Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 4 страница






- Скажіть, а що таке цигун по відношенню до Мистецтва Лотоса? – перейшов знову на серйозні теми Андрій.

- Ну, щоб ти зрозумів, цигун – це наче дитячий садок. А Мистецтво Лотоса – це, скажімо, Академія. І одним з перших етапів в осягненні вищого мистецтва вважається повний контроль думки. Будеш контролювати думки, тобі буде підвладне все.

- О, це можна там… - збуджено заговорив Славко.

- Не можна, тому що ти контролюватимеш думку. Тобто ти не зможеш вчинити негативно і неправильно. У цьому і полягає весь сенс. І якщо цигун ми вивчаємо і тренуємося, то в Мистецтві Лотоса ми не тренуємося, ми згадуємо те, що закладено у нашій душі.

- А ось тим феноменам тіла, що ми бачили у фільмі, реально навчитися нам? – спитав, міркуючи про своє, Руслан.

- Звичайно. Все це елементарно робиться, якщо вмієш правильно користуватися цією енергією.

- А що для цього потрібно?

- Елементарні навички, концентрація дихання, трохи розуміння сутності явища…

- Я все ніяк не второпаю, - замислено промовив Юра, - як той мужик умудрився цеглини саме основою долоні розбити?

- А ти що хотів, щоб він іншою частиною тіла їх розбив? – підколов його Женька.

- Можна й іншою, - посміхнувся Сенсей, - якщо сильно захочеш. Справа в тому, що при певному зосередженні і дихальних вправах можна накопичити енергію Ци у будь-якій частині тіла, в даному випадку в руці. А в момент удару відкривається чакран на долоні і випускається уся та міць, котра розбиває предмет. Дуже важливий тут, знову-таки підкреслюю, сам процес зосередження думки, тобто процес сфокусованої концентрації.

- А це відображається якось на рівні змін процесів розумової діяльності? – запитав Микола Андрійович.

- Безперечно. Причому у мозку відбувається дуже цікавий процес. Якщо говорити медичною мовою, то у мить підготовки удару, повного зосередження думок, у мозку можна зафіксувати бета-ритм. За декілька секунд перед самим ударом людина перестає взагалі думати про те, що вона робить. У цей момент її розумова активність з бета-ритму змінюється на альфа-ритм, що схоже зі станом шоку. Саме у цьому стані завдається удар. Це нагадує дещо… ну, зупинку часу, хіба що. Нічого складного тут немає. Просто трохи інша фізика. От і все.

- У нас теж у взводі є один «кадр», цеглини розбиває, - долучився до розмови Володя. – Інші намагалися повторювати за ним, але далі пробивання дощок справа не зсунулася.

- Певна річ, - промовив Учитель. – Помилка багатьох у тому, що вони намагаються надто багато думати, аналізувати ситуацію. Тому в них не виходить.

- А ви умієте цеглу розбивати? – спитав Андрій, не втримавшись від спокуси побачити все на власні очі.

- Та що її розбивати, взяв кувалду і вперед, - пожартував Сенсей.

- Нє, я хотів сказати долонею, - уточнив хлопець.

- Навіщо ж собі руки бруднити, краще вже шматком паперу.

- Шматком паперу?

- Так. За цеглу не ручаюсь, але щось дерев’яне запросто. Є у когось листочок?

Ми почали гарячково обшукувати свої кишені. Володя вирвав зі свого блокнота паперову смужку, біля п’яти сантиметрів шириною. Тим часом Юра знайшов неподалік суху гілку, приблизно діаметром 3-4 сантиметри.

- Ніхто не бажає спробувати? – запропонував Учитель.

Хлопці по черзі почали махати листочком по палці, як завзяті картярі, поки не порвали цей папірець. Та змін ніяких не відбувалося. Довелося Володі вирвати новий листок. Сенсей простягнув папірчик нам з Тетяною.

- Ні, ні, ні, - замахали ми руками. – Якщо такі парубки не змогли це зробити, то що казати про наші м’язи.

- М’язи тут ні до чого. Це може зробити будь-хто з вас, якби ви не засумнівались у своїх здібностях.

