Методичні особливості вивчення теми «Зміст освіти».

Важливе місце у структурі дидактики посідає питання про зміст освіти. Зміст освіти має історичний характер, оскільки він визначається цілями й завданнями освіти на певному етапі розвитку суспільства і відповідно змінюється під впливом вимог життя, виробництва й рівня розвитку наукових знань.

Викладач має зазначити на тому, що в останнє десятиріччя у світлі ідей гуманізації освіти все більше утверджується особистісно-орієнтований підхід до змісту освіти, що знайшов своє відображення у працях І.Я. Лернера, М.Н. Скаткина. Вони зазначають, що єдиним джерелом змісту освіти є культура у найширшому її розумінні. Саме вона і має стати об'єктом аналізу для визначення її складу. Так, І.Я. Лернер і М.Н. Скаткін під змістом освіти розуміють педагогічно адаптовану систему знань, навичок і вмінь, досвіду творчої діяльності й емоційно-вольового відношення, засвоєння якої повинно забезпечити формування всебічно розвиненої особистості, що підготовлена до відтворення (збереження) і розвитку матеріальної й духовної культури суспільства. Такий підхід сприяє свободі вибору змісту освіти з метою забезпечення загальноосвітніх, духовних, культурних і життєвих потреб особистості, гуманне відношення до особистості, що розвивається; становлення її індивідуальності й можливості самореалізації у культурно-освітньому просторі. Соціальний досвід являє собою сукупність засобів і способів діяльності, створених у процесі суспільно-історичної практики для відтвореня розвитку суспільства, які мають стати надбанням кожної особистості. Розуміння змісту освіти як відображення всіх елементів соціального досвіду – результат тривалого розвитку теорії змісту освіти і дозволяє обгрунтувати чотири основних елементи змісту освіти: 1. Інформація, яка підлягає засвоєнню, тобто перетворенню в знання. Знання – це цілісна система певних фактів, які накопичені людством. 2. Способи діяльності, досвід їх здійснення. Тут виділяється досвід здійснення відомих способів діяльності, втілених в уміннях і навичках учнів, які засвоїли цей досвід. 3. Досвід творчої діяльності, тобто діяльності, в результаті якої створюється об’єктивно нове завдяки специфічним процедурам: самостійного переносу раніше засвоєних знань і вмінь у нову ситуацію; виділення нової проблеми в знайомій ситуації або новій функції об’єкта; виділення альтернативних варіантів вирішення проблем; комбінування раніше відомих способів у новий. 4. Досвід емоційно-ціннісного ставлення, який передбачає визначення знань, умінь, але не зводиться до них, і полягає у формуванні ставлення школярів до світу, наукових знань, моральних норм, ідеалів, діяльності.

Увага студентів привертається до того факту, що у різні часи і за різних умов формування змісту освіти відбувалося по-різному. Доцільно охарактеризувати основні теорії (підходи) до формування змісту освіти, які склалися ще на межі ХVІІІ – на початку ХІХ ст., і які отримали назву матеріальної й формальної теорій формування змісту освіти. Важливого значення набуває засвоєння студентами чинників, що детермінують формування змісту освіти, і які поділяються на об'єктивні й суб'єктивні. До об'єктивних чинників можна віднести потреби суспільства і зміни в розвитку науки й техніки. Необхідно візначити, що ще у ХІХ ст. у більшості країн світу шкільна освіта була обмежена вивченням основ лічби, письма й читання. Однак з розвитком технічних основ виробництва, науки і духовного життя суспільства вимоги до змісту шкільної освіти зростали. Під впливом цього відбулося розширення обсягу й підвищення теоретичного рівня природничо- математичних знань, що вивчаються у школі, більш грунтовно почали вивчатися предмети гуманітарного циклу – мова, література, історія і т.д. У зв'язку з розвитком виробництва рівень вимог до загальнонаукової, технічної й професійної підготовки молоді поступово зростав, і в наш час майже в усіх країнах світу не зупиняється пошук шляхів удосконалення змісту шкільної освіти, його модернізації. Розвиток науки й техніки, який супроводжується розробкою нових теоретичних ідей і докорінними технологічними вдосконаленнями, також вимагає змін у змісті шкільної освіти. До суб'єктивних чинників слід віднести політику й ідеологію суспільства, а також методологічні позиції вчених. Майбутні вчителі мають чітко усвідомити основні принципи відбору змісту освіти, серед яких провідне значення мають: - принцип відповідності змісту освіти в усіх його елементах і на всіх рівнях конструювання соціально-економічним потребам, сучасному стану наукових знань, рівню розвитку виробництва; - принцип урахування змістової та процесуальної сторін при проектуванні змісту освіти, що передбачає співвіднесення навчального матеріалу, форм, способів і засобів процесу освіти; - принцип структурної єдності змісту освіти на різних рівнях його формування: теоретичне представлення, навчальний предмет, навчальний матеріал, педагогічна діяльність, особистість учня. Цей принцип забезпечує збалансованість усіх компонентів змісту освіти.

Викладачу необхідно особливо відзначити той факт, що зміст освіти має систематично оновлюватися й водночас відповідати державним вимогам щодо якості навчання. При цьому варто звернутися до Закону України “Про освіту” (ст.5), в якому визначено актуальність розробки державних стандартів змісту і рівня навченості дітей. Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освітньо-кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабінетом міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років. Доцільно ознайомити майбутніх учителів із діючим Державним стандартом загальної середньої освіти, який відображає суспільний ідеал і враховує реальні можливості особи і системи освіти в його досягненні.

Державний стандарт загальної середньої освіти – це унормована система показників про освіченість особи, що реалізується комплексом нормативних документів, які визначають суспільно зумовлений зміст загальної середньої освіти та вимоги і гарантії держави щодо її здобуття громадянами. Державний стандарт загальної середньої освіти як комплексний нормативний документ включає: - базовий навчальний план середньої школи; - освітні стандарти галузей знань (навчальних предметів) як змістова конкретизація цілей загальноосвітньої підготовки учня середньої школи в навчальних програмах з предметів; - державні гарантії одержання освіти; - державні вимоги до мінімального рівня засвоєння змісту загальної середньої освіти за ступенями навчання; вони містять критерії, відтворені у вигляді типових завдань, і форми оцінки відповідності рівня освіченості конкретної особи державному стандарту загальної середньої освіти.

Базовий навчальний план – це затверджений Міністерством освіти і науки документ, який визначає склад навчальних предметів, що вивчаються в навчальному закладі, порядок (послідовність) їх вивчення й кількість навчальних годин, що відводяться на вивчення кожного предмету в окремих класах (групах). Внаслідок специфіки роботи в різних навчально-виховних закладах навчальні плани складаються окремо для кожного їх виду.

У сучасних навчальних планах усі предмети поділяють на три групи: предмети обов'язкові (базовий компонент), предмети за вибором учнів (диференційований компонент) і предмети, вивчення яких визначається радою загальноосвітнього закладу (шкільний компонент). На основі навчальних планів складаються навчальні програми.

Навчальна програма – це затверджений Міністерством освіти і науки документ, в якому розкривається зміст освіти з кожного предмета, в кожному класі і визначається система наукових знань, світоглядних і морально-естетичних ідей, а також практичних умінь і навичок, якими необхідно оволодіти учням. Конкретний зміст навчального матеріалу розкривається в підручниках і навчальних посібниках. Це книги, в яких з визначених методичних позицій викладаються основи наукових знань із певного предмету відповідно до програми й вимог дидактики та методики.

26. Особливості засвоєння теми «Методи і засоби навчання»

Методи навчання (від гр. mthodos — спосіб пізнання, шлях дослідження) — це упорядковані способи діяльності вчителя й учнів, спрямовані на ефективне розв'язання навчально-виховних завдань. У методах навчання виокремлюють два види: метод навчання як інструмент діяльності вчителя для виконання навчальної функції — викладання; а також метод навчання як спосіб пізнавальної діяльності учнів з оволодіння знаннями, уміннями та навичками — учіння.

Методи навчання є системними об'єктами, які об'єднують низку взаємопов'язаних дій учителя й учнів, спрямованих на виконання освітньої, розвивальної, виховної і контрольної функцій.

У дидактиці є різні підходи до класифікації методів навчання. Так, поширені класифікації методів за джерелами знань (Д.О. Лордкіпанідзе, Є.Я. Голант, Н.М. Верзілін та ін.): словесні (розповідь, пояснення, лекція, бесіда, інструктаж, робота з книгою, навчальна дискусія, диспут), наочні (спостереження, демонстрування, ілюстрування), практичні (вправа, лабораторна робота, практична робота, дидактична гра); За основними дидактичними завданнями, які необхідно вирішувати на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями, формування умінь і навичок, застосування отриманих знань, умінь і навичок (М.Данилов, Б.Єсипов).

За характером пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі (М.Скаткін, І.Лернер).

Відомий дослідник педагогіки Ю.Бабанський запропонував організаційну класифікацію методів навчання, в основу яких покладено три невід’ємні компоненти будь-якої діяльності – організація, мотивація і контроль, то й методи навчання можна поділити на три групи:

а) методи органіаації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

б) методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності;

в) контролю і самоконтролю навчально-пізнавальної діяльності.

Засоби навчання - допоміжні матеріальні засоби школи (пристрої і предмети), які використовуються вчителем та учнями у навчальному процесі. (книги, зошити, таблиці, лабораторне обладнання, письмове приладдя, натуральні об'єкти, муляжі, картини, технічні засоби навчання та ін.).

Слово вчителя - найістотніший засіб навчання. За допомогою слова вчитель організовує засвоєння знань учнями, формування в них практичних умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, він спонукає учнів до роздумів над ним.

Підручник як важливий засіб навчання слугує учневі для відновлення в пам'яті, повторення та закріплення знань, здобутих на уроці, виконання домашнього завдання, повторення пройденого матеріалу.

Інші засоби навчання виконують різноманітні функції: одні заміняють учителя як джерело знань (кінофільми, магнітофон, навчальні пристрої та ін.); другі - конкретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які повідомляє вчитель (картини, карти, таблиці та інший наочний матеріал); треті - є прямими об'єктами вивчення, дослідження (машини, прилади, хімічні речовини, предмети живої природи); четверті - " посередники" між школярем і природою або виробництвом у тих випадках, коли безпосереднє вивчення останніх неможливе або утруднене (препарати, моделі, колекції, гербарії тощо); п'яті використовують переважно для озброєння учнів уміннями та навичками - навчальними і виробничими (прилади, інструменти та ін.); шості - символічні (знакові) засоби (історичні та географічні карти, графіки, діаграми тощо).

Спеціальні технічні засоби навчання (ТЗН) - необхідний чинник засвоєння знань. До них належать; дидактична техніка (кіно-, діапроектори, телевізори, відео-магнітофони, електрофони), аудіовізуальні засоби; екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції), окремі посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофрагменти та ін.), фонопосібники (грам- і магнітофонні записи), відеозаписи, радіо- і телевізійні передачі.

27. Методика вивчення теми «Форми навчання»

Форма організації навчального процесу - спосіб організації, побудови й проведення навчальних занять, у яких реалізуються зміст навчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання.

Залежно від мети форми організації навчального процесу класифікують на форми навчального процесу (лекції, практичні, семінарські, лабораторні, лабораторно-практичні заняття; самостійна робота студентів; експедиції, екскурсії, навчальні конференції; консультації; індивідуальні заняття; навчальна виробнича (педагогічна) практика; курсові, дипломні, магістерські роботи); форми контролю, оцінювання та обліку знань, умінь і навичок студентів (колоквіуми, заліки, іспити, захист курсових, дипломних і магістерських робіт); форми організації науково-дослідної роботи студентів (науково-дослідні гуртки, проблемні групи, об'єднання, школи, студентські наукові товариства).

Лекція (лат. lectio - читання) - систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки.

Існує декілька видів лекції як форми організації навчання:

1. Тематична лекція. Вона є основним видом лекції у вищій школі; висвітлює конкретну тему навчальної програми з певної дисципліни. Такі лекції поділяють на вступні і підсумкові. Вступна лекція дає загальне уявлення про завдання і зміст курсу, розкриває структуру і логіку розвитку конкретної галузі науки, взаємозв'язки з іншими дисциплінами. Підсумкова лекція завершує лекційний курс, систематизує здобуті знання, підводить підсумки прочитаного.

2. Оглядова лекція. Передбачає систематичний аналіз найважливіших наукових проблем курсу, які пов'язані з практичним досвідом студентів, завданнями професійної діяльності.

3. Консультативна лекція. Вона доповнює і уточнює матеріал оглядової, висвітлює розділи курсу, які викликають труднощі під час самостійного вивчення.

4. Лекційний спецкурс. Виходить за межі навчальної програми, значно розширює і поглиблює наукові знання, полегшує їх творче осмислення, " вводить" студентів у проблематику певної наукової школи.

Практичне заняття - форма навчального заняття, на якому викладач організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни і формує вміння та навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентами відповідних завдань. Семінарське заняття - особлива форма практичних занять, яка полягає в самостійному вивченні студентами окремих питань і тем лекційного курсу з наступним обговоренням та (або) оформленням матеріалу у вигляді повідомлення, реферату, доповіді тощо. Лабораторне (лат. labor-праця) заняття - вид практичних занять у вищій школі, що проводиться за завданням викладача із застосуванням навчальних приладів, Інструментів, матеріалів, установок, вимірювальних приладів, комп'ютерів та інших технічних засобів. Консультації - поради, пояснення викладача студентам з будь-якого питання. Проводять навчальну консультацію у формі співбесіди індивідуально чи з групами у позанавчальний час за певним графіком або у разі потреби - після вивчення розділу програми, у процесі вивчення і особливо під час підготовки до іспитів, написання курсових, дипломних робіт. Педагогічна практика - форма професійного навчання у вищій школі, спрямована на практичне засвоєння майбутніми фахівцями закономірностей І принципів педагогічної діяльності, формування основних професійних умінь і переконань.

Інтерактивне навчання - співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де викладач і студент є рівноправними, рівнозначними суб'єктами навчання.

Дистанційне навчання - навчання за територіальної роз'єднаності викладача і студента, за якого всі чи переважна частина навчальних процедур здійснюються з використанням сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій.

28. Методика вивчення теми «Урок у контексті особистісно зорієнтованого навчання»

Під час вивчення теми «Урок у контексті особистісно зорієнтованого навчання» обов’язково потрібно пригадати, що таке Особистісно орієноване навчання, його мету, а далі розглядати особливості особ-орієнт уроку.

Особистісно орієноване навчання – це таке навчання, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність: об’єктивний досвід кожного спочатку розкивається, а потім узгоджується зі змістом освіти.

Метою особистісного орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної допомоги дитині в ставленні її суб’єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні. Особистіно орієнтований підхід поєднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовка її до життєтворчості.

На уроках даємо дітям диференційовані завдання. Пишемо диференційовані контрольні роботи, це дає можливість учням розуміти предмет, по мірі своїх можливостей.

Особистісно орієнтований урок на відміну від традиційного в першу чергу змінює тип взаємодії «вчитель-учень». Від командного стилю педагог переходить до співпраці, орієнтуючись на аналіз не стільки результатів, скільки процесуальної діяльності учня. Змінюються позиції учня - від старанного виконання до активної творчості, іншим стає його мислення: рефлексивним, тобто націленим на результат. Змінюється і характер створених на уроці відносин. Головне ж у тому, що вчитель повинен не лише давати знання, але і створювати оптимальні умови для розвитку особистості учнів.

Вчителю при підготовці та проведенні особистісно-орієнтованого уроку треба знати характеристику суб'єктного досвіду учнів, це допоможе йому вибрати раціональні прийоми, засоби, методи і форми роботи індивідуально для кожного.

Особливості особ-орієнт уроку:

1. Цілепокладання. Мета - розвиток учня, створення таких умов, щоб на кожному уроці формувалася навчальна діяльність, що перетворює його в суб'єкта, зацікавленого у вченні, власної діяльності. Учні працюють увесь урок. На уроці - постійний діолог: вчитель-учень.
2. Діяльність вчителя: організатор навчальної діяльності, в якій учень, спираючись на спільні напрацювання, веде самостійний пошук. Вчитель пояснює, показує, нагадує, натякає, підводить до проблеми, іноді свідомо помиляється, радить, радиться, запобігає. Центральна фігура - учень! Вчитель же спеціально створює ситуацію успіху, співпереживає, заохочує, вселяє впевненість, систематизує, зацікавлює, формує мотиви навчання: спонукає, надихає і закріплює авторитет учня.
3. Діяльність учня: учень є суб'єктом діяльності вчителя. Діяльність йде не від вчителя, а від самої дитини. Використовуються методи проблемно-пошукового і проектного навчання, розвиваючого характеру.
4. Відносини «вчитель - учень» суб'єктно-суб'єктні. Працюючи з усім класом, учитель фактично організовує роботу кожного, створюючи умови для розвитку особистісних можливостей учня, включаючи формування його рефлексивного мислення та власної думки.

Отже, особистісно орієнтоване навчання полягає втому, що підтримувати та розвивати природні якості учня, його здоров’я індивідуальні здібності, допомагати в становленні його суб’єктивності, соціальності, творчої самореалізації особистості.