Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Економічний зміст власності, її місце і роль в економічній системі




Соціально-економічну основу функціонування економічної системи складають відносини власності. Власність – складне, багатогранне і багаторівневе явище, яке виражає всю сукупність відносин, – вивчається різними суспільними науками. Сучасна економічна теорія вивчає реальні економічні відносини власності, що складаються між людьми з приводу привласнення благ й насамперед, засобів виробництва. Привласнення – це конкретний суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно формує і виражає основну, корінну рису як даної форми власності, так і її конкретних видів.

Відомі два закони власності і два закони привласнення, що діють разом у взаємозв'язку. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон привласнення: праця – споконвічний засіб присвоєння. Вона створює власність і ціну. На базі першого закону власності функціонує натуральне і просте товарне виробництво. Привласнення тут здійснюється двояким способом: безпосередньо через працю і через обмін продуктами своєї праці на ринку. Це – трудова власність.

Сучасне ринкове господарство своїм походженням зобов'язано найманій праці і капіталу. Перетворення трудової приватної власності в капіталістичну відбувається на основі переходу першого закону власності в другий – узакон власності на чужу працю. Йому відповідає закон привласнення: товарний обіг – споконвічний засіб привласнення. Відповідно до законів товарного обігу, присутність на товарному ринку працівника, що створив продукт, не обов'язкова: суб'єктами ринку є власники товарів. Якщо колись підставою привласнення продукту служили власна праця і власність на засоби виробництва, то тепер досить бути власником засобів виробництва.

Проте сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони є визначальними. Парною до категорії привласнення є відчуження. Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини в самостійну силу, уречевлення результатів функціонування індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб’єктів в об’єкти економічних відносин.

Привласнювати можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом одночасно є моментом відчуження його для іншого суб’єкта. Таким чином, процеси привласнення і відчуження – це два діалектичних боки сутнісних відносин власності. Розв’язування протиріччя системи “привласнення – відчуження” – це міцний позитивний заряд саморозвитку відносин власності. Таким чином, власність – це не речі, не відносини людини та речі, а відносини між людьми з приводу привласнення речі, перш за все засобів виробництва.

Відносини власності між суб’єктами опосередковані об’єктом.



Суб’єкт власності – це персоніфіковані носії відносин власності (індивідуум, організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм, держава в особі органів державного управління, муніципалітети). Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити (засоби виробництва, нерухомість, природні ресурси, предмети особистого споживання, гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби, інтелектуальна власність, культурні та історичні цінності).

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Право власності – це зовнішня форма, яка законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов’язків. Забезпечення гарантії прав власності та створення умов їх ефективного функціонування є фундаментом економічної політики держави.

Право власності визначається ще з часів римського права основними правочинниками – володіння, користування і розпорядження. Володіння– початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Володарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар). Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх. Розпорядження – вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в арену, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.



Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, – це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво. А конкретно вона визначає:

- соціальний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва;

- специфічність дії економічних законів певної економічної системи;

- цілі та мотиви виробництва;

- характер розподілу та споживання створеного продукту;

- класову та соціальну структуру суспільства;

- панівну систему політичної та економічної влади.

Власність як економічні відносини формується ще на зорі становлення людського суспільства. У кожну епоху власність як економічна категорія відбиває всю систему соціально-економічних відносин. Економічні відносини – первинні, вони складають базис суспільства і закріпляються на поверхневому рівні законодавчо. Правові відносини можуть виникати тільки на основі економічних, відбиваючи їхню сутність, і впливають на них.

Право власності, тобто юридичне вираження власності, визначається об’єктивно існуючими економічними відносинами, економічним змістом власності. Форма права виражає реально існуючі відносини власності, їхній економічний зміст, залежить від ступеня розвитку людини, її знань, уміння виразити в юридичних формах дійсну власність. Реальні економічні відносини розвиваються, а норми права переглядаються періодично. Це неминуче породжує певний розрив між економічним змістом власності та його юридичною формою. Отже неминуче існує суперечність між дійсними відносинами власності та їхнім юридичним відбиттям. Завдання полягає в тому, щоб:

- правові норми, що виробляються людьми, щонайповніше відбивали реально існуючі відносини власності;

- норми права мають періодично приводитися у відповідність з відносинами власності, які за певний час змінилися, набули нових якісних характеристик.

Усе це означає, що економічний зміст власності і право власності тісно взаємопов’язані.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.):

- право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

- право користування, тобто право застосовувати корисні властивості благ для себе;

- право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

- право на прибуток, тобто право володіти результатами використання благ;

- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну чи знищення блага;

- право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища;

- право на передачу в спадщину;

- право на безстроковість володіння благом;

- заборона використовувати благо способом, що завдає шкоду зовнішньому середовищу;

- право на відповідальність у виді стягнення, тобто можливість стягнення майна як сплата боргу;

- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур і інститутів, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності й водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження представлено на рис. 3.1.

За умов ринкової економіки права власності виступають як специфічний товар. Оскільки ринок припускає таку поведінку господарюючого суб’єкта, що приймає найоптимальніше рішення, то, на думку Р.Коуза, права власності опиняються в руках тих, хто забезпечить їх найвищу продуктивність. Так забезпечується ефективний розподіл і використання обмежених ресурсів.

Основними функціями відносин власності є визначення цільової спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів; визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

 

Рис. 3.1 – Генетика відносин власності (методи, механізм структура)

 

Іншими словами, власність – це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціонування господарської системи.

Реалізація власності починається з переходу її з пасивної в активну, діяльну форму. Зміст діяльної форми власності утворюють відносини привласнення. Двоїста структура відносин привласнення виявляється у двоїстому змісті привласнення, що відображається поняттями “первинне привласнення” як суто привласнення і “вторинне привласнення”.

Первинне привласнення – це сукупність трудових відносин, якими опосередковується процес опанування виробниками засобів і технологій виробництва та створення нових благ як своїх. Первинне привласнення здійснюється через працю у безпосередньому процесі виробництва. У цьому процесі праця є дійсним, діяльним суб’єктом привласнення, суб’єктивною сутністю власності.

Вторинне привласнення – це сукупність соціально-економічних відносин, через які здійснюється процес присвоєння продукту виробництва, тобто його перехід у належність власників факторів виробництва. Основними структурними складовими відносин присвоєння є відносини власності на засоби виробництва, товарно-грошові відносини та конкретні економічні форми виробничих відносин.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал