Класифікація. Властивості характеру можна класифікувати за змістом та формою ставлення

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Властивості характеру можна класифікувати за змістом та формою ставлення. У першому випадку це властивості, що виявляють ставлення індивіда до інших людей, до власної справи, до самого себе, у другому — інтелектуальні, вольові та емоційні властивості (мал. 45). При цьому, як і ставлення, одні з них будуть соціально схвалюваними — позитивними, а інші — засуджуваними — негативними.

З усієї сукупності відносин особистості до навколишнього реальності варто виділити характероутворюючі форми відносин є вирішальне, першорядне і загальне життєве значення тих об'єктів, до яких відноситься людина. Ці відносини одночасно виступають підставою класифікації найважливіших рис характеру. Характер людини виявляється в системі відносин:

1.У відношенні до інших людей (при цьому можна виділити такі риси характеру, як товариськість - замкнутість, правдивість - облудність, тактовність - брутальність і т.д.)

2.У відношенні до справи (відповідальність - несумлінність, працьовитість - лінощі і т.д.).

3.У відношенні до себе (скромність - самозакоханість, самокритичність -самовпевненість і т.д.)

4.У відношенні до власності (щедрість - жадібність, ощадливість -марнотратність. акуратність - неохайність і т.д.). Слід зазначити визначену умовність даної класифікації і тісний взаємозв'язок, взаємопроникнення зазначених аспектів відносин

До вольовим властивостям особистості відносяться наступні: Цілеспрямованість (проявляється у вмінні ставити і досягати суспільно значимі цілі).

Рішучість (проявляється у швидкому та продуманому виборі мети, визначенні способів її досягнення).

Роздвоєність думок, почуттів-характерна особливість нерішучого людини. У нього не вистачає сил побороти суперечливі думки і почуття, направити їх в якесь певне русло.

Все це призводить до того, що людина втрачає час, а потім, коли все-таки опиняється перед необхідністю зробити вибір, хапається за першу-ліпшу, може бути, навіть за найгіршу ціль. Нерішучість проявляється і в тому, що людина, не продумавши, не зваживши, приймає поспішне рішення.

Наполегливість (проявляється у здатності тривалий час направляти і контролювати поведінку відповідно до наміченої мети).

Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом:

Формальна - група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ). Неформальною є група людей, що об'єднуються за уподобаннями, нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії.

За характером взаємодії розрізняють групи:

В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи. В умовних групах взаємодія між членами групи відбувається опосередковано (через газети, листи, виступи на радіо та телебаченні).

Міжособистісні стосунки набувають ділового чи особистісного характеру. На основі цього їх поділяють на типи: знайомство, приятелювання, товаришування, дружба, любов, подружжя, родина, деструктивні стосунки.

39. Закономірності функціонуванні малих груп

40. Поняття про особистість в психології. Психологічна структура особистості

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості.

- Спрямованість (проявляється в потребах, інтересах, світогляді, ідеалах, перпконаннях, домінуючих мотивах діяльності і поведінки) – це система взаємодіючих потреб і інтересів

- Здібності (те, що забезпечує успіх в діяльності)

- Почуття, темперамент, воля, характер (індивідуально-типологічні властиврсті особистості)

- Система управління «Я» - це утворення самосвідомості. Вона здійснює саморегуляцію і самоконтроль, корекцію дій і вчинків, передбачення життя і діяльності.

Дуже важливими для успішного функціонування малої соціальної групи є не лише сформовані у ній стосунки, що забезпечують ефективну взаємодію людей у процесі спількування чи виконування певної роботи, але і те, яким чином спрямовується їх діяльність, які форми впливу використовуються для того, щоб спонукати людей до продуктивної праці. Ці питання відносяться до компетенції керівника – людини, яка очолює колектив і використовує надану їй владу для впливу на поведінку людей, що у ньому працюють. Керівництво може опиратися на формальні важелі впливу (у цьому разі поняття “керівник” ототожнюється із поняттям “менеджер”, “керуючий”) і на неформальні. У другому випадку поняття “керівник” ближче до поняття “лідер”.

Різниця між керуванням і лідерством полягає в наступному. Керування (управління) визначається, як розумовий та фізичний процес, який приводить до того, що підлеглі виконують визначені їм офіційно доручення і вирішують певні задачі. Лідерство є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на поведінку інших членів групи. Отже, лідерство є дещо вужчим поняттям, ніж керування (обмежується лише впливом), хоча діапазон його застосування є ширшим (вплив використовується для вирішення різних задач, в тому числі і управління). Надалі, для чіткішого розмежування статусу осіб, що можуть впливати на поведінку інших людей керівником (менеджером) називатимемо людину, що має офіційно делеговані їй права і повноваження для впливу на поведінку підлеглих їй людей, а лідером – людину, що здобула це право завдяки особистим якостям.

Керівник у своєму впливі на оточення і в побудові стосунків із ними перш за все використовує і покладається на посадову основу влади та джерела, що її живлять. Лідерство ґрунтується більше на процесі соціальної взаємодії у групі людей, що є набагато складнішим – віднайти ті важелі, за допомогою яких можна впливати на поведінку інших людей, не маючи для цього формальних (законних) підстав і стати лідером групи вдається далеко не кожному.

Лідерські стосунки відрізняє те, що послідовники визнають лідера лише тоді, коли він довів свою компетентність і цінність для групи. Отже, лідер отримує свою владу від послідовників. Для підтримання своєї позиції він повинен надавати їм можливість задовольняти їхні потреби. У відповідь послідовники задовольняють лідерську потребу у владі і надають йому необхідну підтримку у досягненні організаційних цілей.

І керівництво, і лідерство для впливу на поведінку інших людей використовують владу. Вплив – це будь-яка поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку, відношення, відчуття іншої людини. Влада – це можливість впливати на поведінку інших.

Керівника, який досяг влади лише завдяки своєму місцю у посадовій ієрархії, і керує людьми винятково з цих позицій, називають формальним лідером. Його влада поширюється в основному на робочі стосунки і здійснюється за схемою “начальник-підлеглий” (він має владу над підлеглими тому, що вони залежать від нього у питаннях розподілу робочих завдань, нарахування і видачі заробітної плати, просування по службі тощо). Соціальна взаємодія його із членами колективу, яким він керує, є досить бідною. Підлеглі такого керівника мають багато підстав для того, щоб не визнавати і оскаржувати його права на керування, особливо якщо він у роботі показує недостатній професіоналізм.

Владні позиції керівника зміцнюються, якщо він, окрім формальних підстав керувати, отримає визнання своїх підлеглих як лідер завдяки особистим якостям – компетентності, рішучості, цілеспрямованості, енергійності, вмінню пробуджувати ентузіазм у інших тощо. Процес впливу через здібності і вміння чи інші ресурси, що необхідні людям, отримав назву неформального лідерства. Неформальний характер лідерської позиції більшою мірою обумовлений використанням особистісної основи влади та джерел, що її живлять.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі керівництва:
— авторитарний. Його характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.;
— демократичний. Основні його ознаки — колегіальність, заохочення ініціативи тощо;
— ліберальний. В основі його — відмова від прямого керування.

У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:
— стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;
— стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;
— опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри) управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);
— стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;
— чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва.
Стиль керівництва має як об'єктивну, так і суб'єктивну основу. Він залежить від моральних норм, соціально-економічних та політичних чинників, сформованої системи відносин, а також від особистісних рис керівника. З огляду на співвідношення суб'єктивного і об'єктивного в процесі управління, сформувалися такі підходи до аналізу стилів керівництва:
1. Орієнтація на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Він базується на тому, що кожний керівник є індивідуальністю, неповторно поєднує в собі структурні компоненти особистісно-ділових якостей. 2. Орієнтація на об'єктивні чинники в управлінні. На цій підставі розрізняють діловий, компанійський та кабінетний стилі

Схильність до сповідування певного стилю керівництва зумовлена психологічними якостями особистості, умовами, в яких відбувалося професійне становлення керівника тощо. Проте її не слід вважати абсолютною, оскільки з часом керівник може під впливом різноманітних чинників опанувати принципово нову культуру взаємодії з підлеглими.

43. Поняття про діяльність, її психологічна структура

Діяльність - одна з основних категорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна діяльність суб'єкта в різних формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку.

Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності.

Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями.

Головими процесами діяльності виступають інтеріоризація її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої; перша веде до створення образу дійсності, друга - до упредметнення образу

Саме прдметність є конституціональною характеристикою діяльності: спочатку діяльність визначається предметом, потім вона опосередковується та регулюється його образом як суб'єктивним продуктом.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:

Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами.

У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей.

Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності.

Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування.

Методи психологічного аналізу діяльності спрямовані на з'ясування її конкретно-історичної природи, структури, предметного змісту і співвідношення різних її форм, їхніх взаємозв'язків.

Поняття діяльності є одним із основних понять психологічної науки. Однак не дивлячись на методологічну і теоретичну важливість проблема діяльності і її зв”язок із свідомістю розроблена недостатньо. Численні спроби психологів і філософів дати чітке визначення поняття не дало бажаних наслідків. Тому це поняття вживається вченими в самих різноманітних значеннях. Що ж собою являє діяльність?

Загальною характеристикою живої матерії є її активність, за допомогою якої здійснюється обмін речовин із середовищем. Чим вищий рівень розвитку живої матерії, тим складнішою і різноманітнішою є її активність. Активність рослин практично обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем. Активність тварин включає елементарні форми дослідження цього середовища і научіння. Самою різноманітною є активність людини. Вона суттєво відрізняється від активності тварин, а тому для її характеристики використовують поняття „діяльність”, залишаючи для тварин поняття „життєдіяльність”. Діяльність – це зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою

Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в зрілому - праця.

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом - суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов? язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхній цілеспрямованості та мотивації.

ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ - це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес.

НАВЧАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ - це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння.

ПРАЦЯ - свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини.

Творча діяльність. Будь-яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю.

45. Роль потреб і мотивів у поведінці та діяльності людини

Життя людини забезпечують: - умови, необхідні для життя і розвитку людини як природного організму (звідси природні чи органічні потреби); - умови, що необхідні для життя та розвитку людини як індивіда, як представника людства (спілкування, пізнання, навчання та праці); - умови які необхідні для життя і розвитку людини як особистості, для задоволення широкої сфери її індивідуалізованих потреб. Виникаючі в результаті діяльності все нові і нові потреби являються основним стимулом як розвитку окремих особистостей, так і історичного прогресу людства в цілому.

ПОТРЕБИ – це необхідність підтримки стабільності оптимальних параметрів життєдіяльності організму – комфортного стану.

Потреби зароджуються на тлі виниклого дискомфорту. Вони визначають спрямованість психіки даної людини, підвишену збудливість її до окремих сторін дійсності. Суттєво, що в процесі задовільнення потреби відбувається як розвиток особистості, так і зміна оточуючого середовища, в якому живе людина. Властивістю потреб є також діалектична єдність їх суб’єктивної і об’єк-тивної сторін.

СУБ’ЄКТИВНИЙ БІК ПОТРЕБИ: а) це конкретний нестаток чогось, необхідність; б) це рівень розвитку цього нестатку, що посилює або послаблює імпульс до дії; в) це суб’єктивні засоби задоволення потреби; г) це, нарешті, значущість задоволення потреби та зусилля, необхідного для її задоволення.

ОБ’ЄКТИВНИЙ БІК ПОТРЕБИ характеризується наступним: а) об’єктом нестатку, потреби; б) ситуацією, що сприяє або не сприяє задоволенню потреби; в) об’єктивними засобами можливості задоволення потреби;

Однією з головних властивостей потреб є їх предметність, тобто потреби завжди жорстко “приземлені” та “прив’язані” до певних об’єктів і явищ зовнішньої дійсності.

На основі потреб формуються мотиви - усвідомлені спонукання людини до діяльності або поведінки. Мотиви тісно пов´ язані з потребами і навпаки. Їх зв´ язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці і діяльності. Мотивами можуть виступати і потреби, і інтереси, і прагнення, і бажання, і почуття, і думки.

1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;

2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;

3) випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти.

Кожен період життя людини, кожен її більш-менш значний «крок» у системі суспільних відносин приводить і до зміни її мотиваційної сфери. У процесі розвитку особистості відбувається перетворення одних мотивів на інші чи стримування одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами, змінюється

Мотиваційна сфера є складним утворенням. Мотиви розрізняються не тільки за змістом, але й за рівнем усвідомленості, стійкості. Спрямованість особистості є результатом виникнення стійко домінуючих мотивів поведінки, а також інших особливостей особистості, що допомагають чи заважають реалізувати мотиви.

46. Предмет і завдання педагогіки, її основні категорії

Предметом педагогіки як науки є педагогічний процес – процес навчання і виховання людини, як особливої функції суспільства, що реалізується в умовах тих чи інших педагогічних систем.

Тільки при виділенні виховання в особливу ф-ю суспільства, коли виникли спеціальні виховні та навчальні заклади, в рамках яких педагогічний процес став не лише предметом спеціальної організації, а й предметом усвідомлення, аналізу, прогнозування і цілеспрямованого дослідження.

- Закони і закономірності педагогічних явищ і процесів (принципи)

- Теоретичне обгрунтування змісту, принципів, мметодів і форм навчання та виховання

- Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічних ттеорій

1) Виховання – це спеціально організований процес, спрямований на виховання певних якостей особистості, процес управління її розвитком, суб*єктно-об*єктні відносини.

2) Навчання – процес взаємодії учителя і учня, підсумки котрого забезпечення розвитку учня.

- Викладає – передає знання, життєвий досвід, спосіб діяльності, основи культури і наукового знання

- Керує процесом засвоєння знань, вмінь, навичок

- Створює умови для розвитку особистості учня (пам*яті, уваги, уяви, мислення…)

- Учиться – засвоює інформацію, виконує навчальне завдання, вчить самостійно

- Повинен проявляти ініціативу в пошуку нових знань, займатися самоосвітою

Це цінність розвиваючої людини і суспільства

47. *** педагогіки. Зв'язок педагогіки з іншими науками

Залежність психології від природознавства та філософії пов'язана з природою людської психіки.

З суспільними науками (історією, економікою, соціологією, лінгвістикою та ін) психологію поєднує те, що вони потребують даних про природу соціально-психологічних явищ, особливості індивідуальної і групової поведінки людей закономірності формування навичок, ціннісних орієнтацій, міжособистісних стосунків тощо. Не менш виразний зв'язок психології з педагогічними, медичними технічними науками, математикою. Досліджуючи процеси засвоєння суспільно-історичного досвіду, педагогіка не може ігнорувати закономірності сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги, динаміку засвоєння знань, формування вмінь, навичок, природу інтересів і здібностей, розвиток особистості школяра. Медичним наукам, зокрема психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні «внутрішньої картини» хвороби, визначенні оптимальної терапевтичної тактики, застосуванні методів психологічного впливу на хворого.

48. Поняття розпитку і формування особистості Виховання як провідний фактор розвитої формування особистості

Розвиток людини — це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Напрямки розвитку: анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. До анатомо-фізіологічних змін відноситься ріст і розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються, передусім, розумового розвитку, формування всіх психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, відносяться до соціального розвитку особистості.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільна значущого та індивідуального — неповторного.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості людини:

а) організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

б) підбирає зміст для розвитку і формування особистості; в) усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості; г) ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Його завдання полягає в тому, щоб створити " зону ближнього розвитку" (Л.С. Виготський), яка б у подальшому перейшла у зону актуального розвитку. Значить, виховання формує особистість, веде за собою розвиток, орієнтує на процеси, які ще не дозріли, але перебувають у стадії становлення

49. Роль спадковості і середовища в розвитку і формуванні особистості

Спадковість — відновлення в нащадків біологічної схожості з батьками.

Біологічна спадковість визначає як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями. Питання про спадковість надзвичайно складне. Окремі його аспекти ще до кінця не досліджені, а тому в педагогічній літературі нерідко висловлюються і суперечливі думки щодо них.

Людина як частина живої природи успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту (меланхолічний, флегматичний, сангвінічний, холеричний), деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний, оборонний, слиновиділення), конституцію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові, резус-фактор. Нащадки можуть успадкувати від батьків також певні хвороби: хворобу крові (гемофілію), шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби. Найнебезпечніше на фізичне здоров'я дітей впливає зловживання їх батьків алкоголем і приймання наркотиків.

Особливу роль у розвитку людської особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, до ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності). Складною в педагогіці та психології є проблема дослідження задатків, що характеризують схильність до певної діяльності, тобто здібностей у певній галузі.

Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.

Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

50. Рушійні сили і закономірності розвитку особистості

- особистість розвивається під впливом середовища

- розвивається внаслідок впливу на всі сторони її психіки

- зміна особистості вимагає зміни ставлення до неї

51. Мета виховання, її об'єктивний характер. Мета національного виховання.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання мас об'єктивний характер і виражає ідеал людини в найбільш загальній формі. Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості). В епоху Відродження філософом Рене Декартом до терміна було додано ідею всебічного розвитку. Так склалася концепція ідеалу розвиненої людини.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

52. Основні напрямки всебічного розвитку особистості.

