Р. Одинадцяте листопада.

Кирило стояв у Любомирового ліжка і дивився на нього, а Любомир лише нерухомо лежав на спині й переривчасто, важко дихав. З легенів його періодично виривався важкий хрип. Хрип дуже схожий на схлип, але і не схлип начебто. Кирилу було незрозуміло що це. Поруч крутилася медсестра. Хотілося, щоб вона пішла звідси на якийсь час. Залишила їх удвох. Але також Кирилові й страшно було залишатися з Любомиром один на один. Він навіть не знав, що сказати йому. Здавалося, кожне слово буде недоречним, нетактовним, образливим, таким, що зачіпає почуття. Але ж не заради того прийшов Кирило сюди, щоб просто постояти над Любомировим ліжком. Прийшов відвідати його. Підбадьорити теплим, приємним, дружнім словом. Але ж і друзями ніколи й не були. Приятелями можливо, але і-то не дуже близькими. Проте дуже прив'язався Кирило до нього за останні півтори місяці, що шукали Кота. Все через м'який, теплий його характер. Ще тоді, зустрічаючись з ним уперше за декілька років, в барі «Redskin's arrow», коли прийшов, щоб попросити його про допомогу в розслідуванні, боявся поранити його почуття. М'який характер. І доктор з відділення для людей з суїциїдальними схильностями підштовхнув його ще сильніше до Любомира прив'язатися, змусивши турбуватися про його стан, про його поведінку, ще сильніше, поселивши в Кириловій голові думку, що Любомиру потрібна допомога. Що він може накласти на себе руки, але його можливо врятувати. Так що ж сказати йому? Що ж? Кирило не знав. Він лише співчутливо закусив верхню губу і продовжив дивитися на перебинтоване обличчя Любомира. Вперше за чотири дні дозволили його відвідати.

Медсестра, закінчивши робити свої справи, вийшла з палати.

Кирило продовжував дивитися на Любомира. Він ще з пару секунд стояв, думаючи, що ж сказати, але так і не знайшов потрібних слів. Із сумом на обличчі, похитавши головою, він обернувся до дверей і зібрався йти. Він зробив один ніяковий, але досить твердий крок.

- Хто тут? - різко, напівпошепки, втомленим, немічним, але схвильованим голосом, запитав Любомир, почувши його крок. Крок важчий і незграбніший за крок легенької, маленької і граціозної медсестри.

- Ти не спиш?.. - трохи невпевнено, голосом, що ламався від співчуття, запитав Кирило.

- Хто тут? – так само схвильовано запитав Любомир.

- Це я. Кирило, - відповів Кирило.

Любомир замовк. З легенів його вирвалося тремтяче, напружене зітхання. А потім ще одне і ще одне. Кирилова присутність стала причиною цих зітхань. Кирило одразу зрозумів це.

- Як ти, Любомире? - запитав він.

Любомирові зітхання стали лише ще неспокійнішими від цього запитання. Він не відповідав. Кирило розумів, як йому важко зараз і самому йому важче на душі ставало. Слів, щоб сказати що-небудь ще, він знову не знайшов. Запанувало дуже напружене мовчання. Кирило сумно дивився в підлогу, погойдуючи головою, а Любомир важко, неспокійно, схвильовано дихав. Дуже важким в цій палаті стало повітря для них обох.

Так це мовчання тривало декілька хвилин. І з кожною хвилиною атмосфера тяжчала і тяжчала.

У Кирила серце стискалося.

Трішки загасити напругу зміг лише звук дверей, що повільно акуратно відчинилися.

До кімнати ввійшов інтелігентний чоловік, в красивому, якісному костюмі, накинувши лікарняний халат на плечі. В руках він тримав пакет, наповнений чимось, можливо продуктами. Волосся чоловіка було сиве, і сам він був досить старий, але міцний і бадьорий.

- Здрастуйте, - неголосно, сказав він Кирилові і, привітно схиливши голову, протягнув йому руку.

Кирило не думаючи, потиснув її.

Чоловік поставив пакет на тумбочку поряд з ліжком і, подивившись на Любомира, стомлено, з переживанням, але так само і з ледве помітним докором похитав головою.

- Любомире, - сказав він.

- Щ-що? - схвильовано, тремтячим голосом запитав Любомир.

- Це я, - сказав чоловік.

- Що т-ти тут робиш, тато? - з частішаючим диханням і зростаючим хвилюванням, запитав він.

- Приїхав, як тільки дізнався, - він усе так само з переживанням дивився на нього. - Любомире… навіщо ж ти все ж поліз в це? Я ж пропонував тобі... поїхав би зі мною в Швейцарію, - співчуття було чутне в його голосі.

Дихання Любомира почастішало ще сильніше, і ще більше він розхвилювався.

- Я… Я… - спочатку він починав говорити пошепки, неголосно, але з кожним словом звук його голосу посилювався. - Я не маленький! - неначе істерично вигукнув він. - Я сам можу за себе вирішувати! Я хотів! Чуєш?! Я хотів цього! І нехай мені знову виколють очі, то я б погодився. Я завжди хотів цього, а не те, що ти мені пропонував!

- Тш-ш-ш, тш-ш-ш, - жалісливо намагався заспокоїти Любомира батько, але Любомир не заспокоювався.

- Йди звідси! Мені гидко чути тебе! - кричав Любомир.

Батько поблажливо хитнув головою і вийшов з лікарняної палати.

- І не приходь! Не приходь! - кричав йому в слід Любомир, насилу спершись на руку, припіднявшись на ліжку й обернувшись в його сторону. - Не приходь!

Він занадто сильно піднявся на ліжку і впав з нього.

- А-а-ай-й, - впавши на підлогу, вирвався з його легенів плаксивий, розбитий, тремтячий, утробний стогін.

Кирило тут же кинувся його піднімати.

До палати вбігла медсестра.

- Що тут сталося? - схвильовано запитала вона.

- Він впав з ліжка, - трохи знічено, з тяжкістю і смутком в голосі, відповів Кирило.

Медсестра допомогла йому вкласти Любомира на ліжко назад.

Любомир усе так само неспокійно дихав, коли його вкладали. До звуку цих зітхань навіть додалася невелика частка тихого, розбитого стогону. Руки його тряслися, але тряслися не стільки від хвилювання, від напруги або можливо болю, а швидше від невпевненості. У цьому стані Любомир виглядав як маленька, безпорадна дитина, мимохіть скривджена чимось, яка ось-ось почне плакати. Ось тільки скривджений він був зовсім не мимохіть, і образа ця не така проста, як у дітей, яка може бути легенькою, нешкідливою; образою, яка забудеться вже через півгодини, й дитина знову буде радісною, веселою, безтурботною.

Вони вклали Любомира на ліжко.

Любомир вчепився тремтячою рукою в рукав куртки Кирила.

- Ти… ти бачив його? Б-бачив? - ламаючимся голосом, запитав він.

Кирилові ще важче на душі стало.

- Бачив, - сумно відповів він.

- Як він виглядав? Бачив його о… обличчя? - продовжував запитувати Любомир.

Кирило, скривившись в гіркій гримасі, кивнув, тут же усвідомлюючи безглуздя свого кивка, але по-іншому відповісти не зміг, оскільки слова не хотіли виходити з його рота. Гіркота підступала до горла.

- Кирило. Кирило! – ламаючимся, схвильованим голосом продовжував звертатися до нього Любомир.

- Ба... бачив... - відповів Кирило.

- Й-як він виглядав? Обличчя. Яке воно було?

- Безневинне, невпевнене… Слабке… Несподівано слабке. Я не думав, що він виглядатиме саме так. Я все ж доки не побачив його там, сумнівався в його існуванні…

- Б-безневинне... - крізь напружене, збуджене дихання, пошепки процідив Любомир і в цей же момент з його легенів вирвався тихий, але високий, поранений стогін. А після дихання його стало переривчастим, ураженим і знову стогін вирвався з його легенів, але вже протяжніший і страждальний. Любомир плакав. Плакав душею, адже тілом плакати не міг - своїми кігтями Кіт пошкодив його слізні залози, і вони не працювали. Не буде тепер у Любомира сліз. Як, напевно, і життя не буде. Того життя, яким він жив. Того життя, про яке мріяв, за яким гнався. До якого звик. Тепер лише темрява супроводжуватиме його. І фарби світу більше не тішитимуть його очей. Тривожити його.

Кирилу ще важче стало. Він не міг дивитися на нього. Доклавши зусилля, щоб навіть хоч би одна, маленька, скупа сльоза не вийшла з його очей, він закрив рот долонею, і швидко видалився з палати, залишивши Любомира з медсестрою. Там він більше не міг знаходитися.

Вийшовши в лікарняний коридор, він тут же кілька разів глибоко зітхнув, приводячи свої почуття до ладу, і з декілька секунд простояв з міцно замруженими очима, щоб зібратися з думками.

Розплющивши очі й піднявши голову, він побачив, що на лавочці навпроти дверей в палату, сидів Любомирів батько і з невеликою сірістю в погляді дивився на нього.

Любомиров батько, вказав на місце поряд з собою, пропонуючи Кирилу сісти.

Кирило не роздумуючи сів.

- Ви його друг? - запитав батько Любомира.

- Мабуть... - сумно похитавши головою, відповів Кирило. Печаль поступово зменшувалася в нім, а гіркота відступала. Не бачачи Любомира в його плачевному стані, йому легшало. - Не сказав би, що ми були з ним друзями до цього. Просто знайомі швидше. Півтори місяці тому ми з ним зустрілися вперше за декілька років. Не були ми друзями з ним.

- Це добре, що ви тут. Йому потрібна підтримка. Дуже потрібна. Особливо знаючи його пробивний характер, - сказав батько Любомира. - Ви з ним, а значить, ви точно його друг.

Кирило важко кивнув.

- Він накричав на мене. Прогнав, - продовжував батько Любомира. - Але я не піду. Я розумію, що йому важко і що він розбитий, і я не маю права кидати його зараз, нехай він сам цього так хоче.

- Він не розуміє, що він робить зараз, - сказав Кирило. - Впевнений, він не зі зла накричав на вас.

- Я знаю, - сказав Любомирів батько. - Тому і залишаюся. Він з дитинства був суворим хлопчиною. Легко захоплювався чимось. Особливо якщо це йому дуже подобалося. Від телевізора його було не відтягати. Дивився постійно свої детективи. Тому і з'явилася в нім ця нав'язлива мрія, ловити вбивць. Я не хотів, щоб він займався цим, але, напевно, немає такої сили в світі, яка змогла б йому перешкодити.

- Він легко захоплювався, чимось... - сказав Кирило. - У вбивчому його прозвали: «Надокучлива муха - Любомир Прилуцький», - Кирило ледве вловимо, з тяжкістю посміхнувся. - Ось тільки останнім часом з ним відбувалося щось куди серйозніше, ніж захоплення. Не те з ним щось було. Я намагався відмовити його продовжувати це розслідування, але як ви говорили - немає тієї сили, здатної перешкодити йому. А в тому стані... - Кирило затнувся і похитав головою. - Прикуй його до батареї, щоб зупинити - він відгриз би собі руку і втік би. Через це він і тут.

Любомирів батько розуміюче кивнув.

- Любомире-Любомир… - зітхаючи, сказав він сам собі.

- Як вас звуть? - звернувся він до Кирила.

- Кирило, - відповів Кирило.

- А я Мілан Олегович, - він протягнув Кирилові руку.

Кирило потиснув.

- А я хотів, щоб він працював зі мною, - продовжив Мілан Олегович. - Спершу тут, в Персто-Слободові, в мене було невелике діло, бізнес, а потім я переїхав до Швейцарії. Тепер усе там. А Любомир відмовився їхати зі мною. Сказав, що хоче жити в Персто-Слободові. Я лише трохи намагався його вмовляти, але потім залишив спроби. Нехай робить, як знає. Адже він дорослий, самостійний. Лише час від часу допомагав йому грошима з-за кордону. І-то найчастіше він відмовлявся. Ось такий в мене син. Впертий. Непробивний.

Кирило кивнув, і між ними настало мовчання. Мовчання не ніякове, не напружене, а спокійне. Кожен з них думав про щось своє. Кожен був зараз у своїх думках. І мовчання це навіть не впадало їм в очі. Вони неначе навіть не відчували його.

Двері в Любомирову палату відкрилася і медсестра повільно, делікатно тримаючи під руку, стала виводити Любомира з неї.

Мілан Олегович тут же підхопився і швидким кроком пішов до неї, допомагати тримати Любомира.

Кирило залишився сидіти на лавочці.

Він дивився, як медсестра виводила Любомира з палати. Так безпорадно виглядав Любомир. Виставивши слабку, тремтячу руку вперед, він намагався обмацувати повітря перед собою. Не міг він по-іншому тепер. З часом навчиться жити так, але зараз зовсім досвіду у нього в такому житті не було. Життя у вічній темряві. Життя, коли очі твої більше не можуть бачити.

Любомир не знав тепер, куди він ступає, роблячи новий крок, і від цього стільки невпевненості було в нім… Такими короткими, такими незграбними були його кроки, що здавалося немічність просочує його. Він був скутий, і навіть згорблений трохи. Складалося враження, що він навіть стояти сам не може і висить на медсестрі. Ноги його тремтіли під тяжкістю ваги його тіла. Чи через невпевненість і не знання, куди ступає його нога, це було? Без сумнівів. Але Кирило бачив, що явно й інша причина має тут місце.

Мілан Олегович підійшов до Любомира з іншого боку, і, взявши під руку, став допомагати медсестрі виводити його з палати.

Кирило помітив, що їм навіть трохи силою доводитися його виводити звідти. Не хотів Любомир покидати її, але і чинив опір не сильно. Лише небагато напружився він, але не намагався вириватися, не кричав. Взагалі нічого не говорив. Тільки прискорені, збуджені, поранені зітхання продовжували виходити з його легенів. Зморшки на відкритих, не перебинтованих ділянках обличчя, в загальній мозаїці показували, наскільки гірко він себе зараз почував. Безневинний, невпевнений відчай читався в нім. Вираз його обличчя, чомусь нагадав Кирилові безневинне обличчя Кота - Ярослава Амурика, коли той зняв з себе маску.

Медсестра вклала в руку Любомиру ціпочок. Адже треба було привчати його до його нового життя. До життя наосліп.

Любомир ледве стискував його руків’я. Долоня його також була просякнута невпевненим, немічним тремтінням. А у викривлених губах, ще більше гіркоти стало видно. Неначе страшенно огидною була йому ця тростина. Огидна, але потрібна, і від цього йому ще болючіше ставало.

Кирило не міг відвести погляду від нього, але і не міг дивитися. Йому так важко було бачити Любомира таким. Так важко…

Насилу відірвавши від Любомира погляд, він похнюплено нахилив голову вперед, важко, глибоко зітхнув, і подивився на годинник.

Йому треба було йти.

Адже в убивчому ще стільки роботи залишилося. Не можна ж йому просидіти тут в лікарні цілий день.

Він встав і повільними, делікатними, м'якими й неначе ніжними кроками пішов до Любомира. Увесь він випромінював співчуття. Хотілося показати це співчуття Любомиру, але він не зможе його побачити.

Він підійшов до нього.

- Любомире... - м'яко сказав він. - З тобою все буде добре.

Любомир лише зам'явся, ніяково, невпевнено опустивши голову трохи вниз.

- Все добре, Любомир… - додав Кирило, через секунду.

Як же по-ідіотськи звучали його слова.

Він поклав руки йому на плечі і знову спробував щось сказати, але лише ворухнувши губами, промовчав.

Уся ця гіркота в Любомировім обличчі викликала в Кирила настільки велике співчуття до нього, що слова застрявали в горлянці. Любомир був розбитий. Зламаний. Покалічений в душі. Кіт, виколовши йому очі, зламав його гордості і гідності хребет. Ніколи більше Любомир не стане таким, яким він був - упевненим, напористим, цілеспрямованим, самовідданим, серйозним, непробивним… впертим… Зараз це була лише якась собі подібність Любомира, але не сам Любомир. Лялька, з якої забрали Любомирову гарячу душу. Немічний, сліпий, покалічений як фізично, так і душевно Любомирів двійник.

Обличчя Амурика не переставало стояти в Кирила перед очима. Так сильно поранене, вщемлене вираження Любомирового обличчя нагадувало його. Амурика, напевно, теж колись дуже сильно поранили, зробивши його обличчя таким. Але, напевно, тим самим і зробивши його холоднокровним, лютим, небезпечним Вбивцею-котом.

- Все… все буде добре, Любомире, - повторив Кирило і прибрав руки з його плечей. - Я зайду до тебе пізніше. Завтра. Добре?

Але Любомир не відповів.

- Любомире, - сказав йому Мілан Олегович, прагнучи трохи підбадьорити. - Твій друг зайде до тебе. Ви з ним поспілкуєтеся, побудете разом.

Але Любомир лише сильніше опустив голову, і, впустивши ціпка, впав на коліна. Батько і медсестра, спробували його підняти з колін, але він лише висів на них, прихиляючись головою вниз. З рота його знову вирвався стогін, а потім почулися звуки плачу. Як же важко було йому. Як же боляче. Як же нестерпно. Азарт, Кіт, його впертість стали занадто небезпечним поєднанням і зламали його. Зламали.

Мілан Олегович, тут же опустився на коліна поряд з Любомиром і притиснув його до себе.

- Все добре Любомир. Все добре, - став повторювати він йому.

А Кирило, лише стримуючи почуття, закрив рот рукою, і в черговий раз, сумно похитавши головою, розвернувся і став йти. Швидкими кроками вийшов з коридору, спустився по сходах вниз, і, пройшовши фойє лікарні на першому поверсі, вийшов на вулицю. Мороз тут же полегшив його прилив почуттів.

Середина листопада. На вулиці вже мороз мінус п'ять. І ось вже перший сніг зривається з неба, хороводом крихких, пухнастих сніжинок плавно сходячи вниз. Перший сніг.

Кирило сіро оглядівся по сторонах. Погода була занадто хорошою зараз. Зовсім не підходила його настрою. Краще б дощ йшов. Злива з блискавками, що прорізають темні хмари неба.

Він глибоко зітхнув, випустивши назовні великий, білий клуб пари, і сильніше запахнувши поли свого пальта, пішов до того місця, де залишив свою службову машину.

Post Scriptum