Розділ 4

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

З огляду на це психологічно доцільні умови формування незалежної поведінки дитини можна звести до таких положень:

• Організація загального гуманістичного контуру виховного процесу, який базується на принципах беззастережного приймання вихованців, емпатійної допомагаючої поведінки вихователів та конгруентності й щирості їхніх проявів у різноманітних, у тому числі й суб'єктивно складних для педагога, ситуаціях педагогічної взаємодії.

• Усебічне сприяння формуванню самостійності поведінки дітей (особливо продуктивним тут є створювання ситуацій їхнього особистісного вибору).

• Забезпечення формування моральних звичок і системи категорій моральної свідомості особистості дитини як внутрішніх критеріїв її самостійної оцінки ситуацій соціальної взаємодії та обрання суспільно прийнятної стратегії стосунків з іншими людьми, критичного засвоєння нового досвіду поведінки.

Психологічні питання Виховання Волі дитини

Відповідальна поведінка неможлива без дієвого самоконтролю особистістю власної активності. Центральне місце в цьому психологічному механізмі належить волі. У психології воля тлумачиться як здатність людини діяти відповідно до мети, всупереч безпосереднім бажанням і прагненням, долаючи внутрішні та зовнішні перепони на цьому шляху. Такого роду перешкоди виникають у випадках, коли людина змушена діяти під впливом двох протилежно спрямованих тенденцій, одна з яких зумовлена безпосередньою спонукою, а друга — метою, значущою для людини, але такою, що безпосередньо не спонукає її. Вольова поведінка передбачає опанування людиною власною активністю, здатність діяти у внутрішньому плані, розвинені механізми рефлексії в діяльності та особистісної рефлексії. Усі ці психологічні механізми досягають оптимальних показників розвитку в підлітковому віці, саме тому в педагогічній психології він вважається сенситивним для

3. Психологічні питання виховання характеру

розвитку вольової поведінки особистості, для закладання основ її самовиховної активності.

В основі волі є складний психологічний механізм, який включає в себе як специфічні, так і загальні для будь-якої цілеспрямованої діяльності компоненти. Загальним є опосе-редкованість поведінки внутрішнім інтелектуальним планом, який виконує функцію свідомого регулятора діяльності. Тут відбувається пошук тих дій, які за даних конкретних обставин забезпечать досягнення мети. Специфічним для вольового акту є наявність внутрішнього інтелектуального плану, який організовує всі наявні в людини в певний момент спонуки в напрямі такої їх ієрархізації, при якій провідним мотивом стає свідомо поставлена мета. Тож вольовий акт передбачає боротьбу різноспрямованих мотиваційних тенденцій.

Якщо перемагають безпосередні спонуки (вони можуть бути й моральними за змістом), надалі діяльність відбувається поза вольовою регуляцією. У складніших випадках вольової поведінки необхідне залучення таких психічних процесів, через посередництво яких посилюються мотиваційні тенденції (що йдуть від свідомо поставленої мети) й пригнічуються протилежні. Провідна роль у цьому процесі належить уявному образові майбутньої ситуації. Людина уявляє позитивні наслідки тих дій, які вона здійснить відповідно до свідомо поставленої мети, й негативні наслідки дій, продиктованих безпосередніми бажаннями. Якщо в результаті порівняння таких можливих наслідків перемагають позитивні емоції, пов'язані з досягненням свідомо поставленої мети, то вони й стають додатковою мотивацією, яка забезпечує перевагу довільної спонуки.

Таким чином, у ході вольового акту ситуація, віддзеркалюючись у світлі майбутнього, набуває нового змісту, що й визначає завершення боротьби мотивів та прийняття рішення на користь вольового вчинку. У випадку, коли неочевидними є способи досягнути поставленої мети, створюється намір дії, а вже потім, коли визначається адекватний спосіб активності, нарешті, і здійснюється виконання його. Така схема довільної поведінки особистості, яка складається з боротьби мотивів (робити те, що треба, чи те, що бажається), створення наміру та його реалізації, має назву класичного вольового акту.

РОЗДІЛ 4 ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Для підлітка першочерговим є питання мети, того, заради чого він забажав би мобілізувати себе на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод активності. Тому розвивати вольову поведінку підлітка необхідно, використовуючи емоційно принадні цілі, посилюючи його інтереси й захоплення. З іншого боку, брак соціальної компетентності в цьому віці проявляється передусім у відсутності або ж у слабкому вираженні у вольовій поведінці підлітка саме виконавської ланки, тобто засобів організації власної поведінки. До таких засобів можна віднести вміння вихованця враховувати наслідки вчинків для себе й для інших, його здатність уявляти такі наслідки не лише розумово, а й емоційно (так запускається вже відомий нам механізм емоційної корекції поведінки особистості). Усе це для підлітка достатньо важко й потребує доброзичливої допомоги, оскільки внаслідок недосконалості механізмів особистісної рефлексії підлітки ще не вміють передбачати ті наслідки вчинку, які залежать не від об'єктивних обставин, а від власного психічного або навіть фізичного стану.

Важливу роль у формуванні волі відіграє і приклад оточення. Оскільки воля передається від однієї людини до іншої, то систематичний приклад людей, наполегливих у своїх педагогічних вимогах, які рішучі й вимогливі до своїх слів і обов'язків, дитина мимовільно засвоїть, і він перейде в її риси характеру.

Комплексну педагогічну програму розвитку й зміцнення волі необхідно починати з фізичного виховання: вільні ігри, організовані рухливі ігри, біг, ковзання, ходіння на лижах, плавання, веслування. Окрім фізичного розвитку й загартування організму, такі види активності виробляють у дитини витривалість, витримку, сміливість, рішучість, мужність і соціальні емоції (підтримки, суперництва, прагнення прийти на допомогу або перемогти), які виступають додатковими стимулами продовжувати активність з метою досягнення наміченої мети.

Наступний крок — це систематичне залучання дитини до різноманітних видів фізичної (продуктивної й самообслуго-вуючої) праці з поступовим долучанням ще й розумової роботи. Основне завдання при цьому на початкових стадіях —

3. Психологічні питання виховання характеру

дібрати роботу або заняття, що відповідає смакам, бажанню й здібностям дитини, виховати в неї потребу працювати. Особливо корисною тут може бути спільна праця дітей і дорослих або групи дітей. Така колективна праця при правильній організації з боку дорослих, їхньому педагогічно грамотному заохочуванні, демонстрації продуктивних способів активності та позитивному підкріплюванні підвищує бажання довести до кінця почату справу, створює психологічні передумови для розвитку й закріплення у свідомості дитини прагнення трудового зусилля.

У слабовільних дітей немає центрованих схильностей до чогось, недостатньо розвинута увага, вони дуже поверхові й не здатні до глибокого пізнавання. Поступово розвиваючи пізнавальні інтереси таких вихованців, розкриваючи перед ними нові сторони предмета інтересу й способи дослідження його, можна збільшити привабливість предмета активності для цих дітей, бажання довести до кінця почату справу. Формування здатності підлітка до розумового зусилля корисно здійснювати й через низку цікавих пізнавальних завдань різного рівня складності, які б ускладнювалися тільки з розвитком відповідних зусиль дитини.

Виховання повинно вселяти в підлітка впевненість у тому, що він може зрозуміти, зробити, закінчити певну справу, та навчити його радіти будь-якому здійсненому власному зусиллю. Для виховання волі особливо корисно звертати увагу вихованця на те, які позитивні почуття він переживає у зв'язку з подоланням власного небажання щось робити, власного страху або інших негативних проявів особистості. Не менш суттєвим стимулом виховання волі підлітка може виступати й усвідомлення ним соціальної привабливості в сучасному суспільстві образу вольової людини як людини із сильним характером. Наприклад, для дівчини сильний характер — це запорука самореалізації в суспільстві й кар'єрного зростання, а для хлопця, окрім того, — це суттєвий елемент його маскулінносді. Справжній чоловік — це, насамперед, той, хто може досягнути певної мети, долаючи зовнішні й внутрішні перешкоди, або в змозі організувати для досягнення її інших, чи то протистояти негативній сильній волі зовнішнього оточення.

РОЗДІЛ 4

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Такі стимули формування волі доречно використовувати в режимі не лише виховання, а й самовиховання особистості учня. Сам процес самовиховання в його основних характеристиках можна розглядати одночасно і як спосіб виховання волі, і як певний результат реалізації волі.

Психологічні основи самовиховання

Самовиховання — це процес формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. У ширшому трактуванні під самовихованням у педагогічній психології розуміють управління суб'єктом власною активністю, спрямованою на зміну своєї особистості відповідно до свідомо поставлених цілей, ідеалів та переконань. Самовиховання передбачає певний рівень розвитку особистості, її самосвідомості, здатності до аналізу при свідомому зіставлянні власних вчинків з учинками інших людей, а також стійкої установки на постійне самовдосконалювання шляхом здійснювання вольових зусиль.

Самовиховання здійснюється в режимі самоуправління й саморегуляції, який передбачає формулювання людиною розгорнутої системи цілей та програми дій, здійснювання контролю виконання програми, оцінки одержаних результатів і при необхідності — їхньої дальшої самокорекції. Хід самовиховання забезпечується завдяки використанню таких психологічних прийомів, як самозобов'язання (добровільне завдання собі усвідомлених цілей і завдань самовдосконалення, рішення сформувати в себе певні якості); як самозвіт (ретроспективний погляд на шлях самовдосконалення, пройдений за певний час); як осмислення власної діяльності й поведінки (виявлення причин успіхів і невдач); як самоконтроль (як систематична фіксація свого стану й поведінки з метою передбачення небажаних наслідків). Ефективне забезпечення повного циклу самовиховної діяльності вимагає від особистості розвинутих форм особистісної рефлексії й волі. Разом з тим прийняття й реалізація вихованцем завдань самовиховання сприяє дальшому розвиткові зазначених механізмів його особистості.

Розрізняють три основні групи методів самовиховання: самопізнавання, самостимулювання і самовладання, кожна

3. Психологічні питання виховання характеру

з яких у прикладенні до предмета обговорювання визначає ті сторони психічної реальності людини, без яких не може повноцінно здійснюватись самозміна особистості як суб'єкта власної життєдіяльності.

• Методи самопізнавання. Для них характерні такі психічні акти, як самоспостереження, самоаналіз, самопорівню-вання й Йамооцінювання, самосповідь. У ході їх відбувається усвідомлювання й виділяння об'єкта самовиховання, аналіз його особливостей і порівнювання з еталонними зразками психологічних характеристик, виникає образ — мета бажаної якості, яка й стає предметом конкретної програми самовиховання. Корекція руху особистості на цьому шляху здійснюється через механізм самооцінювання як порівнювання наявного результату й прийнятої цілі виховання себе.

• Методи самостимулювання виконують функцію творення додаткової мотивації активності особистості з метою оп-тимізації ініційованих форм самовиховної діяльності. Тут передбачається використання людиною таких різних за модальністю й рівнями внутрішньої стимуляції психологічних інструментів, як самопідбадьорювання й само-заохочування, самокарання й самообмежування, а також самоствердження особистості.

• Методи самовладання як способи свідомого керування власними почуттями, настроями й станами людини, забезпечення здатності приводити їх у відповідність із конкретними життєвими ситуаціями поділяються на дві великі групи залежно від завдань самовиховання: це методи самостримування й самоактивізації. У випадках самостримування людина намагається гальмувати в собі небажані настрої (вагання, сумніви), емоційні стани (страху, пригнічення, розгубленості), завдяки чому уникає непродуктивних поведінкових актів. Найчастіше самостримування забезпечується такими способами, як самоконтроль, самонаказ, самонавіювання, самозмушу-вання. Самоактивізація традиційно здійснюється через самопереконування, самопідкріплювання, самопідбадьорювання, через ті ж самі самонаказ, самоконтроль, самопримус та інші методи, які дають людині змогу вик-

РОЗДІЛ 4

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

ликати ті настрої, почуття і стани, що є стимулами до дій

і вчинків, реалізації яких вимагає мета самовиховання.

Як свідомо поставлена ціль самовиховання найчастіше виникає в підлітковому віці. Однак передумови його виникнення помітні й у поведінці дітей ранішого віку. Так, у вольовій установці дошкільняти як акті прийняття наміру діяти певним чином уже виражаються усвідомленість і цілеспрямованість поведінки дитини. У виховному процесі такі наміри, що виконують функції спонукання, планування поведінки й діяльності дитини дошкільного й молодшого шкільного віку, викликаються, стимулюються й коригуються оцінками дорослих. У підлітковому віці вирішальну роль у самовихованні починає відігравати самооцінка особистості, її дієвість значною мірою залежить від співвідношення раціонального та емоційного компонентів самооцінки. Чим більше підліток керується в оцінці своїх якостей і характеристик усвідомленими знаннями, логічними міркуваннями й доведеннями, тим ближчою до реальності стає самооцінка. Зниження ж питомої ваги раціонального змісту на користь емоційного компонента самооцінки спричинює зростання розходжень між оцінковими судженнями дитини про себе як про об'єкт самовиховання й тим, якою вона є насправді.

Важливими мотивами самовиховання в підлітковому віці стають прагнення стати дорослим, незадоволеність підлітка собою як результат усвідомлення власних вад і невідповідності прийнятим ідеалам. Передумовами організації ефективного самовиховання в цьому віці виступають: певний досвід самостійної поведінки й діяльності, настійна потреба в самореалізації вихованця, адекватність його самооцінки, критичність як розвиток уміння бачити власні вади, а також позитивне ставлення підлітка до власних потенційних можливостей, впевненість у собі та здатність до вольового зусилля.

У юнацькому віці, завдяки самоусвідомленню свого професійного й особистісного самовизначення, зміцненню зв'язків самовиховання з самоосвітою й світоглядом, самовиховання набуває ще більш систематичного, зрілого й цілеспрямованого характеру. Зростає результативність цього процесу, чому сприяє поступове підвищення самокритичності

4. Психологія сімейного виховання

молодої людини в оцінці власної поведінки й психологічних характеристик, її усвідомлення необхідності такої активності, як складного й тривалого процесу роботи над собою, що потребує від особистості значних систематичних зусиль протягом усього свідомого життя людини.

Важливо зазначити, що виникнення в особистості потреби в самовихованні є свідченням результативності виховних педагогічних впливів сім'ї, школи й інших суспільних інституцій. Така установка доводить факт прийняття вихованцем цілей суспільного виховання, його прагнення до самоорганізації й свідомого управління власною життєдіяльністю, реальним свідченням чого й виступає активна самовиховна діяльність особистості молодої людини як суб'єкта власного саморозвитку.