от де розкривається вся наша поросяча суть!

- Ні, треба припиняти ці пустощі, - розмірковував далі хлопець. – Все, Стасе, на наступний день народження я приходжу до тебе на тиждень пізніше, без усяких подарунків, з однією лише свічкою. Бо душі твоїй мої подарунки тільки шкодють, а Тваринне твоє годують та годують, пробуджуючи з кожним роком апетит великої свині…

Стас не забарився йому відповісти ще більш раціональною пропозицією з приводу його дня народження. На що друг тут же віджартувався анекдотом. І вся компанія покотилася зі сміху з їхньої клоунади. Згодом, коли всі заспокоїлися, Микола Андрійович продовжив свої роздуми вголос.

- Так, куди оком не кинь, суцільні формальності, а не знання. Докотилися, називається, до «прогресу»… Ні, я все розумію, психологічно обряд Хрещення, якщо він здійснюється над дорослою людиною, він допомагає їй здобути впевненість у своїх силах, якось самоствердитися, вберегти себе хоча б таким способом від власних страхів, настроює на добро, зобов’язує жити у відповідності з моральними загальнолюдськими критеріями. Це все зрозуміло. Але навіщо ж так категорично ставити питання між хрещеними та нехрещеними людьми? А якщо людина, наприклад, народилася в сім’ї, де батьки належать до різної віри? Вони ж цими своїми обмеженнями і категоричними рамками штовхають людину у внутрішній конфлікт.

- Ну що ти хочеш? Релігійні діячі теж люди… Як у народі кажуть, не можна попасти до раю однієї релігії, не потрапивши до пекла інших.

- М-та-а-к, - протяг Микола Андрійович. – Це називається – їсти всім хочеться.

- Точно, - пробасив Володя. – Кожен мріє загнати чужих баранів у свою отару.

- Ну, а якщо без жартів, то, не дивлячись на всю релігійну мішуру, для простої людини всі ці обряди освячення водою досить важливі, тому що породжують у ній поштовх до того, аби вона зробила перший крок до Бога. Адже усі ці обряди своєю зовнішністю, заплутаністю, незрозумілістю вводять людину у своєрідний стан трансу. Причому у нього входить як та людина, що проводить обряд, так і ті, хто бере у ньому участь. І якщо думки усіх присутніх дійсно зосереджені на молитвах до Бога, а не на обдумуванні у цей час якихось своїх матеріальних проблем, - то це породжує духовну силу, яку і отримує кожен з учасників у вигляді внутрішнього сплеску свого агатодемона. Для простих людей це чудово! Хоч так звернути їхню увагу на те, що у світі існує не тільки матеріальне буття, і що за великим рахунком вони з’являються на цей світ не заради того, щоби стати довічним рабом Его.

Тобто людина через обряд одержує надію, яка слугує поштовхом до віри. А вже основне таїнство відбувається через її віру. Розумієте, в чому різниця? Якщо духовній людині достатньо сили віри і волі, щоб змінити в собі стан свідомості і працювати над духовними практиками, то простій людині не вистачає навіть елементарної віри у свої сили, їй потрібна видовищність, масовість, аби на п’ять хвилин відірвати її від матеріального буття і переконати, що є більш високі цінності.

- Тому що після усіх цих вражень та позитивних сплесків прийде він додому, а там суцільні проблеми матеріального буття. От його свідомість і повертається у звичне русло. Бо тями то не вистачає силою волі змінити себе на кращий, духовний бік, от і спихає усі свої внутрішні проблеми на зовнішні.

- Виходить, чисте знання людей не вражає?! – зробив свій несподіваний висновок Микола Андрійович.

- Абсолютно вірно, як це парадоксально не звучить, - погодився з ним Сенсей. – Чисте знання людей не вражає. Через простоту їм складно його зрозуміти. Тут же немає візуальних шоу, яскравих вражень, емоційно-стресових переживань. А чого в першу чергу люди хочуть? Хліба й видовищ, бо це відповідає оцінці більшістю розуміння суті життя.

Люди самі собі ускладнюють життя. І це стосується не тільки простих людей, що живуть своїми мирськими турботами. Є декотрі індивіди, які, намагаючись слідувати духовному, роблять перші маленькі кроки, здобуваючи на своєму шляху первинні знання. Але замість того, щоб зайнятися серйозною роботою над собою, практикувати ці знання, засвоюючи суть, та йти далі, вони витрачають роки, роздивляючись їхню зовнішню форму і надаючи значимість лише тому, що вони ними володіють.

- Ну, це рівнозначно тому, як, наприклад, людина, маючи шоколадку, замість того, щоб її просто з’їсти, спочатку їде до Америки, п’ять років вчиться там розгортати зовнішню обгортку. Потім їде до Японії і вчиться ще п’ять років розгортати фольгу. Далі їде на Північ до чукчів і вчиться правильно відкушувати шоколадку. Потім ще по п’ять років навчається у Франції та Англії, щоб оцінити смак шоколаду в роті. І, нарешті, приїжджає додому, бере свою шоколадку і за пару хвилин з’їдає і розуміє, що це не зовсім те, чого він чекав і до чого так довго і з такою помпезністю готувався. Як це так – з’їв її за пару хвилин і все? Невже він витратив роки життя на те, аби в результаті прийти до такого простого? Така реакція природна, адже він, по суті, топтався на місці. А щоб засвоїти знання, далеко їздити не треба. Потрібно всього лише зазирнути всередину себе і зрозуміти, хто ти і чого насправді хочеш у цьому житті.

Сенсей замовк, підгрібаючи паличкою до вогнища випалу вуглинку. Знову виникла недовга пауза.

- Так, ось іще що хотів у тебе запитати, - похопився Микола Андрійович. – З приводу Святого Духу. Як я зрозумів із розповідей мого пацієнта, в обряді Хрещення в основному все будується на сходженні на душу людини Святого Духу. Там, наприклад, при освяченні води священик просить, щоб вода у купелі освятилася силою, дією та натхненням Святого Духу. При помазанні єлеєм, хрещенні він також згадується. А при миропомазанні частин тіла священик, здійснюючи ці дії, весь час промовляє: «Печать дару Духу Святого». Причому кожна частина тіла щось символізує. Наприклад, обличчя, щоб освятити думки, ноги – для того, щоб людина ішла шляхом Христа, руки – щоб людина робила богоугодні справи. Це що, теж традиція або ж у цьому є якийсь зміст?

- Частково ти сам відповів на це запитання. Символізм тут, звичайно, присутній, але і таїнство самого Духу Святого також у цьому є. Тому що хто з вірою звертається, тому і воздається. А взагалі, прийти до пізнання Бога людина може тільки через Святого Духа. Бо він є перший помічник і посередник між Богом і людиною. Він множинний у своєму прояві, але Сутність Його одна. Людині дуже важко усвідомити, що є насправді Святий Дух. Але в жодній релігії, жодне таїнство, яке пробуджує в людині Любов і віру до Бога, не обходиться без натхнення Святого Духу. Тому що Він є для людей сила Божа, Слух Його і Голос Його. – Зробивши паузу, Сенсей знову повернувся до розмови про Агапіта. – Ми, до речі, трохи відхилилися від розповіді про учнів Агапіта. Так от, Даміан лікував людей молитвою, помазуючи хворих єлеєм. А, наприклад, інший учень Агапіта – Аліпій замість єлею використовував фарби. Він був іконописець. Іще будучи юнаком, Аліпій допомагав грекам розписувати Успенський собор в Печерському монастирі. А потім і сам став писати ікони. Агапіт же навчив його, як з допомогою молитви і фарб можна лікувати шкірні захворювання у людей, наприклад ті ж язви, гнійні рани.

- А як їх можна лікувати за допомогою фарб? – здивувався Костик.

- Ну, як? Фарба ж має рідку основу. Це ті ж масла̀, які змішують з барвниками. Плюс іще самі барвники мають додаткові лікувальні властивості, що, звичайно, підсилює загальний оздоровчий ефект. Адже раніше використовувалися натуральні барвники, не те що нинішня хімія. Деякі барвники мають хороші антибактеріальні властивості, наприклад той же барвник синього кольору індика̀ н, який отримують з рослини індигоноски. Окрім того, у ті часи часто використовувалися червоні і жовті фарби, які, завдяки своїм компонентам рослинного і тваринного походження, мали антисептичну, протизапальну, ранозагоювальну дію.

- Виходить, що Аліпій поєднував професію художника з професією лікаря? – підсумував Микола Андрійович.

- Абсолютно вірно, аби приносити людям максимальну користь, - підтвердив Сенсей. – До речі, Агапіт повідав Аліпію і немало секретів з приводу його першої «професії». Він розповідав йому про поєднання кольорових гам фарб, їхній вплив на психіку людини, повідав і про систему зображення просторових та часових співвідношень…

- Не зрозумів, - здивувався Микола Андрійович. – Це що, в одинадцятому столітті Агапіт повідав Аліпію тонкощі психології сприйняття кольорів та системи зображення просторових і часових співвідношень?

- Я думаю, Аліпій теж би здивувався, якби дізнався, що ці прості істини стануть наукою тільки через тисячу років, - усміхнувся Сенсей. – Та все це сприйняття кольорів за великим рахунком не суть важливо. Головне, чому Агапіт приділяв особливу увагу, так це як сотворити невидимий ефект від зображення. Тому що Агапіт стверджував, що ікона не повинна ідеалізувати образ, аби не створювати з даного образу ідола для сліпого людського поклоніння. Але вона повинна була бути одухотвореною. Головне не як і на чому писався образ, на шматку дерева чи розпису на стіні, але в якому духовному стані перебувала людина, що писала його. Тому що, перебуваючи в особливому стані свідомості, коли людина максимально абстрагується від свого Тваринного начала і максимально проявляє своє Духовне, в ікону закладається особлива сила. Вона здатна ввести споглядача даної ікони в особливий стан свідомості, збудити відчуття реальності присутності божественного і породити в людині духовний сплеск або, як говориться сьогодні, здійснити «підзарядку». І чим чистіші помисли та стремління художника до Бога, тим могутніше відчуватиметься даний ефект, який, завдяки своєму позитивному заряду, здатен духовно преображати людину, я вже не кажу про те, що нормалізувати його фізичне здоров’я. Бо фізичне здоров’я в першу чергу залежить від духовного. Причому такий сплеск сили, породжений Вірою художника, буде стабільно зберігатися протягом тисячоліть.

- Тисячоліть? А чому так відбувається? – поцікавилася Тетяна.

- Тому що для справжньої духовної сили в дійсності не існує ні часу, ні простору.

- А це розповсюджується тільки на ікони? – поцікавився Костик.

- Це розповсюджується на будь-який художній твір. Адже справа не у дерев’яній дошці, покритій фарбами, як говорив Агапіт, не у полотні, не в скульптурі і не в книзі, а у тій внутрішній силі, яка закладалася у даний твір.

- Так, дивовижний ефект, - промовив Микола Андрійович. – Колись я мав щастя побувати в Ермітажі у Ленінграді. Там, звичайно, представлена багатюща колекція пам’ятників давньосхідної, давньоєгипетської, азіатської, античної культури та багато іншого цікавого. А також руської культури з VIII по XIX віки. Які там картини!

- Якщо ти там помітив, біля одних картин люди можуть стояти годинами і милуватися, хоча по факту сама картина може собою нічого не представляти. А біля інших картин, які можливо в деталях прорисовані набагато краще, люди практично не затримуються. Тому що картина також має пам'ять, і художник, створюючи її, ніби закладає у свою роботу свої почуття, емоції, думки. Людина ж, яка дивиться на картину, інтуїтивно це відчуває.

- А фото людини має такий ефект? – поцікавився Стас.

