Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 11 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

- Звичайно! – захоплено промовив Микола Андрійович.

Тут Стас, що до цих пір мовчав, задумливо спитав:

- А от щодо реінкарнації, на людей у Шамбалі вона теж розповсюджується, чи вони існують вічно?

- Якщо ти запитуєш про життя Бодхісатв всередині Шамбали, то вони існують за цілком іншими законами. І такої тілесної, грубої матерії, як у людей, у них немає. У Шамбалі зовсім інший бік реальності... Ну як вам сказати, їхнє тіло – це тонка матерія, яка існує за своїми законами у часі й просторі. І якщо в людському світі розум слугує тілу людини, то вдома.., тобто в Шамбалі, - швидко виправив себе Учитель, - тіло слугує розуму… Чому Шамбалу не можуть знайти? Тому що вона існує на зовсім іншому частотному рівні сприйняття.

- Так що, людина туди не може попасти в тілі? – здивовано спитав Андрій.

- Чому, може, якщо знає і вміє трансформувати своє тіло на цю частоту сприйняття реальності.

- Фантастика якась, - фиркнув собі під ніс Костик.

- Для сьогоднішнього людського розуміння, можливо. Але це факт… Якщо люди вірять, що це фантастика, заради бога… Але людина нічого не може вигадати сама, тому що всі ці знання були, є і будуть незалежно від її бажання. Її можливості пізнання обмежені лише її егоцентризмом. Взагалі-то фантастика по суті – це всього лише нереалізована реальність.

- А як же тоді ці вищі істоти приходять у цей світ? Ви ж говорили, що вони, якщо потрібно, самі входять у контакт з людьми.

- Звичайно, шляхом реінкарнації. Їхня душа входить у тіло новонародженого на восьмий день, тобто так само, як народжуються і всі люди.

- Цікаво, - промовив Микола Андрійович, - а з чого ви взяли, що душа входить у людину на восьмий день життя? У християнській релігії, наприклад, вважають, що вона входить у неї ще у лоні матері.

- Це помилково вони так вважають. Очевидно, хтось щось неправильно зрозумів, інший неправильно переклав на свою мову, а третій домислив, виходячи зі своєї логіки; так і загубилися справжні знання. Все як завжди… А в дійсності душа входить в людину на восьмий день. Це навіть можна реально зафіксувати. Душа, хоч і енергетична субстанція, та все ж, при вході у тіло, набуває властивості тонкої матерії. Тому вага новонародженого на восьмий день різко збільшується від 3 до 20 грамів. А іноді, у виключних випадках, і до 50 грамів. Це реально можна зафіксувати, якщо точно контролювати вагу новонародженого, починаючи з сьомого дня, з урахуванням того, що входить і виходить з нього. Тобто на восьмий день відбувається різкий стрибок у вазі новонародженого. Окрім того, саме на восьмий день погляд у дитини стає «живий», ясний. Цього неможливо не помітити.

- А чим потім Бодхісатви відрізняються від людей? – поцікавився Костя.

- Абсолютно нічим. Вони усвідомлено перероджуються в «матерію» людини. Щоб на собі випробувати всі тяготи, незгоди, а також спокуси світу. І в процесі людського життя вони роблять той внесок, який повинні зробити. Іноді «приходять» на землю з певною метою, щоб втілити у життя рішення, прийняте в Шамбалі. Але частіше за все – як спостерігачі. Бодхісатви живуть як звичайні люди, тихо і скромно виконуючи свою роботу, хоча всередині ця Людина цілком усвідомлює, що він – Бодхісатва. Та він ніколи не кричатиме про це і не битиме себе в груди. Як правило, ніхто з оточуючих про це не знає. Це може бути хто завгодно: ваша близька людина, знайомий, родич, друг і так далі.

- А навіщо вони приходять як спостерігачі? – запитав Віктор.

«І дійсно, навіщо? – подумала я. – Напевно цим вищим істотам наш світ здається надто брудним та егоїстичним?»

