Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Людина, політика, гуманізм.




План:

1. Суспільство і потенціал особи. Громадянин і держава, права і обов'язки громадян.

2. Політична соціалізація, функції політичної соціалізації, політичні типи особистості, політична діяльність і політичне відчуження.

3. Природа, концепції та класифікації політичного лідерства.

4. Демократія і свобода особи, людина і гуманізм.

 

  1. Суспільство і потенціал особи. Громадянин і держава, права і обов'язки громадян.

Проблема людини, реалізації її прав і свобод є однією з найактуальніших у політології. Людина, особистість – первісний суб'єкт політики, наділений можливостями участі вполітичному житті, впливу на владу.

Ставлення людини до політики може набувати різноманітних форм політичної поведінки від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Проблема „політика – громадянин" є складовою стосунків „влада – суспільство – людина". Тому необхідно розглядати ці процеси крізь призму суспільних відносин, бо тільки їх аналіз дає можливість виявити місце людини у політичній системі суспільства.

Характер взаємовідносин людини і політики залежить від форми організації державної влади, яка може функціонувати по – різному.

Так держава:

Ø панує над суспільством і людиною (етатизм);

Ø обмежена в своїх можливостях впливати на життя суспільства і особистості (лібералізм);

Ø перебуває під контролем усього суспільства, її головне завдання – підтримання законності і захист прав людини (демократія);

Ø держава і усе суспільство підвладне одній політичній групі і її ідеології (тоталітаризм);

Ø держава і суспільство під владою особи, котра здійснює харизматичну владу (авторитаризм).

Отже, тип організації влади зумовлює як спрямованість політики, так і можливості політичної діяльності громадян, їхнє ставлення до політики. Тут особливо важливо як визначаються і забезпечуються права і свободи.

Суспільний розвиток у нашій країні довгий час не створював умов для того, щоб особистість була в центрі політичної системи, людина була „гвинтиком" в існуючій бюрократичній системі, яка відчужувала її від політичного життя суспільства, позбавляла можливості впливати на політику. Це в свою чергу призводило до формування безвідповідальності громадян перед державою.

Проблема взаємовідносин особи набула особливої актуальності в процесі демократизації нашого суспільства, формування правової держави.

Демократична й правова держава повинна керуватися законом, повинна регулювати стосунки владних структур та особистості, повинна забезпечити реалізацію прав і свобод громадян.

Права і свободи громадян визначаються законодавством, яке регулює їх взаємовідносини, а також передбачає обов'язки громадян перед державою. Також передбачається відповідальність держави за порушення прав громадян.



Політичні права - це права громадянина брати участь у громадському і державному житті (вибори, мітинги, референдуми) і колективно й індивідуально звертатись до посадових осіб. Таким чином, ми беремо участь у формуванні представницьких органів влади та місцевого самоврядування.

Для забезпечення політичних прав і свобод громадян необхідна демократична організація політичної влади.

 

2. Політична соціалізація, функції політичної соціалізації, політичні типи особистості, політична діяльність і політичне відчуження.

 

В сучасній політології поняттям, яке найкраще розкриває зв'язки між людиною і політикою є поняття “політична соціалізація”(сформоване на межі 50-60-х рр.. ХХст.).

Політична соціалізаціяце сукупність процесів встановлення політичної поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, вияви політичної активності.

Процес політичної соціалізації має вирішити три завдання:

Ø прищеплювання новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

Ø створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду (для того, щоб здійснювати політичну діяльність і творчість);

Ø якісне перетворення відповідних елементів політичної культури – необхідні умови суспільних змін.

Процес політичної соціалізації триває все життя індивіда. Він може набувати форми відвертої або прихованої передачі досвіду.



Відверта форма – якщо містить безпосереднє передавання інформації, цінностей (вивчення суспільних дисциплін).

Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні стосунки, на винесення політичних рішень, на політичну поведінку.

Функції політичної соціалізації:

Інформаційна – передавання знань про владу, політику.

Ціннісно–орієнтована вироблення ціннісних орієнтацій.

Установчо–нормативна – вироблення певних настанов, ставлення до політичних подій.

Діяльніснаполітичнадіяльність.

Головні суб'єкти політичної соціалізації особи::

Ø сім'я;

Ø школа;

Ø армія;

Ø громадські і політичні організації;

Ø державні структури.