Усебічний розвиток людини, що є головною метою виховання, охоплює розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв'язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

Завдання розумового виховання: 1. Озброєння учнів знаннями основ наук. У процесі навчання і виховання учні засвоюють певний фонд знань: факти, термінологію, символи, імена, назви, дати, поняття, зв'язки і відображені в правилах, законах, закономірностях і формулах залежності між ними. 2. Формування наукового світогляду та національної самосвідомості на базі засвоєння системи знань і соціального досвіду. Про методику цього напряму виховної роботи йтиметься далі. 3. Оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація) у процесі навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроках і самостійної роботи. 4. Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці, передусім інтелектуальних вмінь (загальних та спеціальних), вміння раціонально організувати час розумової роботи, цатність робити все точно й акуратно, тримати в належному юрядку робоче місце, навчальні посібники, приладдя тощо.

Завдання морального виховання: 1. Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань. 2. Виховання моральних почуттів, які виражають заіити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розитку особистості. 3. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і реалізовувалися б у будь-якій ситуації та умовах.

Розв'язання цих завдань спрямоване на формування моральної свідомості як одного з аспектів суспільної свідомості, що регулює моральний аспект діяльності людини.

Завдання трудового виховання: 1. Психологічна підготовка особистості до праці — формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як необхідного обов'язку й духовної потреби людини, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці, творчий підхід до праці. 2. Практична підготовка до праці — озброєння учнів системою загальноосвітніх і політехнічних знань про загальні основи виробничої діяльності людини, вироблення вмінь і навичок трудової діяльності, виховання основ трудової культури. 3. Підготовка школярів до свідомого вибору професії — виховна робота школи, спрямована на те, щоб допомогти молодій людині обрати життєвий шлях.

Завдання естетичного виховання: 1. Формування естетичних понять, поглядів і переконань — виховання в молодого покоління розуміння прекрасного, любові до нього, вміння давати правильну естетичну оцінку фактам, явищам, процесам. 2. Виховання естетичних почуттів — особливих почуттів насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в навколишній дійсності та в мистецтві. Наявність таких почуттів є ознакою розвинутого естетичного сприйняття, істотним критерієм естетичної культури людини. 3. Виховання потреби і здатності створювати прекрасне в житті та мистецтві — розвиток творчих здібностей дітей, опанування ними певного обсягу знань і практичних навичок у галузі музики і співу, образотворчого мистецтва, залучення їх до різних видів художньої самодіяльності, а головне — привчання школярів будь-яку роботу виконувати красиво.

Завдання фізичного виховання: 1. Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров'я, постійно займатися фізичною культурою і спортом. 2. Підготовка до захисту Батьківщини, оволодіння для цього прикладними видами спорту. 3. Підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Людина, наголошував А. Макаренко, не виховується частинами. Через це кожна складова виховання, виконуючи свою особливу роль, слугує водночас досягненню єдиної мети, реалізується у поєднанні з іншими складовими. Наприклад, розумове виховання тісно пов'язане з моральним, оскільки моральність формується на основі світогляду й самосвідомості. Успіх естетичного виховання також зумовлений рівнем розумового виховання, тому що воно сприяє виробленню оцінних суджень, вихованню смаків, розумінню мистецтва. Без розумового виховання неможлива належна трудова підготовка, що потребує певного рівня мислення. Позначається воно і на фізичному розвитку особистості: знання нею основ фізіології та гігієни, розуміння сутності життєдіяльності організму допомагає їй свідомо й розумно ставитися до свого здоров'я.

Відчутним є зв'язок естетичного і морального виховання. Прекрасне як предмет естетичного впливу на школяра викликає також моральні почуття, наприклад роль краси рідної природи у вихованні любові до Батьківщини. Естетичне виховання сприяє підвищенню ефективності трудового виховання школярів. Вихованню любові до праці допомагає чіткість її організації, злагодженість і ритмічність дій, раціональна організація робочого місця, естетичний вигляд виробу як результату такої праці. Взаємопов'язані естетичне та фізичне виховання, адже здоров'я, належний фізичний розвиток, красива постава впливають на естетичний розвиток людини. Фізичне виховання пов'язане і з трудовим вихованням, оскільки полегшує виконання трудових операцій і процесів. Сприяє воно і здійсненню моральних вчинків, докладанню вольових зусиль, вияву моральної стійкості й витривалості.

53. Методи науково-педагогічного дослідження

1. Емпіричні методи, які використовуються для нагромадження фактичного матеріалу за досліджуваною проблемою; вони служать для фіксації явищ, їх опису, виявлення помітних зв’язків між досліджуваними явищами та процесами.

- Робочі, часткові методи, до яких відносять: вивчення літератури, документів і результатів діяльності; спостереження; опитування (усне і письмове); метод експертних оцінок; тестування.

- Комплексні, загальні методи, які будуються на основі використання одного чи кількох часткових методів: обстеження, моніторинг, вивчення результатів і продуктів діяльності школярів, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, дослідна педагогічна робота, педагогічний експеримент.

2. Теоретичні методи - спрямовані на створення теоретичних узагальнень та формулювань закономірностей досліджуваних явищ. Група цих методів включає в себе аналіз та синтез, індукцію та дедукцію, моделювання, узагальнення, формалізацію, абстрагування та ін.

Відповідно до логіки педагогічного дослідження методи поділяють на такі три основні групи:

· методи нагромадження фактів - призначені для збирання емпіричних даних (вивчення літературних джерел, документів та продуктів діяльності, спостереження, опитування тощо);

· методи узагальнення та осмислення зібраних фактів - аналіз та синтез, порівняння та аналогія, моделювання та ін;

· методи перевірки та уточнення положень і попередніх висновків - експериментальна робота як сукупність методів.

54. Поняття дидактики. Основні категорії дидактики

1) визначення мети і завдань навчання, без чого неможливе повноцінне навчання;

2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Це дасть змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні практичні вміння і навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

3) виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

4) обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання;

5) вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель, щоб виконати завдання процесу навчання.

Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якою має значення для всіх навчальних предметів разом.

55. Основні функції навчання. Шляхи їх реалізації

Вищою метою суспільства є всебічний і гармонійний розвиток особистості, тому навчання повинно реалізувати в єдності завдання освіти, виховання і загального розвитку школярів. Якщо не розв'язується хоч одне з цих завдань, порушується закономірність змички між потребами суспільства і реальним навчальним процесом. Тому комплексне (взаємопов'язане, взаємообумовлене, взаємодоповнююче) розв'язання завдань освіти, виховання І' розвитку є найважливішим принципом процесу навчання. Приступаючи до пошуків оптимального варіанту планування системи уроків за темою або окремого уроку, учитель передусім продумує освітні, навчальні завдання.

Освітні функції навчання — засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загальнонавчальних умінь і навичок, повторення теорій, понять, законів, фактів, узагальнення картини світу, розв'язання задач, лабораторні досліди, робота з книгою, картою, обчислювальними машинами, моделями тощо.

Виховна функція включає формування наукового світогляду, моралі, трудових, естетичних, етичних поглядів, переконань, способів відповідної поведінки і діяльності в суспільстві, системи ідеалів, відношень, потреб, фізичної культури, гігієнічних умінь та навичок. Виховні завдання уроку випли-вають із змісту і методів навчання і вирішуються при спілкуванні з учнями. Виховання здійснюється через засвоєння понять, вимог, норм.

Виховна функція навчання надає йому цілеспрямованості і суспільної значущості. Між навчанням і вихованням існує двосторонній зв'язок, оскільки не лише навчання впливає на вихованість учня, а й виховання зразу ж благотворно впливає на хід навчання. Тому вчитель повинен ретельно продумати виховні завдання уроку, переконливо здійснити мотивацію навчання, підібрати найяскравіші приклади, факти, цифри, найважливіші документи, продумати і конкретизувати виховні можливості змісту кожного уроку.

Процес навчання в школі та інших навчальних закладах є одночасно процесом спрямованого розумового та духовного розвитку і виховання. Учням потрібно дати засоби для самостійної і неперервної самоосвіти, серед яких головним засобом є готовність до серйозної розумової діяльності. На співвідно-шення навчання і розвитку існує три точки зору. Американський учений Е. Торндайк визнає навчання і розвиток як тотожні процеси; кожен крок навчання є кроком розвитку. Швейцарський психолог Я. Піаже і його школа вважають розвиток наслідком самостійного внутрішнього, спонтанного розвитку особистості, на який навчання не має впливу, крім цього, вони вважають, що навчання повністю залежить від поступових змін рівня розвитку особистості. Чимало вітчизняних та зарубіжних учених дотримуються третьої точки зору (школа Л. С. Виготського), згідно з якою навчання веде за собою розвиток і повинно йти попереду нього. Навчання — джерело розвитку. При цьому вчитель, навчаючи, повинен мати на увазі «зону найближчого розвитку» дитини, тобто враховувати той рівень розвитку, якого дитина досягла, і просувати дитину в наступну, доступну їй зону. У різних авторів підкреслюються різні ознаки розвитку, ще не вироблені критерії рівнів розвитку, бо залишається невизначеним саме поняття «розвиток» і механізм його.

Розвиток потрібно розглядати як процес вироблення готовності людини до самостійної організації своєї діяльності. Отже, розвиток вимірюється складністю завдань, які мають свої критерії. Чим ширший об'єм знань і умінь, чим глибші і складніші проблеми, які розв'язує людина правильно, тим вищий рівень розвитку людини. Навчання знань, способів діяльності і творчості забезпечують у своїй сукупності розумовий розвиток.

Розвинена людина — це людина, яка успішно вивчила всі елементи змісту освіти. Отже, критерієм розвитку є фонд знань і способів діяльності, якими володіє суб'єкт, а також ступінь складності проблем, які він може розв'язати самостійно.

Завдання розвитку мислення, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів і здібностей школярів — розвивати мислення на основі загальних розумових дій та операцій.

У неповній та повній загальноосвітній школі учні мають навчитися структурування, систематизації, конкретизації, варіювання, доведення, робити висновки, пояснення, класифікування, аналізування, синтезуванню, порівняння, абстракціонування, узагальнення.

У процесі навчання вчитель сприяє розвитку волі і наполегливості в учнів, розвиває їхні емоції. Реалізація освітньої, виховної і розвиваючої функцій на уроках здійснюється шляхом використання змісту навчального матеріалу, здійсненням мотивації навчання, добором форм і методів навчання, науковою організацією навчально-виховного процесу, використанням оцінки, особистим прикладом вчителя.

56. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі

Процес оволодіння знаннями, вмінням}1 і навичками становить пізнавальну діяльність учнів, якОЮ керує вчитель. Роль керівника навчального процесу: /Іе обмежується поясненням нового навчального матерів.лУ. Головний

зміст керівництва полягає в тому, що вчитель є насамперед організатором і керівником пізнавальної діяльності уч

нів, створює умови, за яких вони можуть найраціональніше і наЙПQЩІ.: уктивніше вчитися (навч.альна дисщшліна •.

психологічний клімат, чергування занять, нормування домашньої навчальної роботи, постановка перед учнями ме

ти і завдання). Здійснюючи контроль за нtlвчанням, він повинен бути готовий допомогти, коли в H X виникають

труднощі. Водночас учитель є вихователем, дбає про розумовий, фізичний, духовний розвиток учнів.

Щоб повноцінно здійснювати процес ви ладання, вчитель має усвідомлювати загальну мету осві1'И і місце сво

го предмета в її реалізації. Виходячи із загaJIЬНОЇ мети виховання - формування всебічно і гармонійНО розвиненої

особистості, - він визначає загальну освітНЮ, виховну і розвиваючу мету свого предмета і кожного уроку.

Учитель повинен глибоко знати предмет на сучасному науковому рівні. А. Макаренко справедливо зауважив, що

учні вибачать своїм учителям і суворість, і сухість, і навіть прискіпливість, проте не вибачать поганого знання

своєї справи. Здійснення міжпредметних зв'язків у процесі навчання потребує від учителя певних знань із суr.rіжних дисциплін. Учителю фізики не можна не знати періодичного закону Д. Менделєєва, а вчителеві хімії - основ квантової

механіки, учитель літератури не може обійТИСЯ без знання історії, а викладач історії - без знання географії. Особ

лива роль належить методичній підготовці ]Jчителя. Адже недостатньо мати знання зі свого предметtl, треба вміти

зробити їх надбанням учнів. Оскільки у процесі навчання реалізуються його виховна і розвиваюча фуllКЦії, вчитель

повинен мати добру психолого-педагогічну підготовку, знати методику організації виховної роботи.

Міцні знання з методики, психології та педагогіки -підІ'рунтя розвитку педагогічної майстерності. В удоско

наленні цієї майстерності важливим є досвід роботи самого вчителя і його колег. Він потребує постійного аналізу, уза

гальнення, використання в педагогічній діяльності всього кращого і прогресивного.

Для успішного виконання функції викладання вчитель повинен добре знати особливості учнів. Це є запорукою

управління їх пізнавальною діяльністю (учитель може правильно обрати тон і стиль спілкування з учнями, управля

ти увагою, як своєю, так і вихованців, знаходити потрібний темп навчально-пізнавальної діяльності тощо).

Діяльність учителя в процесі викладання охоплює планування діяльності (тематичне й поурочне); організацію

навчальної роботи; організацію діяльності, стимулювання активності учнів; здійснення поточного контролю за нав

чальним процесом, його регулювання, коригування. У цій справі, безумовно, не обійтися без аналізу результатів

Форми організації навчання – спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком. Нині серед різноманітних організаційних форм виділяються такі: урок, екскурсія, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, практикум, тренінг, факультатив, домашня самостійна робота, екзамен, залік, консультація, інструктаж, реферат, курсова робота, дипломна робота, індивідуальне навчання та ін.

Методи навчання – способи досягнення навчальної мети, система послідовних взаємодій учителя й учнів, яка забезпечує засвоєння змісту освіти.

В залежності від характеру організації процесу викладання і учіння, специфіки побудови змісту навчального матеріалу а також методів та засобів навчання в дидактиці виділяють такі методи навчання:

· Догматичний – базується на механічному запам’ятовуванні матеріалу. Знання повідомляють не пояснюючи, не обґрунтовуючи, не коментуючи. У деяких випадках його використання до певної міри доцільне. Наприклад, при вивченні таблиць множення, законів, формул, правил, моральних засад. Знання потрібно спочатку запам’ятати, а усвідомлення вивченого прийде пізніше. Але в своїй основі догматичне навчання є неефективним. Воно не розвиває активність, самостійність, творчі здібності.

· Пояснювально-ілюстративний – знання не просто повідомляють, а пояснюють, обґрунтовують, коментують. Робиться все, щоб було менше механічного запам’ятовування, а більше розуміння сутності. Метод навчання пов’язаний з використанням засобів наочності та репродуктивним характером засвоєння знань. Тому чільне місце тут посідають самостійні роботи, задачі, вправи, переклади, складання графіків, таблиць (за наявним зразком).

· Проблемний – це організація процесу навчання, основа якої полягає в утворенні у навчальному процесі пошукових ситуацій. Проблемний метод навчання розвиває активність, самостійність, творчі здібності.

Пошукова ситуація – це ситуація, яка виникає внаслідок взаємодії сторони, яка пізнає, з пізнавальним об’єктом, завдяки якому виникає пізнавальне протиріччя.

· Проблемний виклад матеріалу – полягає в розкритті вчителем (викладачем) шляху дослідження проблеми, показуючи її вирішення від початку до кінця, викладач демонструє еталон проблемного мислення. Метод використовується тоді, коли учні (студенти) ще не можуть самостійно розв’язувати проблемні задачі.

· Частково-пошуковий – полягає в утворенні учителем (викладачем) проблемної ситуації. Він сам створює проблемну ситуацію, формулює проблему і залучає школярів (студентів) до її вирішення.

· Пошуковий метод – учитель (викладач) створює проблемну ситуацію, формулює проблему, а учні (студенти) самостійно її вирішують.

· Дослідницький – учні (студенти) самі, за умов проблемної ситуації, формулюють проблему і самостійно її вирішують.

Основні поняття і ключові слова: форми організації навчання, методи навчання, методи проблемного навчання.

58. Загальна характеристика змісту освіти. Закон України " Про освіту".

Зміст освіти — система наукових знань, практичних умінь і навичок, засвоєння й набуття яких закладає основи для розвитку та формування особистості.
На зміст освіти впливають об´ єктивні (потреби суспільства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжуються появою нових ідей, теорій і докорінними змінами технологій) та суб´ єктивні чинники (політика панівних сил суспільства, методологічні позиції вчених тощо). У контексті пріоритетних цілей освіти визначено головні засоби підвищення ефективності діяльності системи освіти:
— забезпечення випереджаючого розвитку всієї системи освіти, її спрямованості на проблеми майбутньої постіндустріальної цивілізації; формування безперевної системи освіти;
— активізація гуманного та творчого начала в освіті, створення передумов для всебічного розвитку й саморозвитку особистості, індивідуалізації та диференціації навчання, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні технології;
— формування у процесі навчання цінностей мирного співіснування держав та міжнародного співробітництва;
— формування комунікативних навичок, уміння співпрацювати у колективі, відповідальності за індивідуальні та колективні рішення;
— запровадження гуманістично орієнтованих методів інноваційного та розвиваючого навчання на основі використання перспективних інформаційних технологій;
— забезпечення більшої доступності освіти для населення планети через використання можливостей дистанційної освіти та самоосвіти із застосуванням інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Відповідно до закону «Про загальну середню освіту» система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта. Відповідно до закону 12-річна загальна середня освіта має три рівні: початковий, основний, старший. Навчання здійснюється у загальноосвітній школі трьох ступенів: перший — початкова школа, другий — основна школа, третій —старша школа, що можуть функціонувати разом чи окремо.

Відповідно до можливостей щодо забезпечення освітнього рівня функціонують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів:
Середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів. І ступінь — початкова школа (1—3 (4) класи; термін навчання — 3 (4) роки); II ступінь — основна школа (5—9 класи; термін навчання — 5 років); III ступінь — старша школа, як правило, з орієнтацією на профільне навчання (10—11 (12) класи; термін навчання — 2 (3) роки).
Школи всіх трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.
Загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним державним утриманням дітей, які потребують соціальної допомоги.
Вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.
Спеціалізована школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів.
Гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю (переважно гуманітарного).
Ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою.
Колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілю.
Спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку.
Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів відповідного профілю для дітей, які потребують тривалого лікування.
Школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат).

Закономірності навчання — стійкі педагогічні явища, які базуються на повторюваності фактів, навчальних дій і є теоретичною основою принципів навчання.

Дидактичні закономірності відображають стійку залежність між елементами навчання — діяльністю вчителя, діяльністю учнів та змістом навчання.

У сучасній педагогіці виділяють декілька закономірностей процесу навчання.

1. Обумовленість навчання суспільними потребами. Вона відображає стан розвитку держави, економіки та культури, матеріалізується у тій частині національного доходу, яку виділяє держава на розвиток освіти. Знання цієї закономірності допомагає усвідомити, що навчальний процес має бути спрямований на розвиток інтелекту особистості, її творчих здібностей, уміння жити і працювати в соціальному середовищі. Ця закономірність передбачає, що в незалежній Україні найкраще має жити високоосвічена, висококваліфікована, розумна людина.

2. Залежність навчання від умов, в яких воно відбувається. Виявом цієї закономірності є стан навчально-технічної бази, наявність у вчительському колективі спеціалістів, чия кваліфікація, талант відповідають найвищим стандартам і які визначають особливості навчального процесу в школі.

Відчутно впливають на це побутові умови життя вчителя, його фінансова забезпеченість, оснащення школи технічними засобами навчання.

3. Взаємозалежність процесів навчання, освіти, виховання, розвитку особистості. Вона матеріалізується через уміння організовувати навчальний процес на засадах гуманізму (доброти, людяності) з урахуванням свідомої дисципліни учня, формування позитивних його якостей словом і власним прикладом; індивідуальний підхід до кожного учня на основі його інтересів, зацікавленості щодо отримання знань, розвитку творчих здібностей.

4. Взаємозв'язок навчальних і реальних пізнавальних можливостей учня. В основі цієї закономірності той факт, що у центрі навчального процесу є учень, який володіє певними можливостями для вдосконалення своїх здібностей та здобуття знань.

5. Єдність процесів викладання і навчання. Свідчить про спільну діяльність вчителя та учня, за якої у процесі навчання розвивається не тільки учень, а й вдосконалює свої професійні навички вчитель

60. Характеристика основних принципів навчання.

Принцип (від латинського principium – основа, першооснова) – керівна ідея, основне правило, основна вимога до діяльності, яка витікає із встановлених наукою закономірностей.

Принципи навчання – система вихідних, основних вимог до навчання, виконання яких забезпечує ефективне вирішення завдань учіння і розвитку особистості. Принципи визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей. Основне в принципах – це вимоги до організації пізнавальної діяльності учнів. Результативне навчання є наслідком творчої реалізації вчителем вимог, які органічно витікають із самої сутності дидактичних принципів.

Загальна кількість принципів в дидактичній теорії чітко не визначена. Розвиток науки пов’язаний з постійним проникненням у більш складні зв’язки і відношення між активними компонентами процесу навчання, тому є різні підходи до класифікації і послідовності принципів навчання.

Учителі, керівники шкіл, окрім загальних уявлень про сутність принципів навчання і шляхи їх реалізації, не озброєні в достатній ступені системою вимог, які закономірно витікають з кожного принципу, не розуміють його системотвірної ролі. Тільки цим можна пояснити те, що принципи навчання не завжди актуалізуються вчителями під час підготовки уроку, не часто стають об’єктом вивчення і контролю. Аналіз результатів практики свідчить, що вчителі-початківці не вміють вичленити залежність між метою, типом уроку і функціональним проявом конкретних методів навчання (урок засвоєння нових знань передбачає реалізацію насамперед принципів науковості, доступності, систематичності і послідовності; уроки формування вмінь застосовувати знання на практиці передбачають аналіз принципів міцності, активності, свідомості, зв’язку навчання з життям тощо).

Всі принципи навчання тісно взаємозв’язані, взаємопроникають і взаємоконтролюють один одного, і чим більше їх реалізовано під час уроку, тим вища його результативність та ефективність. Як зазначає професор В. Бондар, одні принципи чітко проявляють свою дію, інші – є загальним дидактичним фоном, а деякі неможливо реалізувати в конкретній навчальній ситуації

61. Поняття про методи навчання і їх класифікація

Метод (буквально шлях до чогось) означає спосіб досягнення мети, певним чином упорядковану діяльність.

Методом навчання називають спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності викладача, направленої на рішення завдань виховання і розвитку навчаємих в процесі навчання.

Методи навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати мету і завдання навчання, досягнути засвоєння навчаємими певного змісту навчального матеріалу.

За джерелом передачі й характером сприйняття інформації:

· Словесні (Лекція, бесіда, пояснення, розповідь)

· Практичні методи (вправи, лабораторні, практичні роботи)

- Застосування отриманих знань, умінь і навичок

Пояснення – словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.

Розповідь – послідовне розкриття змісту навчального матеріалу

художня – образний переказ фактів, вчинків дійових осіб

науково-популярна – грунтується на аналізі фактичного матеріалу

розповідь-опис – виклад ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності

Лекція – усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального

Бесіда – метод навчання, що передбачає запитання-відповіді

вступна бесіда– проводять як підготовку до занять, екскурсій, вивчення нового матеріалу

бесіда-повідомлення – базується на спостереженнях організованих учителем на уроці зо допомогою посібників, таблиць, малюнків…

бесіда-повторення – використовують для закріплення знань

контрольна бесіда – для перевірки засвоєння знань

Репродуктивна бесіда – спрямована на відтворення раніше засвоєних знань

Робота з підручником – організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний мптеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні

Метод ілюстрування — оснащення ілюстраціями статичної (нерухомої) наочності, плакатів, малюнків, картин, карт, схем та ін.

Метод демонстрування — показ рухомих засобів наочності, приладів, дослідів, технічних установок тощо.

Самостійне спостереження — безпосереднє споглядання та сприймання явищ дійсності.

За критерієм відображення засобами наочності дійсності їх поділяють на такі види:

1. Натуральні об´ єкти — рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін.
2. Зображальні (образно-опосередковані) засоби — навчальні картини, репродукції художніх картин, макети, муляжі та ін

3. Схематичні засоби — географічні, топографічні, історичні карти, схеми, малюнки, діаграми, графіки тощо.

Вправи — цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій та операцій (розумових, практичних) для формування навичок і вмінь.

Лабораторні роботи — вивчення у школі природних явищ за допомогою спеціального обладнання.

Практичні роботи — застосування знань учнями у ситуаціях, наближених до життєвих.

Графічні роботи — відображення знань учнів у кресленнях, графіках, діаграмах, гістограмах, таблицях, ілюстраціях, ескізах, замальовках із натури.

Дослідні роботи — пошукові завдання, проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, використовують на факультативних, гурткових заняттях з метою підготовки учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні пізнавальної активності та самостійності.

65. Методи формування пізнавальних інтересів учнів

Головна мета сучасної школи полягає в ефективній передачі найціннішого і актуального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями. Але школа як і раніше ще залишається орієнтованою на простий розвиток знань умінь і навичок, методи навчання багато в чому репродуктивні.

Навчання в школі задовольняє державне (соціальний) замовлення на певний рівень знань і певний тип особи громадян, тому воно зобов'язано орієнтуватися на досягнення освітніх стандартів навченої. З цієї причини пізнавальний інтерес, властивий дітям від природи, достатньо часто успішно загальмовується і навіть знищується саме через обов'язковість і стандартизованість програми, методів і критеріїв навчання.

В умовах же додаткової освіти діти навчаються головним чином «по інтересах». Відсутність обов'язкового освітнього стандарту дає можливість педагогу не ставити акцент на результативній стороні учбового процесу, а будувати навчання за принципом – процес заради процесу, навчання заради навчання, тобто наслідувати природі пізнавального розвитку дитини. Тому акцент в навчанні природно зміщується у бік задоволення і активізації пізнавального інтересу у вихованців.

Не можна говорити про повну взаємозамінність понять «навчання» і «пізнавальна діяльність».

В період розвитку науки і техніки, посилення взаємодії людини і природи однієї з головних задач навчання стає формування пізнавального інтересу у учнів до екології в процесі вивчення ряду природничо-наукових дисциплін. Викладання біології, географії, фізики, хімії в основній школі відкриває величезні можливості для вчителя в процесі формування у школярів сучасних поглядів, завдяки змісту природничо-наукових дисциплін і їх глибокого зв'язку з сучасною наукою і технікою, вивченню природного середовища людини.

Розвиток пізнавального інтересу є однією з актуальних проблем сучасної освітньої школи. Педагогічною наукою доведена необхідність теоретичної розробки цієї проблеми і здійснення її практикою навчання.

Розвиток сучасного суспільства і рівень виробничих сил настійно вимагають особливої уваги до проблем навчання і виховання. Втілення наукових ідей в шкільну практику успішно здійснюється при умові, якщо педагог володіє умінням переводити учня з менш діяльного стану в більш діяльний, конструювати інформацію, щоб вона була доступною для слабих школярів і достатньої для більш сильних; включати всіх учнів в активну пізнавальну діяльність; забезпечувати стрічне бажання вчитися і пізнавати; створювати здоровий мікроклімат на кожному уроці, здійснювати зворотний зв'язок.

Актуальність цієї проблеми можна пояснити тим, що методика і практика навчання почали все більше звертатися до особи учня. Теорія навчання і освіти стала все більш глибоко розробляти питання як готувати людину, як формувати в ній суспільну особу творця, будівника нового суспільства. В що ж полягає те особливо важлива і цінна для формування особи, що об'єктивно містить в собі пізнавальний інтерес?

Пізнавальний інтерес – це особлива виборча спрямованість особи на пізнання і виборчий характер, виражений в тій або іншій наочній області знань. В умовах навчання пізнавальний інтерес виражений розташованою школяра до навчання; до педагогічного пізнання діяльності в області одного або ряду учбових предметів. Проблема формування пізнавальних інтересів молодших школярів – одна з найважливіших задач сучасної школи. Як відомо, стійкий пізнавальний інтерес формується при поєднанні емоційного і раціонального в навчанні.

Формування і розвиток пізнавальних інтересів частина широкої проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи

66. Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні.

Ці методи передбачають пояснення школярам суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов*язку; заохочення до сумлінн