- Безумовно. Навіть більш того, фотографія зберігає постійний зв'язок з об’єктом, тобто людиною. І по ній легко можна дізнатися, чи живий об’єкт, де знаходиться у даний момент, а також його емоційний стан. Через фотокартки існує можливість безпосереднього впливу на його психоемоційну сферу, фізичне здоров’я і так далі. Навіть при множинному тиражуванні фотографії цей зв'язок з живим об’єктом практично не втрачається. У відношенні ж картини все інакше. Навіть при перефотографуванні закладена в ній інформація зберігається у початковому варіанті. Змінити і вплинути на неї практично неможливо, оскільки дана інформація в ній постійна.

- Я так зрозумів, люди нібито заряджають картини своєю вірою, - відмітив Микола Андрійович.

- Саме так. Внутрішня віра дуже багато значить. От, наприклад, повертаючись до нашої розмови, взяти самого Агапіта. Він дійсно творив чудеса в лікуванні. І це значною мірою було пов’язане з внутрішньою вірою людей, котрі до нього приходили, їхнім позитивним стремлінням. Тих, хто вірував, він швидко ставив на ноги, яким би не було важким їхнє захворювання. А тих, хто приходив до нього озлобленим, без віри в душі, а таких, на щастя, було дуже мало, він просто не брався лікувати, не дивлячись на те, що їхній недуг був легко виліковний. Адже віра – це не пусте слово. Навіть сам Ісус, прийшовши на батьківщину Свою «…не здійснив там багатьох чудес по невір’ю їхньому…»

- Навіювання? – запитально промовив Микола Андрійович, розмірковуючи вголос. І, знизавши плечима, додав: - Але одним навіюванням серйозних захворювань не вилікувати, це ж факт.

- Навіювання тут ні до чого, - заперечив Сенсей. Агапіт, Ісус не бралися лікувати таких людей не тому, що не могли впоратися з їхньою хворобою. Вся річ у феномені віри. Якщо людина відкрита для світла, вона сприймає світло. А якщо людина закрита, тобто у ній немає віри, - це рівноцінно тому, що він заліз у погріб, закрив щільно кришку і у повній темряві очікує, що його хтось у тому погребі вилікує за допомогою денного світла. Такі сподівання звичайно будуть марними. Адже людський мозок працює як комп’ютер. А віра – це певна програма. Якщо вона встановлена у комп’ютері, то з нею можна активно працювати і отримувати відповідний цій роботі результат. Якщо ж у людині немає віри – це рівнозначно відсутності у комп’ютері відповідної програми. Природно, що ви не зможете вже повноцінно працювати, поки не встановите на свій комп’ютер потрібну програму.

У чому феномен успішного лікарювання Агапіта? Адже він виліковував не тільки травами або з допомогою своїх рук, як зараз це називають хіропрактикою, або за допомогою слова. Частенько він просто давав хворому що-небудь з’їсти від своєї трапези або випити води. Але вся ця їжа неодмінно була замовлена його молитвами. Людині після цього ставало значно легше і вона дійсно потім одужувала. Чому? Тому що Агапіт лікував з істинною вірою. А це – велика, реальна сила! Істинна віра – це аж ніяк не фанатизм, що доходить до абсурду, це не «биття себе в груди» у суперечках і демагогіях. Істинна віра – це ступінь чистоти твоєї особистої духовної сили. А особиста духовна сила у Агапіта була величезна. І своїм благословенням їжі чи води для хворого, яке виглядало як замовляння молитвою, Агапіт насправді вкладав у рідину певну програму за допомогою своєї особистої духовної сили. Потім ця рідина поступала до організму хворого, де взаємодіяла з його рідиною, тобто, по суті, відбувалася установка нової програми, яка запускалася за допомогою віри самої людини.

До речі кажучи, Агапіт завжди творив молитву і перед своєю їжею, благословляючи харчі. Та інших цьому вчив. Харчувався в основному рослинною їжею. Навіть замовлена ним гірка травинка перетворювалася у його руках на солодкі ліки для хворого.