У політології є багато визначень політичної поведінки людей. Виділяють два основних типи політичної поведінки:

v відкритий (політична дія);

v закритий (політична іммобільність – бездіяльність).

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє 5 типів особистості:

Активісти – ставлення до політики і влади активне;

Компетентні спостерігачі – цікавляться і розуміються у політиці, але не прагнуть в ній брати участь;

Компетентні критики – їх ставлення до здійснення влади, до політики негативне;

Пасивні громадяни – ставляться негативно чи нейтрально до влади, хоча можуть бути добре інформовані;

Аполітичні й відчуженні – категорично відкидають особисту участь у політиці, мало про неї знають.

У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей, тому активна участь особи в політичному житті має велике значення.

Політична діяльність–це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і їх цінностей.

Розрізняють теоретичну і практичну політичну діяльність.

Основні форми теоретичної:

· пізнавальна;

· прогностична;

· ціннісно – орієнтована.

Форми практичної:

· вироблення і реалізація внутрішньої та зовнішньої політики в державі;

· різні форми політичної участі (вибори, референдуми і т. п.).

Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини. Політична діяльність може здійснюватись як політична участь і як політичне функціонування.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без кого нема соціально – політичної діяльності та активності. Йдеться про політичну участь особи і політичне функціонування.

Політичне функціонування – забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій). Це професійна політична діяльність, апаратна робота.

Політична участь – це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, вимог, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги і здійснення тиску на органи влади, виявлення протесту чи підтримка певного рішення та дії.

Типи політичної участі: Форми політичної участі:

­ індивідуальна чи колективна; вибори, референдуми, мітинги, демонстра-

­ добровільна чи примусова; ції, страйки, збір підписів та ін.

­ активна і пасивна;

­ традиційна і новаторська;

­ законна і нелегальна.

Зростає процес відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй.

Причини відчуження: Прояви відчуження: - втрата соціальних ідеалів; - конформізм (пасивне погодження),

- зневіра у владні структури; - соціальна апатія;

- психологічна втома від політичної - абсентеїзм (неявка виборців на

демагогії; вибори);

- прагнення людини до самовідгородження - відсутність інтересів до політичних

від політики. знань;

- відмова від виконання громадсько-

го обов’язку.

 

3. Природа, концепції та класифікації політичного лідерства.

 

Проблема політичного лідерства має давню історію. Певний історичний період вимагав свого лідера і в кожний період з'являлися теорії, які відображали тип лідерства:

Ø Античні часи лідером вважали особу, здатну творити історію.

Ø В епоху Відродження, коли почався небувалий злет мистецтва, науки, створив свою теорію Ніккола Макіавеллі:

 

· всі люди різні, а звички однакові;

· в масі своїй люди більше схиляються до поганого;

· в основі людської природи – інтерес або жадоба влади й наживи.

Він також описує такі якості лідера як: мужність, авторитет.

Ø Фрідріх Ніцше – зробив теорію лідера- надлюдини – це вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановленні мораль, культуру, політичні цінності.

Ø Спрощений підхід до концепції Ніцше застосували фашисти.

Ø Гюстав Тард – французький соціолог. Вважав, що лідер є рушієм суспільного прогресу, силою, що спонукає, скеровує розвиток людської історії.

Ø Карл Маркс вважав, що лідер – це особа, що має певний набір таких особистих якостей: уміння, знання, авторитет, організаційний талант. Лідер – виразник інтересів, волі певного класу, зокрема пролетаріату.

У політології існує багато інших теорій концепцій лідерства:

Теорія рис лідерства– вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу, як лідера (масштабніше ніж у інших мислення, вміння уникати конфліктів, розв'язувати їх, високий рівень інтелекту, нестандартне мислення).

Ситуаційна концепція– функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації (лідер вирішує проблему, поставлену в той чи інший період).

Теорія послідовників– політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими.

Психологічні концепції' лідерства– дав своє пояснення Зігмунд Фрейд. В основі лідерства лежить політичне лібідо – здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого ніж ти маєш чи можеш мати.

У політологічному аспекті лідерство визначається по-різному:

· як вплив на інших людей;

· як управлінський статус;

· як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їх вимоги в державних структурах;

· як бізнес, підприємництво в рамках політичного ринку.

В загальному політологічному означенні політичне лідерство–це суспільно – політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб, беруть на себе роль глави, керівника певної соціальної групи, політичної партії, руху, держави або суспільства в цілому.

Політичного лідера слід відрізняти від вождя.

Вождю властиві наступні риси:

· вождь не піднімає масу до свого рівня, а сам опускається до рівня маси;

· вождь служить не державі чи масі, а певним групам, що висунули його;

· вождь звертається до людей з натовпу, свою діяльність базує на насиллі, маніпуляціях людьми, зневажанні особистості.

Класифікації лідерства:

Ø За мірою впливу на суспільство:

· реальні (лідер – герой),

· лідер – менеджер(не має яскраво вираженого впливу на події в суспільстві).

Ø 3 огляду на типи поведінки (за Є.Вятром)

· лідер – ідеолог, лідер – прагматик (щодо ставлення до власного впливу і можливостей);

· лідер – харизматик (формує волю виборців);

· лідер – угодовець (залагоджує конфлікти), лідер – фанатик (загострює конфлікт, знищує суперника).

За способом оцінки здібностей:

· відкритий та лідер – догматик.

Всі види політичного лідерства проявляються в різних комбінаціях.

Ø У марксизмі лідерів поділяють на:

· правлячі й опозиційні;

· буржуазні та пролетарські;

· кризові і рутинні.

Ø Залежно від стилю керівництва і політичної системи:

· диктатор (прагне досягти мети, спираючись на страх покарання);

· демократичний (спирається не тільки на свій авторитет, а й підтримує дух співробітництва);

· автократичний (має високі особисті і професійні якості, щоб перемогти опонента).

Ø Відокремлюють також ще наступні:

плутократичний вид лідерства (часто це лідери „тіньової економіки");

популісти – спираються на сьогоденні політичні бажання, пропонують прості і загальноприйняті способи виходу з негативних ситуацій, що склалися.

Функції політичного лідерства:

· об'єднання суспільства навколо загальних цілей;

· схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

· зв'язок влади і підвладних, зменшення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;

· підтримка чи пропагування соціального оптимізму;

· легітимація наявного суспільно – політичного устрою.

Соціальна значимість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури і активності мас суспільства.

 

4. Демократія і свобода особи як загальнолюдські цінності

Проблема демократії, свободи особи та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Поняття „демократія” зустрічається вперше у працях мислителів Стародавньої Греції. Так, наприклад, у класифікації держав, що була запропонована Аристотелем, це поняття означало „правління всіх”.

Характерною рисою демократії є її еволюція. Так, кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. Скажімо, в рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном та ін. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватись у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні Штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна дума в Росії, Військова рада в Запорозькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції та ін. країнах.

Життя розвінчало міф про „соціалістичну демократію”, яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів „тоталітарного соціалізму” сталося не розширення й збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення,

звуження і згортання (репресії. обмеження прав і свобод та ін.).

Розрізняють демократію пряму(безпосередню) і представницьку.

Пряма демократія– громадяни управляють державою безпосередньо. Формами такої демократії є проведення виборів на основі загального виборчого права, референдумів, які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу, всенародних обговорень законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.

.Представницька демократія– участь в управлінні державою через представників. Особливо велике значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади.

Суспільство не може бути демократичним, якщо громадяни позбавлені можливості брати реальну участь в управлінні. Головний критерій демократичного суспільства – наявність прав і свобод громадян. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності прав людини над будь – якими іншими правами та інтересами (партій, класів,...)

Лише в демократичному суспільстві можлива гуманізація економічої, політичної, духовної діяльності людини.

Політичні принципи демократії:

Ø Це народний суверенітет (єдиним джерелом і носієм влади є народ);

Ø Представництво (народ делегує владу державним огранам);

Ø Виборність органів влади;

Ø Громадський консенсус (принципова згода основної маси громадян дотримуватись встановлених норм);

Ø Мажоритаризм (правління більшості);

Ø Дотримання та охорона прав меньшості;

Ø Принцип поділу державної влади;

Ø Принцип рівності і свободи.

Традиційне тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Таким чином, свобода не означає вседозволеність. Принцип свободи деталізується в конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, мітингів, зборів, совісті виборче право тощо.

Демократія передбачає принцип політичного плюралізму (багатопартійність, політичне суперництво, наявність різних ідеології).

Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.018 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал