Про В. А. Симоненка

Сніжко М. С. Симоненкова хода / Микола Сніжко. – Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2013. – 213 с.: іл.

Сніжко М. С. Симоненкові світанки / Микола Сніжко. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2013. – 211 с.

Коваленко В. «Його весна говерлила громи…»: психологія творчості Василя Симоненка / Валентина Коваленко // Коваленко В. До щирця поетичного слова. – Черкаси, 2012. – С. 157 – 202.

Жулинський М. Василь Симоненко. «Я для тебе горів, український народе…» / Микола Жулинський // Жулинський М. Українська література: творці і твори. – К., 2011. – С. 959 – 979.

Збірник праць Симоненківських читань: [матеріали Симоненк. читань, Черкаси], 8 січ. 2010 р. / Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького; [відп. ред. В. Т. Поліщук]. – Черкаси: [вид. від. ЧНУ], 2010. – 180 с.

Холодний Яр: часопис. № 2 / Черкас. обл. орг. Нац. спілки письм. України; [голов. ред.
Г. П. Білоус; упоряд. Г. П. Білоус]. – Черкаси: [Бізнес-стиль], 2009. – 319 с.

Присвячений творчості В. Симоненка.

Симоненко В. «Я воскрес, щоб із вами жити»: [з листів В. Симоненка до коханої] /
В. Симоненко // Любов славетних письменників у листах і в житті: [зб.]. – К., 2008. – С. 185 – 198.

Дзюба І. Василь Симоненко / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ: в 3 т. – К., 2007. – Т. 3. – С. 517 – 533.

Ромащенко Л. Поет сучасності, закорінений у минуле: [В. Симоненко] // Письменники-шістдесятники з Черкащини. – Черкаси, 2006. – С. 108 – 117.

Шитова Л. П. Я воскрес, щоб із вами жити: філософія життя і творчості Василя Симоненка. – Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2005. – 112 с.

Пахаренко В. І. Як він ішов… Духовний профіль Василя Симоненка на тлі його доби: літературозн. есей. – Черкаси: Брама-Україна, 2004. – 52 с.

Сніжко М. С. Оводи Василя Симоненка. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 171 с.

Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва…»: біобібліогр. нарис / Нац. парлам. б-ка України [та ін.]; [авт. нарису Л. Тарнашинська; наук. ред. В. Кононенко; упоряд. Г. Гамалій]. – К.: [НПБУ], 2007. – 119 с.

Класика української літератури. Живі голоси [Звукозапис] / Фонд «Справедлива країна»
[та ін.]; ред. Т. Ліснича. - [К.]: НРКУ, 2008. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM). 36

Герявенко О. У Симоненківській світлиці: музей-світлиця Василя Симоненка в Черкас. загальноосвіт. шк. № 33 / О. Герявенко, А. Головко // Юний краєзнавець Черкащини / [за ред. Т. М. Нераденко]. – Черкаси, 2011. – Чис. 1 – 3. – С. 216 – 218.

21 січня 75 років від дня народження двічі Героя Соціалістичної Праці О. Н. Парубка (21.01.1940) Мені здається, що не всі ще добре усвідомили: земля – це основа нашого багатства. На ній не можна хазяйнувати «упівсили», як-небудь. О. Парубок

«Хлібороби – люди скромні. Земля галасливих не любить… Омелян заякорився на землі міцно і надовго. І ніщо не підточить той ґрунт, де тримається якір: ні хміль слави, ні зваба посад, ні врочистість президії. Бо він землероб і робить чесно все, чого вимагає земля, як землероб. Як людина. І ніхто йому не каже, що це – героїзм. Просто – життя. Просто – праця. Тому й розповідати про Омеляна важко. У його житті нічого особливого, окрім праці…», - пише у своїй книзі Василь Большак.

Народився Омелян Никонович Парубок 20 січня 1940 року в с. Баштечки Жашківського району в сім′ ї колгоспників. Батько, Никон Омелянович, працював бригадиром у колгоспі. Самотужки завантаживши буряками кілька машин, ліг спочити на гичку, схвачену морозцем, захворів і невдовзі помер. Омелян Никонович буде часто згадувати батька і зворушливо говорити про нього: «…не судилося відчути на собі суворої батькової ласки». Зате добре знає серце Никона Омеляновича, його відданість справі колгоспного бригадира. Мати, Ольга Володимирівна, залишилася вдовою з малолітніми дітьми, тяжко працювала, пережила лихоліття війни. Вже дорослому ставало моторошно, коли уявляв свою матір, інших односельців серед того вогненного виру, а тоді трирічному хлопчикові запам′ яталося привітне обличчя радянського військового лікаря, що врятував його від хвороби.

До школи Омелян ходив у рідних Баштечках, ріс допитливим і розумним. Закінчивши семирічку (1955), змушений був працювати: випасав худобу. Односельчани його хвалили і поважали за працелюбність і старанність. Через нестатки в сім′ ї до восьмого класу не пішов, і коли йому запропонували роботу
в колгоспі ім. Суворова в Баштечках, зрадів. Незважаючи на неповнолітній вік, юнакові доручили техніку. Худорлявому причіплювачу довелося багато «пилу наковтатись», та це не заважало. Милиян, як його лагідно називали рідні
та односельці, гартувався, захоплювався технікою, цікавився роботою передовиків праці. А найбільше приваблювало поле, рівне, чисте, скільки око сягає та оранка: глибина, захват і розліт скиби. Скільки було радості, коли самостійно виорав клаптик землі, а скільки гордості, коли за його вміння наставник і бригадир Андрій Бондарчук висловив юнакові подяку і в центрі села на честь Омеляна Парубка було піднято прапор Трудової слави.

Голова колгоспу Г. Я. Харченко, який одним із перших помітив у мовчазному хлопцеві майбутнього маяка господарства, порадив О. Парубку піти вчитися, тому що постійно надходить у колгосп нова техніка, вдосконалюється технологія вирощування культур, тож повинен підвищуватись освітній рівень трудівників.

О. Парубок постійно вчився, починаючи з перших днів самостійної роботи. Спочатку у своїх наставників, потім у професійно-технічному училищі. Для набуття кваліфікації тракториста-машиніста широкого профілю вступив до Уманського технікуму механізації сільського господарства на спеціальність технік-механік, який закінчив у 1960 році. З цього часу починається трудова біографія механізатора, нелегкі трудові будні.

Визначальним у долі О. Парубка став 1962 рік. Голова колгоспу запропонував йому очолити новостворену комсомольсько-молодіжну ланку з вирощування високих врожаїв цукрового буряка за інтенсивною технологією і допомогти в роботі науковцям Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрових буряків. Слава, авторитет молодіжної ланки ширились, множились, дійшли до Українського науково-дослідного інституту механізації й електрифікації сільського господарства. Приїхали в Баштечки представники інституту з метою поєднати наукові пошуки з передовим досвідом. Знову потрібно було навчатися, щоб глибше зрозуміти новітні технології. Закінчивши Уманський сільськогосподарський інститут, став вченим агрономом.

При співпраці з науковцями було впроваджено нову технологію вирощування «солодкого кореня» з мінімальними затратами ручної праці та коштів. Цій роботі
О. Н. Парубок віддав 30 років життя.

Праця О. Парубка тісно перепліталася з політичним життям.

З 1964 по 1970 та з 2010 по 2012 він – депутат Черкаської обласної ради.

З 1975 по 1986 рр. – депутат Верховної Ради УРСР 9 – 11-го скликань,
а з 1989 по 1991 – народний депутат СРСР. Омелян Никонович – народний депутат України 2 – 5, 7-го скликань.

За свою наполегливу невтомну працю О. Н. Парубок має цілий ряд нагород. Він двічі Герой Соціалістичної Праці (1977, 1984), кавалер трьох орденів Леніна, орденів Жовтневої революції, «Знак Пошани», лауреат Державної премії СРСР.

Протягом свого життя О. Н. Парубок виховав і навчив не одне покоління буряководів, він славиться багатьма своїми учнями, що зуміли показати зразки високопродуктивної праці.

Омелян Парубок – почесний громадянин Черкаської області, трудові заслуги славного механізатора прославили Черкащину і всю Україну.

В с. Баштечки встановлено бронзове погруддя механізатору О. Н. Парубку (1988).

Нині Омелян Парубок – шанована і поважна людина.

ЛІТЕРАТУРА:

Парубок О. Н. За новою технологією / О. Н. Парубок, Г. П. Рарог, Л. А. Озеранський. – К.: Урожай, 1976. – 86 с.

Парубок О. Н. Нова технологія в дії / О. Н. Парубок. – К.: Урожай, 1966. – 87 с.: іл.

* * *

Кравченко О. А. Крепкие корни: о дважды Герое Социалистического Труда Е. Н. Парубке / О. А. Кравченко. – М.: Политиздат, 1987. – 128 с.: ил.

Большак В. Солодка нива / В. Большак. – К.: Веселка, 1984. – 168 с.

Рощахівський С. Г. Чудо-корінь – білий корінь / С. Г. Рощахівський. – Дніпропетровськ: Промінь, 1984. – 23 с.

Жук П. Н. Школа Емельяна Парубка: буклет / П. Н. Жук. – Черкассы: б.и., 1984. – 7 с.

Щербатюк О. Висота Омеляна Парубка / О. Щербатюк // Прес-Центр. – 2009. – 1 квіт. – С. 21.

Лебедь І. Геній хліборобської праці / І. Лебедь // Нова Доба. – 2000. – 20 січ. – С. 4.

Васильєв В. Ю. Парубок Омелян Никонович / В. Ю. Васильєв // Енциклопедія історії України. – К., 2011. – Т. 8: Па – Прик. – С. 78.

Парубок Омелян Никонович [Електронний ресурс]: [сайт] // Уманський національний університет садівництва. – Текст. дані. – Режим доступу: https://www.udau.edu.ua/.../parubok-omelyan-nikonovich (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану. 40

Щербатюк О. Висота Омеляна Парубка [Електронний ресурс]: [сайт] // Прес-Центр. – Текст. дані. – Режим доступу: www.pres-centr.ck.ua/print/news-10992.html (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

27 січня 225 років від дня народження поета П. П. Гулака-Артемовського (27.01.1790 – 13.10.1865) Ся байка… була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин. І. Франко

Петро Петрович Гулак-Артемовський увійшов в історію української культури насамперед як просвітник, талановитий продовжувач народних бурлескних традицій
і реалістичних тенденцій, започаткованих І. Котляревським. Він заклав основи нової байки, дав перші зразки романтичної балади, збагатив літературну мову, показав приклад майстерного віршування.

Народився поет 27 січня 1790 року у містечку Городищі. Його батько Петро Патрикійович Гулак – священик Городищенської церкви – узяв за дружину полячку Артемовську, прізвище якої добавив до свого, і так з′ явилось подвійне Гулак-Артемовський (пізніше його взяв собі і його внук Семен Степанович).

Батько мав 36 десятин землі. Куток, де стояла їхня хата, сьогодні називають Гулаківщина. У 1970 році тут встановили гранітний обеліск та меморіальну дошку.

Дитячі роки майбутнього письменника пройшли на рідному хуторі, де він мав змогу познайомитись з життям і побутом простих людей, українськими піснями
і думами…

З 1802 року Гулак-Артемовський вчився в Києво-Могилянській академії. 1813 року, закінчивши майже повний академічний курс, оселився в Бердичеві,
де викладав у приватних пансіонах та багатих родинах.

З 1817 року він навчається в Харківському університеті, з яким було пов′ язане його подальше життя. За 31 рік перебування в університеті Гулак-Артемовський пройшов шлях від студента до професора, майже 20 років безперервно займав вищі адміністративні посади: його тричі обирали деканом словесного факультету, протягом останніх дев′ яти років роботи (до виходу у відставку) був ректором університету.

1830 року Гулак-Артемовський одружився, мав до десяти дітей.

Літературна діяльність П. Гулака-Артемовського розпочалася 1813 року, коли
він навчався в духовній академії і переклав поему французького поета Н. Буало «Налой». З 1817 року він робить вільні переклади російською мовою творів
Ж.-Ж. Руссо, Ж. Расіна, Дж. Мільтона, Ж. Деліля, які публікує в журналі «Украинский вестник». Початком україномовної літературної творчості П. Гулака-Артемовського прийнято вважати 17 вересня 1817 року, коли було опубліковано його вірш «Справжня добрість (Писулька до Грицька Пронози)», адресований І. Квітці-Основ′ яненку. У вірші звеличується доброта як висока моральна цінність, утверджується громадянська мужність і засуджується зло та жорстокість:

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпочуться гуски,

То стрепенувшись, вп′ ять виходять з їх сухенькі, –

Так Добрість чепурна виходить із брехні…

Популярність поет здобув після опублікування 1818 року у цьому самому журналі байки «Пан та Собака», в якій звернувся до актуальної соціальної теми: через стосунки Пана й Собаки розкрив характер взаємин у феодальному суспільстві:

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!