З цими словами Учитель затиснув між вказівним і великим пальцями листочок на витягнутій руці. Зосередився і став виконувати ряд дихальних вправ. Після цього папірець почав злегка коливатися, а потім амплітуда його коливання поступово зменшилася і невдовзі він взагалі перестав рухатися, випрямившись, як кілок. Не пройшло і хвилини, як Сенсей повільно підняв руку і плавним рухом перерубав палку. Причому розріз був таким, наче від сталевого гострого предмета.

- Ух ти, клас! – вигукнув наш здивований колектив.

Ми дивилися то на гілку, то на папірчик, то на Сенсея з одним німим питанням: «Як він це зробив?» Микола Андрійович із сумнівом зробив своє припущення:

- Це фокус?! Ви, напевно, в останній момент непомітно перебили гілку пальцем.

- Так? – у свою чергу здивувався Сенсей. – А такий фокус ви бачили?

І він метнув папірець, який мов лезо ножа із дзвоном металу встромився у найближче дерево. Через декілька секунд, коли наші відвислі щелепи нарешті вдалося повернути у попереднє положення, ми кинулися до дерева так, наче від цього вирішувалося одвічне шекспірівське питання «Бути чи не бути?» Микола Андрійович особисто витягнув «клинок-папірчик», навіть скуштувавши його на смак. Він пішов по колу. І дійсно, за всіма параметрами нещодавній папірець був звичайною сталевою пластинкою, з усіма характерними для неї ознаками. Ми стояли геть спантеличені, не вірячи своїм очам. Несподівано пластинка, знаходячись уже в руках у Славка, почала поступово, втрачаючи форму, перетворюватися на звичайний клаптик паперу. Помітивши це, Славко підкинув у повітря листок і з поросячим виском відскочив різко вбік, викликавши не тільки у нас, але й у старших хлопців відповідну реакцію. Першим оговтався Володя. Він обережно підняв колишню сторінку свого блокнота і пробасив:

- Чого галасуєте? Папірець як папірець.

Ми подивилися на Вчителя.

- Все нормально. Просто сила витратилася.

Коли ми трохи заспокоїли свої бурхливі емоції, Сенсей пояснив:

- Ви побачили ще одну із властивостей енергії «Ци» - здатність до накопичення іонів металу. Адже Ци – це будівельна енергія, так би мовити супровідна. Я сконцентрував подумки іони заліза на цей листок. А мою думку втілила в життя енергія Ци, доставляючи через моє дихання ці іони з повітря у папір. От сторінка і перетворилася на деякий час на залізну пластинку. Ци – вільна енергія, тому вона через декілька хвилин розчинилася у просторі, повертаючи свій виріб у первинний вигляд.

- Неймовірно! – із захопленням промовив Руслан. – А можна золота «нацикати» кілограма так на два?

Хлопці засміялися.

- Теоретично можна, - посміхнувся Сенсей. – Але практично це рівнозначно тому, як говориться про мед у мультику про Вінні-Пуха: «Якщо мед є, то його уже немає». Згадай фізику: щоб утримати іони метала, необхідні стійкі молекулярні сполуки. А ці іони поєднані енергією Ци впереміж з психічною енергією. Тобто Ци виступає сполучною ланкою між іонами металу, а психічна енергія створює об’єм предмета на короткий час. Але щільності, як такої, не вийде.

- Ух ти! – загуло у натовпі.

- Так це і є практичне застосування! – прозрів Костик. – А я думаю, ну навіщо все це треба? Так це ж клас!

- Та тут таких діл можна наробити, - з посмішкою сказав Руслан.

Оченята у всіх заблищали, і народ дружно взявся обговорювати, як краще розпорядитися цими знаннями. Сенсей мовчки спостерігав за нашим ажіотажем. І чим більше ми роздували жартома ситуацію, тим похмурішим і серйознішим ставало його лице. Врешті-решт, він сказав:

- Хлопці, я дивлюсь у вас надто багато тваринного начала.

- Так ми ж жартома, - виправдовуючись за усіх, промовив Руслан.

- У кожному жарті є доля жарту.

- Точно, - підтвердив Володя, що також мовчки споглядав наші хохми. – А то повториться та ж історія, що і з ніндзями.

Ми не зрозуміли, жартує він, чи каже серйозно.

- Що-що? – перепитав Андрій.

- А те, - пробасив Володя.

Ми запитливо подивилися на Сенсея.

- Так, була така історія, - сказав Сенсей. – Колись весь клан ніндзей був знищений за використання духовних знань у корисливих цілях.

- Ми про це не чули, - промовив Руслан. – Розкажіть.

- Так, розкажіть, - підтримали ми.

- Та що розповідати… Поки ніндзя тренували тіло і відшліфовували свою майстерність, вони процвітали. До них за великим рахунком нікому не було діла. Це були просто наймані вбивці. Та коли ніндзя почали опановувати духовні практики і дечому навчилися, то вони стали застосовувати ці знання для своєї матеріальної наживи. Цей час став справжньою зоряною годиною ніндзей, можна сказати розквітом і занепадом одночасно. Вони миттєво завоювали славу непереможних суперубивць. Завдяки духовним практикам ніндзя розвинули у себе незвичайні здібності. Вони могли все що завгодно перетворити на зброю: будь-який клаптик паперу, тканини, тобто будь-який підручний предмет. Навчилися відмінно маскуватися, стрибати на дуже велику висоту і з дуже великої висоти, абсолютно без будь-якої шкоди здоров’ю і так далі.

- Круто! – вирвалося у Славіка.

- Не треба ними захоплюватися, - просто сказав Учитель, дивлячись на реакцію Славка, - тим більше, робити з них ідолів. Це просто була банда підлих найманих вбивць, котрі убивали зі спини, потайки, із засади. Це мерзотні покидьки, по-іншому їх назвати не можна. Ними керувало тваринне начало… У них не було честі. А честь – це і є одна з ознак загальної духовності людини, не лише воїна, тобто коли вона живе якимись високоморальними цінностями. Людина без честі – це ніщо і ніхто.

- А що ж із ніндзями сталося? – поцікавився Юра.

- Та що, як звичайно у таких випадках. Коли вони почали застосовувати духовні практики для досягнення власногоматеріального блага, вони були знищені.

Тут хлопці навперебій засипали Сенсея питаннями. Та настирливішим за усіх виявився Руслан.

- А як же вони отримали ці духовні знання, якщо використовували для своїх цілей?

- Вони їх і не отримували. Ніндзя вкрали, а точніше сказати вивідали техніку медитацій шляхом обману. І вже самі зростили ці зерна знань. Але вони застосовували все це для зла. Тому і були покарані.

- А хто їх покарав? Адже ви самі сказали, що вони досягли таких висот, що стали невразливими для людей, - запитав Андрій.

Сенсей усміхнувся і промовив улюблене своє прислів’я:

- Розумієш, на будь-якого Віджая знайдеться Раджа… І якщо, наприклад, є військова справа, то є хтось, хто нею керує. Так само і з духовними практиками. Якщо є духовні практики, то є хтось, хто контролює використання цих практик... Ці знання тому і названі духовними, бо призначені для духовного збагачення індивіда, а не матеріального, тим більше шляхом убивств собі подібних.

- А я читав, що й досі існують школи ніндзей, - наче між іншим зазначив Костя.

- Бачиш, сучасні школи ніндзей – це всього лише жалюгідна пародія на те, що існувало у сиву давнину. Так, лишилися їхні прийоми, лишилися інструменти ніндзей. Та все це навчання зупинилося на грубому, фізичному рівні. А далі для вдосконалення двері зачинені. Бо закон гласить: духовне для духовного… І якщо ви будете намагатися вивчати Мистецтво для матеріальної вигоди чи задоволення манії особистої величі, хлопці, - Сенсей похитав головою, пильно дивлячись на нас, - це хорошим не скінчиться…

- Чому? – запитав Славко.

- По-перше, ви ніколи нічому не навчитеся. А по-друге, якщо звичайно пощастить, отримаєте як мінімум шизофренію.

- Еге ж, крута перспектива, - з посмішкою промовив Руслан.

- Ну, тобі це вже не загрожує, - посміюючись, сказав йому Женька.

- Але ж ми не збираємось нікого вбивати, - виправдовувався Андрій.

- Фізично, може й ні. Але у ваших думках надто багато від звіра. А це перший крок до агресії і насильства.

- І що тепер робити?

- Контролювати свої думки, причому щосекунди.

І трохи помовчавши, Сенсей додав, дивлячись на Андрія:

- Ти коли-небудь замислювався над тим, хто ти є насправді? Ким взагалі ти є у сутності своїй? Ти замислювався про те, як ти сприймаєш навколишній світ? Не з погляду фізіології, а з погляду життя… Хто ти? Як ти бачиш, як ти чуєш, чому ти відчуваєш, хто в тобі розуміє і хто саме сприймає? Зазирни всередину себе.

І вже звертаючись до хлопців, Сенсей промовив:

- Ви взагалі задумувалися колись про безкінечність вашої свідомості? Про те, що таке думка? Як вона народжується, куди вона дівається? Ви замислювалися над своїми думками?

- Ну як, - знітився Андрій, - я ж постійно думаю, розмірковую про щось.

- Це тобі здається, що саме ти думаєш, саме ти розмірковуєш. А ти впевнений у тому, що це твої думки?

- А чиї ж іще? Тіло – моє, значить і думки – мої.

- А ти прослідкуй за ними, коли вони твої, хоча б один день. Звідки вони беруться і куди зникають. Ти порийся добряче у своїх думках, що ти там, окрім лайна, побачиш? Нічого. Одне насильство, одна гидота, одна турбота нажертися, вдягти модну ганчірку, вкрасти, заробити, купити, піднести свою манію величі. І все! Ти сам переконаєшся, що думки, породжені твоїм тілом, закінчуються одним – матеріальним забезпеченням навколо себе. Але чи такий ти всередині себе? Зазирни у свою душу… і ти стикнешся з прекрасним і вічним, з твоїм істинним «я». Адже вся ця зовнішня метушня навкруги – це секунди… Ти це усвідомлюєш?

Ми стояли мовчки. Несподівано вся ця картина здалася мені до болю знайомою. Це вже колись було зі мною, усе до дрібниць: і точнісінько ця розмова, і ця галявина, і ці яскраві зірки, і, найголовніше, цей знайомий до глибини душі голос, це добре обличчя… Я точно знала, що це вже було. Але коли, де? Як я не старалася, як не напружувала пам'ять, та нічого не виходило згадати. Я злегка струснула головою, щоб хоч якось вийти з цього глухого кута своєї свідомості перед новим фактом. А Сенсей продовжував:

- Ось ви прожили по 16, 22, 30 років, ну гаразд, ти під 40. Але кожен з вас хіба пам’ятає, як він прожив? Ні, всього лише якісь жалюгідні уривки, і ті пов’язані з емоційним сплеском.

- Так, - задумано промовив Микола Андрійович, - життя так пролетіло, що я й не встиг його помітити. Все в навчанні, та в роботі, та ще в якихось дріб’язкових сімейних нескінченних турботах… А про себе, про душу подумати дійсно ніколи, все термінові справи якісь знаходяться.

- Саме так, - підтвердив Сенсей. – Ви думаєте про майбутнє, про минуле. Але ж живете у цю мить, котра називається зараз. А що таке зараз – це дорогоцінна секунда життя, це дар Божий, який треба раціонально використовувати. Бо завтрашній день – це крок у невідомість. І не виключено, що він може виявитися вашим останнім кроком у цьому житті, кроком у безодню, в безкінечність. А що буде там?

Кожен із вас вважає, що у нього повно часу на Землі, тому ви не задумувалися про смерть. Але чи це так? Кожен із вас може померти у будь-яку секунду, з будь-якої причини, начебто незалежної від вас, як від біологічної істоти, з одного боку. Але з іншого боку, ви ж не просто біологічна істота, ви ж Людина, наділена часточкою вічності. Усвідомивши це, ви зрозумієте, що вся ваша Доля у ваших руках, дуже багато у ній залежить від вас самих. І не тільки тут, але й там. Задумайтесь: хто ви, досконалий біоробот чи Людина, тварина чи духовна істота? Хто?

- Ну, людина… напевно, - сказав Руслан.

- Дійсно, «напевно». А що таке людина насправді, ти задумувався? Проникни в суть цього питання. Хто в тобі відчуває, як ти рухаєшся у просторі, хто ворушить твоїми кінцівками? Як виникають в тобі емоції, чому вони виникають? І не звалюй відразу десь на когось, хто тебе зачепив, образив, чи, навпаки, ти позаздрив, позловтішався, попліткував. Хіба це в тобі говорить духовне начало?

Відшукай у собі кришталеве джерело своєї душі, і ти зрозумієш, що вся ця матеріальна мішура – машини, квартири, дачі, становище у суспільстві – всі ці матеріальні блага, на досягнення яких ти витрачаєш все своє свідоме життя, виявиться пилом. Пилом, який у цьому джерелі моментально перетвориться на ніщо. А життя проходить. Життя, яке ти можеш використати для перетворення в океан Мудрості.

Адже у чому зміст життя, ти коли-небудь замислювався? Вищий зміст життя кожного індивіда – у пізнанні своєї душі. Усе інше тимчасове, минаюче, попросту пил та ілюзія. Єдиний шлях до пізнання своєї душі – тільки через внутрішню Любов, через моральне очищення своїх помислів і через абсолютно тверду впевненість у досягненні цієї мети, тобто через внутрішню віру… Поки у тобі теплиться життя, ніколи не пізно пізнати себе, відшукати в собі своє начало, своє святе, живильне джерело душі… Розберися в собі, і ти збагнеш, хто ти є насправді.

 

Після усього побаченого та почутого на цій медитації було над чим задуматися, особливо мені, перебуваючи на волосинку від смерті. «Боже, це ж відповіді на мої запитання, які я так довго шукала. Невже ця геніальна формула досягнення безсмертя така проста: Контролювати свої думки, Вірити і Любити. Невже за допомогою цього я дістанусь рятівного берега, краєчка вічності, з якого вже споглядають безсмертні, ті, хто пізнав себе, свою божественну сутність?! Невже моє «я» зможе вирватися з кістлявих лап Смерті? Навіть якщо у мене не залишиться часу «відвоювати» своє тіло, я все одно зможу стати вільною, принаймні підготованою до зустрічі з Невідомістю». Від таких думок мене охопило небувале натхнення, якийсь внутрішній прилив сил. І я вирішила не відкладати на завтра, а почати працювати негайно, зараз. Тому що хто знає, що готує мені день прийдешній.

Спочатку спробувала розібратися у своїх думках. Але у мене було таке завзяття, таке натхнення, що не змогла зупинитися на чомусь конкретному, бо усі матеріальні помисли при такому натиску, як на зло кудись щезли. Тоді я стала розбиратися зі своїми відчуттями. І тільки тут помітила, що була настільки поглинена своїм внутрішнім змістом, що навіть на оточуючий світ почала дивитися зовсім по-іншому. Це було якимось новим баченням, під невідомим мені раніше кутом зору, на старі, як то кажуть затерті до дір проблеми.

Нове бачення огортало мене з усіх боків, як кокон, відриваючи мою свідомість від сірого повсякдення з його дріб’язковими турботами. Створювалося таке враження, ніби я існувала сама по собі, а світ – сам по собі. Більш того, я вперше побачила роботу свого тіла збоку. Воно виконувало якісь звичні дії, як автопілот: машинально прийшло додому, машинально прийняло душ, машинально поїло, машинально пішло до свого відведеного кутка, тобто до кімнати. А справжнє «я» у цей час спостерігало за ним і думало про своє спасіння. Це маленьке відкриття вразило мене. Виявляється, в мені є істинне «я» і якийсь тілесний «автопілот».

Та далі було більше. Ще раз, прокрутивши подумки розмову Сенсея, я згадала його слова: «Чи замислювались ви про те, як рухаєтеся у просторі, хто рухає вашими кінцівками?» Розглядаючи себе вже з іншого боку, я міркувала: «І дійсно, хто в мені рухає кінцівки: “я” чи “автопілот”?»

Моя особа подивилася на свою розкриту долоню і вирішила провести невеличкий простий експеримент. Я подумала: «Треба стиснути і розтиснути пальці». Моя рука слухняно зробила це. «А тепер не рухатиму пальцями». І тут в мені промайнула якась шалена думка: «А я все одно стисну». Мої пальці під дією цього «наказу» знову стиснулися і розтиснулися. «Опа! – здивувалася я. – А це хто думав у мені? Хто це ще там хазяйнує у моїх думках?!» Зібравшись із силою волі, ще раз, але вже більш наполегливо і цілеспрямовано подумала: «Я не буду рухати пальцями. Я так хочу і так буде». Дивно, та рука навіть не сіпнулась, а цієї капосної, шкідливої думки наче ніколи й не було. «Оце так! – ще більше здивувалася я. – Значить, коли була розслаблена у думках, цей хтось починає крадькома керувати моєю свідомістю і тілом на свій розсуд. А коли суворо контролюю думку, він кудись безслідно зникає. Ну й діла!» Але, тим не менш, я раділа цьому відкриттю так, наче мені вдалося викрити шпіона, що ретельно маскувався довгі роки у моєму найсекретнішому відділі. «Еге, цей “розумник” куди небезпечніше тупого “автопілоту”. Треба бути обачнішою!»

Легко сказати, та важко зробити. Коли почала виконувати медитації, я зрозуміла, що цей «спритник» неодноразово відвідував мої думки у момент розслаблення і особливо часто при зосередженні на медитації, постійно відволікаючи мою увагу на сторонні теми. Все це він робив так уміло, так логічно, що навіть сама не розуміла, коли ж я зійшла з колії зосередження. При поглибленні та чіткій концентрації думки на медитації «спритник» зникав. Варто мені було послабити цей контроль, як він з’являвся тут як тут. «От гад! Нахабний і набридливий», - подумала моя особа, намагаючись у котрий раз зосередитись на медитації. Коли завершила медитацію, я зрозуміла, що з цим ворогом номер один не так вже й легко боротися. «Треба буде спитати у Сенсея, як знайти на цього «ловкача» управу, - подумала моя особа, засинаючи. – Інакше він мені все зіпсує».

Наступного ранку, коли мій сплеск емоцій дещо вщух після вчорашнього, я знову стала спостерігати за собою збоку. Тіло знову-таки ледве відірвалося від теплого ліжка і стало машинально виконувати щоденний ранковий моціон, збираючись до школи. Мій розум, як мені здалося, ще солодко досипав, і тому думати ні про що не хотілося. Ідучи звичною мені дорогою до школи через міський сквер, я насолоджувалась навколишньою тишею, ранковою свіжістю, шурхотом опалого листя. Мені дуже подобався цей стан, стан якогось умиротворення. Розум мій спав, тіло йшло у заданому напрямку, а всередині мені було просто добре й затишно. Я відчувала, що це й було моє «я» справжнє.

Але у школі обстановка різко перемінилася. Моя особа влилася у коловорот подій, інформації, емоцій. В результаті я вже остаточно заплуталася у природі своїх думок, тому що вони йшли суцільним потоком, і складно було їх розсортувати, де моя, а де чужа. В такому скаженому ритмі пройшов день.

 

Ввечері, зустрівшись із хлопцями на зупинці, я поспішила поділитися з ними своїми «досягненнями», а в кінці з цікавістю запитала:

- А у вас як вийшло? Ви думали після вчорашнього заняття?

- А що тут думати, - зверхньо промовив Костя. – Я – це я, ціле, єдине і неділиме... Я ж не маніяк, щоб ділитися на половинки.

- Еге ж, ти в нас не маніяк, ти в нас геній… з шостої палати. Наполеон тебе не сильно турбує? – з посмішкою підколов його Андрій.

- Та ну тебе… До твого відома, у мене немає роздутої манії величі.

І трохи згодом додав:

- Великі люди цим не страждають.

- Звичайно, - засміявся Андрій, - іншої відповіді я й не чекав.

- Годі вже, а то зараз затягнете стару пісню про головне. Ви мені по суті скажіть, - з нетерпінням промовила моя особа.

- Та що тут казати, - відповів Андрій. – Сенсей вчора багато чого корисного повідав. Тут мізкам роботи не на один рік вистачить. Я вчора тільки те й робив, що думав, чи правильно я сформулював цілі майбутнього чи все ж таки їх частково треба підкорегувати на основі нової інформації.

- Ну ти, блін, і висловлюватися став, - хмикнув Славко. – Ти часом не в академію наук націлився?

- Е ні, з мене Сенсея достатньо.

- Це точно, - промовила я. – А медитація як у тебе вийшла?

- Ти знаєш, значно краще, ніж учора. Думки якось менше лізли у голову. Одразу концентрація покращилась і відчуття чіткішими стали.

- А в тебе, Тань, щось вийшло?

- Та, чесно кажучи, я медитацію не робила і думати не пробувала. Я вчора так втомилася, що ледве до ліжка доповзла. А вранці, поки братика до садочку відвела, поки по молоко сходила, а тут і школа. Коли тут подумаєш, стільки справ!

- Правильно, - підтримав її виправдання Костя. – Треба не думати, а діяти. Молодість для того й дана, щоб діяти, а старість для того, щоб думати.

- Ага, - глузував з них Андрій, - і будеш у старості скрипіти своїм тремтячим голосом, думаючи останніми залишками мізків: «Якби молодість знала, якби старість могла».

Хлопці знову засміялися, кепкуючи з Костика.

- А у тебе як справи? – спитала я у Славка.

- Нормально.

- А нормально, це як?

- Так само, як і у вас.

- Все ясно, - усміхнувся Андрій, безнадійно махнувши рукою в його бік.

 

 

На наступному тренуванні ми як завжди розминалися перед початком занять. До залу увійшов натовп дужих чоловіків на чолі з Володею.

- Ого, скільки народу! – здивувався Андрій.

Віктор посміхнувся і сказав Стасу:

- Це називається «пара чоловік».

- Не зрозумів?

- Та Володя мені вчора дзвонив там по одній справі і каже в кінці, що приїде на тренування з парою своїх хлопців.

- Нічого собі, та тут з піввзводу, напевно, буде, - з посмішкою промовив Стас.

- От, от і я про те ж.

Володя підійшов вітаючись до Сенсея, який стояв неподалік від нас.

Старші хлопці поспішили приєднатися до них.

- Сенсею, ти не заперечуєш? – кивнув Володя у бік своїх хлопців.

- Та які проблеми, - як завжди просто відповів Сенсей.

- Ти не дивився вчора ввечері телевізор?

- Коли? Тут і так часу обмаль.

- Уявляєш, кого вчора показували? Нашого Сан Санича!

- Нашого Сан Санича?! – здивувався Женька. – Скільки літ, скільки зим нічого не чутно було.

- О! Зате тепер таким крутим став! Каже, що у якихось печерах жив, пізнавав мистецтво руського бою. А зараз називає себе руським ніндзя. І найцікавіше, демонстрував твої ж прийоми, Сенсей. Тільки з тією лише різницею, що тепер він усім розказував, що це давно забутий старослов’янський стиль, ним же відроджений.

- Во дає! – всміхнувся Стас. – Так, Володю, якби ти тоді Санича так міцно не зачепив, зараз би з ним у долі був.

- Ні, не був би, - сказав лукаво Женька.

- Чому?

- Ну, як чому? Якби Володя його тоді не рихтанув добряче, то навряд чи той коли-небудь прозрів.

Хлопці від душі засміялися.

- Даремно ти його тоді так, - промовив Сенсей. – Все ж таки літня людина, а старість поважати треба.

- Та він сам винен, чого смикався, на рожен поліз? – почав виправдовуватися Володя і вже м’якше додав: - Я ж його майже не чіпав, так, просто ненароком задів.

- Точно, точно, Сенсей, так і було, - підхопив Женька. – Як зараз пам’ятаю, виставив Володя кулак, а той ледве не п’ять хвилин об нього головою бився… Зате яка користь вийшла! Бачиш, як одразу прозрів мужик, руським ніндзею став.

Хлопці знову зареготали.

- Та нехай собі забавляється, - добродушно махнув рукою Сенсей. Знайшла людина свою жилу, хай крутиться.

- А ми вчора на казарменому положенні були, на чергуванні, - продовжував розповідати Володя, - так надивилися з мужиками по ящику, як Санич ногами махав, та хлопців валяв. Насміялись від душі, хоч молодість згадали. Мої новачки і те на парсек крутіші… От вирішили сьогодні приїхати, повправлятися у справжньому мистецтві. Так би мовити, поповнити свої резервні знання.

- Справа благородна, - погодився Сенсей.

Далі пішли спогади давно минулих тренувань і безліч смішних курйозів, що були з ними пов’язані. В решті решт, до розмови долучилися Володині хлопці, і бесіда на тему бойового мистецтва переросла у філософську суперечку про стосунки між людьми.

- Та я з ними з принципу так вчинив, - гаряче відстоював свою точку зору один з Володиних хлопців.

- Принцип – це тупий спротив дійсності, на кшталт ідіотизму. Принцип…

Не встиг Сенсей договорити це речення, як старші хлопці майже хором продовжили думку Сенсея:

- … добрий тільки у точних науках як синонім аксіоми.

- Так і є, - підтвердив Учитель.

Володя дещо збентежився:

- Та я старався їм це пояснити як міг.

- Значить, погано старався. Те, що не доходить через розум…

- … буде вбито через тіло!

- Ну, коли ви так усе добре знаєте, то даремно смієтеся…

Зміст останніх слів Сенсея до мені дійшов пізніше, коли почалося тренування. Сенсей попередив, що сьогодні будемо займатися на повну силу, тому хто не витримає цей темп, той може відійти у лівий кут спортзалу і займатися там відпрацюванням ударів, не заважаючи іншим. Ми настовбурчилися, мов горобці, з гордістю перешіптуючись між собою:

- Щоб ми, та й не витримали! – тихо сказав Андрій.

- І не кажи, - підхопив Костя. – Та ми зараз покажемо, на що здатні!

- Не вперше, - недбало кинула я, згадуючи розминку старшого семпая.

Та нашу пиху одразу ж помітно збили перші хвилини розминки. Такого жорсткого тренування я ще ніколи не бачила. Це була ціла школа виживання. Натовп ганяли по спортзалу в шаленому темпі з подоланням постійно змінюваних перешкод. Не пройшло і сорока хвилин, як багато хто з нас уже переповзав ці споруди ледве не рачки, в тому числі і моя особа. Тетяна, що стогнала поруч, промовила:

- Кошмар якийсь! Це прямо як у гуморесці: «Шановні пані та панове! Товариші й товаришки! Коряки й корячки…» Останнє – це точно про нас. Я себе зараз почуваю корінним мешканцем цієї області.

У лівому куті спортзалу з’явилися перші «жертви». Але наша компанія затято займалася далі. А от далі стало ще гірше. Після цього марафонського забігу з серією різноманітних вправ ми почали віджиматися від підлоги, не знаю, скільки разів, тільки пам’ятаю, що рахунок давно перевалив за сто. Мої руки тряслися, як після відбійного молотка, а тіло вигиналося, наче в гусені, намагаючись піднятися не стільки за рахунок цих «вібраторів», скільки за рахунок рятівної дупи. Тому що, як мені здалося, тільки в цьому місці ще збереглися хоч якісь сили. Я все частіше й частіше стала поглядати в бік лівого кута, де росла кількість спраглих доповзти до цього рятівного «оазису». До того ж Тетяна зрадницьки приєдналася до них, звабливо помахуючи мені звідти ручкою.

У цей час старший семпай вів рахунок віджиманням. Щоб підвищити людям настрій, він жартівливо примовляв, як тамада:






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.