II. Максим Максимович

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Розлучившись з Максимом Максимович, я живо проскакав терекскіх і Дар'яльська ущелини, снідав у Казбеці, чай пив в Ларсі, а до вечері поспів в Владикавказ. Врятую вас від опису гір, від вигуків, які нічого не виражають, від картин, які нічого не зображують, особливо для тих, які там не були, і від статистичних зауважень, які рішуче ніхто читати не стане.

Я зупинився в готелі, де зупиняються всі проїжджі і де тим часом нікому веліти засмажити фазана і зварити щей, бо три інваліди, яким вона доручена, так дурні або такі п'яні, що від них ніякого толку не можна добитися.

Мені оголосили, що я повинен прожити тут ще три дні, бо «оказія» з Екатерінограда ще не прийшла і, отже, відправлятися назад не може. Що за оказія!.. Але поганий каламбур не втіха для російської людини, і я, для розваги надумав записувати розповідь Максима Максимович про Беле, що не уявляючи, що він буде першою ланкою довгого ланцюга повістей; бачите, як іноді маловажний випадок має жорстокі наслідки!.. А ви, можливо, не знаєте, що таке «оказія»? Це прикриття, півроти піхоти і гармати, з якими ходять обози через Кабарду з Владикавказа в Екатеріноград.

Перший день я провів дуже нудно; на інший рано вранці в'їжджає на двір візок... А! Максим Максимович!.. Ми зустрілися як старі приятелі. Я запропонував йому свою кімнату. Він не церемонився, навіть вдарив мене по плечу і скривив рот на манер посмішки. Такий дивак!..

Максим Максимович мав глибокі відомості в куховарських мистецтві: він дивовижно добре засмажив фазана, вдало полив його огірковим розсолом, і я повинен зізнатися, що без нього довелося б залишитися на сухоядении. Пляшка кахетинського допомогла нам забути про скромний числі страв, яких було всього одне, і, закуривши трубки, ми сіли: я біля вікна, він у затопленої печі, бо день був сирий і холодний. Ми мовчали. Про ніж було нам говорити?.. Він вже розповів мені про себе все, що було цікавого, а мені було нічого розповідати. Я дивився у вікно. Безліч низеньких будиночків, розкиданих по берегу Тереку, який розбігається все ширше і ширше, миготіли через дерев, а далі синіли зубчасті стіною гори, через них визирав Казбек у своїй білій кардинальської шапці. Я з ними подумки прощався: мені стало їх шкода...

Так сиділи ми довго. Сонце ховалося за холодні вершини, і білуватий туман починав розходитися в долинах, коли на вулиці пролунав дзвін дорожнього дзвіночка і крик візників. Кілька возів з брудними вірменами в'їхало на двір готелю і за ними порожня дорожня коляска; її легкий хід, зручний пристрій і франтівською вид мали якийсь закордонний відбиток. За нею йшла людина з великими вусами, в венгерці, досить добре одягнений для лакея; в його званні не можна було помилитися, бачачи хвацько замашки, з якою він витрушував золу з трубки і гримав на візника. Він був явно балувана слуга ледачого пана - щось на зразок російського Фігаро.

- Скажи, люб'язний, - закричав я йому у вікно, - що це - оказія прийшла, чи що?

Він подивився досить зухвало, поправив краватку і відвернувся; йшов біля нього вірменин, посміхаючись, відповідав за нього, що точно прийшла оказія і завтра вранці відправиться назад.

- Слава Богу! - Сказав Максим Максимович, який підійшов до вікна в цей час. - Яка чудова коляска! - Додав він, - вірно якийсь чиновник їде на слідство в Тифліс. Видно, не знає наших гірок! Ні, жартуєш, люб'язний: вони не свій брат, растрясут хоч англійську!

Ми вийшли в коридор. В кінці коридору була відчинена двері в бічну кімнату. Лакей з візником перетягували в неї валізи.

- Послухай, братику, - запитав у нього штабс-капітан, - чия ця чудесна коляска?.. А?.. Прекрасна коляска!.. - Лакей, не обертаючись, бурмотів щось про себе, розв'язуючи валізу. Максим Максимович розсердився; він торкнув неучтівца по плечу і сказав: - Я тобі кажу, люб'язний...

- Що ти? що ти? Печорін?.. Ах, Боже мій!.. Да не служив він на Кавказі?.. - Вигукнув Максим Максимович, смикнувши мене за рукав. У нього в очах виблискувала радість.

- Ну так!.. Так!.. Григорій Олександрович?.. Так адже його звуть?.. Ми з твоїм паном були приятелі, - додав він, вдаривши дружньо по плечу лакея, так що змусив його похитнутися...

- Дозвольте, пане, ви мені заважаєте, - сказав той, насупившись.

- Якою ти, братику!.. Та чи знаєш? ми з твоїм паном були друзі нерозлучні, жили разом... Та де ж він сам залишився?..

Слуга оголосив, що Печорін залишився вечеряти й ночувати у полковника Н...

- Та не зайде він увечері сюди? - Сказав Максим Максимович, - чи ти, любий, не підеш до нього за чим-небудь?.. Колі підеш, так скажи, що тут Максим Максимович; так і скажи... вже він знає... Я тобі дам восьмігрівенний на горілку...

Лакей зробив зневажливу міну, чуючи таке скромне обіцянку, проте запевнив Максима Максимович, що він виконає його доручення.

- Адже зараз прибіжить!.. - Сказав мені Максим Максимович з переможним виглядом, - піду за ворота його чекати... Ех! шкода, що я не знайомий з Н...

Максим Максимович сів за воротами на лавку, а я пішов у свою кімнату. Зізнатися, я також з деяким нетерпінням чекав появи цього Печоріна; за оповіданням штабс-капітана, я склав собі про нього не дуже вигідне поняття, проте деякі риси в його характері здалися мені чудовими. Через годину інвалід приніс киплячий самовар і чайник.

- Максим Максимович, чи не хочете чаю? - Закричав я йому у вікно.

- Гей, випийте! Дивіться, адже вже пізно, холодно.

- Ну, як завгодно! - Я став пити чай один; хвилин через десять входить мій старий:

- Але ж ви маєте рацію: все краще випити чайку, - та я все чекав... Вже людина його давно до нього пішов, та, видно, що-небудь затримало.

Він нашвидку вихлебнул чашку, відмовився від другої у пішов знову за ворота в якомусь неспокої: явно було, що старого засмучувало нехтування Печоріна, і тим більше, що він мені недавно говорив про свою з ним дружбу і ще годину тому був упевнений, що він прибіжить, як почує його ім'я.

Вже було пізно і темно, коли я знову відчинив вікно і почав кликати Максима Максимович, кажучи, що пора спати; він щось пробурмотів крізь зуби; я повторив запрошення, - він нічого не відповідав.

Я ліг на диван, загорнувшись у шинель і залишивши свічку на лежанці, скоро задрімав і проспав би спокійно, якщо б, вже дуже пізно, Максим Максимович, зійшовши в кімнату, не розбудив мене. Він кинув трубку на стіл, став ходити по кімнаті, шевирять в печі, нарешті ліг, але довго кашляв, плював, перевертався... - Чи не клопи Чи вас кусають? - Запитав я.

- Так, клопи... - відповів він, важко зітхнувши.

На другий день вранці я прокинувся рано; але Максим Максимович попередив мене. Я знайшов його біля воріт, що сидить на лавці. «Мені треба сходити до коменданта, - сказав він, - так будь ласка, якщо Печорін прийде, надішліть за мною...»

Я обіцяв. Він побіг, ніби члени його отримали знову юнацьку силу і гнучкість.

Ранок був свіже, але прекрасне. Золоті хмари громадилися на горах, як новий ряд повітряних гір; перед воротами стелився широка площа; за нею базар кипів народом, бо була неділя; босі хлопчики-осетини, несучи за плечима торбинки із стільниковим медом, крутилися навколо мене; я їх прогнав: мені було не до них, я починав розділяти занепокоєння доброго штабс-капітана.

Не минуло десяти хвилин, як на кінці площі видався той, якого ми очікували. Він ішов з полковником Н..., який, довівши його до готелю, попрощався з ним і повернув до фортеці. Я негайно ж послав інваліда за Максимом Максимович.

Назустріч Печоріна вийшов його лакей і доповів, що зараз стануть закладати, подав йому ящик з сигарами і, отримавши кілька наказів, відправився клопотати. Його пан, закуривши сигару, позіхнув рази два і сів на лаву по інший бік воріт. Тепер я повинен намалювати його портрет.

Він був середнього зросту; стрункий, тонкий стан його й широкі плечі доводили міцне складання, здатне переносити всі труднощі кочового життя і зміни клімату, що не переможене ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запорошений оксамитовий сюртучок його, застебнутий тільки на дві нижні гудзики, дозволяв розгледіти сліпуче чисту білизну, викриває звички порядну людину; його забруднені рукавички здавалися навмисне зшитими по його маленькій аристократичної руці, і коли він зняв одну рукавичку, то я був здивований худорбою його блідих пальців. Його хода була недбала і лінива, але я помітив, що він не розмахував руками, - вірна ознака деякої скритності характеру. Втім, це мої власні зауваження, засновані на моїх же спостереженнях, і я зовсім не хочу вас змусити вірити в них сліпо. Коли він опустився на лаву, то прямий стан його зігнувся, як ніби у нього в спині не було жодної кісточки; становище всього його тіла показало якусь нервову слабкість: він сидів, як сидить бальзакова тридцятирічна кокетка на своїх пухових кріслах після виснажливого балу. З першого погляду на обличчя його я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять. У його усмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо описували його блідий, благородний лоб, на якому, тільки по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок, що перетинали одна іншу і, ймовірно, позначалися набагато виразніше в хвилини гніву або душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса його й брови були чорні - ознака породи в людині, так, як чорна грива і чорний хвіст у білому коні. Щоб докінчити портрет, я скажу, що у нього був трохи кирпатий ніс, зуби сліпучої білизни і карі очі; про очі я повинен сказати ще кілька слів.

По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся! - Вам не траплялося помічати такий дивацтва у деяких людей?.. Це ознака - чи злого вдачі, або глибокої постійної смутку. Через напівопущених вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так висловитися. То не було відображення спека душевного або грає уяви: то був блиск, подібний блиску гладкою стали, сліпучий, але холодний; погляд його - нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання і міг би здаватися зухвалим, якби не був настільки байдуже спокійний. Всі ці зауваження прийшли мені на думку, може бути, тільки тому, що я знав деякі подробиці його життя, і, можливо, на іншого вид його справив би зовсім різне враження; але так як ви про нього не почуєте ні від кого, крім мене, то мимоволі повинні задовольнятися цим зображенням. Скажу на закінчення, що він був взагалі дуже непоганий і мав одну з тих оригінальних фізіономій, які особливо подобаються жінкам світським.

Коні були вже закладені; дзвіночок за часами дзвенів під дугою, і лакей вже два рази підходив до Печоріна з доповіддю, що все готово, а Максим Максимович ще не був. На щастя, Печорін був занурений в задуму, дивлячись на сині зубці Кавказу, і здається, зовсім не квапився в дорогу. Я підійшов до нього.

- Якщо ви захочете ще трохи почекати, - сказав я, - то будете мати задоволення побачитися з старим приятелем...

- Ах, точно! - Швидко відповів він, - мені вчора говорили: але де ж він? - Я обернувся до площі і побачив Максима Максимович, біжить з усієї сили... Через кілька хвилин він був уже біля нас; він ледве міг дихати; піт градом котився з обличчя його; мокрі клаптики сивого волосся, вирвавшись з-під шапки, приклеїлися до чола його; коліна його тремтіли... він хотів кинутися на шию Печорину, але той досить холодно, хоча з привітною усмішкою, простягнув йому руку. Штабс-капітан на хвилину остовпів, але потім жадібно схопив його руку обома руками: він ще не міг говорити.

- Як я радий, дорогий Максим Максимович. Ну, як ви ся маєте? - Сказав Печорін.

- А... ти?.. А ви? - Пробурмотів зі сльозами на очах старий... - скільки років... скільки днів... та куди це?..

- Невже зараз?.. Так почекайте, найдорожчий!.. Невже зараз розлучимося?.. Стільки часу не бачив...

- Мені пора, Максим Максимович, - була відповідь.

- Боже мій, Боже мій! та куди це так поспішаєте?.. Мені стільки б хотілося вам сказати... стільки розпитати... Ну що? у відставці?.. як?.. що поробляли?..

- Нудьгував! - Відповідав Печорін, посміхаючись.

- А пам'ятаєте наше життя-буття в фортеці? Славна країна для полювання!.. Адже ви були пристрасний мисливець стріляти... А Бела?..

- Так, пам'ятаю! - Сказав він, майже відразу змушено позіхнувши...

Максим Максимович став його просити залишитися з ним ще години дві.

- Ми славно пообідаємо, - говорив він, - у мене є два фазана; а кахетинське тут прекрасне... зрозуміло, не те, що в Грузії, проте кращого ґатунку... Ми поговоримо... ви мені розповісте про своє життя в Петербурзі... А?

- Право, мені нема чого розповідати, дорогий Максим Максимович... Однак прощайте, мені пора... я поспішаю... Дякую, що не забули... - додав він, взявши його за руку.

Старий насупив брови... він був сумний і сердитий, хоча намагався приховати це.

- Забути! - Буркнув він, - я-то не забув нічого... Ну, та Бог з вами!.. Не так я думав з вами зустрітися...

- Ну годі, годі! - Сказав Печорін. обнявши його дружньому, - невже я не той же?.. Що робити?.. всякому своя дорога... Чи вдасться ще зустрітися, - бог знає!.. - Говорячи це, він вже сидів у колясці, і ямщик вже почав підбирати віжки.

- Чекай, чекай! - Закричав раптом Максим Максимович, ухопившись за дверцята коляски, - спочатку забув... У мене залишилися ваші папери, Григорій Олександрович... я їх ношу з собою... думав знайти вас в Грузії, а от де бог дав побачитися... Що мені з ними робити?..

- Що хочете! - Відповідав Печорін. - Прощайте...

- Так ви до Персії?.. А коли повернетеся?.. - Кричав услід Максим Максимович...

Коляска була вже далеко; але Печорін зробив знак рукою, який можна було перекласти наступним чином: навряд чи! та й навіщо?..

Давно вже не чути було ні дзвону дзвіночка, ні стуку коліс по кременистої дорозі, - а бідний старий ще стояв на тому ж місці в глибокій задумі.

- Так, - сказав він нарешті, намагаючись прийняти байдужий вигляд, хоча сльоза досади за часами виблискувала на його віях, - звичайно, ми були приятелі, - ну, так що приятелі в нинішньому столітті!.. Що йому в мені? Я не багатий, чи не чинів, та й по літах зовсім йому не пара... Бач, яким він франтом зробився, як побував знову в Петербурзі... Що за коляска!.. Скільки поклажі!.. І лакей такий гордий!.. - Ці слова були вимовлені з іронічною посмішкою. - Скажіть, - продовжував він, звертаючись до мене, - ну що ви про це думаєте?.. Ну, який біс несе його тепер в Персію?.. Смішно, їй-богу, смішно!.. Та я завжди знав, що він вітряний людина, на яку можна сподіватися... А, право, шкода, що він погано скінчить... та й не можна інакше!.. Вже я завжди говорив, що немає пуття в тому, хто старих друзів забуває!.. - Тут він відвернувся, щоб приховати своє хвилювання, пішов ходити по двору біля своєї вози, показуючи, ніби оглядає колеса, тоді як очі його щохвилини наповнювалися слізьми.

- Максим Максимович, - сказав я, підійшовши до нього, - а що це за папери вам залишив Печорін?

Він подивився на мене з подивом, пробурчав щось крізь зуби і почав ритися у валізі; ось він вийняв одну зошит і кинув її з презирством на землю; потім друга, третя і десята мали ту ж доля: у його досади було щось дитяче; мені стало смішно і жалюгідно...

- Ось вони всі, - сказав він, - вітаю вас із знахідкою...

- Хоч в газетах друкуйте. Яке мені діло?.. Що, я хіба друг його який?.. Або родич? Правда, ми жили довго під одним дахом... А хіба мало з ким я не жив?..

Я схопив папери і скоріше забрав їх, боячись, щоб штабс-капітан не розкаявся. Скоро прийшли нам оголосити, що через годину рушить оказія; я велів закладати. Штабс-капітан увійшов до кімнати в той час, коли я вже одягав шапку; він, здавалося, не готувався до від'їзду; у нього був якийсь примушений, холодний вигляд.

- Та я ще коменданта не бачив, а мені треба здати йому кой-які казенні речі...

- Був, звичайно, - сказав він, заминаючи - так його вдома не було... а я не дочекався.

Я зрозумів його: бідний старий, вперше від роду, може бути, кинув справи служби для власної потреби, кажучи мовою паперовим, - і як же він був нагороджений!

- Дуже шкода, - сказав я йому, - дуже шкода, Максим Максимович, що нам до терміну треба розлучитися.

- Де нам, неосвіченим людям похилого віку, за вами ганятися!.. Ви молодь світська, горда: ще поки тут, під черкеськими кулями, так ви туди-сюди... а після зустрінешся, так соромитеся і руку простягнути нашому братові.

- Я не заслужив цих закидів, Максим Максимович.

- Та я, знаєте, так, до слова кажу: а втім, бажаю вам всякого щастя і веселою дороги.

Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимович зробився упертим, сварливим штабс-капітаном! І чому? Від того, що Печорін в неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию! Сумно бачити, коли юнак втрачає кращі свої надії і мрії, коли перед ним відсмикує рожевий флер, крізь який він дивився на справи і почуття людські, хоча є надія, що він замінить старі помилки новими, не менш проходять, але зате не менш солодкими... Але чим їх замінити в літа Максима Максимович? Мимоволі серце зачерствіє і душа закриється...