Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Старовинна п’єса. Ранішнє сонце осяяло галявини дубового гаю






Ранішнє сонце осяяло галявини дубового гаю. Зелене гілля виблискувало перлистими

краплинами роси. Лань вивела дитинчат із гущавини лісу, і не було поблизу жодного

мисливця, аби вистежити й уполювати стрункого оленя, який величавою ходою виступав

на чолі своєї череди.

Розбійники зібралися довкола заповітного дуба на Оленячому пагорбі. Всеньку ніч

вони покріплювали свої сили після вчорашньої облоги: одні — вином, інші — сном,

а дехто слухав чи й сам оповідав байки про подробиці бою або ж підраховував здобич, що

потрапила після перемоги до рук їхнього ватажка.

Здобич ця була чималою. Незважаючи на те, що більшість цінностей згоріла під час

пожежі, безстрашні осадники все-таки награбували безліч срібного посуду, дорогої зброї

і гарного вбрання. Проте ніхто з них не намагався самовільно привласнити собі щось із

трофеїв, усі очікували розподілу добра, зваленого на загальну купу.

Місце збору було біля старого дуба. Але це було не те дерево, до якого Локслі привів

уперше Гурта й Вамбу. Цей дуб стояв посередині лісової улоговини, на відстані півмилі

від зруйнованого замку Торкілстон. Локслі посів своє місце — трон із дерну,

споруджений під сплетеними гілками величезного дерева, а його лісові піддані

стовпилися довкола. Він указав Чорному Лицареві на місце праворуч од себе, а ліворуч

посадив Седрика.

— Пробачите мене за мою сміливість, шляхетні гості, — сказав він, — але в цих хащах

я повелитель: це моє царство, і мої відважні васали зле б подумали про мою могутність,

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 311

якби я в межах своїх володінь поступився владою комусь іншому. Але де ж наш капелан?

Куди подівся чернець? Християнам пристойно розпочати діловий день із ранкової

молитви.

Виявилося, що ніхто не бачив паламаря з Копменгерста.

— Боронь Боже! — вигукнув ватажок розбійників.— Сподіваюся, що наш веселий

чернець запізнився через те, що трішки пересидів, балакаючи з фляжкою вина. Хто його

бачив після взяття замку?

— Я, — озвався Мірошник.— Я бачив, як він вовтузився біля дверей однієї з пивниць

і присягався всіма святими, що скуштує, які у барона Фрон де Бефа гасконські вина.

— Ну, — мовив Локслі, — нехай же святі, скільки їх є, оберігають його від спокуси там

напитися. Коли б він не загинув під руїнами замку! Мірошнику, візьми з собою загін

людей і йди туди, дети його бачив востаннє. Полийте водою з рову розпечене каміння.

— Я готовий розібрати всі завали по камінцю, аби врятувати веселого ченця.

Незважаючи на те, що кожному хотілося бути присутнім при розподілі здобичі,

бажаючих виконати доручення ватажка знайшлося дуже багато. Це свідчило про те,

наскільки всі були прихильні до свого духовного отця.

— А ми тим часом візьмемося до справи, — сказав Локслі.— Щойно пройде чутка про

нашу сміливу справу, загони де Брасі,

Мальвуазена та інших союзників барона Фрон де Бєфа вирушать на наші розшуки,

і нам ліпше чимшвидше забиратися з тутешніх місць. Шляхетний Седрику, — вів далі він,

звертаючись до Сакса, — здобич розділено, як бачиш, на дві купи: вибирай, що тобі

сподобається, для себе і для своїх слуг, учасників нашого спільного бою.

— Добрий йомене, — сказав Седрик, — серце моє сумує. Немає шляхетного Ательстана

Конінгсбурзького, останнього нащадка блаженного Едуарда Сповідальника. І з ним

загинули такі сподівання, яким тепер ніколи не судилося здійснитися. Його кров погасила

таку іскру, яку більше не роздмухати людським диханням. Мої слуги, за винятком

небагатьох, які є тепер зі мною, лише чекають на моє повернення, щоб перевезти його

шляхетні останки до місця погребіння. Леді Рове-на зажадала повернутися до Ротервуда,

і я маю супроводжувати її під охороною потужного загону озброєних слуг. Отже мені слід

було б уже давно вирушати з цих місць. Але я чекав не здобичі — ні, присягаюся Богом

і святим Вітольдом, що ані я, ані хтось інший із моїх людей не торкнеться її! Я чекав лише

можливості подякувати тобі та твоїм хоробрим товаришам за те, що врятували наше

життя і честь.

— Як так, — сказав Локслі, — ми зробили щонайбільше половину справи. Якщо тобі

самому нічого не потрібно, то візьми хоч щось для своїх сусідів і прибічників.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 312

— Я достатньо багатий, щоб нагородити їх зі своєї скарбниці, — відповів Седрик.

— А решта, — сказав Вамба, — були настільки мудрі, що самі себе нагородили. Не

з порожніми руками пішли. Адже не всі ходять у ковпаках блазнів.

— І добре зробили, — сказав Локслі.— Наші статути обов’язкові лише для нас.

— А ти, мій бідолахо, — мовив Седрик, обернувшись і обійнявши свого блазня, — як

мені нагородити тебе, що не побоявся наразити своє тіло на смерть заради мого

порятунку? Усі мене покинули, один сердешний блазень залишився мені вірним.

Коли суворий тан вимовляв ці слова, в очах у нього стояли сльози — такого вияву

почуттів не могла викликати навіть смерть Ательстана; у беззавітній відданості блазня

було щось таке, що схвилювало Седрика набагато глибше, ніж сум за вбитим.

— Що ж це таке? — вигукнув блазень, вириваючись з обіймів свого господаря.— Ти

платиш за мої послуги солоною водою? Відтак і блазневі доведеться плакати за компанію.

А як же він жартуватиме?

Слухай-но, дядечку, якщо справді хочеш нагородити мене, вибач, будь ласка, мого

приятеля Гурта за те, що він украв один тиждень служби у тебе і віддав його твоєму

синові.

— Вибачити! — вигукнув Седрик.— Не лише вибачаю, але й нагороджу його. Гурте,

ставай навколішки!

Свинар миттю скорився.

— Ти більше не раб і не невільник, — виголосив Седрик, торкнувшись його жезлом, —

відтепер ти вільна людина і вільний проживати в містах і поза містами, в лісах і в чистому

полі. Дарую тобі ділянку землі в моєму Волбругемському володінні, прийми її від мене

і моєї родини на користь твою і твоєї родини відтепер і назавжди, і нехай Бог покарає

кожного, хто чинитиме супротив.

Уже не раб, а вільна людина і землевласник, Гурт схопився на ноги і двічі високо

підстрибнув.

— Коваля б мені, пилку! — вигукнув він.— Геть цей нашийник із вільної людини!

Шляхетний пане мій, від вашого дарунку я став удвічі сильнішим і битимуся за вас удвічі

краще! Вільна душа в моїх грудях! Зовсім іншою людиною став і для себе, і для всіх! Що,

Ікланю, — вів далі він, звертаючись до вірного пса, який, побачивши захоплення свого

господаря, почав скакати біля нього, — чи впізнаєш ти свого господаря?

— Аякже, — мовив Вамба, — ми з Ікланем досі впізнаємо тебе, Гурте, дарма що самі не

позбулися нашийників; аби ти нас не забував тепер, та й сам не дуже забувався.

— Швидше я самого себе забуду, ніж тебе, мій друже і товаришу, — сказав Гурт, —

а якби свобода тобі пасувала, Вамбо, господар, напевно, дав би волю й тобі.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 313

— Ні, братику Гурте, — відповів Вамба, — не подумай, що я тобі заздрю: раб сидить

собі біля теплої печі, а вільна людина б’ється. Сам знаєш, що казав святий Олдгелм із

Мамзбері1: дурневі за обідом краще, ніж розумному в бійці.

Почувся стукіт копит, і з’явилася леді Ровена в супроводі декількох вершників

і великого загону піших слуг. Вони весело потрушували своїми списами та стукали

алебардами, радіючи її звільненню. Сама вона, в багатому вбранні, верхи на гнідому коні,

знову набула своєї колишньої величавої постави. Лише надзвичайна її блідість нагадувала

про страждання, яких вона зазнала. Її чарівне обличчя було сумним, але в очах світилося

сподівання на майбутнє і вдячність за визволення від лиха. Вона знала, що Айвенго

живий, і знала, що Ательстан помер. Перше наповнювало її серце щирим захватом, і вона

відчувала мимовільне (і досить простиме) полегшення від усвідомлення, що тепер

скінчилися її непорозуміння з Седриком з того питання, в якому її бажання розходилися

з замислами її опікуна.

Коли Ровена наблизилася до місця, де сидів Локслі, хоробрий йомен і всі його

сподвижники підвелися й пішли їй назустріч. Зашарівшись, вона привітала їх помахом

руки і, схилившись так низько, що її чудове волосся, яке розсипалося по плечах, на

хвилину торкнулося гриви коня, кількома гідними словами висловила самому Локслі

і його товаришам свою вдячність за все, чим вона була їм зобов’язана.

— Благослови вас Боже! — сказала вона на закінчення.— Благаю Бога і його пречисту

Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що ви з небезпекою для свого життя

вступилися за пригноблюваних. Хто з вас буде голодний, пам’ятайте, що у Ровени є чим

нагодувати вас, для спраглих у неї достатньо вина і пива. А якби нормани витіснили вас із

тутешніх місць, знайте, що у Ровени є свої лісові угіддя, де її рятівники можуть бродити

скільки їм завгодно, і жоден лісник не посміє запитати, чия стріла вразила оленя.

— Дякую, шляхетна леді, — відповів Локслі, — дякую за себе і за товаришів. Але ваш

порятунок власне і є для нас нагородою. Поневіряючись по зелених лісах, ми беремо на

себе чимало гріхів, тож нехай визволення леді Ровени зарахується нам у спокутування

гріхів.

Ровена ще раз низько вклонилася і повернула коня, але не від’їхала, очікуючи, поки

Седрик прощався з Локслі та його сподвижниками. Враз, зовсім несподівано, вона

опинилася віч-на-віч із полоненим де Брасі. Він замислено стояв піддеревом, схрестивши

руки на грудях, і Ровена сподівалася, що він її не помітить. Коли він підвів голову

і вгледів її, його обличчя зашарілося від сорому. З хвилину він стояв у нерішучості, потім

зробив крок уперед, взяв її коня за вуздечку і став на коліно:

1 Святий Алдгелм (639–709) — англійський священик і вчений, абат Мамзберійський з 675 року.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 314

— Чи вдостоїть леді Ровена хоч одним поглядом полоненого лицаря, зганьбленого

воїна?

— Сер лицар, — відповіла Ровена, — в таких діях як ваші справжня ганьба не в поразці,

а в успіху.

— Перемога має пом’якшувати серця, — вів далі лицар.— Аби мені знати, що леді

Ровена вибачить образу, завдану їй під впливом нещасливої пристрасті, вона незабаром

зможе побачити, що де Брасі вміє шляхетно служити їй.

— Прощаю вас, сер лицар, — сказала Ровена, — прощаю як християнка. Але я ніколи не

пробачу вам те лихо, до якого спричинило ваше безумство, — докинула Ровена.

— Відпусти вуздечку, не тримай коня цієї пані! — мовив Седрик, підходячи.—

Присягаюся ясним сонцем, якби ти не був бранцем, я прикував би тебе до землі моїм

дротиком. Але будь певний, Морісе де Брасі, ти ще складеш мені звіт за свою участь у цій

мерзотній справі.

— Полоненому погрожувати легко, — сказав де Брасі.— Втім, якої ввічливості можна

очікувати від сакса!

Він відступив на два кроки і дав дорогу леді Ровені. Перед від’їздом Седрик гаряче

дякував Чорному Лицареві і запрошував його з собою в Ротервуд.

— Я знаю, — казав він, — що у вас, мандрівних лицарів, усе щастя — на вістрі списа.

Вас не спокушає ані багатство, ані землі. Але успіх у війні мінливий, часом захочеться

затишного прихистку й тому, хто все життя воював і мандрував. Ти собі заробив такий

прихисток у Ротервуді, шляхетний лицарю. Седрик такий багатий, що легко може

поправити твій статок, і все, що має, він із радістю пропонує тобі. Тому приїжджай до

Ротервуда і будь там не гостем, а сином або братом.

— Я й так розбагатів від знайомства з Седриком, — відповів лицар.— Він навчив мене

цінувати саксонську доброчесність. Я приїду в Ротервуд, чесний Саксе, незабаром приїду,

але наразі невідкладні й важливі справи не дозволяють мені скористатися твоїм

запрошенням. А може статися, що, приїхавши, я зажадаю такої нагороди, яка стане

випробуванням навіть для твоєї щедрості.

— Заздалегідь на все згоден, — сказав Седрик, із готовністю плеснувши долонею по

простягнутій йому руці в залізній рукавичці.— Бери що хочеш, хоч і половину всього, що

я маю.

— Ну, гляди, не марнуй своїх обіцянок із такою легкістю, — сказав Лицар Пут

і Кайданів Лазурових.— Утім, я все ж таки сподіваюся отримати бажану винагороду.

А поки що прощавай!

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 315

— Я мушу попередити тебе, — додав Сакс, — що поки триватиме похорон благородного

Ательстана, я залишатимусь у його замку, в Конінгсбурзі. Зали замку будуть весь час

відчинені для кожного, хто побажає взяти участь в тризні. Я кажу від імені шляхетної

Едити, матері покійного Ательстана: двері цього замку завжди будуть відчинені для того,

хто так хоробро, хоча й безуспішно, потрудився заради порятунку Ательстана від

норманських кайданів і від норманського меча.

— Так, так, — сказав Вамба, зайнявши своє звичне місце біля господаря, — там буде

превелике годування. Шкода, що благородному Ательстану не можна попоїсти на своєму

власному похороні. Але, — додав блазень із серйозною пикою, звівши очі до неба, — він,

імовірно, тепер вечеряє в раю і, без сумніву, з апетитом.

— Не базікай та їдь уперед! — мовив Седрик. Спогади про послугу, нещодавно надану

Вамбою, пом’якшили його гнів, викликаний недоречним жартом дурня.

Ровена граційно помахала рукою, посилаючи прощальне вітання Чорному Лицареві.

Сакс побажав йому успіху, і вони рушили широкою лісовою дорогою.

Тільки-но вони від’їхали, як із гущавини з’явилася інша процесія та, обігнувши узлісся,

попрямувала слідом за Седриком, Ровеною та їхнім почтом. То були ченці сусіднього

монастиря, зваблені звісткою, що Седрик обіцяє багаті пожертвування на «помин душі».

Вони супроводжували ноші з тілом Ательстана і співали псалми, поки васали покійного

сумно і поволі несли його на плечах до замку Конінгсбург. Там його мали поховати

у гробівці роду Генгіста, зачинателя довгого родоводу Ательстана. Чутка про його

кончину привернула сюди багато його васалів, і вони в печалі прямували за ношами.

Розбійники знову підвелися, виявляючи повагу до смерті, як перед тим до краси. Тихий

спів і розмірений хід ченців нагадували їм про тих ратних товаришів, які полягли

напередодні, під час битви. Але такі спогади недовго тримаються в головах людей, чиє

життя минає у небезпеці і сміливих нападах: іще не встиг затихнути останній відгомін

похоронного співу, як розбійники знову взялися до розподілу здобичі.

— Доблесний лицарю, — сказав Локслі Чорному Лицареві, — без вашої мужності та

могутньої руки ми неминуче зазнали б поразки, атому чи не буде ваша ласка вибрати

з цієї купи добра те, що вам сподобається, на згадку про заповітний дуб?

— Приймаю вашу пропозицію так само щиро, як ви її зробили, — відповів лицар, —

і прошу вас надати в моє розпорядження сера Моріса де Брасі.

— Він і так ваш, — сказав Локслі, — і це для нього велике щастя. В іншому разі висіти б

йому на найвищій гілляці цього дерева, а довкола ми б повісили його вольних

дружинників, яких пощастило б упіймати. Але він ваш полонений, і тому я не чіпав би

його, навіть якби він перед цим убив мого батька.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 316

— Де Брасі, — мовив Чорний Лицар, — ти вільний! Іди! Той, хто взяв тебе в полон,

гребує мститися за минуле. Але надалі будь обережний: стережися, щоб не спіткала тебе

гірша доля. Повторюю тобі, Морісе де Брасі, стережися!

Де Брасі мовчки низько вклонився, а коли обернувся, щоб іти, всі йомени вибухнули

прокльонами й кепкуваннями. Гордий лицар зупинився, обернувся до них обличчям,

схрестив руки, випростався на повний зріст і вигукнув:

— Мовчати, собаки! Тепер загавкали, а коли цькували оленя, то не наважувалися

підійти! Де Брасі зневажає ваш осуд і не шукає вашої похвали. Забирайтеся назад у свої

лігва і хащі, підлі грабіжники. Мовчати, коли шляхетні лицарі балакають поблизу ваших

лисячих нір!

Якби ватажок йоменів мерщій не втрутився, ця недоречна витівка могла б накликати на

Моріса де Брасі цілу хмару стріл. Тим часом де Брасі схопив за вуздечку одного

з осідланих коней, виведених зі стаєнь барона Фрон де Бефа, які складали чи не

найціннішу частину награбованої здобичі, миттю скочив на нього і помчав до лісу.

Коли сум’яття, викликане цією подією, трохи вляглося, ватажок розбійників зняв зі

своєї шиї багатий ріг і перев’язь, які нещодавно дісталися йому на змаганні стрільців

поблизу Ашбі.

— Шляхетний лицарю, — сказав він до Чорного Лицаря, — якщо не погребуєте

прийняти в дарунок мисливський ріг, що побував у вжитку в англійського йомена, прошу

вас носити його на згадку про доблесні ваші подвиги. А якщо є у вас на думці якась затія

і якщо, як нерідко трапляється з хоробрими лицарями, знадобиться вам дружня допомога

в лісах між Трентом і Тисом, ви лише засурміть у цей ріг ось так: «У-хо-хо-о!» — і цілком

можливо, що до вас негайно з’явиться підмога.

Тут він кілька разів поспіль просурмив сигнал, поки лицар не запам’ятав його.

— Дуже дякую за подарунок, відважний йомене! — мовив лицар.— Кращих

помічників, ніж ти і твої товариші, я й не шукатиму, як би скрутно мені не було.

Він узяв ріг і, в свою чергу, засурмив запропонований сигнал так, що по всьому лісу

пішов відгомін.

— Славно ти сурмиш, дуже чисто у тебе виходить, — сказав йомен.— Провалитися

мені на цьому місці, коли ти не такий точно гарний мисливець, як гарний воїн.

Закладаюся__________, що ти за своє життя постріляв достатньо дичини. Друзі, гарненько

запам’ятайте цей заклик: він буде сигналом Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Усякого,

хто його почує і не поквапиться на допомогу, я накажу гнати з нашого загону тятивою від

його власного лука.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 317

— Слава нашому очільнику! — загукали йомени.— Слава Чорному Лицарю Пут

і Кайданів Лазурових! Нехай швидше нас покличе, ми доведемо, що раді служити йому!

Нарешті Локслі взявся до розподілу здобичі і виконав це з похвальною

неупередженістю. Десяту частину всього добра відрахували на церкву і на богоугодні

справи; ще одну частину відокремили в своєрідну громадську скарбницю; іншу

частину — на користь удів і сиріт убитих, а також на панахиди за упокій душ тих, хто не

залишив після себе сім’ї. Решту поділили між усіма членами загону згідно з їхнім

становищем і заслугами. У всіх сумнівних випадках начальник знаходив вдале рішення,

і йому підкорялися беззаперечно. Чорний Лицар чимало дивувався з того, як ці люди, які

стояли поза законом, зуміли встановити в своєму середовищі такий справедливий

і суворий порядок, і все, що він бачив, підтверджувало його високу думку про

неупередженість і справедливість їхнього ватажка.

Кожен узяв свою частку здобичі; скарбник із чотирма кремезними йоменами перетягав

усе призначене в загальну казну в якесь потаємне місце; але все добро, відраховане на

церкву, залишалося незайманим.

— Волів би я знати, — сказав Локслі, — що сталося з нашим веселим капеланом. Раніше

ніколи не траплялося, щоб він був відсутній, коли треба було благословити трапезу або

ділити здобич. Це його справа — розпорядитися десятиною нашої здобичі; мабуть, цей

обов’язок зарахується йому в спокутування деяких порушень чернечого статуту. Боюся,

не бачити нам більше нашого веселуна.

— Я щиро шкодував би про це, — мовив Чорний Лицар, — я його боржник за

гостинність і за веселу ніч, проведену в його келії. Ходімо назад, до розвалин замку; може,

там щось дізнаємося про нього.

Щойно він вимовив ці слова, як гучні вигуки йоменів сповістили про наближення того,

за кого вони турбувалися. Богатирський голос ченця було чути ще здалеку.

— Розступіться, діти мої! — кричав він.— Ширшу дорогу вашому духовному отцеві

і його бранцю! Ну ж бо, ще раз! Вітайтеся гучніше! Я повернувся, мій шляхетний ватажку,

як орел зі здобиччю в кігтях.

І, прокладаючи шлях крізь натовп під загальний регіт, він урочисто наблизився до дуба.

В одній руці він тримав важкий бердиш, а в іншій — вуздечку, кінець якої був обмотаний

навколо шиї нещасного Ісака. Бідний єврей, настраханий та зігнутий горем, насилу

плентався за звитяжним ченцем.

— Де ж Аллен-менестрель, щоб оспівати мої подвиги в баладі або хоч баєчку скласти?

їй-богу, цей блазень горохів завжди плутається під ногами, коли йому нічого робити, а ось

коли він потрібен, щоб прославити доблесть, його і близько немає!

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 318

— Чернече, — сказав ватажок, — ти, здається, з раннього ранку промочив собі горло?

Скажи на милість, кого це ти підчепив?

— Власним мечем і списом добув собі полоненого, шляхетний очільнику, — відповів

паламар із Копменгерста, — або, краще сказати, луком і алебардою. А головне, я його

визволив із гіршого полону. Кажи, юдею, чи не я тебе вирвав із лаписьок сатани? Хіба не

я навчив тебе справжній вірі в Святого Отця і Діву Марію? Чи не я всю ніч безперервно

пив за твоє здоров’я і викладав тобі таїнства нашої віри?

— Заради Бога милосердного, — вигукнув бідний єврей, — відв’яжіть мене від цього

божевільного, тобто, я хотів сказати, від цієї святої людини!

— Як так, юдею? — сказав самітник, набуваючи грізного вигляду.— Ти знову

відступаєшся від віри? Гляди в мене, якщо надумаєш знову чинити беззаконня! Хоч ти

й не дуже тлустий, усе-таки тебе можна підсмажити. Слухай гарненько, Ісаку, і повторюй

за мною: «Ave Maria…»

— Ні, очманілий чернече, блюзнувати не дозволяється, — мовив Локслі.— Розкажи

краще, де і як ти знайшов свого полоненого?

— Присягаюся святим Дунстаном, — сказав самітник, — знайшов я його в такому місці,

де думав знайти дещо краще. Спустився я в пивниці поглянути, чи не можна врятувати

яке-небудь добро. Прихопив барильце іспанського вина і пішов скликати на поміч

побільше народу. Але де ж розшукаєш цих ледарів? Відомо, їх ніколи не можна знайти,

якщо потрібно зробити добру справу. Раптом бачу міцні двері. Ага, подумав я, ось,

значить, де найдобірніші вина — вони в окремому сховку. Увійшов до сховку, а там

нічого немає. Лише іржаві ланцюги валяються та ще оцей собака юдей, який здався мені

в полон на милість переможця. Я ледве встиг перехилити скляночку вина для покріплення

сил після метушні з нечестивцем і збирався разом із полоненим вилізти з пивниці, як

раптом пролунав страшний гуркіт, ніби грім ударив. Це обвалилася одна з крайніх веж —

біс би хопив того, хто її так погано збудував! — і уламками завалило вихід із пивниці. Тут

почали валитися башти одна за одною, і я подумав — не жити мені більше на світі… Та

в моєму сані непристойно вирушати на той світ у товаристві юдея, тож я й замахнувся

алебардою, щоб розкроїти йому череп, та шкода стало його сивини. Тоді відклав я бойову

зброю, узявся за духовне і почав навертати юдея на християнську віру. І справді,

з благословення святого Дунстана, зерно потрапило на добрий грунт. Всю ніч безперервно

я пояснював йому значення таїнств і зовсім знесилів. Ось Гілберт і Віббальд — свідки.

Вони підтвердять, у якому вигляді мене захопили, я зовсім знесилів.

— Аякже, — сказав Гілберт, — ми й справді свідки. Коли ми розгребли мотлох і за

допомоги святого Дунстана відшукали вхід у пивницю, барильце з вином було

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 319

наполовину __________порожнє, юдей напівмертвий, а чернець майже зовсім знесилений, як він

і каже.

— От і брешеш, негіднику! — заперечив скривджений чернець.— Ти сам зі своїми

товаришами і випив всеньке барильце і сказав, що це лише ранкова порція. А я — та нехай

мене таврують як єретика, коли не беріг цього вина для нашого очільника! Але це не біда.

Головне, що я навернув юдея, і він розуміє все, що я йому казав, майже так само добре, як

я сам, коли не краще.

— Слухай-но, юдею, — мовив Локслі, — це правда? Чи справді ти відмовився від своєї

віри?

— Змилуйтеся, милосердний пане! — сказав єврей.— Я ні слівця не розчув зі всього,

що поважний прелат казав мені протягом цієї жахливої ночі! На жаль, я так мучився

і страхом, і печаллю, і горем, що якби навіть сам святий праотець Авраам прийшов

повчати мене, я й тоді залишався б глухим до його голосу.

— Брешеш, юдею, адже сам знаєш, що брешеш! — мовив чернець.— Я тобі нагадаю

лише одне слівце зі всієї нашої розмови: пам’ятаєш, як ти обіцяв оддати весь свій статок

нашому святому ордену?

— Присягаюся Богом, милостиві пани, — вигукнув Ісак, стривожений іще більше, —

ніколи мої вуста не вимовляли такої обітниці! Я бідний, убогий старий, боюся, що тепер

навіть і бездітний! Згляньтеся на мене, відпустіть мене!

— Ні, — підхопив самітник, — якщо ти відмовляєшся від обіцянки, даної на користь

святої церкви, ти підлягаєш суворому покаранню.

Сказавши це, він підняв алебарду і збирався руків’ям гарненько стусонути нещасного

єврея, але Чорний Лицар вступився за старого і цим обернув гнів святого отця на власну

особу.

— Присягаюся святим Томою з Кенту, — закричав причетник, — я тебе навчу пхатися

не в свою справу, сер Ледар, дарма що ти сховався в залізний ящик!

— Годі, — сказав лицар, — навіщо ж на мене гніватися? Адже ти знаєш, що

я присягнувся бути тобі другом і товаришем.

— Нічого такого я не знаю, — відповів чернець, — а хочу з тобою битися, бо ти

пустомеля й нахаба.

— Як то так, — заперечив лицар, якому, мабуть, подобалося піддражнювати свого

нещодавнього господаря, — невже ти забув, що заради мене (я не хочу пригадувати

спокуси в образі винної фляжки й пирога) ти добровільно порушив свою обітницю

помірності й посту?

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 320

— А знаєш, друже, — мовив самітник, стискаючи свій здоровенний кулак, — я ж бо

можу нагородити тебе ляпасом!

— Таких нагород я не приймаю, — сказав лицар.— Можу, щоправда, позичити в тебе

кулак. Тільки відплачу я тобі з такими відсотками, яких і бранець твій ніколи не бачив.

— А ось побачимо, — сказав чернець.

— Стій! — закричав Локслі.— Що це ти затіяв, очманілий чернече? Сваритися під

нашим заповітним деревом?

— Це не сварка, — заспокоїв його лицар, — а просто дружній обмін люб’язностями. Ну,

чернече, вдар мене як умієш. Я встою на місці. Потім поглянемо, чи встоїш ти.

— Тобі добре говорити, маючи на голові цей залізний горщик, — сказав чернець, — але

все одно я тебе звалю з ніг, нехай ти хоч сам Голіаф у мідному шоломі.

Самітник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили заїхав лицарю кулаком

у вухо. Такий удар міг би звалити здоровезного бика, але супротивник його залишився

нерухомим, мов круча. Гучний крик схвалення вихопився з вуст йоменів, які стояли

довкола, бо кулак причетника більшість знала з власного досвіду.

— Бачиш, чернече, — мовив лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, — хоча на голові

у мене й було прикриття, але на руці нічого не буде. Тримайся!

— Genam meam dedi vapulatori — тобто підставляю щоку мою для удару, — сказав

чернець, — і я наперед кажу тобі: коли ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі викуп з юдея

цілком.

Так нахвалявся чернець, надаючи своїй поставі гордовитості. Але від долі не втечеш.

Від могутнього удару лицаря чернець стрімголов полетів на землю, на превеликий подив

усіх глядачів. Проте він підвівся і не виявив ані гніву, ані смутку.

— Знаєш, братику, — сказав він лицареві, — при такій силі треба бути обережнішим. Як

я тепер обідню правитиму, коли ти мені щелепу скрутив? Адже й на сопілці не зіграєш, не

маючи нижніх зубів. Проте ось тобі моя рука, як дружня запорука того, що більше

ляпасами з тобою я не обмінюватимуся, це мені не вигідно. Отже, поклали край всякій

недоброзичливості. Давай візьмемо з юдея викуп, тому що як горбатого лише могила

виправить, так і єврей завжди залишиться юдеєм.

— Чернець уже не такий упевнений в наверненні юдея відтоді, як дістав у вухо, —

муркнув Мірошник.

— Відчепися, неробо! Що ти там базікаєш щодо навернення? Що ж це таке, ніхто мене

не поважає! Всі стали господарями, а слуг немає! Кажу тобі, хлопче: я був трішки

нетвердий на ногах, коли добрий лицар мене вдарив, а в іншому разі я неодмінно встояв

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 321

би. Та якщо ти бажаєш докладніше поговорити з цього приводу, то нумо я тобі доведу, що

вмію гідно відповісти.

— Годі вам, досить! — сказав Локслі.— А ти, юдею, поміркуй про свій викуп. Ти

розумієш, що ми добрі християни і не можемо допустити, щоб ти залишався серед нас.

Ось ти й розваж на дозвіллі, який викуп можеш запропонувати, а я поки візьмуся за допит

другого полоненого.

— А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? — запитав Чорний Лицар.

— Жодного такого, який міг би дати за себе викуп, — відповів Локслі.— Було декілька

боязких негідників, та ми їх відпустили на волю — нехай шукають інших господарів. Для

помсти і заради вигоди й так було достатньо зроблено, а ця купка наброду не вартувала

й мідної монети. Той полонений, про якого я згадав, цінніша здобич: цей дженджик-

чернець, напевно, їхав у гості до своєї любаски, коли судити з його франтівського

вбрання. Та ось і поважний прелат іде, жвавий як сорока.

Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном начальника нашого

старого знайомого — пріора Еймера з абатства Жорво.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.