- Ну, у них існує таке правило або, точніше, обов’язок. Кожний з Бодхісатв Шамбали повинен хоча би раз у тисячу років прийти шляхом реінкарнації у цей світ. Для чого? Для того щоб пожити людським життям, подивитися, як і про що думає людство, на якому рівні їм треба давати знання. Тобто для того, щоб вони знали людську сутність. Адже в Шамбалі відсутнє тваринне начало в індивіді. Там абсолютно інша реальність. Та для того, щоб Бодхісатва, який знаходиться там, міг розуміти те, що відбувається тут, його «викидають» у цей світ, щоб той не забував, так би мовити, не розслаблявся. Навіть Ріґден Джаппо не може уникнути цього правила, цієї участі. Але він, як правило, приходить у цей світ перед початком глобальних перемін у житті людської цивілізації, приблизно раз у десять – дванадцять тисяч років. Але не як Месія, а як Суддя. Він перевіряє роботу своїх попередніх підопічних, оцінюючи рівень людського сприйняття, ступінь їхньої духовності чи поглинення матерією. В залежності від цього у Шамбалі потім виноситься вердикт, бути чи не бути цьому людству.

- Ну як, якщо людство в цілому було оцінене як духовно прогресуюча спільнота, то воно зберігалося. А якщо в ньому переважає більше від звіра, тобто матеріальна сутність, то повторюється та ж сама історія «глобальних катаклізмів», що сталася з деякими іншими попередніми цивілізаціями. А на «розведення» матерії для душ наступної цивілізації залишали не більше 1/10 частини від загальної кількості людей… Людство саме обирає для себе шлях, а дії Шамбали – це лише наслідки цього вибору.

- Як я зрозумів, - вступив до розмови Віктор, - головне їхнє призначення – це духовний розвиток людства.

- Майже вірно, - відповів Сенсей. – Головне їхнє призначення Космічною Ієрархією чи Богом, як хочете це називайте, - це виховання душі людської протягом усіх циклів її перероджень. Активно вони допомагають її розвитку тоді, коли в людині прокидається духовне начало.

- Напевно цей егоїстичний світ здається жахливим з точки зору їхньої духовності, - сказала я вголос свої думки.

- Авжеж, не подарунок. Це переродження рівносильне тому, як метелика запхали у гусеницю – і метелику незручно, і гусениці дискомфортно. Але такі правила. Кожний Бодхісатва повинен відбути тут свій строк, прожити все життя. Хоча будь-який Бодхісатва вільний піти у Нірвану в будь-яку хвилину, для них це велика спокуса.

- А ви колись говорили, що Бодхісатва – це людина, яка покинула Нірвану заради людства.

- Безумовно. Тому це подвійна спокуса йому, оскільки він відчував цей стан піку неземного щастя… Ви просто не уявляєте собі, який це подвиг – покинути Нірвану і прийти сюди. Образно кажучи, Бодхісатв можна порівняти з тими, кого як кращих із кращих добровольців відправили на одну з найвідповідальніших ділянок роботи. Бодхісатви залишаються тут заради людей, заради виховання людських душ, щоб ці душі могли розвиватися і стати Вільними, по справжньому Вільними, бо цього прагне наша внутрішня сутність, наша душа, постійно і щосекунди.

- Так, хлопці, час робити медитацію, бо дискутувати можна до ранку.

Я теж подивилася на годинник. Час пролетів у цій розмові як одна мить. І було дивне відчуття, ніби він зовсім був відсутній. Нібито це була сама мить вічності, що злегка привідкрила завісу своїх таємниць.

Ми зробили ту ж медитацію, що і на минулих заняттях, на «чистоту наших помислів». «Вода», що лилася через край «глечика», відчувалася вже більш чітко, якимись хвилеподібними рухами. Після заняття Учитель нагадав, щоб ми постійно вчилися контролювати свої думки і «виловлювати» негативних «паразитів свідомості». Він також підкреслив, щоб ми не давали волю своїй агресії, якщо така виникала. І найголовніше – постійно зрощували у собі божественну любов, виконуючи «Квітку лотоса». Микола Андрійович залишився на галявині, а ми, попрощавшись, пішли додому.

