Лекція 1. Наукові концепції розвитку та саморозвитку особистості

План лекції

1. Поняття загальнолюдських морально-духовних цінностей.

2. Концепція еволюції свідомості І. Підласого.

3. Концепція духовної еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).

4. Концепція духовного розвитку людини (О. Киричука та З. Карпенко).

5. Поняття високодуховної людини за М.Савчиним.

Закон еволюції – це один із фундаментальних законів існування Всесвіту. В еволюційному русі перебуває весь Всесвіт, уся Світобудова: в постійному процесі сходження від недоско­налого, низького рівня розвитку до вищого, досконалого ступінь за ступенем проходить усе суще. Цей еволюційний процес можна уявити собі як могутній потік і еволюція людської істоти, яка, будучи часткою цього потоку, відбувається у напрямі до вищої гармонії та досконалості. Як стверджують дослідники, еволюція людини у світобудові невіддільна від долі космічного розвитку, вона нерозривно пов’язана з еволюцією всього людства, Землі, Всесвіту, тому що на енергетичному рівні ми усі – Єдине Ціле.

Всесвіт побудований так, що людина буде еволюційно духов­но розвиватися лише в тому разі, якщо буде жити в гармонії з космічними законами, своїм внутрішнім духовним єством.

Будь-яка людина може перебувати як на еволюційному, так і на інволюційному шляху розвитку. Якщо ж людська особа об­рала інволюційний шлях, порушуючи космічні закони, і не живе за духовними принципами, то вона “випадає” з цього космічного еволюційного руху, і сама себе прирікає на виродження, мо­ральну деградацію, саморуйнування та самознищення.

Важливо з’ясувати, в чому полягає сутність правильності ціннісних суджень, від яких залежить моральність суспільства і людства, розуміння «добра» і «зла».

Якщо проаналізувати літературу з проблеми дослідження, то можна виявити, що існують на Землі так звані вічні, універсальні, всезагальні цінності, виражені в усі часи і у всіх релігіях та філософських школах. Такі вищі цінності, як, любов, добро, милосердя, справедливість, прагнення до пізнання, самопізнання та самовдосконалення є вічними, вони існують поза часом та простором. Саме тому вони можуть бути надійним орієнтиром духовного розвитку особистості, сприяють її внутрішньому зростанню, духовному самовдосконаленню тощо.

У поняття “загальнолюдські цінності” вкладається два взаємодоповнюючих значення. По-перше, це цінності, які мають значення і становлять сенс життя для більшості людей. У гуманному суспільстві такі якості особистості як совість, честь, миролюбство, здатність до любові, співчуття, милосердя, взаємодопомоги, почуття власної гідності вважаються загальнолюдськими цінностями.

По-друге, це вічні цінності, які носять абсолютний характер. Віруючі люди вважають, що ці цінності мають Божественну природу. В їх основі лежить ідея Бога як абсолютного втілення Любові, Добра, Істини, Краси, Справедливості.

Загальнолюдські цінності виступають як ідеал, взірець поведінки для більшості людей. Відображаючи досвід усього людства, ці цінності сформульовані у різних релігійних системах як заповіді.

Вселюдські цінності також виражені в «Загальній Декларації прав людини» (1948), «Європейській Конвенції прав людини і основних свобод» (1950), «Міжнародному пакті про громадянські і політичні права» (1966), в недавно прийнятій екуменічній хартії Європи і інших міжнародних документах, визнаних більшістю країн світу, у «Всезагальній Ноосферній Духовно-екологічній Конституції людства» (2007.) тощо.

Зазначені загальнолюдські цінності прийняті всіма народами нашої планети. Вони визначають вектор еволюції людської цивілізації і є перспективою цього розвитку.

Сучасна психолого-педагогічна наука виділяє такі рівні цінностей:

· матеріальні;

· соціальні;

· духовні або загальнолюдські цінності.

У процесі свого розвитку особистість проходить відповідні етапи, ступені духовного зростання, що виявляється у певній індивідуальній системі ціннісних орієнтацій, які визначають її ідеали, моральні засади, принципи і, врешті-решт, життєвий шлях.

У сучасній науці зустрічаємо різноманітні концепції щодо рівня розвитку, ступеня еволюції ціннісних орієнтацій особистості, які автори пов’язують з рівнем еволюції свідомості, особистісним духовним зростанням людини тощо.

Зокрема, концепція еволюції свідомості І.Підласого присвячена саме характеристиці рівнів еволюції свідомості людини залежно від індивідуальної системи її ціннісних орієнтацій, яка постійно змінюється залежно від ступеня духовного зростання особистості, трансформації її свідомості чи, навпаки, духовної деградації.

І. Підласий виділяє п’ять ступенів еволюції свідомості сучасної людини, залежно від її ціннісних орієнтацій та рівня розвитку її потреб.

Для першого рівня – егоцентричного – характерне сильне «Его», установка лише на власне «Я», особистий престиж, самоствердження.

Для другого рівня еволюції свідомості пріоритетними вартостями стають родинні, зростає значення піклування про інших, але поки що найближчих – родичів і батьків.

Для третього рівня притаманні цінності, що пов’язані з життям у суспільстві, розумінням приналежності до свого народу, нації. Людина піднімається до рівня громадянської активності, патріотизму, національної свідомості. Засадничі вартості третього рівня – пізнання, са­мореалізація, автономність, користь, задоволення, відвертість, індивідуальність тощо.

Четвертий рівень – це здатність розуміти інших, усвідомлювати свою приналежність до людства і те, що людство – єдиний організм. Свідомість людини розширюється до розуміння єдності людства, загальнолюдських цінностей. До вартостей четвертого рівня слід зарахувати волю, братерство, працю, мир, творчість, гуманізм, злагоду та ін.

Для п’ятого рівня трансформації свідомості людини характерним є розуміння Сонячної системи як єдиного організму, а Землі – як його частини, усвідомлення наявності Всесвітнього Розуму. З цього випливає відповідне ставлення до буття, усіх живих організмів, до себе. До вартостей п’ятого рівня належать: душа, безсмертя, віра, любов, надія, покаяння тощо. Найвищий рівень – п’ятий – можна вважати духовним рівнем, для якого є притаманним усвідомлення людиною своєї єдності з усім організмом Всесвіту.

Концепція еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).

Російські психологи В. Слободчиков та Е. Ісаєв висунули концепцію, згідно з якою у своєму духовному розвитку цілісна людина проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі – до універсуму (Боголюдини) – кінцевої мети земної еволюції людини. Людина трактується ними як суб’єкт, який спроможний стати активним творцем свого власного життя, характерною ознакою якого є фундаментальна здатність до самодетермінації, саморозвитку, самооновлення, самоутворення тощо.

Поняття “особистість ”, “ індивідуальність”, “ універсум ” фіксують різні виміри духовної сутності людини, певні етапи, ступені її духовного зростання.

Особистість, за авторами, – це передусім продукт і результат процесу соціалізації. Вона формується, розвивається, збагачується, вдосконалюється через суспільство і у суспільстві, прагне знайти своє місце і реалізувати себе у громадському житті. Людина рівня розвитку особистості дотримується усіх морально-етичних норм суспільства, у якому вона живе, орієнтується на загальні цінності, прислухається до думки найближчого оточення, спрямована на колективний шлях розвитку та служіння суспільству. Отже, поняття “ особистість ” фіксує соціально значущі якості людини, описує замученість особи у систему соціальних зв’язків і відносин. Людина рівня особистості скерована переважно до «іншого»: до пізнання світу, інших людей, а не до самопізнання, своєї внутрішньої духовної сутності. Дослідники розглядають особистість як спосіб буття людини в світі, як представника суспільства, вільну, самостійну, відповідальну особу, яка визначила своє місце в житті, суспільстві, культурі. Саме на цьому ступені розвитку людина вперше усвідомлює себе потенційним автором власного життя, приймає персональну відповідальність за своє майбутнє.

Характерними ознаками особистісного рівня розвитку людини є здатність до самовизначення і саморозвитку, з одного боку, а з іншого – принципова обмеженість даного етапу полягає в тому, що людина рівня особистості ще не досягла внутрішньої свободи, незалежності від найближчого соціального оточення.

Головні ознаки цього періоду – саморефлексія, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, установка на свідому побудову життя, поступове вростання в різні сфери буття.

У процесі особистісного зростання у людини виникає власний внутрішній світ, з’являється здатність до саморефлексії. Культивування в собі рефлексії[1] – піднімає людину на наступний ступінь еволюції – на рівень індивідуальності.

Якщо особистість – це певна позиція людини у взаєминах з іншими, із суспільством, то індивідуальність трактується як глибинний сокровенний розвиток людини, її внутрішнє духовне зростання. Це спрямованість на пошуки і самореалізацію себе у світі, на самопізнання, тобто пізнання своєї глибинної внутрішньої сутності, свого духовного «Я». Людина яка йде шляхом індивідуального розвитку відчуває особисту відповідальність за усі свої діяння, формує свій власний морально-етичний кодекс, якого дтримуєт ься. Вона самостійна, незалежна від суспільства, спрямована більше на служіння самому собі: розкриття своїх творчих можливостей, досягнення власних цілей.

Головним у характеристиці індивідуальності є її внутрішній світ, його зміст і спрямованість, усвідомлення своєї унікальності, здатність до саморегулювання, саморозвитку, самовдосконалення. Індивідуальність – це вимір самосвідомості, самопізнання, саморозвитку та самоактуалізації людини. Сутність індивідуальності полягає у пошуках самого себе, визначенні власної позиції у житті, в спроможності бути самим собою: незалежним, суверенним, самостійним. Поняття індивідуальності вказує на те, що людина зі всієї багатоманітності соціальних ролей і функцій, сукупності зв’язків і відносин виділяє своє власне, особливе, робить його абсолютно цінним змістом свого істинного “Я”. Індивідуальність – це визначеність всередині самої себе, це вихід в унікальну справжність свого життя, це внутрішнє відчуття свободи.

Отже, і ндивідуальність – це форма буття людини у суспільстві, коли людина не розчиняється у спільноті, не поглинається іншими, а являє собою окремість, що існує, живе у рамках суспільного цілого своїм особливим життям, реалізуючи його у власний спосіб. Індивідуальність – це прагнення, в першу чергу, залишатись самим собою за будь-яких обставин.Автори В. Слободчиков та Є. Ісаєв характеризують індивідуальність як універсальну самобутню людину, яка реалізується у вільній, творчій діяльності, проявляється в самовизначенні, самостоянні, самовдосконаленні. На рівні індивідуальності людина стає автором свого

власного життя у всій його повноті. Вона відчуває безмежну відповідальність за СВІТ і за СЕБЕ у СВІТІ, здатність принести в жертву свою унікальну одиничність і стати лише причетною до безмежного Універсального Буття.

Зазначені автори бачать мету еволюції людини в досягненні нею рівня універсуму. Універсалізм (універсальність) людського життя є вищим рівнем її духовного виміру, що проявляється в повному усвідомленні людиною сенсу свого життя і місця у Всесвіті, в розумінні власної єдиноприродності зі Світом, своєї причетності до Світу як до безмежного цілого. Цей зв’язок, стосунки людини зі Світом, переживання глибинної духовної єдності із ним, коли межа між Я – Іншим – Оточенням – Богом зникає. Все єдине. На рівні універсуму людина виступає як “мікрокосм”, аналогічний за внутрішньою своєю суттю Світові (“макрокосму”). Досягнення людиною ступеня у ніверсалізації і самоеволюції означає пошук нових вищих цінностей, заради яких варто жити. Це пошук передусім духовних основ. У цей період життя починають домінувати духовні прагнення. Людина входить в абсолютно нову і дуже важливу фазу свого життя, у якій вона виростає до зрілого людського буття – найвищого розквіту людської істоти.

Характерною ознакою людини, яка досягла рівня Універсуму, є усвідомлене прагнення до духовного саморозвитку, Духовного Буття. За сучасними російськими психологами В. Слободчиковим та Е. Ісаєвим, Духовне Буття – це вищий спосіб особистісного існування, який пов’язаний зі звільненням від тиску буденного життя, від спокуси потягів, пристрастей і зваблень власної самості. В їхньому розумінні, Духовне Буття – це любов до якості життя? і воля до досконалості в усіх його сферах.

Отже, універсальність автори концепції розглядають як категорію, що фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини, виявляється в повному усвідомленні сенсу і призначення свого життя, в знанні своєї причетності до Світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом.

Концепція духовного розвитку людини
(О. Киричука та З. Карпенко).

За концепцією духовної еволюції вітчизняних психологів О. Киричука та З. Карпенко, людина як цілісна особа в своєму розвитку проходить відповідні етапи свого розвитку: від моносуб’єкта до полі – та метасуб’єкта.

На рівні моносуб’єкта людина прагне до самореалізації, самовиразу, самоствердження. Смислом функціонування суб’єкта на цьому рівні є розкриття власних інструментальних можливостей щодо впливу на природу, техніку, інших людей. Моносуб’єк т – це такий рівень розвитку людини, на якому вона здатна реалізувати себе у конкретній справі чи діяльності, що оцінюється з погляду ефективності та доцільності.

На рівні соціоцентричного полісуб’єкта людина узгоджує свої власні інтереси з інтересами інших людей, підкоряючись нормам суспільної моралі. Вона діє як моральна особа, орієнтуючись на добро як кінцеву мету моральної регуляції поведінки в умовах міжособистісних взаємовідносин. Основоположними життєвими вартостями для неї стають відповідальність, обов’язок, гідність, сумління.

Отже, полісуб’єкт є вже включеним у соціальну взаємодію і здійснює вчинки, які складаються у відповідну поведінку, що підлягає нормативній регуляції та оцінці з боку моральної відповідності.

Третій рівень розвитку суб’єкта становить метасуб’єкт (людина високодуховна). Метасуб’єкт – це вищий духовний рівень розвитку людини, на якому вона визначає своє ставлення до буття взагалі, відповідає на питання про кінцеві цілі та універсальні цінності свого існування, покликання особистої, життєвої місії, духовного шляху. Характеризуючи людину такого рівня розвитку, О.Киричук та З. Карпенко пишуть, що метасуб’єкт визначається у своїх стосунках з Творцем і Вічністю. Життя метасуб’єкта оцінюється з погляду його здатності здійснити подвиг в ім’я основоположних життєвих цінностей: гуманізму, справедливості, творчості тощо. Метасуб’єкт прагне гармонізації своїх відносин зі світом, Космосом. За авторами концепції, суб’єкт цього рівня розвитку бачить відносність моральних критеріїв поведінки і діє відповідно до свого розуміння Вищого Блага, керуючись власною духовною інтуїцією, уявленнями про досконалість, вселюдську і світову гармонію, низьке і високе, потворне і величне та ін.

На рівні метасуб’єкта людина прагне до самоактуалізації, тобто максимального виявлення і розвитку своїх духовно-творчих можливостей, приділяючи основну увагу вищим, духовним потребам.

Заслуговує на увагу думка авторів, згідно з якою людина, яка досягла рівня метасуб’єкта, стає здатною до істинної любові. За Е. Фроммом, дійсна любов веде до особистісного зростання, продуктивної співтворчості з іншим, переживається як неповторний альтруїстичний процес самозабуття, виходу за межі власного “Я” у простір вселенської гармонії.

Отже, за авторами концепції, людина у своїй еволюції проходить відповідні етапи духовного зростання від моносуб’єкта (особи егоцентричного рівня) до людини високоморальної – полісуб’єкт а (для якого є притаманним соціоцентризм: прагнення до соціальної гармонії, повага прав народів та людини) і далі – до людини високодуховної – метасуб’єкта (якому притаманний космоцентризм: відчуття єдності з Космосом, прагнення жити і творити за Вищими Духовними Законами – Добра, Справедливості, Любові, Краси).

Суттєві характеристики “духовно пробудженої людини” за М. Савчиним:

– перебуваючи на вершині переживань, людина відчуває себе цілісною, інтегрованою, гармонійною, організованою, від­повідальною; ця повнота життя зумовлює більшу здатність до творчості, розумової активності, діяльності, любові, відпові­дальності;

– людина з пробудженою духовністю відчуває себе незалеж­ною від оточення; внутрішній світ для неї стає важливішим за зовнішній, духовний – за матеріальний; людина цікавиться про­блемами духовного росту;

– головним стає внутрішній (суб’єктивний) час, а не той, який показує годинник (об’єктивний); внаслідок цього у людини вини­кає почуття “наповненості” прожитих хвилин, годин, днів, міся­ців, років;

– чистота внутрішнього світу (Любові, Доброти, Віри) – важ­ливіша за чистоту об’єктивного матеріального світу

Внутрішні духовні закони, за якими живе високодуховна лю­дина, проявляються через трансцедентування (вихід за чуттєві межі) і різні прагнення: гармонії, рефлексії (знання, розуміння), духовного розширення (виплеснути себе на світ), єднання зі світом, творення добра тощо.

М. Савчин виділяє такі інтегральні показники вияву духов­ності людини

1) віра в Бога, в Божу благодать, щира молитва;

2) творення добра, не зла;

3) любов, відкритість до інших людей;

4) внутрішня гармонія;

5) мир з собою та світом, спокій;

6) відсутність негативізму, невротичних станів, психопатії, ак­центуації;

7) конструктивність, продуктивність та творчість притаманні її життєдіяльності;

8) мудрість, налаштованість на вічні цінності.

І наостанок, дослідник подає сфери, у яких виявляється “індивідуальний дух пробудженої людини”:

• у житті людини з Богом, що реалізується прагненням до духовного (Вищого, Божественного);

• в любові особистості до світу, до інших людей, у якій реалі­зується прагнення до: а) розширення свого доброго начала на світ; б) злиття себе зі світом; в) духовного;

• у прагненні людини до: а) гармонії у її внутрішньому світі та зовнішньому оточенні; рефлексії (знання, розуміння себе, своєї діяльності, своїх стосунків тощо); трансцедентуванні, виходу за чуттєві межі (“за завісу”);

• у людській творчості, в якій реалізується прагнення до: а) розширення себе на світ (матеріалізація своїх ідей, добрих намірів); б) гармонії, в) духовного життя; г) творення добра.