Про М. І. Борща

Борщ М. І. // Вчені Черкаського краю: біобібліогр. нариси. Сер. Суспільні й гуманітарні науки / Черкас. обл. б-ка для юнацтва ім. В. Симоненка. – Черкаси, 2010. – Вип. 4, кн. 1. А-І. – С. 14 – 15. – Бібліогр.: с. 15 – 16.

Левченко С. Добрий, але без бою не здається / С. Левченко // Борщ М. І. Платонів хутір – геніїв колиска. – Черкаси, 2011. – С. 3 – 6.

Борщ Микола Іванович: [біогр. довідка] // Журналісти Черкащини / упоряд.: С. А. Томіленко, Г. В. Суховершко. – Черкаси, 2003. – С. 28.

Білоус Г. Поет синівської любові / Г. Білоус // Блискавки болю / М. І. Борщ. – Черкаси, 2002. – С. 5 – 8.

Коваленко В. «Честь землі, не визнана і досі…» / В Коваленко // Борщ М. Роздоріжжя: поезії. – Черкаси, 2005. – С. 5 – 8. 86

28 вересня 100 років від дня народження історика І. О. Гуржія (28.09.1915 – 31.10.1971) Сучасним історикам слід працювати так, як працював виходець із Черкащини академік Гуржій – систематично, динамічно і важко. В. Смолій

Серед яскравої плеяди видатних українських істориків ХХ ст. по-особливому виділяється непересічна особистість видатного українського історика Івана Олександровича Гуржія.

Прожив він недовге, але насичене подіями життя. Народився 28 вересня 1915 року у с. Худяки на Черкащині, в бідній селянській родині. Раннє дитинство пройшло у тяжких умовах Першої світової війни та революційних подій 1917 – 1920 років.
У 1921 році сім’я Гуржіїв зазнала великого горя: помер батько. Родина втратила годувальника. Малий Іван залишився з матір’ю, двома братами та двома сестрами. Тож, усім членам родини довелося працювати.

Після смерті батька восьмирічним він розпочав навчання у сільській школі, закінчивши яку 1932 року вступив на короткотермінові педагогічні курси в Черкасах. Працелюбність стала невід’ємною рисою Івана Олександровича. Саме вона допомогла здійснити йому мрію – стати істориком. З вересня 1932 – до червня 1934 року І. Гуржій працював учителем у Леськівській неповній середній школі, одночасно навчаючись у Золотоніському педагогічному технікумі.

Восени 1934 року І. Гуржій вступив на мовно-літературний факультет Черкаського педагогічного інституту, де навчався до січня 1935 року. Філологічні знання стали в пригоді майбутньому історикові. Любов до художньої літератури, народної творчості залишилися в Івана Олександровича на все життя.

1935 року він навчався вже на педагогічних курсах у Полтавському педагогічному інституті. Внаслідок матеріальної скрути довелося покинути навчання
і йти працювати. Робота знайшлася у Врадіївській зразковій середній школі
на Одещині. Восени 1936 року І. Гуржій вступив на історичний факультет Одеського університету.

27 червня 1941 року він одержав диплом з відзнакою про закінчення університету і незабаром вирушив рядовим на фронт. Був тяжко поранений.

Післявоєнне подальше життя І. О. Гуржія пов’язане з Інститутом історії Академії наук УРСР. Тут він закінчив аспірантуру, захистив кандидатську
і докторську дисертації, пройшов шлях від молодшого наукового співробітника
до заступника директора з наукової роботи цього інституту.

У 1963 – 1968 роках Гуржій – академік-секретар Відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР, з 1969 року – завідувач відділу історіографії
та джерелознавства Інституту історії АН УРСР.

І. О. Гуржій – автор близько 300 наукових праць, посібників для вищої
та середньої школи, один з ініціаторів і редактор серійних щорічників «Історіографічні дослідження в Українській РСР» та «Український історико-географічний збірник», видання яких як «ідеологічно шкідливих» після його смерті було припинено.

Коло дослідницьких інтересів Гуржія стосувалося переважно української історії, історіографії та джерелознавства XVIII – XIX ст. Найцінніші монографії вченого з соціально-економічної історії: «Повстання селян у с. Турбаях (1789 – 1893)» (1950); «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.» (1954); «Зародження робітничого класу України (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.» (1958); «Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.» (1958); «Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861 року)» (1962) та інші.

Іван Олександрович Гуржій зробив вагомий внесок у розвиток історичної науки. Його праці відзначаються широтою й глибиною висвітлення досліджуваних проблем, ґрунтовною джерельною базою.

Визначним, талановитим, інтелігентним, вимогливим і чуйним – таким вважали Івана Олександровича ті, кому поталанило працювати поруч з ним. Він мав надзвичайну пам’ять, був дуже працездатним науковцем. Сама постать цієї бадьорої і разом з тим поважної людини з посивілим волоссям, в українській вишиванці,
з проникливими розумними очима викликала пошану в кожного, хто спілкувався
з ним. Численні учні любили його за красиву душу, за мудрі поради, за все те,
що просто називається – природним даром робити людям добро. В умовах тоталітаризму, цькування всього національного, без афішування і декларацій Іван Гуржій був палким патріотом України, що доводив своєю працею, ставленням
до людей.

Помер вчений 31 жовтня 1971 року. Похований на Байковому кладовищі
у Києві.

Іван Олександрович, сам колишній вчитель, нерідко відвідував рідну Худяцьку школу, цікавився ходом навчального процесу, допомагав вчителям і доброю порадою, і у вирішенні побутових проблем. Вчений привозив свої праці у місцеву бібліотеку, зустрічався з її читачами. Він брав безпосередню участь у створенні сільського краєзнавчого музею, піклувався про поповнення його новими експонатами.

Поважали і любила Івана Олександровича в селі. А після смерті вшановують його пам’ять. На фасаді середньої школи встановлено меморіальну дошку на його честь, його ім’ям названа одна з вулиць села, а в сільському музеї є стенд, присвячений шановному земляку.

В Черкаському національному університеті, в стінах якого навчався майбутній академік, періодично відбуваються Гуржіївські історичні читання.

ЛІТЕРАТУРА:

Історик Іван Гуржій у колі рідних і колег: спогади, док., ст. про вчен. / Т-во істориків Черкащини ім. І. О. Гуржія; [авт.-упоряд. О. І. Гуржій; відп. ред. М. І. Бушин]. – Черкаси: Черкас. ЦНТІ, 2008. – 334 с.: фотогр.

Гуржіївські історичні читання: матеріали конф., присвяч. 90-річчю з дня народж. І. О. Гуржія / Ін-т історії НАНУ; Черкас. Нац. ун-т; [ред. В. А. Смолій, В. Т. Поліщук]. – Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2006. – 247 с.

Гуржіївські історичні читання: [зб. наук. пр.] / Нац. акад. наук України, Черкас. Нац. ун-т
ім. Б. Хмельницького [та ін.]; [гол. ред. В. А. Смолій]. – Черкаси, 2007 – 2013. – Вип. 1 – 6.

Санцевич А. В. І. О. Гуржій. Життя і творчість / А. В. Санцевич // Історія та історіографія України. – К., 1985. – С. 3 – 18.

Іван Олександрович Гуржій: [біобібліогр. покажч.] / Акад. наук УРСР; уклад. Т. М. Шелюх; вступ. ст. А. В. Санцевича. – К.: Наук. думка, 1974. – 56 с.

Гуржій Іван Олександрович [Електронний ресурс]: [сайт] // Інститут історії України НАН України. – Текст. дані. – Режим доступу: history.org.ua>? hist=123 (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

14 грудня 175 років від дня народження письменника М. П. Старицького (14.12.1840 – 27.04.1904) Моя Україно! Як я тебе любив! М. Старицький

В історії вітчизняної культури серед постатей, які викликають подив і шану розмаїттям свого таланту, чільне місце посів Михайло Петрович Старицький – поет
і драматург, прозаїк і перекладач, організатор театральної справи в Україні, режисер і антрепренер, громадський діяч і видавець. Він був одним із тих невтомних трудівників, чиєю подвижницькою працею живиться кожна національна культура.
Як великий гуманіст, Старицький увесь свій талант присвятив пробудженню
в людських душах доброти, милосердя, людяності, національного самоусвідомлення.

Народився наш земляк 14 грудня 1840 року в с. Кліщінці Золотоніського повіту, на березі мальовничої притоки Сули – річки Сулище. Село Кліщинці належало дідові по материній лінії, нащадкові козацької старшини, відставному полковнику російської армії Захарію Йосиповичу Лисенку. Тут, у дідовому будинку під солом’яним дахом, пройшло дитинство письменника. У 12 років хлопчик стає круглим сиротою. Родина опікуна, материного двоюрідного брата В. Р. Лисенка, прийняла до себе Михайла
як рідну дитину. Між ним і молодшим на рік троюрідним братом Миколою, майбутнім композитором, виникла така дружба, яка зігрівала їм душі впродовж усього життя.

Навчаючись у Полтавській гімназії, а потім у Харківському та Київському університетах, друзі проводили канікули у Кліщинцях, Гриньках, Жовниному. У цих мальовничих присульських селах вони відпочивали, зачитувалися «Енеїдою»
і «Кобзарем», записували українські народні пісні.

Чуйний до людського горя Михайло бачив тяжке становище кріпаків, проймався співчуттям до безправних людей. Разом з М. Лисенком він захоплюється національною ідеєю. Щиро бажаючи добра своєму знедоленому народу, юнак вважав, що основою для соціальних змін є його культурно-освітній поступ, і тому
з великим ентузіазмом займався культурно-просвітницькою діяльністю, брав активну участь у роботі київської «Громади».

У 1862 році М. Старицький одружується з сестрою М. Лисенка – Софією.

В цей період життя він захоплюється поетичною творчістю. Розпочав
її переважно перекладами та переспівами творів російських та зарубіжних поетів – Гоголя, Крилова, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Міцкевича, Байрона, Гете, Гейне, Гюго, Шекспіра. У оригінальній поетичній творчості М. Старицький, продовжуючи традиції Т. Шевченка, заговорив як український інтелігент про соціальне кривдження народу. Роздуми про роль і місце поета у боротьбі за кращу долю лунають у віршах: «Поету», «До молоді», «Край». Мотив України є пріоритетним у творах «До України», «Гетьман», «На спомин Котляревському». Водночас М. Старицький був чудовим майстром пейзажної лірики: «На озері», «Сльоза», «Не сумуй, моя зірко кохана».
А такі поезії, як «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна!» і «Туман хвилями лягає», музику до яких написав М. Лисенко, стали улюбленими народними піснями.

Високо поетичну творчість М. Старицького оцінював І. Франко: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би здобутися на таке сильне енергійне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти».

Михайла Петровича обурює байдужість до народу інтелігенції, йому боляче від «стогону людського». Він шукає новий засіб будити «обдурених людей» і знаходить його. Це – театр. Одним із перших Старицький організовує на Україні мандрівну театральну трупу. За відомими повістями М. Гоголя пише п’єси «Різдвяна ніч» (1872), «Сорочинський ярмарок» (1874), «Утоплена, або Русалчина ніч» (1881).
До переробок для сцени творів інших авторів, інсценізацій та написання п’єси
за запозиченими сюжетами М. Старицький вдавався і пізніше. Серед них – оперета «Чорноморці», музика М. Лисенка (за «Чорноморським побитом на Кубані»
Я. Кухаренка), «За двома зайцями» (за комедією «На Кожум’яках» І. Нечуя-Левицького), «Крути та не перекрути» (за п’єсою «Перемудрив» Панаса Мирного)
та інші. Переважна більшість переробок Старицького сприймалася як нові, цілком самостійні твори. Адже він не тільки забезпечував їм сценічність, а й докорінно зміцнював і поглиблював соціальну основу першотвору.

І все ж головну роль у розвитку українського реалістичного народного театру відіграли насамперед його оригінальні драматичні твори. Їх серед майже 30 п’єс Старицького налічується третина – від водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться
й сварка» (1872) і до драми «Крест жизни» (1901). У класичну скарбницю української драматургії увійшли драми М. Старицького «Не судилось» (перша назва «Панське болото») та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887).

У 1883 році Михайло Петрович, як антрепренер, очолив першу українську професійну трупу. Режисером став М. Кропивницький, а до складу трупи входили талановиті актори: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші. Театру Старицький віддав усі свої знання, уміння, організаторські здібності, навіть власні кошти, отримані від продажу маєтку на Поділлі. Михайло Петрович створив новий хор, оркестр, оновив декорації, костюми і реквізит, поліпшив умови життя театральних працівників. За короткий час авторитет українського театру піднісся на таку величину, на якій він не стояв і пізніше. Через деякий час трупа розпалася на два театральні колективи. Молоді актори залишилися з М. Старицьким, а старші створили нове театральне товариство
під керівництвом М. Кропивницького. Театр Старицького швидко здобув популярність. Восени 1886 року відбулися гастролі у Москві, наступного року –
в Петербурзі, потім кілька років трупа мандрувала багатьма містами Російської імперії. Актори побували у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тбілісі. Вистави
за творами Михайла Старицького – «Не судилося», «Циганка Аза», «Талант», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями», «У темряві» – мали фантастичний успіх. Та вкрай напружена, виснажлива праця підірвала здоров’я митця. У 1893 році він залишив трупу і повністю віддався літературній творчості.

Михайло Петрович Старицький був талановитим прозаїком, і коли відійшов
від театральних справ, то присвятив власну творчість здебільшого прозі. Переважну більшість його творів становлять історичні романи й повісті, присвячені боротьбі українського народу за свободу й незалежність, насамперед визвольній війні 1648 – 1654 років. Справжньою епопеєю визвольної війни, одним з визначних творів української і російської дожовтневої літератури стала трилогія «Богдан Хмельницький», «Буря», «У пристані», видана протягом 1895 – 1897 років. В останні роки життя Старицький разом зі своєю дочкою Людмилою Старицькою-Черняхівською, яка доглядала його, написав чотири великі історичні романи російською мовою – «Молодость Мазепы», «Руина», «Последние орлы», «Разбойник Кармелюк», в яких, за його власним виразом, відтворюються події «від доби Богдана до Коліївщини».

Багаторічна самовіддана праця в тяжких умовах, постійні утиски царської цензури підірвали здоров’я М. П. Старицького. Тяжким горем на схилі літ були звинувачення в тому, що він крав чужі твори, видаючи за свої. У листі до І. Франка влітку 1902 року Старицький пише: «З перших днів самопізнання на полі народнім
я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, організувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну освічену річ….
Це бажання, цей напрямок керував мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили…. Але, Боже! Скільки за те довелося мені на віку перебути і лайок, і каміння, та й не від самих ворогів, а від своїх прихильників». Це була гірка правда. Він усе, що міг, віддав рідному народові й ніколи не шкодував за тим.

Помер М. П. Старицький 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.

Доля відміряла Михайлу Петровичу лише 63 роки. Але як багато він встиг. Своєю подвижницькою працею, ідейно-високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя геній театру виховав цілу плеяду української інтелігенції, яка активно включилася в реалізацію ідеї національного відродження рідної землі.

У 1959 році у зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС село Кліщинці переб-ралося з долини Сули на захід, на підвищену терасу Дніпра. У 1976 році у селі встановлено бюст М. П. Старицького, а у 1982 році відкрито музей письменника.
З 2001 року кращі митці Черкащини стають лауреатами премії імені Михайла Старицького.

Триває повернення спадщини письменника. На думку багаторічного дослідника творчості М. П. Старицького В. Т. Поліщука «поступово осмислюються
і оцінюються його доля і творчість, які були й лишаються дуже показовими в історії всього українського письменства, принаймні для останніх півтораста літ».

Різні аспекти творчої спадщини письменника-класика розглядалися у 2004
та 2010 роках на всеукраїнських наукових конференціях, присвячених
М. П. Старицькому, які відбулися у Черкаському національному університеті
ім. Б. Хмельницького.

ЛІТЕРАТУРА: