Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 9 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

У перші дні я так само, як і вся наша сім’я перебувала в легкому шоці. «Треба ж було такому статися, - думала я. – Ось так, зненацька, і саме з мамою. Яке все ж-таки життя непередбачуване! Нам тільки здається, що майже все у ньому спрогнозували, розпланували, передбачили і що все воно так і буде. А насправді, що не день, то випробовування на міцність, начебто Хтось хоче перевірити нас, наскільки ми надійні, наскільки ми стійкі внутрішньо у різноманітних ситуаціях, чи то в радості, чи в горі. Можливо, ці стреси, свідками чи учасниками яких ми мимоволі стаємо, є нам нагадуванням про те, що життя надто крихке і що найголовніше у ньому ми можемо просто не встигнути зробити. Адже ми настільки звикаємо відкладати на «невизначене потім» важливі справи своєї душі, що навіть не помічаємо, як швидко минає саме життя і що у ньому нічого не встигаємо зробити до ладу.

Чому ми починаємо щось по-справжньому цінувати лише тоді, коли безповоротно щось втрачаємо: молодість – у старості, здоров’я – на лікарняній койці, життя – на одрі смерті? Чому?! Можливо, ці раптові ситуації як раз примушують нас замислитися над своїм тлінним існуванням, примушують нас отямитися від нездійсненних фантазій, породжених нашими лінощами і повернути нас у дійсність. А дійсність така – ніхто як слід до кінця не знає, що з ним може статися через хвилину. Так може не варто випробовувати Долю, а почати цінувати кожну мить зараз, з цієї секунди і цінувати її так, як цінують приречені люди. Можливо тоді ми зможемо глибше зрозуміти зміст самого життя і зробити у ньому в тисячу разів більше корисних справ для своєї душі і для оточуючих людей. «Безглуздо думати, що завтра від нас нікуди не подінеться, воно може просто не настати». Тільки тепер я збагнула весь зміст вислову Сенсея, який колись я сприймала як жарт: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани».

В історіях життя, які слухала з мамою у перші дні від її сусідок по палаті, я знайшла підтвердження тому, що ніхто не застрахований від пана Випадку… Жінку, що лежала біля вікна, звали Валентина Федорівна. Одна лише мить перевернула все її життя. А сталося це так само несподівано. Жили вони з чоловіком на початку як усі, ледве дотягали від зарплати до зарплати. А коли пішла хвиля кооперативного руху, чоловік звільнився з фабрики і оформив свій кооператив з виготовлення меблів. Оскільки мужик був підприємливий і працелюбний, справи пішли вгору. За якийсь рік він заробив стільки грошей, що вони з дружиною змогли купити і нову кооперативну квартиру, і машину, і навіть дачну ділянку. Усе було краще нікуди і нічого не віщувало біди.

Але два місяці тому, коли Валентина Федорівна поверталася з чоловіком із дня народження свого родича, вони попали в серйозну аварію. Це сталося у якісь долі секунди. Три машини врізалися одна в одну на повній швидкості з вини п’яного водія із зустрічної смуги. Чоловік загинув одразу. А вона, завдяки тому, що була пристебнута ременем безпеки, дивом лишилася жива. Однак її так смикнуло, що лікарі потім визначили у неї підвивих у шийному відділі хребта і гематому, що там утворилася. Після цього випадку руки її стали погано слухатися, а ніг вона взагалі не відчувала. Підвивих їй усунули в нейрохірургії. Однак залишилася гематома – наслідок забою спинного мозку. Валентину Федорівну перевели з нейрохірургічного відділення у неврологічне біля місяця тому.

Але мені здалося, що її більше пригнічував не стільки фізичний стан, скільки моральний. Саме з того моменту катастрофи життя її пішло шкереберть. Мало того, що довелося закласти частину майна, тому що гроші, які у неї були, швидко розійшлися на лікування, на оплату якихось боргів чоловіка, які невідомо звідки взялися, так її ще вразило дивне ставлення своїх знайомих.

У сім’ї Валентини Федорівни, як вона розповідала, було багато друзів, родичів, близьких знайомих. Але тільки-но вони дізналися, що чоловік загинув, а вона лишилася покалічена одна, всі чомусь миттю забули про її існування. І ось тепер вона вже другий місяць лежить у лікарні і її відвідує лише літня старенька мати та рідна сестра, яка хоч і жила у бідності, та завжди старалася принести їй що-небудь смачненьке. Тепер Валентина Федорівна, звичайно, зрозуміла, хто є хто, та було вже занадто пізно. У той вечір я записала у свій щоденник один цікавий вислів її старенької матері щодо недбайливих друзів: «Коли горщик кипить, то й друзів повна хата кишить. А як горщика не стало, то й у хаті пусто стало».

Валентина Федорівна була у відчаї і не знаходила іншого виходу своєму горю, ніж у злослів’ї на своїх колишніх друзів і знайомих. А мені при цьому ставало якось не по собі. Цими поганими словами вона мало того, що псувала настрій собі, нервувала через дрібниці, сама у собі розпалювала ненависть, так ще й оточуючі від цього страждали. Згодом нам навіть не хотілося згадувати при ній слово «друг» через те, що ця жінка буквально вибухала і починала знову свою «стару пісню про головне».

Інша жінка, Ганна Іванівна, була доброю. Вона не кляла на всі боки свою Долю, хоча здоров’я її було анітрохи не краще. У неї була майже така ж хвороба, як і у мами. Просто в один «чудовий момент» сильно заболіла спина. Врешті решт лікарі виявили у неї грижу диска. Зробили операцію, видалили хребетну грижу. Після цього їй значно полегшало. Та через деякий час вона знову злягла і стало ще гірше. Лікарі призначають повторну операцію, але вона боїться, що після неї зовсім перестане ходити. Ганна Іванівна, хоч і більш стримано, розповідала свою історію, але подробиці і особливо наслідки її операції дуже сильно налякали не тільки маму, але в деякій мірі й мене, оскільки на мою особу, ймовірно, теж чекала зустріч з нейрохірургами.

Ганна Іванівна погано пересувалася. До неї часто приходив її чоловік, веселий гладкий мужчина. Діти їхні давно виросли і жили зі своїми сім’ями у різних містах. У Ганни Іванівни було своє горе, вона більш за все боялася бути прикутою до ліжка, адже їй було тільки п’ятдесят. Вона боялася бути важким тягарем на шиї у чоловіка та ще й обтяжувати своєю хворобою дітей. Тому ця жінка дуже старалася вилікуватися, ковтаючи усі призначені таблетки і виконуючи усі приписані процедури. Але час від часу, коли біль ставав нестерпним, оптимізм полишав її і вона заливалася гіркими сльозами, повторюючи одне й те ж саме питання: «За що?!»

Третя сусідка, років на п’ять старша за мене. У неї була післяпологова травма. Вона ще під час вагітності відчувала біль у спині. Права нога абсолютно перестала її слухатися. Олена навіть не могла поворушити пальцями на ній. Як виявилося, у неї була протрузія двох дисків. Вдома у неї лишилося немовля під наглядом свекрухи-пенсіонерки. До неї теж приходив чоловік. Він був непоганий хлопець, спокійний, видно тихоня за вдачею. Зате її свекруха влітала як ураган, вічно буркотлива та незадоволена якимись дрібницями.

Це ускладнення після пологів, яке також ніхто не міг передбачити, поставило молоду сім’ю на межу розвалу. Мало того, що зі здоров’ям Олени були серйозні проблеми, вона не могла фізично за дитиною доглядати, так ще й свекруха весь час підбивала свого сина на конфлікти, мов навіщо така жінка-каліка, на все життя тягар, вимагай розлучення. А Оленці й покластися більше ні на кого було з дитиною, хіба що на свою мати. Але та жила далеко, в іншому місті, і рідко приїжджала, тому що весь час гарувала на заводі, ледве зводячи кінці з кінцями. Загалом, не життя стало у Олени, а ціла трагедія.

Так от, наслухалася я всіх цих історій і подумала, що дійсно ніхто не з них не чекав такого ось фіналу, всі жили якимись своїми мріями і тут – на тобі, грім серед ясного неба. Усі нарікали на те, чому це сталося саме з ними… Ввечері, знаходячись під враженням від почутого, я відкрила навмання свій щоденник і прочитала перші-ліпші слова Сенсея, сказані ним колись в одній із бесід: «Не буває випадковостей. Випадок – це всього лише закономірний наслідок наших неконтрольованих думок». «От тобі й на! Треба ж, а я на ці слова якось раніше просто не звертала уваги». І задля більшої своєї «пильності» виділила їх у щоденнику жирним курсивом.

Мені дуже хотілося відвідати заняття і тренування Сенсея. Але вирватися з цього коловороту, за мірками моєї совісті, ніяк не могла. Хоча постійно передзвонювалася з хлопцями, які захлинаючись хвалилися своїми успіхами. Вдома продовжувала робити медитації, а «Квітку лотоса» намагалася виконувати кожну вільну хвилину. У мене дуже добре виходило викликати відчуття, коли думала про «жаданий подарунок». При цьому в сонячному сплетінні виникала хвиля дрібних мурашок, котра розходилася по тілу в різні боки. Це почуття було досить-таки приємним… Хоч я і не була поряд з Сенсеєм, але його слова, прочитані у щоденнику, постійно прокручувалися у моїй голові.

У лікарні моя особа вирішила щоб там не було змінити хворобливо-нервозну атмосферу в палаті, тому що, послухавши всі ці розмови про болячки та гнітюче буття, можна було і здоровій людині швидко захиріти. В гостях у мами я старалася розказувати усі найсмішніші історії, які тільки знала, починаючи зі шкільного життя і завершуючи різними курйозами з літератури. Але цей метод був малоефективним, оскільки жінки залишалися заглибленими в роздуми про свої проблеми. Якось у розмові з Оленою я повідала їй те, що чула від Сенсея, про хороші і погані думки, про сутність душі й нашого життя, до речі на превеликий подив моєї мами. Дивовижно, але жінки почали прислухатися до цих слів з такою увагою, наче я передавала не слова Сенсея, а якусь сповідь, що стосувалася суто кожної з них. Мама говорила, що після того, як я пішла, вони ще довго обговорювали ці слова і замислювалися над їхнім змістом, відштовхуючись від свого прожитого досвіду життя. Вражаюче, але через тиждень таких моїх розповідей це дало несподівані результати.

Все та ж Валентина Федорівна, яка більше за всіх стогнала і убивалася горем, перетворилася на цілковито іншу людину, вправного організатора своєї долі. Мама розповідала, що після таких бесід вона посилено щось обмірковувала. І результат її рішення перевершив усі сподівання. Вона запропонувала чоловіку Олени офіційну посаду директора у меблевому кооперативі з відповідною хорошою зарплатнею. Це був повний шок не тільки для молодої сім’ї, але й навіть для свекрухи. Вони просто не знали, як дякувати Валентині Федорівні за цей подарунок Долі.

Чоловік Оленки, хоч і був тихонею, та коли йому довірили таку відповідальну справу, відкрив у собі таланти хорошого керівника. Як розповідала свекруха, він працював з великим ентузіазмом і віддачею цілодобово, завдяки чому виробництво меблів знову було налагоджено за якихось два тижні, і навіть з’явився перший крупний прибуток. Свекруха розквітла від щастя, і її ставлення до Олени різко перемінилося у кращий бік.

Більш того, Валентина Федорівна влаштувала до цього кооперативу і свою рідну сестру, перетворивши її з простого бухгалтера з мізерною зарплатою у державній конторі в головного бухгалтера свого приватного підприємства, з солідною зарплатнею. А оскільки та жінка була чесною, пунктуальною та акуратною, то порядок було гарантовано. Загалом, від такого розумного і простого вирішення проблем Валентиною Федорівною всі були задоволені, а вона так особливо. ЇЇ здоров’я та й все життя в цілому почали налагоджуватися. Навіть старі «друзі» стали до неї навідуватися, пропонуючи всілякі свої послуги. Але Валентина Федорівна зовсім незлобливо дала їм зрозуміти, що ні їхніх послуг, ні їхньої допомоги більше не потребує.

Атмосфера у палаті з тих пір значно покращилася. Тепер жінки частіше посміхалися, жартували, підбадьорювали одна одну. У цій палаті стало приємніше знаходитися усім, навіть медперсонал затримувався набагато довше, ніж зазвичай, щоб побалакати з нашими сміхотушками. І що найбільш вражаюче, у жінок значно покращився не тільки настрій, але й їхнє здоров’я, вони швидко стали одужувати. І я зрозуміла, що той страшний біль був породжений, у першу чергу, їхньою уявою, поганими думками і страхом перед невідомістю. Він як черв’як з’їдав їх зсередини, посилюючи в багато разів фізичний біль. А тільки-но ці жінки відволіклися від цього, то стали приємнішими не тільки оточуючим, а й самим собі. У них з’явилася можливість не лише тверезо міркувати, але й спробувати адаптуватися до нових умов життя, стосунків з людьми.

Мене просто приголомшило це відкриття, тому що я навіть і не підозрювала, що слова Сенсея призведуть до такої революції думок і почуттів у цих приречених на страждання жінках. Адже позитивні думки однієї з них породили цілий ланцюжок подій у долях декількох людей, принісши у їхні життя щастя і добробут. Це послужило для мене ще одним підтвердженням правдивості слів Сенсея стосовного того, наскільки сильні наші думки, наскільки вони впливають на нас і нашу Долю.

Іще я помітила, що виконувати «Квітку лотоса» в палаті стало значно легше. Моя особа старалася як могла підтримувати цей дух оптимізму, що наростав тут з кожним днем. Я набрала у бібліотеці книжок великих класиків, обов’язково з хорошим закінченням, а також гумористичні оповідання. Жінки з задоволенням їх читали, переказуючи одна одній хвилюючі моменти. Виявляється, багато слів Сенсея також знаходили своє підтвердження у творах класиків різних епох. І тут, нарешті, до мене дійшло, що Сенсей же говорив про дійсно вічні істини, які властиві всьому роду людському від початку. До того ж висловлював він це все просто і ясно.

І ще один цікавий момент був помічений мною. Ганна Іванівна, котра двадцять років пропрацювала в університеті викладачем літератури, багато з цих творів знала ледве чи не напам’ять. Але зараз вона говорила, що з задоволенням перечитувала ці книги, оскільки тепер уже сприймала це все зовсім по-іншому. І саме для себе, для своєї душі, як вона потім зізналася, зробила цікаві відкриття, помітивши у книгах те, на що раніше взагалі не звертала уваги.

Іноді наше читання перетворювалося на цілі літературні вечори. Дивовижно було те, що жінки, коли я їм розповідала про контроль над думками з теорії Сенсея, слухали ці слова з надзвичайною увагою. На початку мене це бентежило, тому що на чимало їхніх зустрічних запитань про життя я просто не могла відповісти. Але вдома, знову гортаючи свій щоденник, знаходила слова Сенсея, які, на мою думку, більш-менш підходили до відповідей. Як не дивно, та жінки розуміли ці слова по-своєму, виходячи з досвіду прожитого життя, і найважливіше – ці відповіді їх цілком задовольняли. Так що хоч Сенсея і не було поряд з нами, але його присутність явно відчувалася у тих його глибоких думках, до яких ми постійно зверталися.

Наближався Новий рік. Жінки вирішили влаштувати собі свято прямо в палаті. Мій тато владнав усі формальності з головним лікарем. Ми навіть встановили невелику, але справжню ялинку, прикрасивши її всілякими іграшками і задля сміху шприцами та крапельницями. Так що Новий рік наша сім’я зустрічала у маминій палаті разом із жінками та їхніми близькими і рідними. Було так весело, так усі один до одного доброзичливо ставилися, що у мене виникло враження, що тут зібралася одна велика дружна сім’я. Мені запам’ятався один цікавий тост, виголошений свекрухою Оленки:

- Кажуть, як зустрінеш Новий рік, таким буде і весь рік. І не дивлячись на те, що ми зустрічаємо його у лікарні, головне, що зустрічаємо його в компанії таких чудових людей. Я вдячна Богу за те, що усі нещастя з моїм сином скінчилися благополучно. Велике спасибі Вам, шановна Валентина Федорівна, за ваше добре і чуйне серце. Якби не ви, ми б ніколи не вибралися з того кошмару. Так давайте вип’ємо за вас, за непередбачувану Долю, яка звела нас усіх у такому незвичному місці. За ваше здоров’я!

У цю ніч було сказано ще багато добрих і гарних слів. А десь біля двох годин ночі до нас приєднався навіть головний лікар з дружиною, які верталися звідкись із гостей. Та як я потім зрозуміла, його більше цікавило спілкування з моїм батьком, ніж з нами… Добряче підвипивши, жінки стали розкривати одна одній свої душі. І тут мене просто приголомшив один момент, коли Валентина Федорівна розповідала про прийняття свого життєво важливого рішення.

- Ви знаєте, дівчата, я довго думала над тим, що зі мною трапилося і як же з цього лайна тепер вилізти. І одного разу, після чергових таких тяжких роздумів, мені наснився дивний сон, як красивий молодий чоловік з білявим волоссям до плечей, підійшов до моєї койки і говорить таким мелодійним голосом: «Що ти мучишся? Подивися навколо, які люди тебе оточують. Коли ти узриш в них найкраще, твої проблеми зникнуть». Після цього я прокинулася наче з абсолютно іншими очима. Я стала міркувати. І дійсно, як потім виявилося, кращих кандидатур, що я тут знайшла для свого виробництва, і придумати не можна. Хоча, чесно кажучи, я спочатку і сумнівалася, все ж-таки був великий ризик. Але, згадуючи цей сон, щось підштовхнуло мене до остаточного рішення… Їй богу, дівчата, - вона перехрестилась, - істинна правда!

- Уявляєте, мені теж снився білявий чоловік! – зізналася Ганна Іванівна. – Тільки я соромилася вам розповісти. Він говорив мені щось таким приємним голосом. Але на ранок я нічого не могла пригадати з його слів. Тільки пам’ятаю, що після цього мені стало якось хороше у душі. Я й досі цей стан умиротворення в собі відчуваю. І щоб це могло означати?

- Це все вам ангели небесні допомагають, - завела побожна свекруха. – Вони вам, рідненькі, вірний путь вказують…

- І далі пішла ціла проповідь церковного вчення. Але мене цей випадок явно заінтригував. І прийшовши додому, я відразу ж записала його у свій щоденник.

Невдовзі, після новорічних свят, мамі стало значно краще і її виписали. Прощання з жінка-ми, які також готувалися до виписки, було дуже теплим. У ці дні у мене з’явилося більше вільного часу і я вирішила з’їздити на тренування. Але мої друзі сказали, що Сенсей поїхав кудись у відря-дження на пару тижнів. Так що наша зустріч відкладалася на невизначений строк, оскільки через три дні ми з мамою вилітали до Москви.

У дорогу я захопила і свій щоденник. І поки мама спала в літаку, знову його погортала. Звичайно ж, я страшенно хвилювалася перед візитом до клініки, але слова Сенсея зігрівали мені серце і як живильний бальзам заспокійливо діяли на мою душу.

В аеропорту нас зустрів дядя Вітя з новиною, що з Сибіру прилетів сам дідусь для підтрим-ки нашого морального духу. Справа в тому, що мій дідусь був найбільш шанованою, найбільш поважаною і мудрою людиною серед усієї нашої рідні. До його думки дослухалися всі. І вважалося великою честю, якщо він особисто відвідував когось із родичів. Мені був приємний прояв такої зворушливої турботи з боку дідуся, все ж-таки подолати п’ять тисяч кілометрів, хай навіть і на літаку, в його віці було не жартом.

Після того, як уляглися радісні хвилини зустрічі з дідусем, почалося традиційне застілля, де мама повідала про усі нещастя, що звалилися на нашу сім’ю. Вони ще довго обговорювали про-блеми, а я, неабияк втомившись з дороги, пішла відпочивати. Адже завтра мав бути важкий день.

Ввечері, коли перечитувала свій щоденник, у двері хтось постукав. Це був дідусь. Він присів поряд зі мною і почав розпитувати про якісь дрібниці. Поступово наша розмова перейшла на більш серйозні теми. Дідусь намагався втішити мене перед тим, що на мене чекало. Він говорив, що якими б не були результати повторного обстеження, засмучуватися не варто. Тому що багато людей потрапляли в гірші ситуації і виходили з них переможцями саме тому, що не втрачали самоконтролю і сили волі, боролися до останнього. Дідусь наводив красномовні приклади зі свого фронтового життя. А задля переконливості підкріпив вищесказані слова своїм улюбленим прислів’ям: «Поки життя в тобі теплиться, надія ще світиться»… Весь цей час я уважно і спокійно слухала дідуся. А коли він закінчив свою промову, щиро відповіла йому, що у дійсності думала і відчувала в своїй душі. Я висловила все те ставлення до життя, яке, завдяки вченню Сенсея, сформувалося в мені і стало невід’ємною моєю частиною. Дідусь був настільки вражений, настільки здивований цими простими істинами, що навіть перепитав мене, чи дійсно я не боюся смерті.

- Звичайно, - спокійно відповіла я. – Для мене смерть – це всього лише зміна обстановки, перехід із одного стану в інший. Я знаю, що завжди буду з вами, з рідними, тому що моя Любов до вас живе в мені, у моїй душі. І де б я не знаходилася, якої б форми не набула, ця Любов завжди буде зі мною. Тому що я і моя Любов – вічні… І саме це почуття я стала ціну-вати більш за все в житті. Адже в житті набагато важливіша якість прожитих моментів, ніж безглузді роки існування.

Ці слова, напевно, зачепили якісь почуття дідуся, оскільки він був зворушений до глибини душі. І я подумала, що все ж-таки будь-яка людина боїться смерті, навіть така мужня, як мій дідусь. Вочевидь, він теж боявся невідомості, того, що буде після смерті, та тільки нікому про це не говорив… Дідусь задумався на деякий час, а потім промовив: «Так, напевно все ж-таки мудрість – це надбання душі, а не віку».

Наступного дня я помітила, що в дідусі відбулися переміни. Він став веселіше, бадьоріше виглядати, ніби знайшов відповіді на питання, що мучили його роками. Ми всі разом подалися до клініки… Майже весь тиждень мене обстежували, робили всілякі аналізи, рентген. І нарешті, у призначений день, ми постали з мамою перед професором, літнім приємним чоловіком. Одначе зустрів він нас якось дивно, трохи розгублено. Дивлячись на нього, я подумала, що моєму тілу лишилося жити зовсім недовго. Настала напружена пауза.

- Ви знаєте, - почав він, все ще гортаючи мої знімки. – Я нічого не розумію. На цих вересне-вих знімках, привезених вами, явна патологія, пухлина вже почала повільно прогресувати. А на цих, що ми зробили зараз, усе чисто. Я навіть дав розпорядження, щоб зробили повторні знімки… Або у перших знімках – це помилка, хоча малоймовірно, судячи з документації тут були неодноразові обстеження дівчинки, або… я не знаю що й подумати.

І вже звертаючись до мене, професор запитав:

- У мене?.. Ну, - моя особа почала посилено згадувати, - напевно, десь у жовтні, точно пам’ятаю. А потім… - я знизала плечима.

І дійсно, я зовсім забула, коли ж останній раз у мене боліла голова. Попередні місяці наси-чених подій, особливо випадок з мамою, змусили мене зовсім забути про себе і про свою хворобу. Єдине, що для мене тоді було значущим, - це духовні практики і турбота про маму.

- Дивно… Дуже дивно, - сказав лікар. – По наших знімках дівчинка абсолютно здорова. Хоча старі знімки говорять про те, що ви б її зараз, як мінімум привезли до нас у лежачому ста-ні… Ви якось іще лікувалися, окрім лікарських рекомендацій? – з неприхованою зацікавленістю спитав професор.

- Та ні, розгублено відповіла мама. – Те, що нам призначили, те ми й робили.

- Але те, що призначали колеги, це б загальмувало ріст ракових клітин, але не повністю їх знищило… Парадоксально! Це перший такий випадок за всю мою багаторічну практику… Мабуть, тут без провидіння не обійшлося, - примовляв лікар, знову гортаючи знімки і дані аналізів.

- Так що, - боязко запитала мама, явно не вірячи усьому почутому, - діагноз не підтвердив-ся?

Професор відволікся, із подивом поглянувши на мати:

Мама ще з хвилину сиділа, вчепившись у стілець. А коли до неї нарешті дійшла відповідь професора, вона кинулася дякувати і потискати йому руку так, наче він був самим ангелом з кри-льцями. Я теж була щаслива. Та на відміну від мами точно знала в душі, хто мій ангел-спаситель. Навіть мій розум не противився цьому визначенню. Єдине питання, яке мучило його на той мо-мент: як Сенсей зробив ЦЕ?

Після такої новини ми не просто вийшли з клініки, а «вилетіли». Внизу нас очікували наші родичі, в тому числі й дідусь. Їхній радості не було меж. А мама навіть перехрестилася, тихо подя-кувавши Богу, чим мене невимовно здивувала. Я вперше побачила, що моя мама – офіцер у ма-йорських погонах, вихована на ідеології комунізму та атеїзму, - поводила себе таким чином. І мені подумалося, що все ж таки будь-яка людина, ким би вона не була, в першу чергу залишається звичайною людиною, зі своїми страхами, горем і вірою у вищі сили.

Ще цілий тиждень ми святкували моє «друге народження». Усі ці дні щоденник ряснів сто-рінками радості, захвату і одними й тими ж запитаннями: «Як Сенсей це зробив? Чому моє життя так круто змінилося? Чи завдяки Його присутності у ньому? Хто він насправді? І звідки я Його знала раніше?» Одне питання породжувало серію інших питань. Але поїхала я з Москви з твердим наміром дізнатися про все до кінця, навіть якщо на це підуть роки.

Вдома перш за все я дізналася у друзів, коли будуть заняття. Виявилося, сьогодні ввечері. Ми домовилися зустрітися з хлопцями у той же час на трамвайній зупинці. Я ледве дочекалася призначеного часу, прихопивши на тренування всі свої медичні виписки і знімки.

Друзі зустріли мене бурхливою радістю і цілим потоком новин. А коли підійшов заповітний трамвай, вони насилу втримали мене.

- А нам тепер на інший маршрут трамваю, - сказала посміхаючись Тетяна.

- Ми тепер переїхали до іншого спортзалу, - з гордістю оголосив Андрій. – значно кращий, значно зручніший, із дзеркалами. Та й розташований ближче, майже в два рази.

Всю дорогу друзі говорили мені про те, як я багато пропустила цікавого, підліковуючи, як вони думали, свій шлунок у лікувально-оздоровчому центрі. Андрій навперебій з Костиком розповідали новини про тренування, про оригінальні випадки чергових демонстрацій Сенсея і про незвичну філософію, що він повідав їм на духовних заняттях. А Тетяна зі Славком піддакували і доповнювали своїми враженнями особливо захоплюючі моменти. Слухала я їх уважно і з великим жалем, що не стала свідком таких цікавих подій. Але з іншого боку, тепер то у мене все життя було попереду.

Приїхавши на кінцеву зупинку, я побачила величезну сучасну будівлю, палац культури. Хоча місцеві охрестили його просто клубом. У ньому був і кінотеатр, і численні кімнати для різноманітних гуртків, і хороший спортзал із дзеркалами на всю стіну.

- Здорово! Тепер можна перед ними «мавпувати» скільки хочеш, - жартома сказала я, розглядаючи свої багаточисельні зображення.

До залу увійшов Сенсей разом із хлопцями. Він тепло привітав нас, в тому числі і мою особу. Потискаючи йому руку, я з захопленням дивилася йому в очі з одним німим питанням: «Як?» Я не те щоби вірила, я просто знала, що моє зцілення – діло рук Сенсея, втручання вищих сил, як говорив професор «божественного провидіння». Але як за такий короткий термін Він міг це зробити? Чому хвороба так швидко зникла?

Мою істоту переповнювали почуття вдячності. Але виразити їх могла лише поглядом, бо навколо було багато допитливих. І коли хлопці пішли до роздягалок, я, набравшись сміливості, попрохала Сенсея поговорити зі мною наодинці. На що він охоче погодився.

Ми вийшли у вестибюль, і я стала показувати йому свої медичні свідоцтва, розповідаючи про московські події. Моя особа спробувала висловити йому почуття, що переповнювали мене. Але від сильного хвилювання виходили якісь незв'язні уривки вдячних фраз. Ігор Михайлович, швидко погортав усі знімки професійним рухом лікаря і ознайомившись з документацією, добродушно спитав:

- Я все ж-таки не розумію, таке враження, начебто цієї хвороби ніколи й не було… Але всі ці ранні знімки, підтвердження лікарів, медичні довідки, - розгублено промовила я.

- Знаєш, є така латинська приказка: «Чого нема в документах, того нема й на світі».

- Ні, я серйозно. Я точно знаю, що це зробили Ви, але як? Чому так швидко?

- Ну ти даєш, - усміхнувся Сенсей. – А ти що думала, що треба розкрити черепок, вирізати шматочок мозку чи наковтатися таблеток, щоб тільки лиш дійсно повірити в те, що тебе оздоровили якоюсь там дією?! Але ж будь-яку дію породжує, перш за все, наша ж сформована думка… Ти чула коли-небудь про стигматів?

- Стигмати – це глибоко віруючі люди, у котрих за лічені хвилини виникають кровоточиві рани на руках, стопах, тобто саме в тих місцях, де були і в Ісуса Христа, коли його розіп’яли на хресті. І буквально через три дні ці рани безслідно зникають. А у декотрих віруючих стигматів з’являються не тільки рани, але й цвяхи. Причому ці цвяхи брали на аналіз і дійсно підтверджували, що це не просто там якийсь наріст зі шкіри та м’яса, а справжні цвяхи, зроблені з матеріалу, характерного на ті часи, тобто виготовлені біля двох тисяч років тому… Віра дійсно творить чудеса. І немає нічого неможливого для віруючої людини, у кого б чи у що вона б не вірила… А ти кажеш, чому так швидко?

- Але я б не сказала, що я віруюча людина, тим більше глибоко віруюча людина… Бо реально я в це повірила, в… (тут я ледве не сказала у Вас) вищі сили тільки тоді, коли почула слова професора в Москві, що засвідчували, що я абсолютно здорова. Тобто тоді, коли вже все відбулося.

- Все значно простіше. Якщо людина не може сама глибоко повірити у своє одужання, то треба, щоб у неї повірив хтось, хто більше духовно розвинений, ніж вона. І тоді результат перевершить усі сподівання.

- Всього лише щиро вірити і правильно мислити. Але вірити глибоко, з Любов’ю, позитивною думкою. І не те що там «я хочу видужати», а з позиції вже здорової людини. Тоді людина точно створює цією ствердною позитивною думкою своєрідну, ну назвемо її «матрицю стопроцентного здоров’я». Ця матриця зберігається у нашій підсвідомості, завдяки силі нашої віри… І саме завдяки цій «матриці», за її здоровою схемою організм відновлює свої функції на фізичному рівні, тому що всього-на-всього виконує наказ підсвідомості. Все просто.