Найпліднішими у творчості поета були 20-і роки ХІХ ст. У цей період він публікує байки «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», а також короткі байки-приказки «Дурень і Розумний», «Дві пташки в клітці» та ін. Фабульною основою байок слугували, як правило, твори польського письменника І. Красіцького. За їх схемою створював Гулак-Артемовський нові побутові сцени, оживляючи їх колоритною народною мовою.

П. П. Гулаку-Артемовському належать перші українські балади – «Твардовський» і «Рибалка» (переробки балад А. Міцкевича та Й.-В. Гете). Баладам притаманні багата народно-пісенна образність, невимушена комічність, ліризм
і поетичність:

Ти ж бачив сам, – не скажеш: ні –

Як сонечко і місяць червоненький

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі!

Цілий напрям в українській літературі започаткував Гулак-Артемовський.

В останні роки життя написав кілька ліричних медитацій: «Не виглядай, матусенько…», «Текла річка невеличка…», «До Любки», «Ой не вода клубом крутить...»

Ой не вода клубом крутить

В криниці й шумує.

То вдівонька сльози губить

І гірко жалкує.

Ой дарма тій воді литься

З повної криниці,

Як нікому в ній напиться

Свіжої водиці.

Особистість П. П. Гулака-Артемовського віддавна привертала увагу дослідників. Людина обдарована й талановита, видатний український поет, багаторічний ректор Харківського університету, він поєднував у собі талант письменника, науковця-дослідника, викладача та адміністратора.

Зі спогадів сучасників дізнаємося, що Петро Петрович був людиною честолюбною, світською, мав вишукані манери, вмів себе гарно презентувати. Уміння «показати товар лицем» було притаманне Гулаку-Артемовському і незмінно сприяло його службовим успіхам. Сумлінна адміністративна діяльність приносила йому генеральські чини й численні нагороди, але не давала змоги зосередитись
на науковій і творчій роботі

На жаль, не все, написане П. П. Гулаком-Артемовським, має однакову художню цінність, однак у скрижалях нашої культури він утвердився як палкий захисник української літературної мови, діяч просвітницького реалізму, майстер художнього слова, один з найвизначніших попередників Т. Шевченка.

Його переклади з польської, найкращих зразків європейської поезії послужили поштовхом до перекладацької діяльності наступного покоління поетів.

Він надавав великого значення розвитку української мови, прагнув довести, що українська мова має всі можливості для творення повноцінної літератури. Вона
у нього яскрава, промовиста, дотепна.

Літературно-критична діяльність П. Гулака-Артемовського значним чином вплинула на розвиток української літератури. Він надихнув багатьох продовжувати справу розвитку та посилення позицій української культури.

Письменник постійно звертався до народної скарбниці – фольклору. Саме фольклор, його одвічні прадавні цінності стали підґрунтям для авторської поезії Гулака-Артемовського. Зібравши цінні фольклорно-етнографічні дані про українське село, побут, звичаї, письменник зафіксував у часі етнічні та естетичні ідеали народу, його погляди на виховання, релігію, мораль. Петро Гулак-Артемовський постає одним із перших дослідників-етнопсихологів, який прагнув у поетичній формі представити ментальний портрет свого земляка-сучасника, наділеного здоровим гумором.

Помер поет 13 жовтня 1865 року у Харкові. Рідне Городище наш земляк називав «незабвенным». У місцевому музеї його небожа, співака і композитора
С.С. Гулака-Артемовського є розділ, присвячений письменнику.

ЛІТЕРАТУРА:

Гулак-Артемовський П. П. Поезії / Петро Гулак-Артемовський; упоряд., авт. передм. і приміт. Б. А. Деркач. – К.: Дніпро, 1989. – 262 с.: іл.

* * *

Зеров М. Гулак-Артемовський // Зеров М. Українське письменство. – К., 2002. – С. 54 – 61.

Деркач Б. П. П. Гулак-Артемовський / Борис Деркач // Гулак-Артемовський П. П. Поезії. – К., 1989. – С. 5 – 28.

Рудянчук І. Петро Гулак-Артемовський на сторінках «Киевской старины» / Інна Рудянчук // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 56 – 60. – Бібліогр.:
с. 59 – 60.

Береза І. Фольклорна концептосфера творчості Петра Гулака-Артемовського / Ірина Береза // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 120 – 124.

Поліщук В. Петро Гулак-Артемовський у студіях Павла Филиповича / Володимир Поліщук // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 45 – 50. 44

Ромащенко Л. Польські сторінки в житті і творчості Петра Гулака-Артемовського / Людмила Ромащенко // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 41 – 45.

Блик О. Петро Гулак-Артемовський і Харківська школа романтиків: спадкоємність традиції / Ольга Блик // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні нау-ки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 18 – 21.

Шаповал О. Атрибутика і проблематика листів Петра Гулака-Артемовського / Олена Шаповал // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 51 – 55.

Назарець В. Петро Гулак-Артемовський і Тарас Шевченко як фундатори української адресованої лірики / Віталій Назарець // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. Філологічні науки. – Черкаси, 2013. – № 19 (272). – С. 34 – 40.

Тригуб Т. Ф. П. П. Гулак-Артемовський (1790 - 1865) / Т. Ф. Тригуб // Люди і долі. – Черкаси, 2001. – С. 19 – 22.

Чос В. Ректор і байкар / В. Чос // Чос В. Городище: велика історія маленького міста. – Черкаси, 2011. – С. 33 – 34.

Петро Гулак-Артемовський // Криничка: антол. творів письм. Черкащини для дітей
та юнацтва: [в 2 т.]. – Черкаси, 2009. – Т. 1. – С. 11 – 13.

Гулак-Артемовський Петро Петрович // Провідники духовності в Україні: довід. – К., 2003. – С. 210 – 212.

Петро Гулак-Артемовський // Видатні постаті в історії України (ІХ – ХІХ ст.). – К., 2002. – С. 253 – 255: портр.

Лабінський М. Г. Гулак-Артемовський Петро Петрович / М. Г. Лабінський // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII – XVIII ст.: енцикл. вид. – К., 2001. – С. 158.

Кислий Ф. Гулак-Артемовський Петро / Ф. Кислий // Українська література у портретах
і довідках. – К., 2000. – С. 77 – 78.

Осипенко О. «До часу над слабим, хто дужчий, вередує…»: автор першої укр. байки Петро Гулак-Артемовський з′ явився на світ 27 січня / Ольга Осипенко // Уряд. кур′ єр. – 2014. – 28 січ. – С. 8.

Ромащенко, Л. До польських джерел Петра Гулака-Артемовського / Людмила Ромащенко // Вісн. Городищини. – 2013. – 30 серп. – Дод.: Прогр. Телебачення. – С. 1; 6 верес. – С. 1.

Гулак-Артемовський Петро Петрович – український поет, просвітник [Електронний ресурс]: [сайт]. – Текст. дані. – Режим доступу: https://cossackland.org.ua/.../hulak-artemovskyj-petro-... (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790 - 1865) [Електронний ресурс]: [сайт]. – Текст. дані. – Режим доступу: https://www.ukrlit.vn.ua/biography/gulak-artemovski.html (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

14 березня 50 років публічному акціонерному товариству «Азот» (1965)

В серці України, в одній із найбільших її сільськогосподарських областей – Черкаській, знаходиться флагман української хімічної промисловості – ПАТ «Азот».

Підприємство спеціалізується на випуску азотних мінеральних добрив, синтетичного аміаку, капролактаму та ін. Широкий асортимент і висока якість виготовленої продукції принесли Черкаському «Азоту» визнання не тільки
на внутрішньому ринку, а й на ринках Америки, Європи, Азії.

Історія підприємства починається із далекого 1962 року, коли Постановою Кабінету Міністрів УРСР було затверджене проектне завдання на будівництво заводу азотних добрив у м. Черкаси. У цьому ж році розпочалося його будівництво.
На спорудженні підприємства була зосереджена велика увага. Працювали десятки будівельних і монтажних організацій. Саме тоді вже були призначені перші керівники підприємства: директор – І. К. Білошапка, головний інженер – І. Є. Підмогильний.

Слід сказати, що всі керівники виробництва, цехів, старші майстри до приїзду на Черкаський хімкомбінат уже мали великий практичний досвід та хороші технічні знання. Географія прибулих на підприємство охоплювала усі куточки колишнього СРСР.

Таким чином згуртувався колектив інженерно-технічних працівників, який потім відіграв значну роль у становленні підприємства.

У першу чергу перед хімкомбінатом стояло завдання налагодити виробництво аміаку. 14 березня 1965 р. був отриманий перший синтетичний аміак, який відповідав Держстандарту. Цей день почав вважатися днем народження заводу, який побудували менше ніж за 3 роки.

До середини 70-х років практично завершився процес формування основних виробничих потужностей, і у 1975 р. «Черкаський хімічний комбінат» став називатися «Черкаським виробничим об′ єднанням «Азот».

В статусі «виробничого об′ єднання» завод продовжив свій розвиток, розширив асортимент продукції. Ще в 1967 р. тут почав працювати дослідний промисловий цех іонообмінного виробництва, який зібрав ведучих наукових і технічних спеціалістів галузі. Завдяки цьому на «Азоті» запускались у виробництво нові види продукції, освоювались нові виробничі технології і обладнання. З 1993 року почали випускати рідкі комплексні добрива – карбаміди та аміачну селітру.

Найскрутнішими в історії підприємства стали 90-і роки. Розпались напрацьовані економічні зв′ язки, змінився підхід до ведення бізнесу. Дякуючи тому, що у 1995 р. підприємство стало акціонерним, вдалося зберегти кваліфіковані кадри і не допустити падіння об′ ємів виробництва.

З 2001 р. Черкаське ВАТ «Азот» став частиною крупного хімічного холдингу. Це дозволило підприємству закріпити своє положення на українському хімічному ринку та розширити присутність на світовому ринку.

З цього часу на заводі втілюється в життя програма реконструкції
та модернізації, переходу на прогресивні енергозберігаючі технології та випуск нових сучасних видів продукції.

Результатом напруженої роботи стало стабільне зростання об′ ємів виробництва продукції, розширення асортименту та підвищення рівня якості. В цей період Черкаське ВАТ «Азот» займає перше місце в рейтингу Міністерства промислової політики України за позицією «Об′ єм продукції, що випускається
з початку року».

Крім розвитку виробництва і освоєння нових технологій, завод велику увагу приділяє природоохоронним заходам. В 2002 р. був зданий в експлуатацію модернізований очисний колектор заводу, що відповідає всім сучасним екологічним нормам.

Ще одним складним періодом в історії підприємства виявився кінець 2008 р., коли попит на хімічну продукцію на світових ринках різко впав, і тільки в перші місяці 2009 р. мінеральні добрива були затребувані на внутрішньому ринку.

Наступні місяці роботи характеризувались високими цінами на природний газ, обвальними цінами на продукцію, скороченням внутрішнього і зовнішнього попиту, що поставило на грань виживання всю хімічну галузь, включаючи Черкаський «Азот». З 2010 р. намітились позитивні тенденції на ринку збуту продукції.

На сьогоднішній день Черкаський «Азот» – сучасне підприємство, один
із лідерів галузі. У квітні 2011 р. ПАТ «Азот» увійшов до холдингу «OSTCHEM». «Реалізація широкомасштабних проектів з впровадження новітніх технологій хімічної промисловості, ремонт та оновлення основних фондів дозволили вивести підприємство на планові рівні завантаження, зменшити виробничі ризики», – повідомляє прес-служба підприємства.

У 2013 р. холдинг «OSTCHEM» інвестував у розвиток ПАТ «Азот» 165 млн грн, з яких 158 млн було витрачено на планові капітальні ремонти, модернізацію виробництва та реалізацію проектів, 7 млн грн – на покращення умов праці робітників.

Досягнення ПАТ «Азот» знайшли відображення в нагородах престижних міжнародних форумів:

– листопад 1997 р. – «Міжнародна золота зірка» за якість
і досконалість продукції (Мадрид, Іспанія);

– червень 1999 р. – Міжнародна золота нагорода «За технологію і якість» (Франкфурт-на-Майні, Німеччина);

– липень 2000 р. – «Нагорода за досконалість та діловий престиж»
(Нью-Йорк, США).

ЛІТЕРАТУРА:

ОАО «Азот». – Черкассы: [б.и.], 2005. – 34 с.

ОАО «Азот» и ЗАО «Энерготрансинвест». – К.: [б.и.], 2002. – 41 с.

