Двадцять п'яте серпня 2012р.

Ясик йшов по парковці торгівельного центру «Атріум». В руках він тримав два великі пластикові пакети, доверху набитих продуктами, й деяким невеликим господарським приладдям.

Оминаючи, автомобілі, що стояли там, людей, що так само як і він йдуть по парковці, хто за купівлями, а хто вже скупившись, він йшов до старої дядьчиної Олексиної машини. Зараз було близько полудня. Прокинувшись уранці, він вирішив, що треба з'їздити сюди й ґрунтовно скупитися на тиждень вперед, адже той обіцяв багато роботи. Дуже багато. Він знову став займатися таксидермією. Кілька тижнів тому зняв собі невеличке приміщення під майстерню і знову подав оголошення до декількох мисливських журналів. Замовлення неначе посипалися на нього, так що працювати йому доводилося багато. Дуже багато. З ранку і до вечора доводилося сидіти в майстерні, роблячи опудала тварин. Насилу доводилося викроювати собі хоч трохи вільного часу. Для себе присвятити час він міг тільки хіба що вночі, оскільки в майстерні він часто засиджувався за роботою до сьомої години вечора, до восьмої, іноді навіть до дев'ятої. Сьогодні з ранку вирішив узяти собі невеликий вихідний, але впевнений він був, що вже через пару годин, все одно опиниться в майстерні за роботою, оскільки було її ще дуже багато.

Він йшов далі.

Машина дядечка Олекси поки-що була не видна, але пам'ять його підказувала, що те місце, де він залишив її, вже близько. Він ішов.

Он він побачив вже синє заднє крило машини. Залишалося зовсім трохи, але дзвін скла, що розбилося, змусив його зупинитися.

Він усім тілом обернувся до того місця, звідки дзвін йшов.

Весела компанія стояла там. Їх поведінка, їх вирази облич одразу кинулися Ясикові в очі. Вони були нетверезі. Вони стояли буквально в трьох-чотирьох метрах від нього. Їх було п'ятеро. Чотири хлопця й дівчина. Й усі вони дуже не сподобалися йому. Дуже. Настільки не сподобалися, що його безневинне, боязке обличчя придбало невеликий відтінок настороженої хижості. Ледве вловимий відтінок, з боку майже непомітний.

Всі п'ятеро стояли біля великої сріблястої машини марки «Mersedes». Обличчя їх були хамуваті, трохи зведені, збуджені, але більше розслаблені, спокійні, а також дуже самозакохані й зарозумілі. Поряд з ними, прямо там, на асфальті, сидів невеликий, невисокий, не дуже молодий чолов’яга років за сорок. Він був товстенький, угодований, з коротенькою русявою борідкою. Дуже схожий був на гнома. Маленького, черевастенького гнома. Але гнома сумного, обличчя котрого викривила гримаса болю. Він обома руками тримався за голову, а по волоссю його, фарбуючи їх в червоний колір, стікаючи також і по руках, текла кров. У нього була пробита голова. Поряд з ним валялися скалки зеленого скла, а в одного з хлопців, що стояли перед цим чолов’ягою, в руці було затиснуто шийку розбитої пивної пляшки.

Цьому чолов’язі-гномові розбили пляшку об голову.

Ясикове обличчя випромінювало обережність. Він дивився на хлопця, у котрого в руці було затиснуто шийку розбитої пляшки, але погляд його на нім затримався недовго і через півхвилини Ясик перевів погляд на чолов’ягу сидячого на асфальті.

- Цей-то чого тут встав?! - з претензією сказав парубок з відбитою шийкою руці.

Ніхто йому не відповів, але майже всі в цей момент стали дивитися на Ясика.

Ясик повільно переводячи погляд з одного на іншого, подивився на обличчя всієї їх компанії. Він сильно зам'явся, став виглядати дуже невпевнено. Голова його трохи вжалася в плечі, а обережності в його обличчі додалося.

- Ха-ха! - розсміявся парубок з шийкою в руці, дивлячись на Ясика. Ясик лише ще більше зам'явся.

Парубок перевів погляд на чолов’ягу і з пару секунд дивився на нього.

- Поїхали, - сказав він, звертаючись до своїх друзів, а не до чолов’яги, але з місця не зрушив і погляду від нього не відвів. Чолов’яга лише продовжував триматися руками за голову, намагаючись закрити долонями криваву рану.

Парубок посміхався. У виразі його обличчя читалася зарозумілість. Він дивився на цього чоловічка як на сміття. Як на падло. Неначе вважав себе чимось набагато кращим за нього. Неначе він вважав себе істотою набагато вищою, ніж цей чоловік. Жовчність відобразилася на його обличчі, і, відвівши погляд від нього й трохи озирнувшись по сторонах, він шпурнув відбиту шийку від пляшки, в лобове скло простенької недорогої машини, що стояла поряд.

- Зрозумів? - звернувся парубок до чолов’яги й хлопнув його долонею по потилиці.

Він розсміявся і, розвернувшись, пішов і сів за кермо сріблястого «Mersedes».

Інші його друзі стали сідати в машину слідом. Дівчина з компанії цього парубка, сідаючи на заднє сидіння, з величезним презирством дивилася на чолов’ягу цього. Вона кинула недбалий погляд в Ясиків бік й скривилася у відразі дивлячись на нього. Один з трьох хлопців, що лишилися, плюнув у бік чолов’яги й теж сів в машину.

Хлопець за кермом - той, що був в центрі уваги; той, що був найголовнішим з них - порившись в салоні машини, дістав пляшку пива, відкрив її і зробив ковток. Він подивився на Ясика й, підкинувши пляшку трохи догори, неначе бажаючи йому здоров'я, завів двигун і голосно розсміявся. Хтось з його друзів розсміявся теж, хто просто єхидно посміхнувся.

Машина рушила й нешвидко стала виїжджати з парковки.

Ясик стояв і, не випускаючи сумок з рук дивився, як машина повільно від'їжджає. Дивився їй в слід.

Боязкість як і раніше читалася на його обличчі, а голова як і раніше трішки була втиснута в плечі. Він дивився в слід від'їжджаючій машині, і та ледве вловима хижість в його обличчі, на коротеньку мить стала яскравіше й тут же згасла.

Цілий виводок. Цілий виводок щурів. Ціла компанія.

Він ще з декілька секунд дивився від'їжджаючій машині в слід.

Той злий, лютий голос знову заговорив усередині нього.

- Бачиш скільки їх? - говорив голос. Звучав він грубо, жорстко, але спокійно. Він не кричав. Він лише розмовляв з ним. - Бачиш, як вони поводяться? Бачиш?

Ясик важко, боязко зітхнув і губи його трішки затремтіли, а долоні стискуючі ручки пластикових пакетів стиснулися в міцні, тверді кулаки.

Щури. Щури. Щури.

Машина з ними вже виїхала з парковки й поїхала геть, але Ясик продовжував дивитися в той бік, куди вона поїхала. Вдалину.

Як безпардонно вони поводилися. Як зарозуміло. Як егоїстично. Як сильно гниллю тягнуло від їх душ. Щурячою гнилизною. Гнилизною, яку Ясик ненавидів. Гниллю, яку він обіцяв викоренити.

Але лише губи сильніше стали трястися його.

Він, нарешті, перестав дивитися вдалину.

Він перевів погляд на чоловічка, який як і раніше тримався руками за голову, і з сильного неначе розгубленого засмучення від відчуття болю, трохи погойдувався з одного боку в інший. Ясик тут же поставив пакети на асфальт і зі стурбованістю підійшов до нього.

- Давайте я допоможу вам, - знічено, невпевнено сказав Ясик, нахиляючись до нього, беручи під руку. - Давайте.

Він трохи підняв чолов’ягу з асфальту, і, підвівши його до однієї з машин, усадив, сперши спиною об її бік.

- Тримайте рану. Тримайте, - він допоміг чоловічкові покласти руки назад на рану.

Чолов’яга, приклавши долоні до голови, від втоми заплющив очі.

- Я викличу вам швидку.

Ясик поліз в кишеню за телефоном.

Він сидів на присядках поряд з чолов’ягою.

- Спасибі вам, - не розплющуючи очей, сказав той. Голос його був високий, м'який, ніжний, але по-чоловічому грубуватий. Звучав він приємно. Неначе ведмежа з мультика з Ясиком заговорило. - Спасибі.

Ясик з секунду боязко подивився на нього і набрав на телефоні номер швидкої допомоги.

- А я же нічого не зробив їм. Нічого… - продовжував чолов’яга. - Я просто попросив, щоб вони пропустили мене. Вони закривали прохід. А вони ось так. Погані люди. Злі…

Ясик набрав на телефоні номер швидкої допомоги і, буквально з пару секунд поговоривши з диспетчером, назвавши адресу, куди треба їхати, заховав телефон назад в кишеню й присунувся до чолов’яги ближче.

- Все добре, - сказав він йому. - Все добре. Я викликав вам швидку. Вона вже їде.

- Які погані люди, - не переставав чоловічок. - Які погані…

Ясик приклав долоню до його обличчя.

- Вони... вони... - боязко почав він. - Рано чи пізно доля покарає їх.

- Не покарає, - говорив чолов’яга. - Не покарає. В них он яка машина. Звідкись же вони взяли її. Хтось же купив її їм. Багатий. Навряд чи їм тепер взагалі буде що-небудь. Тому й поводяться так. Погані люди.

Ясик лише сильніше притиснув долоню до обличчя чолов’яги.

Чолов’яга продовжував сидіти, із заплющеними очима, тримаючись руками за рану й говорити. Неначе в хворобливому маренні розмовляв - настільки слабкий він був.

- В-все добре, - сказав Ясик. - Швидка вже їде…

Він знову подивився вдалину.

Ці щури відповідатимуть за все, що зробили. Й за цього чолов’ягу також. Відповідатимуть й за інші свої мерзотні, ниці, щурячі вчинки – їх в них багато було, Ясик був точно впевнений.

Дивлячись їхній машині в слід, коли та від'їжджала з парковки, єдине, що треба було Ясику - це запам'ятати її номер. Ані розгубленості, ані тривоги, ані переляку він не відчував тоді. Лише лють він відчував, хоч по його обличчю й непомітно це було, хоч і боязкість читалася на нім, а злий його внутрішній голос в цей час грубо, твердо розмовляв з ним, а не кричав нестямно.

- Вони повинні померти. Вони повинні померти. Вони повинні померти. Інакше скільки ще щурячої зарази вони розповсюдять? Скільки зіпсують усього, тільки тому, що натура їх така. Вони повинні померти, - говорив голос у нього в голові тоді.

- Все д-добре, - м'яко, ласкаво говорив Ясик чолов’язі.

Йому доведеться викроїти трохи вільного часу, щоб ці щури відповіли за здіяне. Роботи дуже багато, але він знайде вільну хвилинку, вислідити їх. Знайде час зайнятися ними. Вони помруть. Кіт прийде за ними. Прийде, як і прийшов за двома попередніми - вбивцями його батька.

27-1

2012р. Двадцять сьоме вересня - …

За минулий час Кіт з'явився тільки один раз. Учора. Так багато часу пройшло в проміжку між його появами. Півтори тижні. Любомир майже не виходив зі своєї кімнати, яку він винаймав, а лише весь час сидів біля вікна. Як довго тягнувся цей час. Як сильно намучитися він встиг. Безсоння повернулося до нього. Не міг він більше спати. Лише снодійне рятувало. Снодійне і тонізуюче, адже все одно лягав спати він знехотя, намагаючись перетерпіти втому. Боявся Кота упустити. Кілька разів доводилося просити Тетяну Миколаївну - хазяйку будинку, сходити в аптеку за новою порцією пігулок. Не подобалася їй Любомирова поведінка. Не подобався його зовнішній вигляд, якого він набув за цей час. Такий поганий став. Схуднув. Виглядав як смертельно хвора людина. Днями сидів Любомир біля вікна, відходячи лише на декілька хвилин перекусити, і іноді поспати. Хоча майже не спав він. Рідко вона заставала його сплячим. Підглядаючи в трохи прочинену стулку дверей, бачила лише, як він сидить біля вікна. Майже весь час він сидів там, коли вона заглядала до нього. І дуже рідко заставала його сплячим. А якщо і заставала, то бачила лише, як неспокійно він ворочається вві сні. Знала, що він снодійне приймає, і кожного разу дивувалася з його неспокійного сну. Адже думала, що приймаючи снодійне, людина неспокійно спати не може. Дивним їй Любомир здавався. Дуже дивним.

Іноді, коли він спав, підходила до нього, прикладала руку до лоба, і відчувала, наскільки гарячий він був. Співчувала Любомиру. Підходила до вікна, подивитися, що ж намагається він видивитися там, а нічого окрім так сильно знайомої їй вулиці не бачила. Більше їй у вічі впадало лише подряпане дерев'яне підвіконня з облупленою фарбою на нім. Дуже дивним їй здавався Любомир. Але виганяти з будинку вона його не збиралася. Платив за кімнату він справно, тому нехай залишається. Зайві гроші не зашкодять. Хоче сидіти біля вікна днями ночами? - нехай сидить. Їй до цього діла не було. Нехай займається чим йому завгодно.

Півтори тижні. Так довго Кіт не з'являвся. Так довго. Пекучий біль від Азарту за цей час тільки посилився.

«Чому він не з'являється?», - хворобливо, страждально думав Любомир. Але не було легше йому від думок цих. Пекучий біль лише посилювався через них.

Напочатку він міг ще думати ясно. Напочатку здоровий глузд був присутній в нім. Але слабнути він почав поступово. Азарт продовжував робити свою справу - душити, вбивати здоровий глузд, прагнучи затуманити Любомирів розум, змусити приймати дуже необдумані рішення. Змусити підкорятися лише інстинктам. Мисливським інстинктам, які починали розвиватися в ньому з самого дитинства, ще тоді лише, коли в його молодій, наївній, юній свідомості з'явилася мрія ловити вбивць. Вести розслідування і розкривати їх. Мисливським інстинктам, а не розуму. Тому поступово все більш і більш необґрунтовані рішення став Любомир приймати.

«Чому він не з'являється? Чому його немає?».

Напочатку він намагався розподіляти день раціональніше. Знаючи, що вдень Кіт тут не з'явиться, і біля вікна днем менше сидів, активізуючи свою увагу ближче до вечора, коли шанси, що Кіт з'явиться, зростали. Але Кіт все не з'являвся. Пройшов день, потім ще один, потім ще один і ще один. А Кота все не було. І з кожним днем все менше бажання у Любомира було покидати свій пост вдень. Все більше нервувати він починав терзаний думками: «А що коли він взагалі не прийде більше? Що як він все ж помітив Любомира тоді у вікні, але просто вигляду не подавши, так і поїхав, і повертатися сюди не збирається?». У результаті і докотився до цього стану, коли лише снодійне і тонізуюче рятували його. Півтори тижні пройшло, а стільки пігулок йому довелося вже з'їсти. Навіть снодійне прийнявши, вдавалося поспати йому всього лише пару годин, а потім схоплювався весь збуджений, схвильований, переляканий, змоклий від неспокійного сну й біг до вікна перевірити вулицю - чи не видно там Кота. Кіт постійно снився йому. Забув вже Любомир, що таке нормальне, приємне сновидіння, після якого, прокидаючись, хочеться і далі валятися на ліжку, ніжачись в приємних почуттях післясмаку від нього. А зараз лише напруга і хвилювання супроводжували Любомира, щойно він прокидався. Кожного разу Кіт знущався з нього в снах. Насміхався в основному. Ходив навколо Любомира, то мовчки, то сміючись, але, не підходячи близько, а Любомир кожного разу, ніби в заціпенінні знаходився і навіть ворухнутися не міг, а Кіт ось він - тільки протягни руку і доторкнися до нього. Доторкнися і схопи. Але навіть руку протягнути Любомир не міг. Навіть пальцем ворухнути. А Кіт усе ходив і ходив колами навколо задоволено, зарозуміло, іронічно урчачи. Кожного разу. Неначе дражнив його. Неначе натякав: «Ти ніколи не спіймаєш мене. Ніколи!». А Любомир боявся цього. Боявся не спіймати його. Не міг миритися з тим, що Кіт від нього втече. Не міг. Кожного разу, коли думка про це відвідувала його - Азарт неначе вулкан палив настільки, що цей біль Любомир стерпіти не міг. Той постійний біль, яким Азарт зазвичай палив, Любомир міг терпіти, хоч і було важко, але міг. Але цей, новий, провокований боязню не впіймати Кота, терпіти не вистачало сил. Він настільки сильним був, що Любомир згинався навпіл і мало не падав на підлогу, корчачись від неї, поки не віджене цю тривожну думку.

«Я спіймаю! Я спіймаю його-о!!», - доводилося неголосно, щоб хазяйка будинку не почула, вити самому собі, щоб якось себе підбадьорити. І так це все тривало до вчорашньої ночі. Поки Кіт нарешті не з'явився знову. Він приїхав незадовго до півночі. Годинці десь об одинадцятій ночі, якщо бути точніше. Приїхав на тій же старій радянській розвалюсі, на якій того разу і від'їжджав. Саме в ній, напевно, віз він Любомира тоді, перед тим, як кинути з перерізаними венами біля лікарні. Приїхав неквапом. Але трохи метушливості було в нім. Неначе трошки поспішав. Неначе часу йому не вистачало. Любомир намагався розгледіти його обличчя, але не вдалося це зробити йому. Амурик цей (Чи Амурик то був? Любомир все ж трохи сумнівався. А раптом, то не він, а хтось інший? Просто зупинився в цьому будинку. А сам Амурик спільник його. Чхати. Головне, що Кота Любомир знайшов. Хоча навряд чи це хтось інший. Амурик), рухався так, що обличчя його весь час знаходилося в тіні, так що неможливо було побачити його рис. Але головне, що він з'явився тут знову. Це найголовніше. Любомиру навіть одразу легше стало, і тривожні думки вщухли на деякий час. Неначе освіжаючий душ була для нього його поява. Одразу стільки тривоги зникло в ньому. Одразу і обпалюючий біль вщух. Але очі лише яскравіше розгорілися. Злості лише додалося. Весь цей час, поки Любомир терпів і, сподіваючись, чекав повернення Кота, ненависть лише зросла до нього.

Коли він зник за хвірткою, у дворі. Любомир лише ближче присунув обличчя до вікна і, приклавши долоню до скла, тихо сказав:

- Я спіймаю скоро тебе. Чуєш? Спіймаю.

А потім лише стиснув цю долоню в кулак, не відриваючи від скла і зло стискуючи щелепу, напружуючи вилиці і, трохи розлючено, сердито, отруйно оголивши зуби.

Тоді було середа. Двадцять шосте число. І тепер Любомиру доводилося чекати, коли Кіт з'явиться знову. Треба було дізнатися, як часто він тут з'являтиметься і в які дні. Щоб наперед знати, коли він зможе з'явитися тут знову і добре спланувати його впіймання. Адже «Каракурт» приїде сюди не одразу. Треба дати знати заздалегідь. Хоча Любомир навіть не знав поки що, чи зможе Кирило організувати їх участь в усьому цьому.

Кирило дзвонив пару разів, але Любомир не відповідав на його дзвінки. Настирливості в Кирилові стало менше. Лише час від часу від нього надходили самотні, недовгі дзвінки, на які Любомир не відповідав, оскільки сказав же йому раніше, що подзвонить сам - значить і розмовляти він з ним буде, тоді лише, коли сам того захоче. А зараз немає сенсу дзвонити йому. Незрозуміло ж ще нічого. Це тільки другий раз, коли Любомир бачить Кота тут. Треба чекати. Чекати ще і ще. Але те збудження, те наснажливе почуття, яке прокинулося в нім в ту ніч, довго ще не хотіло покидати його. Упевненості в тому, що він Кота спіймає, стало в нім більше. Все впевненіше і впевненіше повторював Любомир про себе: «Я спіймаю його!». І тому цю ж ніч він заснути не зміг. Так і просидів біля вікна дивлячись на вулицю, незважаючи навіть на те, що Кота вже не було там. Незважаючи на те, що Кіт, півгодини пробувши в будинку Амурика, переодягнувшись в Кота, вже встиг поїхати кудись, повернутися і знову поїхати. А за вікном вже був ранок. Хоча ранок наступив вже досить давно. Світанок був як мінімум пару годин тому. Але Любомир все одно сидів і дивився у вікно. Коли він приїде наступного разу? Через день можливо? А може наступного тижня, теж в середу? А може через декілька тижнів? Може знову через півтори тижні? Пригноблювала його така перспектива. Нічне натхнення сприяло посиленню Азарту в нім, тому застоявшись, він знову почне мучити Любомира. Почне палити з новою силою. А все лише тому, що занадто довго нічого не відбуватиметься. Все лише тому, що в справі утворюється застій. Лише тому, що треба чекати, чого Азарт не бажав.

Швидше б Кіт з'явився тут знову. Швидше б.

* * *