Мене настільки вразили ці знання, які Сенсей нам так просто й дохідливо розповідав, що я записала всю цю розмову у щоденник, виділивши для себе найбільш хвилюючі моменти: «Виявляється, сенс людського існування – у вдосконаленні своєї душі!!!» Я це відчувала, але не була впевнена. І тепер, у котрий раз думала, що це докорінно міняло все, що я досі так цінувала і вважала важливим у житті. Я озирнулася навколо і подумала: «А ми ж то й дійсно живемо все своє життя задля тіла… Навіть у кімнаті, в квартирі, що не візьми, усе існувало для служіння і задоволення потреб тіла. Винятком були хіба що книги… Звичайно, Сенсей колись говорив, що всі ці атрибути цивілізації потрібні лише для того, щоб у нас більше залишалося часу для вдосконалення своєї душі. Але скільки серед усього цього непотрібного мотлоху абсолютно зайвого! І все ж то нам мало, все нам хочеться більшого. Куди? Навіщо? Може завтра ми помремо, а Там все одно будуть оцінювати те, що зростили всередині себе, а не те, скільки праху назбирала невтомною роботою наша напівзгнила в землі оболонка.

Всі ці дні у мене йшла якась своєрідна переоцінка цінностей, навіть у школі. Дівчата, як завжди, хвалилися, які модні шмотки їм купили, і з неприхованою заздрістю розповідали про те, що бачили на інших. Слухаючи їх, я дивувалася сама собі. Адже раніше була точнісінько такою, гналася за якоюсь примарною модою, яка, може бути, була й не зовсім до лиця. Але манія величі роздувалася неймовірно, коли у мене в той час з’являлася можливість «виділитися з натовпу». Але ж, за великим рахунком, вічно модне те, що гарно сидить. І все… Деякі, колись «модні» речі, після «одноразової презентації» висять тепер «мертвим» вантажем у шафі. Куди стільки мотлоху одній людині? Навіщо він мені? А може, десь людям одягти немає чого? І чому десь? Он, у мене під носом, у моєму власному класі три дівчинки з бідних сімей. У двох із них немає батька, загинули на шахті. А у третьої батько – п’яниця, і того гірше. Що мені заважає з ними поділитися? Адже вони більше потребують цього, аніж моя особа.

Я порадилася з мамою, щоправда, трохи прибрехала, сказавши, що у нас у школі проводиться благодійна акція. Але мама була не проти. Ми навіть знайшли для дівчат взуття. Зібрала все це, і переді мною постала інша задача: як же їм віддати. Поставивши себе на їхнє місце, я вирішила, що найкращим варіантом буде попросити свою класну керівничку передати їм речі нібито від якоїсь благодійної організації… Слід гадати, ця ідея сподобалась. Оскільки через тиждень по всій школі, з ініціативи нашої вчительки була проголошена благодійна акція на користь дітей «Дитячого будинку» нашого міста. Дізнавшись про це, я зайвий раз переконалася у словах Сенсея, що хороша думка і хороше діло породжує ланцюгову реакцію добрих думок і добрих справ. Мені подумалося, що якби кожен це зрозумів і творив добро, яке міг, то, напевно, у всьому світі зникли би бідність і голод. А то якось соромно бути цивілізованим, коли поряд хтось голодує і живе у злиднях.

За таких думок (загальної Любові, братерства і взаємодопомоги) моє тіло охопив якийсь хвилюючий трепет. В ділянці сонячного сплетіння стало розростатися відчуття легкого приємного тиску. Досягнувши якогось певного розміру, воно почало випускати хвилі мурашок, які приводили свідомість у ще більший трепет, збільшуючи почуття безмежної Любові до всього світу.

На черговому тренуванні, вже на додаткових заняттях, ми з цікавістю і непідробним старанням вчилися новим ката. «Швидкісні» хлопці не припиняли дивувати нас своєю майстерністю. Із заворожливою красою і блискавичною швидкістю вони вели між собою спаринг. Андрій, який вкотре спостерігав за їхніми рухами, пожалівся Учителю:

- Як вони так швидко рухаються? Начебто, робимо одні й ті ж ката, але як я не намагаюся, все одно від них відстаю і дуже сильно. Вони рухаються практично вдвічі швидше за мене. Чому?

- Вся справа тут у рівновазі. В цьому і весь фокус, - відповів Сенсей.

- Але ж я слідкую за рівновагою як належить, як мене раніше вчили, ще при моїх найперших кроках у карате. Як на мене, я дотримуюсь усіх правил, центр тяжіння розподіляю як треба… Але у мене не виходить так, як у них.

- Тому що ти переносиш центр тяжіння, а вони рухаються за центром тяжіння.

- Ну як. У «Хара», або як її ще називають, точці «Дань-Тьянь», що знаходиться на три пальці нижче пупка, знаходиться центр тяжіння. Пам’ятаєш, колись я вам про це розповідав. Усі вчать правильно його тримати, крокувати, переводити і тому подібне. Тобі говорили, що, наприклад, людина, яка стоїть, не падає тільки до тих пір, поки прямовисна лінія з центра тяжіння знаходиться у центрі ділянки, обмеженої краями стоп; що ходьба – це ряд падінь вперед, попереджуваних своєчасним перенесенням опорної ноги; що біг – це ряд стрибків з однієї ноги на іншу з відповідним перенесенням ваги тіла і центра тяжіння. Так? Так… Тобто всі розказують і вчать дотримуватися загальних правил перенесення центра тяжіння. Але в цьому як раз і програють у швидкості. Тому що, аби збільшити швидкість і навчити тіло рухатися, потрібно навчитися, в першу чергу, пересувати центр тяжіння.

- А мені цьому можна навчитися чи я безнадійний? – із посмішкою сказав Андрій.

- Безнадійний тільки дурень і лінивий, - відповів з такою ж іронією Сенсей. – А так, в принципі, будь-яка людина може цьому навчитися. Є елементарна техніка на переміщення свого центра тяжіння. Тобто це майже та ж динамічна медитація. Спочатку тренуєш техніку дихання. У будь-яких похідних рухах, коли руки відводиш від себе – робиш вдих, коли руки йдуть до тебе – видих; крок вперед – вдих, крок назад – видих. При цьому видих ти робиш ніби вниз живота, в «Хара», подібно до того, як ми на медитації видихали через руки. Тобто при видиху концентруєш свою увагу і повністю зосереджуєшся на цій точці живота, наче злегка напружуючи його саме в області «Хара». І в кінцевому результаті досягаєш того, що починаєш контролювати таким чином своє похідне дихання. І найголовніше – відчувати це місце, відчувати саме свій центр тяжіння.

- А які треба виконувати рухи, є якась послідовність?

- Та будь-які, це не має значення. Хочеш, розминайся чи крути ката, або просто ходи по колу, або нахиляйся, все одно. Головне діло виконує твоя думка і концентрація… Це перший етап – знайти саме свій центр тяжіння і відчути його при будь-яких рухах.

Другий етап – на розростання точки центру тяжіння, сконцентрованої в «Хара». Тобто ти подумки посилаєш у неї Ци. І ця точка, завдяки концентрації енергії повітря, ніби розростається і стає круглою і щільною. І тут вона перетворюється на кульку або маленький м’ячик, на що завгодно, на що в тебе фантазії вистачить. Важливо те, що ти відчуваєш його наче фізично, нібито щось там є, наприклад, така здорова, кругла куля, як підшипник чи щось схоже.

І ось третій етап – найголовніший. Силою своєї волі ти пересуваєш центр тяжіння, все інше рухається за ним. Де б ти не знаходився, що б ти не робив, ти постійно робиш цю динамічну медитацію.

- Абсолютно вірно. Так само. До речі, одне іншому не заважає. Але як би ти не рухався, куди б не пішов, у першу чергу, розумом своїм ти повинен переміщати не тіло, а свій центр тяжіння. А далі тіло вже повинне вчитися встигати за ним. От і все. Все просто.

Андрій замислився і став намагатися рухатися з опрацюванням дихання.

- От дивися, - звернув його увагу Сенсей, - як ти рухаєшся зазвичай. Ти виносиш спочатку плече, ногу, голову і тому подібне. Тобто спочатку виносиш якусь частину тіла, а вже потім центр тяжіння. А тепер подивися на хлопців… Бачиш, вони починають усі рухи саме з точки «Хара», саме низ живота спочатку йде вперед, а потім уже йде тіло, як би вони не переміщалися і не рухалися, швидко чи повільно.

- Ага, зрозуміло в чому тут річ, - підхопив Костя, який також уважно слухав Учителя разом з нами. – А ми думали, ну чим же ви весь час відрізняєтеся з хлопцями, коли йдете. Виявляється, своєю незвичною ходою.

Наші перші спроби скінчилися гучним сміхом, оскільки всі намагалися навчитися всьому й одразу. Але все, що у нас виходило – це ходити наче пінгвіни. На що Сенсей зауважив:

- Хлопці, я ж вам казав, ви спочатку навчіться дихати, відчувати свій центр тяжіння, а потім уже пересувати його.

- А як вони пришвидшують свій рух? – запитав Андрій, кивнувши в бік «швидкісних хлопців». – Що, треба потім щось особливе робити?

- Та ні. Пришвидшити можна всього лише видихом, тобто силою своєї думки, штовхаючи вперед центр тяжіння… От як ти рукою рухаєш, тільки подумавши про це, так і тут ти повинен вільно пересувати свій центр тяжіння, подумки надіславши наказ. І ось коли ти навчишся пересувати свій центр тяжіння зі швидкістю думки, ти будеш так швидко рухатися, наскільки тобі дозволятиме твоя фізична тренованість. Треба буде тільки встигати наздоганяти тілом свій центр тяжіння.

- Здорово! – промовив Андрій. – Це ж так можна будь-які спринтерські забіги виграти.

- Це точно. Якби цю техніку знали спортсмени, вони б усе «світове золото» на першостях виграли, - напівжартома відповів Сенсей.

- І я ніколи про це не чув і навіть ніде про це не читав, - на наш подив чесно зізнався Костик. – А чому?

- Ну, це дуже давня техніка на розвиток людських можливостей, яка є потаємним надбанням наставників древніх монастирів. Вони не розповідають її навіть своїм учням і зберігають це як одну з родзинок свого одноосібного володіння особливими таємними техніками. Хоча, за великим рахунком, тут нічого такого немає, у цьому немає навіть Мистецтва. Звичайна техніка, підвладна будь-якій людині. Хіба що більш ефективна серед інших і все…

Всю дорогу додому у нашої компанії груди були «колесом». Як же, дізнатися те, що знають лише наставники древніх монастирів, було для нас за межами наших мрій. Я черговий раз дивувалася тонкощам у знаннях давніх технік Сенсея. І в своєму щоденнику, роздумуючи, хто ж «Він» такий, написала, що, напевно, Сенсей ще й до всього талановитий сходознавець, або ж знав добре ті краї, або виріс там. Інакше, як він отримав ці знання? Із загадки поставала лише чергова загадка. Сенсей, безумовно, знав дуже багато, починаючи з філософії і закінчуючи точними науками. І все це стояло на основі якоїсь невідомої мені науки фундаментальних знань про людину, починаючи з мікровсесвіту у безкінечно подільному атомі та завершуючи невидимою, але цілком мені відчутною душею, вірніше таємницею її створення. «Хто ж Він?!» - запитувала я себе черговий раз.

Наступного дня на мене чекала досить-таки неприємна звістка. Моя мама знову злягла з гострим жахливим болем у спині. Останнім часом вона сильно нервувала, тому що її, як хорошого спеціаліста, просто завалили роботою. Крім того, треба було доробити ще й те, що накопичилося за її відсутності. А тут іще якась планова перевірка приїхала. Загалом, завдяки такій сидячій старанності, а також природній чесності й сумлінності, її спина разом із нервами не витримала таких навантажень. У цей день вона ледве піднімалася з ліжка, з сильним, нестерпним болем у попереку.

Для нас з татом це був, звичайно, шок. Ми страшенно хвилювалися. Кожен з нас намагався їй допомогти по-своєму. Тато почав телефонувати всім знайомим і консультуватися, де ж іще можна добре пролікуватися, бо на операційний стіл мама категорично не хотіла лягати. Швидше за все, її лякала не сама операція, а наслідки, яких вона надивилася в нейрохірургії та наслухалася від багатьох людей, перебуваючи в неврології. Перспектива стати інвалідом на все життя маму зовсім не влаштовувала. Але в якийсь час біль став настільки сильним, що вона була згідна уже на все.

Тим часом батько вже дзвонив своєму безпосередньому начальнику – генералу, щоб відпроситися на завтрашній день. Тато говорив, що цей генерал був хорошим чоловіком. Він по-батьківськи піклувався і непокоївся за усіх своїх підлеглих і завжди допомагав їм та їхнім сім’ям чим міг. І цього разу не зрадив своїм принципам і не лишив у біді свого «зама». Вислухавши тата, він порадив йому якогось хорошого костоправа і дав йому відповідну адресу. І просив заспокоїти свою дружину, тому що у нього була майже така сама історія, сильно тягло ногу. Пролікувався у того костоправа і ось уже другий рік бігає, і поки все нормально.

Після цієї розмови мама з татом одностайно вирішили їхати туди наступного ж дня. А я, чесно кажучи, сумнівалася. До моєї свідомості не доходило, як можна вилікувати мати просто голими руками, якщо їй навіть уколи і таблетки не допомагали. Я вирішила «лікувати» маму на свій лад, як розповідав Сенсей. Адже він говорив, що зробити «матрицю здоров’я» може будь-яка людина силою своєї глибокої внутрішньої Любові і якщо дуже-дуже в це повірить.

Перед сном, коли зробила всі медитації, я зосередилася на здоровому образі мами. Уявила її абсолютно здоровою, веселою, життєрадісною, з її красивою, милою посмішкою і добрими очима. Я тихо попросила пробачення у Бога за всі свої гріхи, якщо у мене такі були, на Його думку. Щиро попросила їй допомогти, оскільки сильно люблю свою маму. Я так сильно просила, що від душі просльозилася. Мені так хотілося, щоб мама пошвидше одужала, що після цієї своєрідної медитації моя особа побігла до батьківської кімнати подивитися, може щось уже змінилося.

Тато працював над якимись паперами за письмовим столом, а мама вже спала. Обличчя її було злегка похмурене. Мабуть, спина боліла навіть уві сні. Я повернулася до своєї кімнати і подумала: «Напевно, однієї моєї сили замало. Я, звичайно буду продовжувати робити цю техніку на створення «матриці здоров’я», та було б чудово, якби до цього підключився і Сенсей. Тоді успіх точно гарантовано. У нього така духовна силища, така міцна внутрішня віра і такі знання, які можуть, напевно все, якщо він зумів лише силою своєї думки врятувати мене від загибелі. Треба буде з ним поговорити на найближчому тренуванні. Він добрий, він допоможе». З цими хорошими думками й заснула.

Наступного дня я поїхала разом із мамою до костоправа. Генерал турботливо виділив нам свою чорну «Волгу» і особистого водія, який добре знав місцевість і дороги. Коли ми їхали, я уявила собі за Володіним «планом» як цей старенький, у моїй уяві, дідусь-костоправ, подивившись на маму, каже їй, що у неї все добре, що це помилка і вона здорова. В цей час я помітила, що водій звернув у район, куди ми їздили на духовні медитації. «Знайомі місця, - усміхнулася я подумки. – Треба ж, такий глухий район, а так славиться своїми людьми». І знову зосередилась на бажаному результаті.

Приїхали ми у якийсь приватний сектор. Будинок, де, вочевидь, приймав костоправ, я помітила здалеку. Вірніше сказати, не сам будинок, а величезний натовп людей, котрі стояли біля невеликого, охайного будиночку. Людей було дуже багато. Водій ледве припаркував свою машину серед безлічі інших машин, звернувши свою професійну увагу на те, що багато номерів цих машин були не те що з різних областей, а й навіть з різних республік. Мене дещо здивувало, що ця глухомань настільки відома.

Люди стояли щільною стіною в загальній черзі. Нам навіть не допомогло те, що ми приїхали на чорній «Волзі». Як ми не старалися, пробитися крізь натовп не вийшло. Довелося займати чергу як і всі. Мама тим часом напівлежала в машині. Наш номер був чотириста сімдесят третій. Але коли люди довідалися, що у мами був гострий біль, нам сказали, що з таким болем костоправ приймає поза чергою, і нам необхідно зайняти іншу чергу, що попереду. Ми поспішили приєднатися до позачерговиків, яких було чоловік п’ятдесят. Для мами навіть поступилися місцем на лавочці ті, хто ще міг якось триматися на ногах. І ми стали чекати.

Я була вкрай здивована такою кількістю народу і навіть трохи розгубилася. Люди в черзі були різного віку, від дідусів і бабусь до зовсім молодих, з дітками. А попереду стояли з немовлям, зовсім крихітним. Говорили, йому зроду було всього п’ять днів, а вже був «плексит» - ручка не підіймалася, якась патологія пологів. Загалом, тут зібралася публіка з різноманітними захворюваннями хребта, про які я навіть ніколи не чула.

Бабуся, що сиділа з мамою, сказала, що костоправ приймає по двадцятеро жінок, двадцять – чоловіків, а потім десять позачерговиків. Мовляв, це не довго, за її мірками, за дві години пройдемо. Я подумала, що раз така справа, то встигну ще гарненько зосередитися на своїй оздоровчій медитації для мами. Хвилин з десять я наполегливо намагалася це зробити. Але як такого зосередження не вийшло, бо черга тихо дзижчала у безперервній розмові, створюючи ненав’язливі «шумові поміхи». Мимохідь я й сама почала прислухатися до розмов.

- А в нас-то яке горе було, яке горе, - жалілася літня жіночка, що стояла поряд із дівчинкою років п’ятнадцяти. – Навіть згадати страшно. Немає нічого гірше на світі, ніж мати хвору дитину. Бо ж у моєї внучки страшний кіфосколіоз був, справжнісінький горб. Лікарі нам пророкували інвалідність на все життя. Дівчинка зі школи кожного разу в сльозах приходила. Хоч красива на личко, а однолітки «потворою» дражнили. І де ми тільки не були, яким тільки лікарям не показували, навіть до екстрасенсів возили – все марно. Зневірилися зовсім. А одного разу ледве встигли, Господь поміг, дівчинку з петлі, можна сказати, витягли. Вона у сльози, навіщо, мовляв, їй таке життя, бо її ніхто ніколи не полюбить. Вона плаче, ми плачемо, таке горе, взагалі словами не передати…

Голос у жінки затремтів і вона потай втерла сльозу.

- Не треба, бабусю, - сказала їй внучка. – Все ж уже пройшло.

- Так… Так от, пішла я в той… день до церкви, помолилася Господу. А наступного ранку отримали свіжу газету, а там стаття про нашого костоправа. Ми, звичайно, спочатку вагалися, чи варто їхати і довіряти дитину ще одному зцілителю. Адже її вже оглядало багато спеціалістів. Але… всі ці останні події… Кінець кінцем вирішили, якщо Господь дає нам ще один шанс, ми не повинні відмовлятися, бо гірше вже бути не могло…

Ми з хвилюванням прийшли на прийом. Але люди в черзі добре відгукувалися про нього. І коли зайшли, і я побачила його очі, всі сумніви чомусь розвіялися. У нього такі променисті, голубі очі, такий добрий заспокійливий погляд, що прямо аж легко стало на серці…

- Так, - сказала інша жінка. – Очі в нього дійсно якісь незвичайні, такі бездонні. Начебто вони все знають, наче відчувають твій біль.

- Я теж таких очей ніколи в житті не бачила, такі спокійні, розумні, - промовила якась молода жінка, що стояла поряд.

Жінки закивали головами, погоджуючись одна з одною.

- А який у нього приємний, мелодійний голос, заспокійлива манера розмовляти. Як він ввічливо з усіма спілкується…

- Я коли з ним поговорю, у мене завжди настрій покращується. Після всього цього перенесеного болю навіть жити хочеться.

Слухаючи ці слова, щось тенькнуло у моєму серці. Я зупинила свої безплідні спроби зосередитися, і стала вже уважно дослухатися до розмови.

- От і я про те ж, - сказала та літня жіночка. – Щось у ньому таке було незвичайне, що вселяло надію. Він подивився дівчинку і сказав, що спинку поправить, але доведеться поїздити і точно виконувати його рекомендації вдома. Ви не уявляєте, як його слова цілюще подіяли на дівчинку. Їздили ми на лікування довго, майже рік. А живемо в іншій області. Іноді й негода, і важко було добиратися, та Анюта завжди наполягала на поїздці. У неї з’явилася така цілеспрямованість, що ми, тільки раділи й хрестилися. Вдома вона щодня старанно виконувала весь комплекс лікувальної гімнастики, про який нам повідав костоправ. І через рік від її горба і сліду не лишилося! Ви не уявляєте, яке це для нас щастя. Анюта розквітла, женихів одразу стільки з’явилося, бігають за нею юрбою… Ось зараз на контроль приїхали. Ой! Дай Бог йому здоров’ячка. Його золоті руки просто диво витворили!

- Так, руки у нього дійсно золоті, - погодилася інша жінка років сорока. – Професіонал у повному значенні слова. Рідко зустрінеш такого спеціаліста, в якому би поєднувався талант від Бога і такі тонкі знання медицини… Я он десять років мучилася головними болями. В яких тільки лікарнях по великому блату не лежала, а результат нуль: безсонні ночі і до втрати свідомості головні болі… А два роки тому, навіть страшно згадати ті дні, я не стала ходити. Ворогу своєму не побажаєш пережити цей душевний стан розгубленості й безпорадності, такі сильні болі в попереку, ногах. Знову безсонні ночі, уколи, а результату немає. Були навіть страшні хвилини відчаю від болю й мук. Хоча за натурою я мужня людина і завжди була лідером. Несподівано все життя зупинилося, все завмерло, один тільки біль і мука.

Лікарі, звичайно, наполягали на операції. І переконували, що нічого, крім оперативного втручання, мені не допоможе. Але й гарантувати повне одужання не могли. Одним словом, інвалідність на все життя… А тут мама до мене приїхала і почала розповідати про нашого костоправа, вмовляти, щоб я йому показалася. Я порадилася зі своїми лікарями, та вони тільки розсміялися мені в обличчя і сказали, що, мовляв, ще ніхто у світі, навіть серед видатних лікарів, грижу диска, та ще й на шиї, не виліковував нехірургічним шляхом. Мовляв, хочете, їдьте, все одно до нас повернетесь. А мама все ж-таки наполягла на своєму.

Коли мене сюди везли, надії після такого «вердикту» лікарів абсолютно ніякої не було. Однак через сім перших сеансів, дивовижно, але заворушився один палець на нозі, і біль трохи попустив. От тоді у мене дійсно з’явилася віра в одужання, хоча костоправ ще першого дня сказав: «Складно і довго, але зробимо». І далі з кожним днем у мене стали з’являтися невеликі, але стабільні зміни на краще. Потроху я стала пересуватися, самостійно одягатися. А за півроку повернулася до нормального людського життя. Ось зараз доліковуюсь. Мені самій навіть не віриться, що мій кошмар закінчився і все так вдало вийшло. Вилікувати таку серйозну і страшну хворобу без операції – це дійсно диво!