Еременко Н. Адрес: Черкасский химкомбинат/ Н. Еременко. – К.: «Будівельник», 1975. – 141 с.

Онойко В. А. Почерк ентузіастів / В. А. Онойко. – Д.: Промінь, 1974. – 77 с.

Плис П. Вони – із числа перших: за спогадами ветеранів / П. Плис // Азот. – 2010. – 9 лют. – С. 2 – 3.

Павлюк В. Промисловий велет у центрі України / В. Павлюк // Черкас. край. – 2005. – 25 трав. – С. 6.

ПАТ «Азот» [Електронний ресурс]: [сайт]. – Текст. дані. – Режим доступу: https://www.azot.cherkassy.net/ (дата звернення: 29.05.14). – Назва з екрану.

Минулого року OSTCHEM інвестував 165 мільйонів гривень в Черкаський «Азот» [Електронний ресурс]: [сайт]. – Текст. дані. – Режим доступу: https://www.siogodennya.org.ua (дата звернення: 29.05.14). – Назва з екрану. 48

21 березня 125 років від дня народження вченого-індолога О. П. Баранникова (21.03.1890 – 05.09.1952) У людей значно більше того, що їх об′ єднує, і значно менше того, що роз’єднує їх. Махатма Ганді

Фундатор і керівник наукової школи індологів Олексій Петрович Баранников народився 21 березня 1890 року в м. Золотоноші в багатодітній родині теслі. Батько вченого Петро Баранник був позашлюбним сином грецького титулованого князя, мати – Гумеля Пелагея Францівна – з черкаських поляків.

Початкову освіту Баранников здобув у парафіяльній школі (1898 – 1900)
та міському училищі (1901 – 1907). 1907 року він екстерном склав іспит при Золотоніській земській прогімназії, а 1910 року при Черкаській класичній гімназії.

Рання звичка до праці та блискучі здібності дозволили Олексію Баранникову за 4 роки пройти три відділи (східний, слов′ яно-російський і германський) історико-філологічного факультету Київського університету (1910 – 1914). Навчаючись, заробляв репетиторством і допомагав старшим сестрам Катерині та Олександрі. Робив це все своє життя. Під час голодомору 1933 року він врятував їхні родини, віддавши їм привезену йому з Індії на знак визнання золоту піалу.

Основні віхи життя Олексія Петровича пов′ язані з Санкт-Петербургом. Довгі роки він завідував кафедрою індійської філології Ленінградського університету.
У 1939 році був обраний дійсним членом Академії наук СРСР, потім очолював Інститут сходознавства Академії наук СРСР.

Із перших же кроків наукової діяльності О. П. Баранников виявив себе
як видатний учений. Він був зачинателем справді наукового вивчення Індії не лише
в СРСР, а й за її межами. Уперше учений увів у коло вітчизняної індології вивчення найважливіших новоіндійських мов гінді, урду, маратгі, бенгалі та пенджабі. У своїй науковій діяльності Баранников відстоював нові принципи та методи студій
над мовами і літературами Індії.

Великий науковий доробок Баранникова: в ньому близько 250 праць. Більшість з них присвячені дослідженню стародавніх і нових мов Індії, а також стародавньої індійської літератури. Він переклав російською мовою твори багатьох індійських письменників, зокрема славнозвісну «Рамаяну» – перлину індійського епосу – найбільший твір індійського середньовічного письменства. В ньому відбито всі найважливіші засоби та прийоми індійського середньовічного мистецтва, доведені до досконалості. «Рамаяну» було написано Тулсі Дасом для того, щоб сприяти об′ єднанню народу, загарбаного чужоземцями, і це зробило її популярним
і улюбленим твором широких мас Індії. «Рамаяна» в перекладі Баранникова – найповніший і найточніший з усіх європейських перекладів Тулсі Даса – сприйнята
в колах прогресивної громадськості Індії як факт великого культурного і політичного значення.

Баранникову належать перші переклади українською мовою з новоіндійських літератур, перші дослідження мови, фольклору і побуту циган в Україні.

Олексій Петрович і любив, і страждав, бо випало йому пережити особисту трагедію. Його позашлюбний син помер у блокадному Ленінграді. Вчений був настільки приголомшений цим, що у нього виникло бажання піти з життя. Однак академік самовіддано любив рідних, дітей Іринку і Петра. Син так само став індологом і часто приїздив із Санкт-Петербурга в Золотоношу.

Помер Олексій Петрович Баранников 5 вересня 1952 року. Похований
у Комарово під Санкт-Петербургом. На скромному надгробку викарбувані слова його духовного предтечі Тулсі Даса «Хай буде доброму добро».

Ім′ я нашого земляка здобуло популярність і любов в Індії. У делійському будинкові гінді встановлено портрет ученого. В м. Кашпурі є школа російської мови ім. О. Баранникова. «Наш великий друг», «Наш рідний батько», – так звуть індійці вченого. У 1990 році на ознаменування 100-річчя від дня народження та виявляючи найвищу міру пошанування, індійський народ заніс творця школи індологів до списку святих.

Золотонісці шанують пам′ ять про свого видатного земляка. Його ім′ ям названа одна із вулиць міста, а на будинку, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку.

Учений був українцем із православного багатокровного роду, одним із шести синів теслі Петра Івановича Баранника, а дослідив і розповів через епічний твір середньовічної Індії про одвічне прагнення українців до незалежності та об′ єднання.

ЛІТЕРАТУРА:

Черненко С. Феномен Олексія Баранникова почався в Золотоноші / Сусанна Черненко // Черкаський край – земля Богдана і Тараса: культуролог. зб. – К., 2002. – С. 622 – 626.

Пономаренко М. Творець радянської школи індологів / Михайло Пономаренко // Краєзнавець Черкащини. – Черкаси, 1990. – Вип. 1. – С. 47 – 50. 50

Черненко С. Українець Олексій Баранников, індолог, який став святим / Сусанна Черненко // Наук. світ. – 2010. – № 8. – С. 20 – 22.

Бравада О. Індуський святий із Золотоноші був професором і академіком, а ще – чудово володів… тюремним жаргоном / Олександр Бравада // Прес-Центр. – 2010. – 24 лют. – С. 21.

Колісник О. Індуський святий родом із Золотоноші / Оксана Колісник // Місто. – 2003. – 10 квіт. – С. 9.

Баранников Олексій Петрович [Електронний ресурс]: [сайт]. – Текст. дані. – Режим доступу: www.zolorayon. gov.ua/…/barannikov-oleksij-petrovich (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

Черненко С. Загадка святого Олексія із Золотоноші [Електронний ресурс]: [сайт] / Сусанна Черненко. – Текст. дані. – Режим доступу: www.day.kiev.ua> Проекти / ініціативи> …- oleksiya-iz-zolotonoshi (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

5 квітня 125 років від дня народження кобзаря Н. І. Прудкого (05.04.1890 – 08.12.1982) О, пісне! Від народу кров і плоть Ти узяла, щоб лиш йому служити. Тебе ніхто не може побороть, Бо вільний дух твій – правдою повитий. М. Рильський

Довгі козацькі вуса, лагідний і зосереджений з смішинкою погляд
та нерозлучна супутниця життя – бандура в руках. Таким запам’ятався багатьом черкащанам Никін Іванович Прудкий.

Народився кобзар 5 квітня 1890 року в Каневі, там, де все пройнято Шевченковим духом. З малих літ разом з батьком, матросом-річковиком, відправлявся у мандри по Дніпру. Від’їжджали тоді люди з нашого краю на південь
на заробітки. Багато пісень, легенд, переказів можна було почути під час цих подорожей. Учився співати тоді і малий Никін.

Лише три класи церковно-приходської школи вдалося закінчити,
бо приходилося поневірятися по заробітках. В 15-річному віці пощастило йому потрапити учнем до майстерні музичних інструментів у Києві. Тут вперше й бандуру зробив. Учився грати на київських базарах, де завжди було багато кобзарів
та лірників. Вдосконалював кобзарське мистецтво, слухаючи кобзаря І. Кучугуру-Кучеренка, а від кобзаря Т. Пархоменка у 1910 році перейняв «Думу про похорон Тараса Шевченка».

У 1914 році одружився на дочці залізничника Калениченка – Марії Дементіївні. Але сімейне щастя тривало не довго. Почалася перша світова війна. Брав участь
в боях під Брестом, Варшавою, Барановичами.

Після закінчення війни Никін Прудкий повертається до рідного Канева. Займається культосвітньою роботою. В репертуарі кобзаря були твори агітаційного характеру, а також козацькі пісні, колядки, щедрівки, веснянки. З 1927 року працює доглядачем музею на могилі Т. Шевченка. Здійснилася мрія співця, тепер він мав змогу часто співати перед людьми.

У 1932 році Никін Іванович переїжджає до Черкас, влаштовується на роботу листоношею. Згодом працює інструктором в майстернях музінструментів, водночас керує гуртками бандуристів, виступає в сільських і робітничих клубах, продовжує відвідувати могилу Т. Шевченка.

В роки Великої Вітчизняної війни Никін Іванович був музикантом капели бандуристів, а з червня 1942 року по травень 1943 року очолював капелу. Мандрує по окупованій території, співає пісні, сповнені віри у звільнення рідної землі.

Коли Черкаси були звільнені від фашистів, він дає концерти в госпіталях міста.

1948 року кобзар був репресований і засуджений до 5 років ув’язнення. 1961 року його було реабілітовано.

У 1954 – 1957 роках Никін Іванович керує ансамблем бандуристів
при Черкаському будинку культури. Виступав в містах і селах Черкащини, найчастіше в селах, пов’язаних з життям Т. Шевченка – Моринцях, Шевченковому, Лисянці, Тарасівці. Думи, пісні, яким не одне сторіччя, до глибини душі хвилювали людей. Цілий ряд вчених-фольклористів приїздив до митця, щоб записати твори, які він виконував. Виступав Никін Іванович і на Львівщині, Житомирщині, Херсонщині.
У Москві він виступив у ряді шкіл, на підприємствах, в університеті
ім. М. В. Ломоносова. У Санкт-Петербурзі співав у Державному музеї етнографії,
в Пушкінському домі, в Академії мистецтв, де вчився колись Т. Шевченко.

В репертуарі кобзаря було понад 150 українських народних історичних, родинно-побутових, ліричних, жартівливих пісень, багато пісень на слова Т. Шевченка та про нього, російських пісень, пісень літературного походження, народних танців. Створив він і кілька власних творів, серед яких «Похорон Шевченка», «На шану Тарасові», «Дума про Шевченка», «Грай, кобзарю, годі плакать».

Н. І. Прудкий був почесним членом Музично-хорового товариства України.

Вісім літ митець не дожив до свого сторіччя. Помер він 8 грудня 1982 року. Похований у Черкасах.

Не злічити, скільки сходжено доріг по рідній землі, скільки одспівано веселих
і сумних пісень, скількох людей оживила його вірна подруга – бандура.

ЛІТЕРАТУРА:

Сорокопуд І. Доля бандуриста / Іван Сорокопуд // Сорокопуд І. Краси розкрилля: Канівщина мистецька. – Канів, 2005. – С. 47 – 49.

Кобзарі [Образотворчий матеріал]: комплект листівок / упоряд. та автор тексту
Б. М. Жеплинський. – К.: Мистецтво, 1991. – 15 листівок.

Лебідь І. Кобзар з Шевченкового краю / І. Лебідь // Нар. творчість та етнографія. – 1992. –
№ 1. – С. 90 – 92.

Плачинда В. П. Бандурист Никін Прудкий / В. П. Плачинда // Нар. творчість та етнографія. – 1965. – № 4. – С. 108 – 109.

Калиновська Т. Через ту бандуру / Тетяна Калиновська, Петро Жук // Черкас. край. – 2012. – 6 квіт. – С. 6.

Кагамлик О. Скарбівничий / О. Кагамлик // Серп і Молот. – 1975. – 26 квіт.

Польовий, Р. Кобзарі у моєму житті [Електронний ресурс]: [сайт] / Ренат Польовий. – Текст. дані. – Режим доступу: www.ukrcenter.com > Література > … – 2 / Кобзарі – у – моєму – житті (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.

13 квітня 125 років від дня народження актриси Р. П. Нещадименко (13.04.1890 – 25.04.1926) Нещадименко – одне з найцікавіших творчих явищ в українському театрі двадцятих років. М. Бажан

Рита Нещадименко… Вона була не висока, худенька, пластична. Легко рухалась, дивилась трохи спідлоба своїми великими чорними, наче бездонними очима. Голос – низький, м’який, прикритий якимось нальотом смутку, позначений тривожною думкою, що ховалася десь під словами. І палкі спалахи темпераменту, гніву чи пристрасті, що вибухали на сцені. І затамоване нервове напруження,
що відчувалося завжди й скрізь.

Такою пригадують Риту Нещадименко її товариші і сучасники. За недовгий час роботи на українській сцені актриса запам’яталася особливою емоціональною силою, яку вона випромінювала.

Рита (Харитина) Петрівна Нещадименко народилася 13 квітня 1890 року
в мальовничій Сердегівці, що під Шполою. Батько – селянин – дав синам змогу дістати вищу освіту. Двоє братів актриси – Марко й Іван – стали з часом професорами, докторами наук. Рита, єдина дочка, батькова улюблениця, закінчила 1907 року приватну гімназію Левандовської у Києві. Ще в гімназичні роки мріяла стати актрисою. «Володаркою душ» тогочасної передової молоді була геніальна російська актриса В. Ф. Коміссаржевська. Вона гастролювала у Києві 1902, 1906, 1907 років. Отож Рита, ще бувши гімназисткою, мала змогу бачити велику актрису.

1914 року Нещадименко вступила в Москві до театральної студії,
яку очолював видатний російський режисер Федір Коміссаржевський – брат актриси.

1916 року після закінчення студії Рита Нещадименко одержала запрошення
до одного з московських театрів, але виїхала до Києва.

1918 року вступила до Молодого театру. Зустріч Рити Нещадименко
з керівником Молодого театру Лесем Курбасом визначила її подальше творче життя. З цим режисером актриса назавжди пов’язує свою творчу долю.

Крім високої творчої майстерності, Нещадименко винесла з московської студії незмінний до кінця її життя особливий дух студійності, потяг до шукань і запал тієї самопожертви в ім’я мистецтва, яка примушувала акторів роками безкоштовно працювати в театрі імені В.Ф. Коміссаржевської.

Вперше Рита Нещадименко виступила на сцені Молодіжного театру 28 серпня 1918 року в мініатюрі О. Олеся «Тихого вечора». Цей етюд виявив багаті природні дані актриси, її розвинену психологічну техніку, набуту в школі Коміссаржевського.

Згодом Нещадименко виступила у «Різдвяному вертепі». І хоч Рахіль-Нещадименко була лялькою, через її умовні рухи, інтонації проривався справжній темперамент актриси. Так у першому «ексцентричному» виступі Нещадименко
на сцені Молодіжного театру розкрився секрет її неповторного таланту – те глибоке відчуття внутрішньої правди образу, яке ніколи не зраджувало актрису.

Нещадименко виступала також у хорі в постановці «Царя Едіпа», а 22 квітня 1919 року – у святкуванні 58-ї річниці з дня смерті Т. Шевченка: вона грала
в інсценізації «Великого льоху» Другу душу і брала участь у «ліричних віршах». Декламація Нещадименко вирізнялася не тільки професійною виробленістю,
а й особливою емоційною наснагою.

У квітні 1919 року Молодий театр припинив самостійне існування: він злився
з Київським державним драматичним театром.

10 березня 1920 року новостворений колектив виступив зі славетними «Гайдамаками». Нещадименко у цьому спектаклі грала одне із Слів поета.

Незважаючи на небувалий успіх «Гайдамаків», Київський театр імені Шевченка незабаром розділився. У червні 1920 року частина акторів на чолі з Курбасом, зорганізувавши так званий Київський драматичний театр (Кийдрамте), виїхала до Білої Церкви.

У Білій Церкві й Умані грали в основному репертуар Молодого театру. Нещадименко грає у старих виставах, зокрема за п’єсою «Молодість» М. Гальбе. Актриса в ролі Ганнусі показала ліричні й драматичні якості свого обдарування, довершену техніку психологічного театру, що були характерні й для подальшої
її творчості.

У Білій Церкві були відновлені й «Гайдамаки» з Нещадименко в ролі Першого слова. Цей виступ розкрив блискучі героїчні можливості обдарування актриси.

В одноактівці С. Васильченка «Зіля королевич» Нещадименко зуміла виразно розкрити душевну красу маленької «непомітної» людини.

У сезон 1921 – 1922 року Нещадименко працює в Києві у Театрі імені Т. Шевченка, де її ім’я набирає великої популярності. Вона створює образ Люцілли
в п’єсі «Адвокат Мартіан» Лесі Українки. Трепетна, як поранений птах, Люцілла
до глибини душі хвилювала зі сцени. Народна артистка СРСР Н. М. Ужвій згадувала, що свого часу, коли вона тільки-но приїхала до Києва і побачила цю виставу,
її вразила гра Нещадименко.

Мужність завжди була основою і невід’ємною ознакою таланту Нещадименко, незважаючи на всю нервову гостроту її сценічних творів. У всіх своїх драматичних ролях актриса, зображуючи винятково правдиво страждання, душевні муки своїх героїнь, завжди повставала проти темних сил, які призводять до цих страждань. Виконання ролі Люцілли особливо виразно доводило, що творчості актриси органічно чужі будь-які прояви сентиментальності, сценічної підсолодженості. Ролі Нещадименко аж ніяк не належали до численних у той час провінціальних підробок під В. Коміссаржевську, де наслідувались лише зовнішні прояви її модного «неврастенізму», не сягаючи ідейних глибин творчості великої актриси.

Згодом Рита Нещадименко кидає театр, в якому по праву займала провідне становище, і йде в новостворений «Березіль» учитись, шукати нових шляхів
у мистецтві. Її поглинули невтомні трудові будні театру. Вона нарівні зі всіма репетирує, грає вистави, щоденно вправляється з пластики, слухає лекції і здає колоквіуми.

У сезоні 1925 / 1926 року на афіші «Березоля» з’являється українська радянська п’єса «Комуна в степах» М. Куліша. Чарівний, ліричний образ Мотреньки вносив у виставу атмосферу достовірності та історичної правди.

Після «Комуни в степах» Нещадименко виступила у своїй останній значній ролі Ізабелли у виставі «Жакерія» за Проспером Меріме. В яскравому образі Ізабелли виявився могутній драматичний темперамент актриси, її безмежні можливості контрастного емоціонального перевтілення.

25 квітня 1926 року самогубство в стані тяжкої психічної депресії закінчило життєвий шлях видатної актриси.

Рита Нещадименко була закохана в театр і самовіддано служила йому.
У своєму блокноті вона зробила запис: «Нічого, нічого і нікого мені не потрібно: потрібна тільки моя творчість в театрі – це єдина моя цінність у житті».

Народний артист О. Сердюк зазначив: «У нашій професії, як би ви цього
не заперечували і не відкидали, поняття амплуа, чи, вірніше, фізичних даних актора, відіграє свою роль. Ми знаємо, хто з акторів може грати героїв, хто любовників,
хто комедію, а хто трагедію, а кому все це протипоказано. Але в театрі трапляються люди, актори, що своїм внутрішнім багатством, глибиною своїх почуттів, переживань ламають всі ці уявлення… Я не перебільшу, коли скажу, що саме такою актрисою була і Рита Нещадименко, багатюща творча натура, щедра на віддачу людям хвилювання своєї крові, нервів, серця, себто всього того, чим створює актор на сцені «правду людських почуттів», «життя людського духу». За висловом Станіславського «це був талант, рівний таланту великої Коміссаржевської».

ЛІТЕРАТУРА:

Гаккебуш В. В. Рита Нещадименко: нарис / В. В. Гаккебуш. – К.: Мистецтво, 1983. – 70 с. – Бібліогр.: с. 67 – 69.

Гаккебуш В. Життя, віддане рампі / Валерій Гаккебуш // Вітчизна. – 1963. – № 9. – С. 180 – 185.

Гринчук А. Театром заполонена / А. Гринчук // Черкас. правда. – 1983. – 9 жовт. 56

14 квітня 80 років від дня народження кінодраматурга, письменника Ю. П. Тупицького (14.04.1935) Письмо Юрія Тупицького художнє, правдиве, в ньому немає фальшивих нот, немає штучного і надуманого. А є глибоке знання життя. Ось він – наріжний камінь, на якому стоїть література. С. Колесник

Юрій Петрович Тупицький щедро наділений від природи багатьма талантами. Він – кінодраматург, письменник, поет, самодіяльний музикант і композитор. І це дає йому змогу неповторно, самобутньо осмислювати вічно загадковий секрет Всесвіту
і людське буття в ньому.

Як пише сам письменник, він «мав щастя народитись у пісенному селі Воронинці (друга назва – Лірники), в родині простих колгоспників. Був першим
і останнім у батьків. Дитячі роки увібрали все: світле і темне, оскільки гриміла війна. А до цього – тихі сільські вечори, клуб, гасові лампи і… хор. Воронинський хор здавна славився в окрузі».

Закінчив Мельниківську середню школу і то був перший післявоєнний випуск цієї десятирічки. У Черкаському педінституті отримав ґрунтовну філологічну підготовку (російська мова і література), яка знадобилась у майбутньому творенні кіно. Про кінематограф мріяв ще з юних літ. Три роки вчителював спочатку в школі ім. Кірова м. Звенигородки, потім у 17-й школі м. Черкаси. Оскільки не уявляв свого життя без мистецтва, то попросив завуча скласти розклад уроків таким чином,
щоб міг змогу брати участь у виставах драмтеатру як актор другого плану.

Далі було навчання в Київському інституті театрального мистецтва
ім. І. Карпенка-Карого. Перша власна робота – за оповіданням О. Довженка «Незабутні».

1969 року закінчив кінофакультет з червоним дипломом. Був зарахований
у штат кіностудії ім. Довженка, на якій пропрацював більше тридцяти років. Стрічка за стрічкою з’являються картини про людей і події, які схвилювали, вразили.
Так з’явилася «Таємниця партизанської землянки» (1975) – дитяча стрічка, яка була однією з найпопулярніших у 1970-х роках. Унікальний фільм без єдиного слова «Завтра – вистава» (1977) – музично-цирковий фільм у співавторстві
з композитором І. Покладом закупили 22 країни. Згодом з’являються фільми: «Знайди свій дім» (1982, т/ф); «В лісах під Ковелем» (1984, т/ф) – про партизанський загін О. Федорова; «Крижані квіти» (1986) – про будівельників БАМу; «Два кроки
до тиші» (1991) – про воїнів-афганців.

Згодом Юрій Тупицький напише книгу «Білі мої лебеді», присвячену кінодіяльності. Про неї автор пише: «Герої моєї оповіді – різні. Всі вони дорогі моєму серцю з їхніми достоїнствами і помилками. Головне ж, що їх підносить, – високий позитив їхньої місії на сій землі».

У режисера чимало учнів. Серед них – художник Микола Теліженко, кіноактор Юрій Рудченко, відомий з телешоу «Золотий гусак», кіноактор Олексій Булдаков. Наталія Сумська знімалася у трьох його фільмах.

З розпадом Союзу порушилось і кіновиробництво в Україні. На кіностудії стало нецікаво, печально – сумно. Залишивши свою київську квартиру, Юрій Тупицький повертається в рідні Воронинці. Керує хоровим колективом «Краяни» у Мельниках, вокальним ансамблем «Журавочка» у Воронинцях. Пише вірші, прозові твори.
Про книгу поезії «Мелодія» Василь Ілляшенко пише: «У книгу поезій Ю. Тупицького пірнаєш, як у море і як у безмежжя Всесвіту, і як у неосяжність і глибину людської душі, яка загадковіша неба в зірках…».

Мій голос тихий. Хто його почує

На цій землі, яку люблю без меж?

Сівач посіє, лікар полікує,

Коваль скує, а що поет? Та все ж…

Шукаю в морі броду-переброду,

І зву живих, як Бог мені велить,

Бо я мала клітиночка народу,

Якій болить…

Перу Ю. Тупицького належить дві збірки поезії, книга-спогад, три книги прози. У передмові до книги «Голос опівночі» письменник С. Колесник пише:
«В оповіданнях, повістях, що входять до книги – долі людські. Такі вони неповторні, самобутні і трагічні! Кожна така доля могла б стати темою і матеріалом
для написання окремої книги. Все тут вагоме, об’ємне і багатопланове. Якраз те,
що «полюбляє» література».

Живучи у рідному селі, митець продовжує творити. Тут починалася дорога його життя і тут продовжується. Дорога його віри, дорога любові, важка і світла дорога творчості, дорога його світлого й чесного таланту.

Ю. П. Тупицький – заслужений діяч мистецтв України (2002), лауреат премій ім. Михайла Старицького (2004) та ім. Василя Симоненка (2013).

Немає правд, за істину правдивіш,

Як і нема двох істин на землі.

Коли в єдину Україну віриш,

Коли себе, як матері довіриш –

Печалі й радощі великі і малі,

Свою біду її бідою міриш –

Ти не даремно жив на цій землі…

ЛІТЕРАТУРА: