Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Література. Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І




Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів : Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Голубець М. Передмова / Микола Голубець // Коковський Франц. Людська вдячність. – Львів, 1934.

Зінчук Л. Франц Коковський: трагічна доля таланту / Ліля Зінчук // Бережанська гімназія. Сторінки історії: ювілейна книга. – Бережани, 2007. – С. 368–370.

Євшан М. Франц Коковський. Сердечні струни: Поезії / Микола Євшан // Бджола. – Львів. – 1908. – Чис. 6. – С. 17–19.

Гуцал П. Коковський Франц / Петро Гуцал, Ярослав Мазурак, Богдан Пиндус // Тернопільський енциклопедичний словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. – Т. 2: К–О. – С. 134–135.

Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР, її державний механізм та діяльність (1918–1923 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Кобилецький Микола Мар’янович ; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Л., 1998. – 16 с.

Коваленко О. Франц Коковський / Олександр Коваленко // Українська муза: поетична антологія од початку наших днів. – К., 1908.

Коваленко О. Франц Коковський. Настрої. / Олександр Коваленко. – Чернівці, 1909 // Українська хата. – 1909. – №1.

Коковський Ф. (псевд. Богдан Левченко, Ф. Кок, Франц Михайлів, Елепідон) – письменник, перекладач, мовознавець, етнограф, журналіст, юрист // Мазурак Я. Літературна Бережанщина: біографічний довідник. – Бережани, 2000. – С. 56 – 57.

Коковський Франц // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 87–88.

Коковський Франц // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / під ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні.– Львів, 1994. – Т. 3. – С. 1073.

Коковський Франц // Кульчицький В. С. Українська юриспруденція в персоналіях / Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 16.

Коковський Франц (псевд. – Франц Михайлів, Богдан Левченко, Елепідон та ін.; 2. 07. 1885 – 9. 09. 1940) // Панчук І. Тернопільщина в іменах: довідник. – 2006. – С. 80.

Коковський Франц // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів ; Станиславів ; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 2. – С. 308.

Коковський Франц Михайлович // Гуцал П. З. Українські правники Тернопільського краю: біографічний довідник / П. З. Гуцал. – Тернопіль, 2008. – С. 74–75.

Лизанчук В. «Остання молитва» повертає в Україну забуте ім’я письменника / Василь Лизанчук // Літературна Україна. – 2000. – 9 лист. – С. 10.



Лепкий Б. Передмова / Богдан Лепкий // Франц Коковський. Настрої. – Чернівці, 1909.

Лучук І. Коковський Франц / Іван Лучук // Енциклопедія Львова. – Львів: Вид-во «Літопис», 2010. – Том 3. – С. 333–334.

Луцький О. Франц Коковський. Настрої / Остап Луцький. – Чернівці, 1909 // Буковина. – Чернівці. – 1909. – Ч. 68. – 28 берез.

Людина життя: на стрічу ювілеєві Франца Коковського // Новий час. – Львів. – 1933. – Ч. 118. – Підпис: Письменний з Лемківщини. – Передрук // Коковський Франц. Вибрані статті та оповідання. – Тернопіль, 2010. – С. 8 – 10.

Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР / С. А. Макарчук. – Львів : Світ, 1997. – 192 с.

Медведик П. К. Письменник, журналіст, етнограф / П. К. Медведик // Храм книги: літопис Бережанського регіонального центру української книги. – Бережани, 1994. – С. 121.

Нечиталюк М. Забутий письменник з Бережан: (Франц Коковський) / Михайло Нечиталюк // Науковий збірник Українського Вільного Університету. – Львів; Мюнхен, 1993. – С. 151–159.

Нечиталюк М. Забутий письменник з Бережан / Михайло Нечиталюк // Вільне життя. – 1996. – 27 верес. – С. 3.

Нечиталюк М. Коковський Франц Михайлович (2.07.1885 м. Бережани – 9.09.1940 Тернопіль) – укр. письменник, журналіст, перекладач, етнограф / Михайло Нечиталюк // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 524.

Нечиталюк М. Коковський Франц Михайлович / Михайло Нечиталюк // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 171–177.



Нечиталюк М. «Я мріяв про щастя свойого народу» / Михайло Нечиталюк // Коковський Ф. Остання молитва: оповідання; повість / упоряд.: Нечиталюк М. – Львів: Край, 1999. – 252 с.

Ониськів М. Франц Коковський / Михайло Ониськів // Тернопіль: Тернопільщина літературна. – Тернопіль, 1992. – Дод. 4. – Вип. 2. – Ч. 1. – С. 24.

Парацій В. М. Франц Коковський як етнограф і музейник: осмислення маловідомих творчих зацікавлень особистості / В. М. Парацій // Матеріали 5-х біографічних читань. – К.: НБУ ім. В. Вернадського, 2009.

Парацій В. М. Музейницький зміст життя Франца Коковського / В. М. Парацій // Волинський музей: історія і сучасність: матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 80-річчю Волинського краєзнавчого музею та 60-річчю Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, 19–20 травня 2009 р. – Луцьк, 2009.

Поет Лемківщини як символ національного відродження // Коковський Франц. Вибрані статті та оповідання. – Тернопіль, 2010. – С. 7.

Постанова про відкриття кримінальної справи на Франца Михайловича Коковського // Реабілітовані історією. Тернопільська область: книга перша / упоряд. Бажан О. Г., Гасай Є. О., Гуцал П. З. – Тернопіль: ВАТ «ТВПК «Збруч», 2008. – С. 116.

Поступ // Українська преса в Україні та світі ХІХ – ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 2: 1891–1905 рр. / НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, Відділення «Науково-дослідний центр періодики»; уклад.: М. В. Галушко, М. М. Романюк (керівник проекту), Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2009. – С. 226–227.

Ступінський В. Франц Коковський і його лемківська повість «За землю» / В. Ступінський // Освітянин. – 1997. – №2. – С. 24–25.

Тарнович Ю. Передмова / Ю. Тарнович // Франц Коковський. Східними межами Лемківщини. – Львів, 1936.

Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923): історія держави і права / Б. Й. Тищик. – Львів : Тріада плюс, 2004. – 392 с.

Франц Коковський // Молода муза: альманах західноукраїнської поезії початку ХХ ст. – К., 1989. – С. 254.

Франц Коковський // Наше слово. – Варшава, 1937. – 25 верес.

Франц Коковський // Репресовані письменники: бібліографічний покажчик. – Тернопіль, 2000. – С. 21–22.

Хома В. Франц Коковський / В. Хома // Вільне слово. – 1991. – 31 серп.

Чернецький А. Франц Коковський: у другі роковини його смерті / Антін Чернецький // Краківські вісті. – 1942. – Чис. 264. – 26 листоп.

Щурат С. Франц Коковський. Східними межами Лемківщини / Степан Щурат. – Львів, 1937 // Наша Батьківщина. – Львів. – 1937. – Ч. 4/5.

 

 

ЛЕВИЦЬКИЙ КОСТЬ АНТОНОВИЧ(псевд. і крипт. – К. А., К. Л., К. Л. д-р, -кий, Л-ий К., Антонович Кость, П. Сенатович) (18.11.1859, м. Тисмениця, тепер Івано-Франківської обл. – 12.11.1941, м. Львів) – адвокат, доктор права, державний, громадсько-політичний, культурно-освітній та економічний діяч, публіцист, редактор, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, почесний член товариства «Просвіта», голова Української національно-демократичної партії (1907–19), депутат парламенту Австро-Угорщини (1907–11; 1911–18), посол Галицького сейму (1908–13; 1913–14), у період Західно-української народної республіки – віце-президент Української Національної Ради, голова уряду ЗУНР, міністр фінансів.

LEVYTSKY KOST (pseudonym – K. A., K. L., K. L. Dr, -kyy, L-yy K., Antonovych Kost, P. Senatovych) (18.11.1859, Tysmenytsya, now Ivano-Frankivsk reg. – 12.11.1941, Lviv) – advocate, Doctor of Law, state and socio-political, cultural, educational and economical activist, publicist, editor, member of the Taras Shevchenko Scientific Society, honorary member of the «Prosvita» society, Head of the Ukrainian National-Democratic Party (1907–19), member of the Austria-Hungarian Parliament (1907–11, 1911–18), member of the Galician Sejm (1908–13, 1913–14), during the Western Ukrainian People’s Republic – Vice-President of the Ukrainian National Council, Prime Minister of WUPR, Minister of Finance.

 

Народився 18 листопада 1859 р. у м. Тисмениці, тепер Івано-Франківської області. Після закінчення Тисменицької школи навчався в Станиславівській гімназії (1869–78). Одразу з початком навчання в гімназії бере активну участь в діяльності молодіжної «Громади», а в старших класах стає одним з її керівників, особливу увагу приділяє поширенню видань «Просвіти» серед гімназистів і простого люду.

Правничу освіту здобув на юридичному факультеті Львівського університету (1878–82). На першому курсі навчання вступає до «Академического кружка» – українського студентського товариства москвофільської орієнтації. Не поділяючи політичних поглядів цього товариства, залишає його і з 1880 року бере активну участь в діяльності українського студентського товариства народовського напрямку «Дружній лихвар», яке з його ініціативи змінило назву на «Академічне братство».

Брав участь у першому в Галичині студентському вічі, яке відбулося 17 вересня 1880 р. в Коломиї за участі делегатів від українських студентських товариств: віденської «Січі», чернівецького «Студентського союзу», львівських «Дружнього лихваря» та «Академічного братства». Дружні стосунки з студентським товариством «Академічне братство» підтримував і після закінчення навчання: його, як почесного гостя, запросили на друге студентське віче, яке відбулося 7 серпня 1884 р. у Коломиї. Під час віча закликав студентів бути патріотами України, оскільки «наша будучність лежить в руках тої молодої громади, з грудей котрої виливаються… поважні і чисті почуття любові і посвячення до всього, що своє та рідне».

У 1881 р. при «Дружньому лихварі» створено перше українське правниче товариство «Кружок правників», найважливішим завданням якого було «організовувати українських студентів-правників, як майбутніх свідомих оборонців прав та інтересів українського народу». Разом з Євгеном Олесницьким, Андроніком Могильницьким, Андрієм Чайковським та Григорієм Дзеровичем увійшов до складу першого керівного органу товариства. Його перший виступ на гуртку «Про Руську Правду» був опублікований в часописі «Зоря» (1882). Опікувався «Кружком правників» професор цивільного права Львівського університету Олександр Огоновський, а одним з найважливіших кроків товариства було створення (1882) комісії для випрацювання української правничої термінології та бібліотеки товариства. Пізніше Кость Левицький, який був одним з членів цієї комісії, підготував і видав «Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних» (Львів, 1893, перевидання у 1918) та «Німецько-український правничий словар» (Відень, 1920).

У 1884 р. здобув ступінь доктора права у Віденському університеті. Після закінчення університету працював у канцелярії Галицького намісництва; в 1884–89 рр. відбув обов’язкову шестирічну практику як кандидат в адвокати. В 1890 р. відкрив власну адвокатську канцелярію у Львові.

Вже з перших років адвокатської діяльності здобув собі повагу та авторитет серед адвокатів Львова. Він перший почав писати скарги та подання до суду українською мовою. Був знаменитим захисником українців на судових політичних процесах: у 1893 р. у Львові відбувся процес у справі українських художників Корнила Устияновича та Степана Томасевича, яких звинуватили в тому, що, розмальовуючи церкву, на картині в одному образі представили небо і пекло, а до пекла впровадили шляхтича, урядника і єврея-лихваря. Їх виправдали, але найпомітнішою подією цього процесу було те, що Кость Левицький виступив з вимогою про розгляд справи українською мовою. Його підтримали і звинувачувані, які свої пояснення давали рідною мовою.

Повчальною є справа щодо перепоховання Маркіяна Шашкевича, у якій К. Левицький проявив себе як фахівець з адміністративного права. Будучи одним з учасників спеціально створеного Краєвого комітету для перепоховання, він розробив порядок перепоховання, яке мало відбутися урочисто, як маніфестація пошани перед пам’яттю просвітителя. Магістрат, який перебував під контролем шовіністичної польської більшості, з ціллю перешкоджання цій маніфестації висунув вимогу про непомірну велику оплату, коли домовину з тілом везтимуть три пари коней. Не маючи достатньо коштів, К. Левицький запропонував замість кінного упряжу запрягти волів, що не тільки додасть процесії урочистості, але й повністю звільнить від оплати за запряг, оскільки волів не можна вважати за кінний запряг, згаданий у похоронних тарифах магістрату.

Після виборів 1897 р. розпочалася ціла серія політичних процесів проти українців. Перший такий процес був проти селянина Семена Гладуна і двадцяти його товаришів з с. Велика Березовиця Тернопільського повіту. Кость Левицький разом з Іваном Добрянським, Левом Павенцьким, Андроніком Могильницьким, Антоном Горбачевським, Mиxайлом Дорундяком, Лонгином Рожанковським і Володимиром Зарицьким виступили захисниками на цьому процесі. Разом з Теофілом Окуневським, Сидором Голубовичем, Володимиром Загайкевичем та Володимиром Старосольським боронив українського студента Львівського університету Мирослава Січинського на львівському процесі (30.06.1908) за звинуваченням у вбивстві намісника Галичини графа Потоцького. Суд виніс смертний вирок, на який захист вніс касаційну скаргу до віденського трибуналу. Захисниками в касаційному трибуналі виступав Теофіл Окуневський разом з Ришардом Пресбурґером.

Касаційний суд дослухався до аргументів захисту, справу відправили на новий розгляд до Львівського суду, який повторно (17.04.1909) засудив Січинського до смертної кари, але 12 липня 1909 р. цісар Австрії замінив її на 20 років позбавлення волі. Оборона в суді з боку його захисників, зокрема Костя Левицького, перетворилася на загальнонаціональну справу – захисники у своїх промовах акцентували увагу на тому, що це не просто вбивство державного чиновника, а відповідь на його політику тотального нищення всього українського в краю. У своїй першій судовій промові (1908) К. Левицький ствердно зазначив, що «отся справа є справою політичною, се не підлягає ніякому сумнівові» та відповіддю на політику намісника Галичини Потоцького, який в основу своєї політики поклав тотальну боротьбу з українським життям в краю, при цьому застосовуючи найжорстокіші методи. Уславлений адвокат навів приклади вбивства поліцаями українців під час віч та виборів; недотримання прав українців на освіту в університеті рідною мовою та інше.

Характеризуючи особу свого підзахисного та мотиви його вчинку, К. Левицький зазначив: «Мирослав Січинський в обороні свого народу клав на жертву свою молодість, свою будучність, ціле своє життя, отже не можна йому відмовити в щирости і ідейности та не можна сказати, що він робив се легкодушно»… та «лиш виступив проти системи».

У цей період Кость Левицький став одним з фундаторів українського правознавства в Галичині, та, зокрема, вивчення історії українського права.

Упродовж життя свої наукові студії тісно пов’язував з Науковим товариством імені Шевченка у Львові (НТШ), «членом-основателем» якого був ще з 14 червня 1885 р. У 1888 р. видав польською мовою ґрунтовне дослідження з цивільного процесу, яке вийшло друком у видавництві товариства. 1 червня 1899 р. його обрано дійсним членом НТШ, а також заступником голови історико-філософічної секції НТШ Михайла Грушевського. В цей період він бере активну участь в роботі правничої та мовної комісій НТШ.

У 1899 р. Кость Левицький разом з Антоном Горбачевським, Євгеном Олесницькими – як видавці – у співпраці з адвокатами Степаном Федаком, Миколою Шухевичем та за сприяння професора Львівського університету Олександра Огоновського розпочали видання першого в українській історії фахового правничого часопису українською мовою «Часопись Правнича», який видавався впродовж 1889–1900 рр. Розуміючи необхідність підняття значущості часопису, наприкінці 1893 р. звернувся до НТШ з пропозицією, щоб товариство взяло на себе видання «Часописі Правничої». Таку пропозицію розглянули на засіданні правління НТШ 28.12.1893 і ухвалили таке: «…Виділ згодив ся на проект др. К. Левицького, щоби наше товариство прийняло на себе видавництво «Часописи Правничої», давало наклад і займалося адміністрацією і експедицією. Др. К. Левицький прийняв ся редагувати часопис правничу. Формат єї має бути такий як записок, а на рік має містити 16 аркушів друку…». В першому числі газети «Зоря» за 1894 р. появилося повідомлення про те, що «Часопись Правнича» буде видаватися під егідою НТШ. Починаючи від 1894 р., часопис стає друкованим органом товариства і виходить під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА. Видавництво Наукового Тов. імени Шевченка для теорії і практики». Від 1896 р. та до припинення видання часопис виходив під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА: Розвідки правничі секциї історично-фільозофічної Наукового Товариства імени Шевченка». Відповідальним видавцем, редактором та упорядником впродовж одинадцяти років був Кость Левицький. Програма часопису викладена в передмові до першого числа часопису, яку видавці сформулювали так: «Це перша проба нашої наукової сили на полі правознавства, як також нашої правничої термінології».

Редакція часопису запевняла українських правників «Галичини, Буковини, Угорщини, України, Боснії і Герцеговини», що часопис буде видаватися «живим, руським словом – кожному зрозумілим». Редакція звернулася також і до «братів правників на Україні» надавати інформацію про правний устрій та надсилати свої статті для публікації в часописі. Виходячи з таких завдань, бачимо, що часопис планувався як загальноукраїнське видання. Частково це завдання було виконане, оскільки в журналі публікувалися статті правників з Наддніпрянської України. Науково-дослідницьке спрямування часопису визначали насамперед наукові розвідки та науково-практичні коментарі законодавства, авторами яких були як знані професори Львівського університету: Олександр Огоновський, Петро Стебельський і Станіслав Дністрян­ський, так і адвокати та правники: Михайло Зобків, Володимир Охримович, Андрій Чайковський, Микола Шухевич, Степан Федак та інші.

Кость Левицький був активним дописувачем до цього часопису: опублікував тридцять статей і три рецензії на наукові правничі дослідження. Його статті стосувалися різних ділянок австрійського права: цивільного права та процесу («В справі реформи поступованя неспір­ного»; «Наші сервітути»; «Несвідомо поминений дідич»; «О набутю недвижимости при екзеку­цій­ній продажи», «Правна охорона необходимого маєтку зо­бо­вязаного»; «Про природу права застави маєтку»; «Критичні уваги про значення присяги головної з додатком «о скільки знаю і собі пригадую»; «Про неважність в новім процесі ци­віль­нім»; «Про новий цивільний процес в Австрії» (ус­тав цивільного процесу); «Про новости в поступованю відклич­нім»; звичаєвого права («Квестионар до збирання звичаєвого пра­ва на Руси»); української правничої термінології («В справі нашої правничої термінології») та аналізу судової практики.

Найпримітнішою подією цього періоду було започаткування дослідження історії українського права на сторінках «Часописі Правничої»: в п’ятому томі за 1895 р. К. Левицький опублікував статтю під назвою «Правда Руська» памятник зако­но­дат­ний права руського з XI віку», а також текст Закону Великого Князя Ярослава Володимировича. Це була перша публікація «Руської Правди» в тогочасній галицькій літературі і вважається, що ця стаття стала початком наукового дослідження історії українського права та зародження школи історії українського права в Галичині.

У 1900 р. з ініціативи НТШ започатковано видання нового правничого часопису під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА І ЕКОНОМІЧНА: правничі і економічні розвідки історично-фільозофічної секції НТШ». Редактором часопису став професор Львівсько­го університету Станіслав Дністрянський. На сторінках цього часопису К. Левицький опублікував тільки одну статтю про проблеми практичного застосування нового австрійського цивільно-процесуального кодексу.

Під час адвокатської практики розпочинається його активна праця в товаристві «Просвіта», до якого вступив у 1883 р.: був секретарем товариства (від 2.02.1885); директором канцелярії (1894–95); головою львівської філії; за його організаційного сприяння 1 квітня 1895 р. товариство придбало власний будинок у Львові, в якому розмістилися чисельні українські товариства; від 1888 р. – заступник голови; голова економічного відділу товариства; неодноразово його обирали до Головного Правління товариства (1884–95; 1898–1903). Почесний член «Просвіти», іменований 19 травня 1903 р. Став ініціатором проведення товариством роз’яснювальної роботи серед широких верств українського населення, їхніх прав, обов’язків, ознайомлювання з законодавством та підняття правової свідомості назагал. У цей період Кость Левицький висунув гасло: «Не вартий свободи і людського права той народ, що з них не користає». З-під його пера у видавництві «Просвіти» вийшло майже 20 популярних правничих розвідок, коментарів і тлумачень законодавства стосовно створення господарських товариств, громадянських прав населення та інші: «Про закон о товариствах і право збору» (1884), «Наша свобода або які ми маємо права» (1888), «О правах і повинностях в громаді» (1889), «Про каси пожичкові» (1889), «Наш закон громадський або які ми маємо права и повинности в громаді» (1889), «Про польові пошкоди» (1893), «Про право руской мови» (1896), «Порадник громадський» (1904). Ці публікації виходили друком українською мовою, що давало можливість українському громадянству пізнавати законодавство рідною мовою, а для правників це було поштовхом до удосконалення української правничої термінології. Разом з тим, ці розвідки дають нам можливість ознайомитися з формуванням правових поглядів Костя Левицького. Розглядаючи у праці «Наша свобода або які ми маємо права» загальні права, надані кожному Конституцією, робить узагальнене трактування людських прав: «Кожен має природне право: жити свобідно на світі та дбати про своє буття», що свідчить про те, що він був прихильником концепції природного праворозуміння і, відповідно, ці ідеї ніс у народ. У книжці К. Левицький обґрунтував необхідність знання своїх прав, провів історичний огляд виникнення людських прав. Зупинився також на огляді прав, передбачених Конституцією, та подав їх тлумачення: право на свободу пересування, свободу освіти і звернень, свободу віросповідання, свободу створювати товариства, виборчі права. В цій розвідці автор також популярно пояснює статус та повноваження парламенту Австрії і Галицького сейму. Питанням громадської самоуправи, укладу співжиття в громаді, принципам самоуправління громади, обранню органів управління та виборчим правам в громаді присвячені його розвідки «Наш закон громадський або які ми маємо права и повинности в громаді» та «Порадник громадський».

Правовий статус української мови – тема його розвідки «Про права рускои мови», в якій автор провів аналіз законодавства Австрії про мови, правові підстави для застосування української мови в державних органах, судах, церковних обрядах та звернувся з закликом до українців бути свідомими свого права мови, а, відповідно, вимагати самим їх дотримання з боку держави.

К. Левицький розробив новий статут «Просвіти», який був затверджений на загальних зборах 25 березня 1891 р. За ідеологією нового статуту товариство змінило свій статус з просвітницького на «просвітницько-економічне», одним з основних завдань якого було сприяти пожвавленню економічного розвитку серед українського населення. Опублікував низку праць, в яких надавав практичні поради з організації українських економічних установ: «Що має робити Просвіта на основі нового статуту» (1892), «Про нові гроші» (1893), «Про нові спілки господарські» (1904), «Порадник торговельний» (1905), «Про рентові оселі або рентові господарства» (1906) та багато ін. У 1907 р. увійшов до складу господарської комісії «Просвіти», метою якої було підвищення економічного добробуту українського народу. Проблеми розвитку української кредитної кооперації є темою статей К. Левицького, які опубліковані в 1930-х рр. в «Господарсько-кооперативному часописі»: «Як ми основували Ревізійний союз українських кооператив», «Під новий рік нашої кооперації», «Основання та завдання «Центробанку» (Спогад з нагоди перенесення Центробанку до власного дому), «З приводу Загальних зборів «Центробанку», «Ділові зв’язки Українбанків з Центробанком», «Взаїмна кооперативна солідарність у резолюціях і в ділах», «На тему пропаганди ощадности», «Під розвагу маловірам», «Відрадні прояви», «Чому збираємо ощадности», «Основання та завдання «Центробанку», «Наша ощадність і господарність», «Правда життя», «З’їзд Українбанків у справі масової ощадности», «На марґінесі новітнього значіння кредитової кооперації» та ін. Крім популярних публікацій на економічну тематику, за його безпосередньої участі створено низку українських кооперативно-економічних установ. Кость Левицький був співзасновником та автором статуту об’єднання української споживчої кооперації «Народна торгівля» (1883); співзасновник, секретар, член правління товариства українських ремісників і промисловців «Зоря» (1884); ініціатор відкриття у Львові ремісничо-промислової бурси; член контрольної ради однієї з найпотужніших українських підприємницьких структур – страхового товариства «Дністер» (1892) і кооперативного банку «Дністер» (1894); співзасновник і автор статуту «Крайового союзу кредитового» (1898, з 1924 р. – Центральний кооперативний банк), який став центральною касою української кооперації та спонсором будівництва українських церков, видавничої діяльності «Просвіти», «Сокола», «Українського педагогічного товариства»; генеральний директор цього союзу понад 40 років (1898–1939); ініціатор створення «Крайового союзу ревізійного» (1904), товариства «Земля» (1910) та «Земельного банку іпотечного» (1910); голова наглядової ради страхової компанії «Карпатія» (1911); член ради «Української щадниці» в Перемишлі, товариства «Ощадність» у Львові.

«Кость Левицький як жертвенний оборонець інтересів українського селянського стану і його господарської самоорганізації й поступу вивів українську кооперацію на шлях справжнього самоврядування і самодопомоги», – так Іван Витанович охарактеризував більш ніж 50-літню його діяльність в царині створення та розбудови українських економічних інституцій у Галичині.

У середині 1880-х рр. розпочалася його політична кар’єра в середовищі народовців, ідеологія яких ґрунтувалася на засадах лібералізму й націоналізму, піднесенні соборного духу і національної свідомості не лише галицьких, але й наддніпрянських українців. У 1885 р. К. Левицький разом з Юліаном Романчуком, Олександром Барвінським, Василем Нагірним, Іваном Белеєм, отцем Стефаном Качалою та іншими став співзасновником політичного товариства «Народна рада», програмою якого стверджувалося, що галицькі українці є частиною великого 20-мільйонного самостійного українського народу «посеред громади народів слов’янських» та наголошувалося на необхідності боротьби за «автономію країв і автономію народів». Був секретарем товариства впродовж двадцяти років та брав участь у досягненні «польсько-української угоди 1890–1894 рр.», відомої під назвою «політика нової ери», яка передбачала призначення на вищі посади в краї українців; утворення в Крайовій шкільній раді української секції; рівноправність української мови у Львівському університеті; ведення українською мовою ділового листування з українцями тощо.

Попри суперечливі оцінки «новоерівської» політики в історичній літературі, не виникає сумніву, що вона стала переломною подією в розвитку національного руху в Галичині, дала поштовх формуванню новітніх українських політичних партій, кристалізації ідеї політичної самостійності й соборності України. Характерно, що за активну проукраїнську діяльність К. Левицькому, як і низці галицьких діячів на початку 1890-х рр., заборонили в’їзд до Російської імперії. В 1899 р. К. Левицький разом з Іваном Франком, Володимиром Охримовичем, Євгеном Левицьким, В’ячеславом Будзиновським, Михайлом Грушевським, Теофілом Окуневським та Юліаном Романчуком створили (26.03.1899) Українську націонал-демократичну партію (УНДП). У грудні того самого року його обрали до Тіснішого Народного комітету – керівництва УНДП, а наприкінці 1907 р. з’їзд обрав його головою Народного комітету партії. Цю посаду обіймав до 28 березня 1919 р.

Активна українська громадсько-політична, культурно-освітня, економіко-кооперативна та фахова адвокатська діяльність стала запорукою того, що Левицького неодноразово обирали послом Галицького сейму та депутатом парламенту Австро-Угорської імперії. Депутатом віденського парламенту обирався двічі: у 1907–11 та 1911–18 рр.

Як політичний діяч, був активним борцем за реформу виборчої системи і вважав, що така боротьба є основною політичною програмою галицьких українців, оскільки вона створювала сприятливі умови і можливості для боротьби за національно-територіальну автономію Східної Галичини в рамках Австро-Угорської імперії. З метою довести волю українців Галичини в боротьбі за виборчу реформу, К. Левицький брав участь у скликанні з ініціативи УНДП народного віча (2.02.1906) та виступив на ньому разом з Євгеном Олесницьким, Кирилом Трильовським та Семеном Вітиком.

На перших виборах до віденського парламенту на основі загального і рівного виборчого права (14–17.05.1907) впевнено переміг на виборах та став депутатом парламенту. У 1908 р. видав книгу під назвою «Перший рік парламенту загального голосування (1907–1908)», в якій у популярній формі описав роботу цього законодавчого органу, зокрема розкрив роботу української фракції в парламенті. У цій парламентській каденції К. Левицького обрали (27.10.1909) до земельної комісії; комісії з ліквідації заборгованості; до податкового комітету, а 24 листопада – головою цього комітету; 3 грудня залучений до роботи комітету з обговорення національних справ, а 2 березня 1910 р. він став другим заступником голови цього комітету; обраний (2.03.1910) від української фракції до комітету переговорів з економічних стосунків з Угорщиною та бюджетної комісії (24.06.1910). Після обрання (22.02.1910) Ю. Романчука віце-президентом віденського парламенту К. Левицький став керівником «Українського парламентського клубу». На чергових виборах (19.06.1911) його вдруге обирають депутатом парламенту від УНДП. Українська фракція в парламенті діяла під назвою «Український парламентський союз» у складі трьох груп – націонал-демократичної, радикальної та буковинської. К. Левицького обрали головою Українського парламентського союзу, Т. Окуневського, М. Василька і М. Лагодинського – заступниками, Є. Левицького – секретарем.

Кость Левицький був послом Галицького сейму двох каденцій: 1908–13 та 1913–14 рр. Вперше його обрали депутатом на виборах 25 лютого 1908 р. Українські посли створили (6.03.1908) «Українсько-руський сеймовий клуб», в якому К. Левицький був заступником голови (1908–10) клубу Євгена Олесницького, а після складення останнім повноважень голови української фракції (травень 1910) К. Левицького обрали головою української фракції (1910–13). На виборах до сейму 30 червня 1913 р. цього відомого адвоката вдруге в числі 32-ох українських послів обирають послом Галицького сейму. В цій каденції був головою української фракції «Український сеймовий клуб», заступники – Є. Петрушевич та І. Макух, секретар – Л. Цегельський. Новообраний сейм розпочав свою роботу 5 грудня 1913 р., у сеймі була створена комісія з питань виборчої реформи, до складу якої від української фракції ввійшли: Лонгин Цегельський, Михайло Король, Кость Левицький, Євген Петрушевич та Іван Макух. Активна позиція української фракції призвела до того, що остаточно новий виборчий закон був прийнятий сеймом 8 липня 1914 р. та схвалений цісарем 12 липня 1914 р.

Першого серпня 1914 р. у Львові створено міжпартійну організацію «Головна Українська Рада» (ГУР), головою якої обрано К. Левицького. Він підтримав ідею створення наддніпрянською еміґрацією у Львові позапартійного Союзу визволення України. 5 травня 1915 р. на базі реформованої ГУР у Відні засновано Загальну українську раду (ЗУР), яку знову очолив К. Левицький. 29 членів ЗУР утворили три територіальні секції – галицьку, буковинську і наддніпрянську. 12 травня К. Левицький підписав відозву, в якій головною метою ЗУР проголошувалося створення на теренах Наддніпрянщини Української держави та українського автономного краю в межах Австро-Угорщини. К. Левицький вітав проголошення незалежної Української народної республіки (УНР) на мітингу 10 лютого 1918 р. перед будинком «Просвіти» у Львові, а також укладення нею Брестського мирного договору.

Кость Левицький – активний учасник державотворення Західно-української народної республіки (ЗУНР): брав участь у засіданні Української Національної Ради (УНРада), яка проголосила створення ЗУНР; голова першого уряду ЗУНР – Державного секретаріату (9.11.1918 – кінець грудня 1918) та одночасно Державний секретар фінансів. 28 березня 1919 р. на з’їзді УНДП склав повноваження голови партії, новообраним головою став адвокат Антін Горбачевський. Переїхав до Кам’янця-Подільського, а в листопаді 1919 р. – до Відня. 25 липня 1920 р. Є. Петрушевич, перебуваючи у Відні, провів реорганізацію державної влади ЗУНР і оголосив про утворення уряду Диктатора – Ради уповноважених, в якому К. Левицький 1 серпня призначений Уповноваженим у справах преси та пропаганди. Від 26 грудня обійняв посаду Уповноваженого з закордонних справ, на якій доклав чимало зусиль для відновлення незалежності ЗУНР дипломатичним шляхом. З його участю уряд ЗУНР розробив і запропонував Лізі Націй 30 квітня 1921 р. проект «Основ державного устрою Галицької Республіки», який передбачав утворення Галицької Республіки як незалежної держави. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (вересень – жовтень 1920), Женеві (1921) та Ґенуї (1922). Увійшов до головної ради «Західноукраїнського товариства Ліґи Націй» (20–23.01.1922) у Відні. Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміґрації, який об’єднував усіх західноукраїнських політеміґрантів Європи, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. У Відні видав «Німецько-український правничий словар» (1920).

У зв’язку з рішенням Ради послів Антанти від 14 березня 1923 р. про остаточне включення Східної Галичини і Західної Волині до складу Польщі, підготував статтю «Не шляхом роздору», в якій першочерговим і основним завданням визвольної боротьби вважав: «Нам треба передусім ствердити, що провідною програмою усього українського народу є: Соборна Україна… одна і єдина, що має з’єднати усі українські землі в одній соборній українській державі». І далі він наголошував, що «ми західні українці у першу чергу обов’язані станути на шлях боротьби за визволення західно-українських земель з-під панування Польщі, щоби сі області відтак злучити з Великою Україною в одну Соборну Україну». Після самоліквідації в 1923 р. уряду ЗУНР в екзилі повернувся до Львова.

У міжвоєнний період Кость Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), але головні зусилля зосереджував на сфері українського економічного, культурного й правничого життя. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював «Союз українських адвокатів у Львові» (1928–39), входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі (1935–39), очолював редакцію часопису «Життя і Право» (1928–39), написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-визвольного руху, насамперед, таких як: «Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр.» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914–1918 рр.» (1928–30), «Великий зрив: До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів і документів» (1931). Оригінальною є його книга нарисів «Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів» (1936–37), в якій автор подав біографії вісімнадцяти політиків.

24 квітня 1928 р. на шостих загальних зборах «Союзу Українських Адвокатів у Львові» (СУА) К. Левицького обрали Президентом СУА, на цій посаді перебував аж до припинення діяльності організації в 1939 р.

1 липня 1928 р. побачило світ перше число українського правничого часопису «Життя і Право», який виходив як орган СУА, а від травня 1929 р. – як спільний орган СУА і «Товариства Українських Правників» (ТУП). Журнал виходив до червня 1939 р. Перша редакційна колегія часопису була така: Кость Левицький, Володимир Старосольський, Мар’ян Глушкевич, Олександр Надраґа та Роман Домбчевський. Відповідальним редактором упродовж усього періоду видання журналу був Кость Левицький. Тут опублікував 26 статей на різні теми: про перспективи української кооперації («Iдея масової ощадности та її нацiональне зна­чiння»; «Провiднi думки нашої кредитової полi­ти­ки в минулому i сучасному»); про проблеми реформування адвокатури в Польщі та етичні завдання адвоката («Нове право про устрiй адвокатури вже ух­валене»; «Перший з’їзд деканiв Адвокатських Рад»; «Що дiється зi справою змiни права про устрiй адвокатури?»; «Про завдання сучасного адвоката»); про дотримання Польщею міжнародних зобов’язань щодо статусу національних меншин в Польщі («До проблєми нацiональних меншин»); про статус української мови в судах, адвокатурі та державних органах («Кутик мови»; «Права української мови на теренi Окружної Адво­кат­сь­кої Ради у Львовi»; «В боротьбi за права рiдної мови»; «За права української мови») та низку спогадів і посмертних згадок (Iван Кос, меценат Федiр Васькевич, Мирослав Здерковський, Станiслав Днiстрянський, Степан Федак).

Упродовж життя К. Левицький проявив себе як видавець та редактор низки газет та журналів, зокрема відповідав за редакцію журналу «Нове зеркало» (1884 ч. 10–24); спільно з Антоном Горбачевським і Євгеном Олесницьким був видавцем (1889–1890) журналу «Часопись Правнича» та відповідальним редактором і упорядником цього журналу (1891–1900), видавцем і відповідальним редактором журналу «Свобода» (1897–1898 ч. 28; 1915), видавав та відповідав за редакцію газети «Батькôвщина» (1891 – 1892 ч. 1), видавав газету «Діло» (1914 ч. 193 (1) – 1915 ч. 238 (30), був відповідальним редактором журналу «Життя і Право» (1928–1939). Він автор чисельних статей у цих виданнях, дописував до інших газет та журналів, зокрема «Часописі правничої і економічної» (1901–1912), місячника «Економіст» (1905–1914), газети «Руска рада» (1898–1908), часопису «Читальня» (1894–1896).

З приходом радянської влади в Західну Україну в 1939 р. К. Левицький знову опинився у вирі політики. 22 вересня 1939 р. на чолі делегації прибув до керівництва нової влади з метою встановити стосунки, але його заарештували та вивезли до Москви, де 80-літній діяч провів майже півтора року у тюрмі на Луб’янці. Звільнений навесні 1941 р., повернувся до Львова. Після проголошення Акту відновлення Української Держави (30.06.1941) обраний головою Ради Сеньйорів (від 30 липня – Української Національної Ради).

Кость Левицький помер 12 листопада 1941 р. у Львові, похований на Янівському кладовищі у Львові.

 

Ще за життя користувався заслуженою пошаною серед української громадськості. 24 квітня 1928 p. відбулися урочисті збори «Союзу Українських Адвокатів у Львові», приурочені п’ятій річниці діяльності організації, а також вшануванню сорокарічної адвокатської діяльності цілої когорти знаменитих адвокатів: Костя Левицького, Антона Горбачевського, Теофіла Окуневського, Лонгина Озаркевича, Стефана Федака і Андрія Чайковського. Журнал «Життя і Право» (1934) помістив публікацію, присвячену 75-им роковинам Костя Левицького. 6 грудня 1938 р. Центральний кооперативний банк у Львові урочисто відзначив 40-річчя діяльності К. Левицького на посаді керівника цієї установи.

У 1971 р. на Янівському цвинтарі ентузіасти врятували могили М. Тарнавського та К. Левицького, а у 1990 р. могилу адвоката відновлено. У 1992 р. вулицю В. Маяковського у Львові, на якій під числом 34 стояв будинок К. Левицького, перейменували на його честь. Його іменем названі вулиці у містах Тисмениці, Івано-Франківську, Коломиї та багатьох інших. На честь 90-річчя створення ЗУНР у Львові (вул. Костюшка, 1) відкрили меморіальну таблицю з барельєфом Костя Левицького з таким написом:

 

Кость

левицький –


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал