💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Використана література.

Вебер М. Наука как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990. – С. 707-736.

Вебер М. О некоторых категориях понимающей социологии // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990. – С. 495-545.

Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послеслов. Ю.Н. Давыдова. – М.: Прогрес, 1990. – С. 602-639.

Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму / пер. з нім. Погорілого О. – К.: Основи, 1994. – 261 с.

Вундт В. Проблемы психологии народов. – М.: Питер, 2001. – 160 с.

Грушевский М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К.: Знання. – 1991. – 240 с.

Драгоманов М.Листи на Наддніпрянську Україну. – К.: Видавниче товариство «Криниця», 1917. – 123 с.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. – М.: Наука, 1991. – 575 с.

Дюркгейм Э. Метод социологии. Киев; Харьков, 1899.

Дюркгейм Еміль Самогубство. Соціологічне дослідження / Пер. з фр. Л. Кононович. – К., Основи, 1998. – 519 с.

Зиммель Г. Общение. Пример чистой или формальной социологии // Социс. – 1984. – №2. – С. 170-178.

Зиммель Г. Проблема социологии // Западно-европейская социология XIX века: Тексты / Под ред В. И. Добренькова. – М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1997. – С. 415-435.

Зиммель Г. Экскурс по проблеме: Как возможно общество // Вопросы социологии. – 1993. – №3. – С.16-26.

Кареев Н.И. О значении психологии для общественных наук // Социология в России XIX- начала XX веков. Социология как наука. Тексты / Под ред. В. И. Добренькова. Вып 2. – М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1997. – С. 173-181.

Кистяковский Б.А. Необходимое и должное в культурном творчестве// Социология в России XIX- начала XX веков. Социология как наука. Тексты / Под ред. В. И. Добренькова. Вып 2. – М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1997. – С. 377-382.

Ковалевский М.М. Понятие генетической социологии и ее метод // Социология в России XIX- начала XX веков. Социология как наука. Тексты / Под ред. В. И. Добренькова. – М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1997. – С. 361-376.

Конт О. Курс положительной философии. В 6-ти томах. – СПб, 1900, Т. 1. – 302 с.

Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896. – 329 с.

Маркс К., Энгельс Ф. К критие политической экономии // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – М.: Гос. изд-во полит. л-ры. – Т.13. – С.1-167.

Мечников Л. И.Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ. – СПб.: Жизнь, 1924. – 176 с.

Милль Д. С. Система логики силлогической и индуктивной. – М.: Издание магазина «Книжное дело» Моховая, дом Бенкендорф, 1899. – 781 с.

Парето В. О применении социологических теорий // Социс. – 1995г. – №10. – С.137-152.

Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Родоначальники позитивизма. Вып.3 / Под ред. Э. Л. Радлова. – СПб.: Брокгауз–Ефрон, 1911. – C. 1-25.

Сорокин П. Границы и предмет социологии // Новые идеи в социологии / Под ред. М. М. Ковалевского и Е. В. Де-Роберти. Сб.1. – СПб., 1913. – С 59-108.

Спенсер Г. Основания социологии. Спб., 1877. – Т.1 – 897 с.

Спенсер Г. Социология как предмет изучения. СПб.: Тип. Якобсона, 1896. – 405 с.

Тард Г. Законы подражания. – СПб.: Типография и Литография С. Ф. Яздовского и Ко., 1892. – 370 с.

Тард Г. Общественное мнение и толпа М.: Типография А. И. Мамонтова, 1902. – 201 с.

Теннис Ф. Общность и общество // Социологический журнал. – 1998. – №3/4. – С. 208-236.

Токвиль А. де. О демократии в Америке. – М.: Издание магазина «Книжное дело» Моховая, дом Бенкендорф, 1897. – 620 с.

Токвіль А. де Давній порядок і Революція / з фр. пер. Філіпчук Г. – К.: Юніверс, 2000. – 224 с.

Франко І. Соціалізм // Франко І. Твори: у 20 т. Т.19. – К.: Держ. вид-во художньої л-ри, 1956. – С.7-17.

Южаков С.Н. Социологические этюды. – СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1891. – 348 с.

ПРО АВТОРІВ

ВЕБЕР МАКС (1864–1920) – німецький вчений, основоположник розуміючої соціології і теорії соціальної дії; юрист за освітою, історик, економіст, соціальний філософ. Вебер викладав у Фрайбургському, Гейдельбергському і Мюнхенському університетах, активно сприяв інституалізації соціології в Німеччині, залишив багату теоретичну спадщину, що зробила великий вплив на розвиток методології соціального пізнання. Основні праці Вебера умовно можна згрупувати тематично: праці по соціально-економічній історії («До історії торгівельних суспільств у середні століття», 1889; «Римська аграрна історія і її значення для державного й приватного права», 1891; «Соціальні причини занепаду античної культури», 1896; «Аграрні відносини в стародавності», 1897; «Місто», 1920–1921); праці по соціально-економічним проблемам Німеччини (серії публікацій з 1892 по 1912 р. про положення німецьких сільськогосподарських робітників, про біржу, про промислових робітників); праці по соціології релігії («Протестантська етика й дух капіталізму», 1904-1905; «Протестантські секти й дух капіталізму», 1906, 1920; «Господарська етика світових релігій», 1915–1916, 1916–1917, 1918–1919, 1920; «Соціологія релігії», 1922); праці по теорії господарства й суспільства («Господарство й суспільство», 1922; «Раціональні й соціологічні основи музики», 1921); праці по методології науки («серія статей з 1903 по 1905 роки; «Об'єктивність соціально-наукового й соціально-політичного пізнання», 1904; «Критичні дослідження в області логіки наук про культуру», 1906; «Про деякі категорії розуміючої соціології», 1913; «Зміст волі від оцінки» у соціологічній і економічній науці).

У 1910 р. Вебер брав участь у створенні Германського соціологічного суспільства. Серед сподвижників Вебера виділялися Георг Зіммель і Георг Лукач. В останні роки життя Вебер віддав чимало сил і часу політичній соціології й публіцистиці.

ВУНДТ ВІЛЬГЕЛЬМ (1832–1920) – німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець. Йому належить розробка фізіологічної психології як особливої науки, що використовує метод лабораторного експерименту для розчленування свідомості на елементи й з'ясування закономірного зв'язку між ними. Створена ним у 1879 р. перша у світі психологічна лабораторія стала міжнародним центром експериментальної психології. У ній вивчалися відчуття, час реакції, асоціації, увага, почуття. Предметом психології Вундт вважав безпосередній досвід – доступні самоспостереженню явища або факти свідомості. Він стояв на позиціях психофізичного паралелізму. В області свідомості діє особлива психічна причинність, а поводження визначається апперцепцією. Досвід психологічного тлумачення міфу, релігії, мистецтва й інших явищ культури Вундт почав у 10-томній «Психології народів». Вундт визначав мову як одну з форм прояву «колективної волі», або «народного духу». Із цим розумінням мови як динамічного процесу зв'язане виділення як головного об'єкта мовознавства мовної діяльності, а не мовної системи.

У число основних його робіт входять також: «Основні риси психологічної історії розвитку людства», «Підстави фізіологічної психології» (1880-1881), «Лекції про душу людини й тварин» (1894), «Система філософії» (1902), «Нариси психології» (1912), «Введення в психологію» (1912), «Природознавство й психологія» (1914).

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ (1866–1934). Видатний український історик, соціолог, суспільний і політичний діяч. 1984–1914 рр. професор кафедри історії України Львівського університету; з 1897 р. голова Наукового товариства ім. Шевченка, з 1908 р. Українського Наукового товариства в Києві; з 1919 р. організатор і керівник Українського соціологічного інституту. Академік ВУАН (з 1923 р.), Академії Наук СРСР (з 1929 р.). Сфера соціологічних інтересів – фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, сутність соціології, генетична соціологія.

Вважав себе «iсториком-соцiологом», тлумачив соцiологiю як науку про певні загальні й постійні тенденції i форми «соціального розвитку» та його ритм. На його погляд, вирішальну роль в iсторiї відіграє «конкуренція iндивiдуалiстичних i колективiстських тенденцій i періодичного чергування то одних, то інших». Свою добу розумів як реакцію проти «iндивiдуалiзму i класовості – найновiшого «цивілізованого ладу» та повороту до колективiзму i солiдарності”. Спростував монiстичну методологію соціального пізнання, залишив понад 2 тис. творів.

Основні роботи: Історія України-Русі: в 10 т. (1898–1936); Наша політика (1911). Вільна Україна. Статті з останніх днів (березень – квітень 1917). Всесвітня історія в короткім огляді: Ч.1 – 111. Початки громадянства (генетична соціологія). – Відень, 1921. Проект «Українського соціологічного інституту». Проект законопроекту про соціологічний інститут, Український соціологічний інститут і дослідчу кафедру історії культури загальної й української історії.

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (1841–1895) – видатний український суспільно-політичний діяч, учений і публіцист. Область соціологічних інтересів – соціальні зміни, співвідношення соціології й історії, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона.

Вважається основоположником соціології політики в Україні. Стоїть на позиціях «децентралізованої централізації», тобто виступає за баланс влади в центрі та на місцях. Обстоює ідеї політичної незалежності України, які викладені у формі листування з видатними сучасниками. Особливо полемізує з д. Вартовим.

ДЮРКГЕЙМ ЕМІЛЬ (1858–1917) – французький філософ і соціолог. Після закінчення ліцею вступив до Вищої Нормальної школи в Парижі. Одержавши освіту філософа, Дюркгейм зайнявся викладацькою діяльністю в провінційних ліцеях. Саме в цей період (1882–1887) у нього формується інтерес до суспільно-політичного життя і його теоретичного осмислення. В 1885–1886р. він вивчає в Парижі, а потім у Німеччині філософію, соціальні науки й етику. З 1887 по 1902 р. Дюркгейм викладає соціальні науки в університеті Бордо. Тут же в 1896 р. він починає видавати соціологічний щорічник, що завойовує широке визнання у різних суспільних колах. З 1902 по 1917 р. читає лекції в Сорбоні.

Головні роботи були написані й опубліковані Дюркгеймом під час перебування в Бордо. «Про поділ суспільної праці» (1893) – докторська дисертація, у якій Дюркгейм розкриває теоретичні й соціально-політичні принципи своєї теорії. Один з головних здобутків Дюркгейма – «Правила соціологічного методу» (1895). У ньому він викладає свою знамениту концепцію «соціологізму». Третя робота Дюркгейма – «Самогубство: Соціологічний етюд» (1897) – вважається класичним прикладом застосування теоретичних установок до аналізу практики соціальної дійсності. Уже в Парижі в 1912 р. виходить ще одна велика праця Дюркгейма за назвою «Елементарні форми релігійного життя», що стала результатом вивчення релігії як суспільного феномена.

ЗІММЕЛЬ ГЕОРГ (1858–1918) – німецький філософ і соціолог, основоположник формальної соціології. З 1901 р. – екстраординарний професор Берлінського, а з 1914 р. – професор Страсбурзького університету. Написав більше тридцяти книг. Його творча еволюція йшла від натуралізму, соціал-дарвінізму й еволюціонізму. Далі випливав неокантианский етап з віднесенням цінностей культури до сфери, що лежить по ту сторону природної каузальності. І, нарешті, останній етап характеризується розробкою ідеї життя, реалізованої в самообмеженні за допомогою нею ж створених форм. На «трансвітальному» рівні, філософія життя перетворюється у філософію культури. «Формальна» соціологія – інтегральна частина культурфілософської і загальнофілософської концепції Зіммеля. Її основні поняття – «зміст» (цілі, мотиви, спонукання людських взаємодій) і «форма» (універсальний спосіб втілення й реалізації історично мінливих змістів), які, взаємодіючи, реалізують суспільство. Завдання «чистої» соціології – аналіз історичних часток цих форм у їхньому зв'язку з культурно обумовленим змістом.

У російському перекладі публікувалися роботи «Соціальна диференціація: Соціологічне й психологічне дослідження», «Проблема соціології».

КАРЄЄВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ (1850–1931) – російський ліберальний історик і соціолог. У 1873 р. закінчив Московський університет. З 1879 р. професор Варшавського, а потім Петербурзького університетів. З 1910 р. – член-кореспондент Петербурзької Академії наук, з 1929 р. – почесний член АН СРСР. Замолоду потрапив під вплив ідей російських революційних просвітителів (Д. И. Писарєва), ідеологів народництва (П. Л. Лаврова й Н. К. Михайловського). Уже в 70-х рр. ХІХ століття ознайомився з «Капіталом» К.Маркса, але до кінця життя залишався на позитивістсько-еволюціоністських позиціях.

Основні наукові праці: «Вступ у вивчення соціології» (1897), «Загальні основи соціології» (1919).

КІСТЯКІВСЬКИЙ БОГДАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1868-1920), український, російський соціолог, правознавець, філософ. Народився в Києві 4 (16) листопада 1868 у родині професора. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, був відрахований з університету за участь у нелегальній політичній діяльності. Надалі вчився також у Харківському університеті. В 1895–1897 вивчав філософію в Берлінському й Страсбурзькому університетах під керівництвом Г. Зіммеля, В. Віндельбанда, Г. Кнаппа. В 1898 р. захистив у Берлінському університеті дисертацію «Суспільство й індивід» (німецькою мовою). В 1901 разом з П. Струве редагував журнал «Звільнення» і збірник «Проблеми ідеалізму». Кістяківський брав участь у з'їздах, що проходили в Німеччині, «Союзу звільнення» (майбутня партія кадетів). З 1904 у Києві співробітничав у журналі «Питання життя». У 1906 був запрошений читати лекції по теорії права в Московському комерційному інституті. В 1907-1910 – редактор журналу «Критичний огляд». В 1909 у збірнику «Віхи» публікує статтю на захист права, у якій критикує російську інтелігенцію за її зневагу проблемами правової теорії й практики. У статті мова йшла про природну відповідальність освідченого класу (по суті – еліти) за розвиток «організаторських талантів російського народу», якому, «безсумнівно, властиві тяжіння до особливо інтенсивних видів організації», про що «досить свідчить його прагнення до общинного побуту, його земельна громада, його артілі й т. п.» Істотну частку відповідальності за нерозвиненість всіх цих основ Кістяківський поклав на слов'янофільську ідеологію, що своїм крайнім етицизмом заважала освідченому стану «прийти на допомогу народу й сприяти як остаточному диференціюванню норм звичаєвого права, так і їхньому розвитку».

У 1917 Кістяківський захистив дисертацію й став професором юридичного факультету Київського університету. В 1919 був обраний дійсним членом тільки-но створеної Української Академії наук. Філософським фундаментом теоретичних побудов Кістяківського завжди залишалося неокантіанство.

КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ (1851–1916) – історик, соціолог, пра­вознавець, політичний діяч. Українець за по­ходженням. Закінчив юридичний факультет Харківського університету (1872). Працював у бібліотеках та архівах Берліна, Парижа, Лондона, познайо­мився з Г. Спенсером, К. Марксом, Г.-Д.-С. Меном. У 1877–1887 рр. – доцент, згодом професор державного права і порівняльної історії права Московського університету. Звільнений з університету за критику російської суспільно-політичної структури. Мешкає у Франції. Лекції Ковалевського і наукові праці зро­били його відомим у Європі. Заснував Російську вищу школу суспільних наук (1901–1906, Париж), де читали лекції М. Грушевський, Ф. Вовк, М. Туган-Барановський, В. Ленін, В. Плеханов, Е. Дюркгейм, Г. Тард та ін. Повернувшись до Росії (1905), посів кафедру у С.-Петербур­зькому Політехнічному інституті, заснував і очо­лив першу в Росії кафедру соціології. З 1914 р. – академік Російської Академії наук. Брав активну участь у сус­пільно-політичній боротьбі: депутат І Думи. Видавець газети «Страна», журналу «Вестник Евро­пы». Заснував серійне ви­дання «Новые идеи в социологии», голова редакційної комісії енциклопедичного видання «Украинский на­род в его прошлом й настоящем».

Ковалевський – фундатор російської соціологічної школи права, персоніфіковане втілення соці­ології у країні, де вивчення цієї нау­ки в університетах заборонялося. Особисто знав майже всіх тогочасних видатних соціологів, особливо шанував К. Мар­кса, з яким обмінювався думками і книгами, але головними «ки­тами соціології» вважав О. Конта і Г. Спенсера. В особі Ковалевського органіч­но поєднувались історик і соціолог. Свої викла­ди ґрунтував на історико-порівняльному методі. Був речником генетичної соціології як науки «про походження суспільного життя та суспільних інститутів, якими є сім'я, власність, релігія, дер­жава, мораль і право». Висловлюючи оптимістичний погляд на історію, го­ловнішим в останній уважав закон прогресу, кумулятивний результат дії якого вбачав у неухильному зростанні солідарності, зміцненні начал співро­бітництва (єдності) у суспільстві. Об­стоював плюралістичну методологію. Наполягав на визнанні одночасних і паралельних каузальних впливів і про­тидій. Революцію оцінював як пато­логію, еволюцію – як норму. Бачив у державі надкласовий орган суспіль­ного співжиття. Вимагав від неї актив­ного втручання в економіку. Політичний ідеал Ковалевського – конституційна монархія. Виступав за перебудову Росії на прин­ципі автономії неросійських народів.

КОНТ ОГЮСТ (1798–1857) – французький філософ і соціолог, засновник позитивістської традиції в суспільствознавстві. Народився у французькому місті Монпельє. З 16 років і до останніх днів жив у столиці Франції. Учився у Вищій Політехнічній школі в Парижі, де отримав систематичну освіту в області природничих наук, яку розширював і поглиблював у ході самостійних занять. Поступово в нього сформувався інтерес до літературних, філософських і соціальних питань. Протягом семи років (з 1817 по 1824 р.) Конт був секретарем і учнем Сен-Сімона, що допомогло йому розширити й поглибити пізнання в області суспільних наук.

Ще в період співробітництва із Сен-Сімоном, Конт надрукував ряд невеликих статей, зміст яких свідчить про те, що він серйозно працював над соціальними проблемами. Як приклад можна привести його статтю за назвою «План необхідних наукових праць, щоб реорганізувати суспільство» (1822).

Головну працю свого життя «Курс позитивної філософії» Конт створював не менше 13 років. Ця велика робота, перший том якої вийшов у 1830 р., представляє ряд філософій окремих наук, які впливають одна на одну в певній послідовності, що відбиває ступінь важливість науки для суспільства й рівень її позитивності. Три останніх томи «Курсу» Конт присвячує викладу «соціальної фізики», або «соціології».

Закінчивши «Курс позитивної філософії», Конт працює над «Системою позитивної політики», чотири томи якої були написані й опубліковані їм за період з 1851 по 1854 р. Тут Конт викладає свої думки про політичні й моральні початки майбутнього суспільного устрою. В 1849 р. виходить «Позитивістський календар». В 1852 р. Конт публікує «Позитивістський катехізис», а в 1854 р. – «Позитивістську бібліотеку». В останні роки життя Конт почав писати ще один добуток за назвою «Суб'єктивний синтез». У цю роботу він планував включити систему «позитивної логіки», систему «позитивної моралі» і систему «позитивної промисловості». Але здійснити задумане він не встиг.

ЛЕБОН ГЮСТАВ (1841–1931) – французький соціолог, соціальний психолог, публіцист, автор ряду робіт з фізики й хімії, доктор медицини. Подорожував по Європі, Північній Африці й Азії, де написав більше половини своїх праць, в основному по антропології й археології. Останню з них – «Монументи Індії» – опублікував у 1893 р. у віці 52 років. Лише після цього захопився соціальною психологією, що зробила його згодом знаменитим. Найбільш відомі роботи – «Психологія народів» (1894) і «Юрба» (1895). Крім того, створив натурфілософську концепцію, близьку до енергетизму (1909).

Лебон відстоював ідею расового детермінізму в розвитку цивілізації. Як фундамент соціальної еволюції він розглядав не розум, а іраціонально-вольову, емоційну сферу психічного життя – почуття й вірування. З його погляду, психологія – основа пізнання історії. Лебон є автором одного з перших варіантів доктрини «масового суспільства». Розглядаючи масу (юрбу) як ірраціональну руйнівну силу, Лебон думав, що цивілізація всіма своїми досягненнями зобов'язана діяльності еліти, і виступав проти ідеї соціальної рівності. Відповідно до його концепції, поведінка індивіда в юрбі носить несвідомий і ірраціональний характер, йому властиві нетерпимість, догматизм, втрата почуття відповідальності, підвищена емоційність і розумовий примітивізм. В основі всіх соціальних змін лежить зміна ідей, що вселяються масам деякими лідерами за допомогою утвердження, повторення й зараження. Революції він вважав проявами масової істерії. Кінець ХІХ – початок ХХ в. Лебон характеризував як початок «ери мас» і пророкував неминучий у цьому зв'язку занепад цивілізації.

МАРКС КАРЛ (1818–1883) – німецький філософ, економіст і революціонер. Єврей за походженням. Народився в Трирі, одержав освіту в університетах Бонна й Берліна, де вивчав філософію й право. У Берлін він прибув під впливом філософії Гегеля й зійшовся із групою радикальних демократів, що намагалися сформулювати критичну сторону цієї філософії для нападок на пруську державу. Цей зв'язок коштував Марксові поста в університеті. Так він почав кар'єру незалежного вченого, журналіста й політичного активіста. З 1843 р. подорожував по Європі, а в 1849 р. улаштувався в Лондоні. В 1846 р. Маркс брав участь в становленні Міжнародного товариства робітників (1-й Інтернаціонал). Головні його роботи (іноді написані в співавторстві з Ф. Енгельсом) включають: «Убогість філософії» (1847), «Маніфест комуністичної партії» (1848), «Економічні рукописи» (1857–1858), «До критики політичної економії» (1859), «Капітал» (том 1, 1867, з томами 2 і 3, виданими після смерті). Джерела вчення Маркса лежать у французькій соціалістичній думці, у тому числі в роботах Сен-Сімона, у філософії Гегеля, в англійській політичній економії. Головними завданнями, які він намагався вирішити, були: місце людини в капіталістичному суспільстві, розкриття динаміки цього суспільства й зняття покриву з його внутрішнього функціонування й впливу на людські відносини, пошук теоретичного розуміння дії механізмів усього процесу історичної зміни, у якому капіталізм виступає як одна з фаз.

МЕЧНИКОВ ЛЕВ ІЛЛІЧ (1838–1888) – Відомий російський географ, історик, соціолог і публіцист, залишив після себе більше 400 опублікованих робіт: книги, брошури, статті, нариси, повісті, фейлетони, спогади.

Творча спадщина Мечникова нараховує близько тисячі друкованих аркушів. У Росії найбільш відомі дві його книги – «L'Empire Japonais» – «Японська імперія» (Женева, 1881) і «La Civilisatoin et les Grands Fleuves historiques» – «Цивілізація й великі історичні ріки» (Париж, 1889). Вони здобули Мечникову світову славу вченого, географа-орієнталіста, що створював оригінальну наукову школу в області історико-географічних досліджень.

Східні мови, живопис, історична географія, математика, фізика, медицина – сфера інтересів Л.І. Мечникова.

Женевський період життя – пора визнання Мечникова як ученого зі світовим ім'ям. В 1874 р. Мечников стає членом Етнографічного товариства в Парижі, дійсним членом Географічного товариства в Женеві. В 1875 р. він офіційно зареєстрований у Женевському кантоні як професор, що має право викладати російську мову, географію, історію, математику.

У 1883 р. Мечникову пропонують кафедру порівняльної географії й статистики в Невштальській академії. З'являється реальна можливість створити свою науково-педагогічну школу. Влітку 1885 р. він їде на відпочинок до Марокко, де розробляє програму публічних лекцій з «чарівним ліхтарем», показом діапозитивів з особистого архіву.

Книга «Цивілізація й великі історичні ріки» написана на основі курсу лекцій по історичній географії, прочитаного Мечниковим у 1885–1886 рр. Кожна її глава – завершений, логічно побудований нарис, що сприймається як оригінальне, підкреслимо, самодостатнє знання. Мечников дотримується лінійної еволюційної моделі історії, у якій ключовим або, як тепер прийнято говорити, системоутворюючим є географічний фактор, головним природним фактором є вода. Перші цивілізації виникають уздовж рік Ніл, Тигр, Ефрат, Інд, Ганг тощо. Водні артерії, за Мечніковим, визначають шляхи розвитку країн і народів.

МІЛЛЬ ДЖОН СТЮАРТ (1806–1873) – англійський філософ, економіст, політичний діяч. Служив чиновником Вест-Індської компанії (1823–1858), згодом (1865–1868) – член палати громад англійського парламенту. Мілль – засновник англійського позитивізму, послідовник Лонга. Значне місце в його творчості займала розробка проблем логіки й етики.

Соціологічні погляди Мілля поряд з його економічним навчанням в основному викладені в роботі «Підстави політичної економії з деякими з їхніх застосувань до суспільної філософії», яка містить систематизацію ідей, що панували в суспільній думці Англії першої половини ХІХ ст., а також у монографії «Огюст Конт і позитивізм». Найважливішою рисою соціології Мілля є емпіризм, заснований на визнанні розробленої ним індуктивної логіки як єдиної можливої методології соціальних наук, що дозволяє узагальнювати спостережувані факти в загальні правила й закони, що не відбивають, однак, істинної суті явищ, недоступної пізнанню в повному обсязі, тому що знання, отримане навіть на основі «щирої» індукції, завжди гіпотетичне.

Прагнучи до створення позитивної науки «про дух», «про людську природу», Мілль значною мірою психологізував суспільно-історичні закони розвитку й діяльності людини й внаслідок цього соціологію як науку. Мілль уперше розробив різноманітні схеми логічного доказу наявності або відсутності причинно-наслідкових зв'язків явищ, що використовуються до сьогоднішнього дня в соціальному експерименті на основі принципу порівняння двох і більше груп. Основні «чотири методи дослідження» – це методи єдиної подібності, єдиного розходження, супровідних змін і залишків. Однак складність суспільства як об'єкта досліджень, труднощі в однозначному детермінуванні зв'язків експериментальних змінних, нерозвиненість у сучасників Мілля науково-експериментальної бази привели його до визнання обмеженості, а потім і повного заперечення можливостей застосування експерименту в соціальних науках.

ПАРЕТО ВІЛЬФРЕДО (1848–1923) – італійський економіст і соціолог. Сутність його методології складається в критику апріорних метафізичних суджень і понять у соціології, у зведенні її до емпірично обґрунтованого знання про суспільство, що базується на описі фактів, і формулюванні законів, що виражають функціональні залежності між фактами. Він постулував математичне вираження цих залежностей. Вихідним пунктом соціологічної теорії Парето є концепція нелогічної дії, відповідно до якої людське поводження має ірраціональний і алогічний характер, що чітко проявляється в ході історії. Парето використовує свій термін «деривати», що є розрахунки й пояснення, які люди роблять постфактум для доказу природності, логічності й розумності своїх вчинків. Він назвав ідеологічні системи, що мають помилковий зміст, «дериваціями», тобто похідними від почуттів (названих їм «залишками»). Виділяючи шість головних класів «залишків», підрозділених на безліч підгруп, Парето намагався пояснити численні варіанти людської поведінки. Він розглядав суспільство як систему, що перебуває в стані динамічної рівноваги, надавав детермінуюче значення «залишкам», що лежать в основі як «деривацій», так і розподілу суспільства на еліту й нееліту. Соціальна гетерогенність обґрунтовувалася біологічною наявністю в індивідів певних біопсихічних якостей. Рушійна сила суспільного розвитку за Парето – кругообіг стабілізації й деградації еліт.

Основними роботами Парето є: «Курс політичної економії» (1896–1897), «Підручник політичної економії» (1906), «Трактат по загальній соціології» (1916), «Трансформація демократії» (1921).

СЕН-СІМОН КЛОД АНРІ ДЕ РУВРУА (1760–1825) – французький соціальний теоретик еволюціонізму й позитивізму, справив першорядний вплив на формування соціології як дисципліни. Будучи аристократом бездоганного походження, він брав участь в Американській революції. Був ув'язненим під час Французької революції. Згодом він заробив багатство на земельних спекуляціях, заснував знаменитий «салон», що залучав інтелектуальну еліту Франції, розтратив свої гроші й з 1804 р. до кінця життя жив у бідності. Цей період став для нього найбільш продуктивним в інтелектуальному змісті й був відзначений наприкінці співробітництвом з Огюстом Контом.

На формування соціології Сен-Сімона вплинули ідеї Просвітництва, особливо Монтеск’є й Кондорсе. Його ж власні ідеї надихнули згодом Конта, Дюркгейма, Маркса.

Головними компонентами творчості Сен-Сімона є, з одного боку, позитивізм і еволюціонізм, а з іншого – соціалізм. Також він сформулював еволюційний закон, відповідно до якого суспільство пройшло у своїм розвитку три стадії: теологічну, метафізичну й позитивну. Остання збіглася з появою індустріального суспільства (термін, уперше впроваджений самим Сен-Сімоном), що відрізнялося від попередніх, по-перше, наявністю окремого промислового, хоча й багатошарового класу (тобто всі, зайняті в індустріальному виробництві); по-друге, технологією, що завершила боротьбу суспільства за панування над природою; по-третє, потенціалом для перетворення держави з інструмента тільки панування в інструмент освіченого добробуту й реформи, керований від імені нового індустріального класу інтелектуальною елітою, яка має позитивне соціологічне знання.

СОРОКІН ПИТИРИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1889–1968) – Російський і американський соціолог. Народився в Росії, де провів перші 15 років свого життя. До приїзду в Санкт-Петербург П. Сорокін систематичної середньої освіти не одержав, зі школи був відрахований у зв'язку з арештом. У роки Першої російської революції (1905–1906 р.) включився в революційну діяльність партії есерів. Більше трьох місяців провів у царській в'язниці. Його становлення як соціолога пройшло в Санкт-Петербурзі. Тут він закінчив вечірню школу. В 1909 р., тобто вже в 20-літньому віці, здав іспити для гімназичного курсу. Поступив у Психоневрологічний інститут у Санкт-Петербурзі, де провчився один рік. У 1910 р. перейшов на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Будучи студентом третього курсу, опублікував свою першу книгу «Злочин і кара, подвиг і нагорода» (1913). Систему своїх поглядів цього періоду він сам пізніше охарактеризував як «різновид емпіричного неопозитивізму». Паралельно займався революційною діяльністю й кілька тижнів відсидів за це у в'язниці.

У 1917 р., після Лютневої революції, соціологія в Росії отримала характер офіційно визнаної наукової дисципліни. П. Сорокін у 1919–1922 рр. був керівником міжфакультетської кафедри, потім – відділення соціології Петроградського університету. В 1917 р. він взяв активну участь у революції на боці партії есерів. Після Жовтня 1917 р. став в опозицію більшовицькому режиму, брав участь у політичній боротьбі на Півночі. В 1918 р. двічі заарештовувався більшовиками й перебував на грані розстрілу. Наприкінці 1918 р. він припинив активну політичну діяльність і 23 грудня 1918 р. був відновлений у числі викладачів юридичного факультету Петроградського університету, де почав читання курсу «Карної соціології». У вересні 1922 р. П. Сорокін із групою інших учених, що не приймають марксистську ідеологію й більшовицьку політику, був висланий з Радянської Росії. Жив і працював у Празі. Наприкінці 1923 р. був запрошений для читання лекцій у США. Перші курси читалися в університетах Іллінойсу й Вісконсина, потім одержав пропозицію зайняти місце штатного професора в Міннесотському університеті.

П. Сорокін користувався великим впливом у світі соціології за життя, однак надалі виявився напівзабутим як на Батьківщині, так і на Заході. Виняток становлять лише його ідеї в області соціальної мобільності. З початку 1990-х рр. з'являється інтерес до П. Сорокіна в Росії, що виявилося в публікації цілого ряду його робіт і досліджень, присвячених його життю й творчості.

СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ (1820–1903) – англійський філософ і соціолог, прихильник позитивізму й еволюціонізму, народився в Дербі, помер у Брайтоні.

Спенсер не мав систематичної гуманітарної освіти, аж до 1846 р. працював залізничним інженером. Паралельно стрімко розширював свої пізнання в різних областях, що й дозволило йому в 1848 р. стати головним редактором відомого журналу «Економіст». Саме в цей час Спенсер став виявляти цікавість до соціальних питань і їхнього узагальнення в рамках власної теорії.

У 1850 р. вийшла наукова праця Спенсера «Соціальна статистика».

У головному соціологічному добутку – тритомник «Основи соціології» (1876–1896) – Спенсер уподібнював станово-класову будову суспільства й властиві йому різні функції поділу функцій між органами живого тіла. Однак окремі особистості володіють, на думку Спенсера, набагато більшою самостійністю, ніж біологічні клітини. Підкреслюючи властивість саморегуляції живої матерії, Спенсер на цій підставі ставив під сумнів значимість державних форм, розглядаючи їх як інструменти насильства в більшій мірі, ніж агентів регуляції.

Двома полюсами еволюції суспільства англійський соціолог визнавав військовий і промисловий типи устрою суспільства. Еволюція йде по напрямку від першого до другого. Соціальні революції розглядалися Спенсером як хвороба суспільства, а соціалістична перебудова – як противне органічній єдності соціальної системи. До числа найважливіших його робіт також належать «Початки соціології», «Прийдешнє рабство».

ТАРД ГАБРІЕЛЬ (1843–1904) – французький соціолог, криміналіст один з основоположників соціальної психоло­гії, представник психологічного напряму в соціології. У своїй основній праці «Закони наслідування» (1890) ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. Засадами соціології як науки про суспільство має бути соціальна (колективна) психологія, яка вивчає взаємодію індивідуальних свідомос­тей, ставлення нашого «Я» до інших «Я» та їх взаємовплив. Суспільні процеси пояснював дією механізму наслідування, на якому ґрунтуються людські стосунки, непоборне психічне прагнення людей до наслідування є головною рушійною силою розвитку суспільства; всі явища людського життя відбуваються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Тому явища суспільного життя часто схожі між собою, позаяк є результатом наслідування в найрізноманітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпатії, покори, навчання, виховання тощо.

Завдання соціології вбачав у вивченні законів наслідування, завдяки яким суспільство, з одного боку, підтримує своє існування як цілого, з другого – розвивається в міру того, як у різних галузях соціальної дійсності виникають і поширюються винаходи та відкриття. Окремі індивіди – творчі особи – здійснюють ці новації в суспіль­стві. З цих новацій завдяки наслідуванню виникають нові відкриття, нові вдосконалення елементів матеріальної та духовної культури.

Тард зробив значний внесок у дослідження процесів соціальної взаємодії, вивчення особливостей міжособистісного спілкування. Досліджував також проблеми суспільної думки, психології натовпу, механізми психологічного зараження, що знайшло своє відображення в праці «Думка і натовп» (1901). Сприяв розвитку таких методів емпіричних дослід­жень, як аналіз історичних документів та статистичних даних.

ТОКВІЛЬ АЛЕКСІС (1805–1859) – французький історик, соціолог і політичний діяч, лідер консервативної Партії порядку, міністр закордонних справ (1849). У творах «Про демократію в Америці» (1835), «Старий порядок і революція» (1856) аналізував протиріччя «демократичної революції», відзначаючи несумісності волі з тенденціями до соціальної рівності й нівелювання індивідуальних розходжень; зтверджував, що й без революції була можлива ліквідація старого режиму у Франції.

Отримав юридичну освіту. Не досягши й тридцяти років, став завдяки впливу батька, пера Франції, помічником судді. Підпав під вплив Ф. Гізо, вивчав історію Англії, яку вважав зразком політичного розвитку. Втомившись від своїх обов'язків судді й повний сумнівів у перспективах своєї кар'єри після липневої революції 1830, домігся відпустки для вивчення реформи пенітенціарної системи й методів кримінального покарання в США. Його книга «Про демократію» (De la democratie, 4 vol., 1835–1840; в англійському перекладі Democracy in America), головний результат перебування в США, була першим глибоким аналізом американського політичного життя. Американська демократія, за Токвілем, є системою правління, націленою на стримування абсолютизму й централізації (федералізм, незалежність регіонів, воля організацій і об'єднань). Проте він думав, що подальше вирівнювання положення громадян у результаті демократії в остаточному підсумку може привести до того, що опір деспотизму буде ослаблено. В іншій частині роботи, що вийшла вже в 1840 і багато в чому ґрунтувалася на французькому матеріалі, обговорюється загальна проблема впливу рівності на суспільний лад. Згідно з Токвілем, демократичне правління, що вводить рівність громадян у систему, поступово призводить до знищення свобод, посиленню ролі держави, політичному індифферентизму й прагненню громадян до опіки. Після виходу першої частини книги, Токвіль відразу одержав визнання як видатний соціальний мислитель; у 1838 він був прийнятий у члени Академії моральних і політичних наук, у 1841 – у Французьку академію, в 1839 став членом палати депутатів, увійшов у комісію з розробки конституції Другої республіки, став віце-президентом Законодавчих зборів у 1849 і протягом декількох місяців перебував на посту міністра закордонних справ, поки не був зміщений з нього Луі Наполеоном Бонапартом у жовтні 1849. Токвиль украй неприязно ставився до революційних робітників і соціалістичного руху, зокрема, уважав несумісними соціал-демократію й ліберальну демократію. Державний переворот 2 грудня 1851 р. призвів до тюремного ув'язнення й відставки Токвіля із всіх постів після того, як він відмовився присягнути на вірність новоій владі. Повернувшись до наукових занять, він опублікував в 1856 перший том своєї знаменитої праці «Старий порядок і революція» (L'Ancien regime et la revolution), що була відразу ж визнана і перекладена на англійську мову. У цій класичній роботі Французька революція подається як логічний підсумок абсолютизму; у ній також проводиться думка про можливе встановлення деспотичного режиму у Франції в результаті централізації влади. Дослідження Токвіля додало нового імпульсу подальшому дослідженню Французької революції й справило великий вплив на розвиток лібералізму й соціологічної думки, особливо після 1930-х років.

ТЬОНІС ФЕРДИНАНД (1855–1936) – німецький соціолог і історик філософії. Один з основоположників соціології в Німеччині й засновників Німецького соціологічного суспільства та його президент (1909–1933), один із засновників і президент Гоббсівського товариства. З 1909 р. – екстраординарний професор, з 1913 р. – ординарний професор Кільского університету. Соціологія Тьоніса – один з перших досвідів побудови системи формальних, «чистих» категорій соціології, що дозволяють аналізувати будь-які соціальні явища колись і тепер, а також тенденції соціальних змін. Він підрозділяє соціологію на «загальну» і «спеціальну». Перша ним докладно не розглядається, вона повинна вивчати всі норми співіснування людей, спільні з формами соціального життя тварин. Друга, що підрозділяється на «чисту» (теоретичну), «прикладну» і «емпіричну» (соціографію), вивчає власне соціальне життя. В основу соціального зв'язку Тьоніс кладе волю (їм же вперше уведений термін «волюнтаризм»). Тип волі визначає тип зв'язку. Типологія взаємостверджуючої волі докладно розроблена в його головній праці «Громада й суспільство» (1897). Основна ідея полягає в тім, що соціальність переважно «общинна» у ході історії усе більше витісняється соціальністю «суспільною». Звідси відкривався шлях до аналізу права, родини, вдач, господарювання, сільського й міського життя, релігії, політики, суспільної думки, держави. Згодом Тьоніс ускладнив схему, запропоновану в названій праці, включивши в її характеристики: щільність соціального зв'язку, кількість у приватників, товариський характер на противагу відносинам панування й підпорядкування. У повному вигляді ця схема представлена в одній з останніх робіт «Введення в соціологію» (1931).

Тьоніс був широко відомий і як соціолог-емпірик, організатор великих статистичних і социографічних досліджень.

ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ (1856–1916) – видатний український письменник і поет, суспільний діяч і соціальний мислитель.

Філософський світогляд Франка, що служив йому для соціологічних побудов, можна охарактеризувати як раціоналізм. У творчості Франка раціоналізм означає такий підхід до речей, явищ і процесів, що за достатню основу для існування бере факти позитивних наук, описані й досліджені розумом. Тому соціологічні погляди Франка на суспільство, його прогрес і регрес і ін., базуються на виборі нових наукових фактів, використанні ідей позитивізму, антропологічного напрямку в теорії культури економічних ідей К. Маркса тощо.

ФРОЙД ЗІГМУНД (1856–1939) – австрійський невропатолог, психіатр, психолог, соціальний мислитель; творець теорії і методу психоаналізу.

Система Фройда включає три головні компоненти: теорію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь. Найбільш суттєва частина його психоаналітичної соціології – вчення про людину, яке являє собою сукупність різнопорядкових концепцій про природу і сутність людини, її психіку, структуру особистості та розвиток, причини і механізми її діяльності та поведінки в різних соціальних спільнотах. За Фройдом, інстинкти – головна рушійна сила прогресу. Зовнішні заборони щодо задоволення потягів обумовлюють процеси витіснення, коли усвідомлений сексуальний потяг через вплив зовнішніх факторів оцінюється суб'єктом як неприпустимий і заганяється у сферу несвідомого, але не зникає там безслід­но, а нагадує про себе імпульсами, що породжують у людини страх, тривогу, обумовлюють неврози, розлад психіки.

Процес сублімації (через ті ж зовнішні обставини та моральні принципи особи) полягає у спрямуванні та пере­творенні енергії лібідо на соціально прийнятні форми діяльності. Вона може сублімуватися на різні об'єкти та знаходити вихід у різних видах людської діяльності – від елементарних фізіологічних актів до наукової, та художньої творчості.

З розширенням розробки психоаналітичного вчення Фройд приділяв більше уваги філософсько-соціологічним проблемам, серед яких провідне місце займали питання культури, релігії, міжособистісних відносин, психології мас, що стали суттєвим елементом соціології Фройда. Також важливою складовою частиною його соціології є психоаналіз інтерпретація різноманітних феноменів міжособистісних відносин та психології мас, в якій чільне місце займає аналіз природи соціальних зв'язків, дослідження сутності організацій та груп, вивчення явищ масової психології та поведінки різноманітних соціальних спільнот, серед яких Фройд особливо виділяв два опорні типи: натовп та масу. Прагнення пізнати сутність маси на основі аналізу ролі вождя призвело Фройда до гіпертрофування ролі видатної особи в історичному процесі.

Нечіткість соціальних позицій Фройда призвела до виникнення в межах фройдизму неофройдизму та постфройдизму, досить далеких одна від одної консервативних, ліберальних та радикалістських соціальних теорій.

Вчення Фройда стало основою багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Психоаналітична орієнтація вияви­лась дуже поширеною і в соціології. Концепцію Фрейда розвивали його послідовники й учні, на її основі виникли такі течії, як неофрейдизм (Хорні, Фромм, Салліван), фрейдомарксизм (Маркузе, Райх), численні напрями в лінгвістиці, герменевтиці. Принципи психоаналізу широко застосовуються в дослідженнях проблем соціалізації особистості, у вивченні безробіття, в політиці, психології.

ЮЖАКОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (1849-1910) – публіцист і вчений-соціолог. Вчився на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету, який залишив через хворобу.

Належав до суб'єктивної школи в російській соціології. Думав, що в соціальному процесі поряд з біологічними факторами діють і етичні, які в міру розвитку цивілізації набувають усе більш важливого значення.

Область наукових інтересів: історія суспільної думки й питання викладання соціології.

Основні праці: Суб'єктивний метод соціології (1873); Соціологічні етюди. В 2 т., (1891–1896); Жан Жак Руссо, його життя й літературна діяльність (1894); Любов і щастя у творах Пушкіна. (Одеса, 1895); Щоденник журналіста. Як вивчати соціологію? (1895); Жінка-виборниця (до питання про реформу російського виборчого права) (1906).

1 З кн.: Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Родоначальники позитивизма. Вып. 3 /Под ред. Э. Л. Радлова. – СПб.: Брокгауз – Ефрон, 1911. – C. 1 – 25. (Друкується зі скороченнями).

1 З кн.: Милль Д. С. Система логики силлогической и индуктивной. – М.: Издание магазина «Книжное дело» Моховая, дом Бенкендорф, 1899. – 781 с. (Друкується зі скороченнями).

[1] З кн.: Токвиль А. О демократии в Америке. – М.: Издание магазина «Книжное дело» Моховая, дом Бенкендорф, 1897. – 620 с. (Друкується зі скороченнями).

[2] З кн.: Токвіль А. Давній порядок і Революція /пер з фр. Філіпчук. – К.: Юніверс, 2000. – 224 c. (Друкується зі скороченнями).

2 Хоч би яким він був, він був щирим шляхтичем (фр.).

1 З кн.: Конт О. Курс положительной философии: В 6-ти т. – СПб.: Книжный магазин «Посредник», 1900. Т. 1. – С. 3 – 47. (Друкується зі скороченнями).

1 З кн.: Спенсер Г. Социология как предмет изучения. – СПб.: Типография А. Якобсона, 1896. – 405 c. (Друкується зі скороченнями)

1 З кн.: Маркс К. К критике политической экономии // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – М.: Гос. изд-во полит. л-ры, 1959. – Т.13. – С. 1-167. (Друкується зі скороченнями).

1 З кн.: Вундт В. Проблемы психологии народов. – СПб.: Питер, 2001. – 160 с. (Друкується зі скороченнями).

1 З кн.: Лебон Г. Психология народов и масс / Пер. с фр. А. Фридмана и Э. Пименовой. – СПб.: Издание Ф. Павленкова, 1896. – 329 с. (Друкується зі скороченнями).

[4]З кн.: Тард Г. Законы подражания. – СПб.: Типография и Литография С. Ф. Яздовского и Ко., 1892. – 370 с. (Друкується зі скороченнями).

[5] З кн.: Тард Г. Общественное мнение и толпа. – М.: Типография А. И. Мамонтова, 1902. – 201с. (Друкується зі скороченнями).

[6]З кн.: Фройд З. Вступ до самоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с. (Друкується зі скороченнями).

2 Див. Totem und Tabu (1912–13), III. Aufsatz, Studienausgabe, Вd 9, надто S. 374 ff.

3 Так у народі називали імператора Франца Йосифа

4Про це в перший рік війни мені розповів один гідний довіри чоловік.

1 З кн.: Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., сост., послесловие и примечания А.Б. Гофмана. – М.: Канон, 1995. – С.265-285.

1 З кн.: Дюркгейм Э. Метод социологии. Киев; Харьков, 1899. (Друкується зі скороченнями).

2 sui generis (лат.) – своего рода.

1 З кн.: Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. – М.: Наука, 1991. – С.5-390 (Друкується зі скороченнями).

2 Если комбинировать это деление с данным нами определением чисто моральных правил, то получим следующую таблицу – основание полной классификации всех принудительных правил поведения: первый охватывает все уголовное право; второй – гражданское право, торговое, процессуальное, административное и конституционное, отвлекаясь от уголовных правил, которые могут там находиться.

3Однако эти два сознания не представляют двух географически различных областей нас самих, но проникают взаимно и со всех сторон друг в друга.

4 Если в состоянии чистоты (мы, по крайней мере, думаем так) клан образует нераздельную, неопределенную семью, то позже появляются на первобытно однородном фоне частей отличные друг от друга семьи. Но это появление не изменяет существенных черт социальной организации, которую мы описываем; вот почему нет необходимости на этом останавливаться. Клан остается политической единицей и, так как эти семьи подобны и равны между собой, то общество остается образованным из подобных, однородных сегментов, хотя внутри первоначальных сегментов начинают вырисовываться новые сегментации, но другого рода.

5 Со стороны Вайца допускается ошибка, когда он представляет клан как производное семьи. Истина заключается в обратном. Впрочем, если это описание важно по причине компетентности автора, то ему недостает немного точности.

6 «Мы показали историю верования. Устанавливается оно – устанавливается человеческое общество. Изменяется оно – общество проходит ряд революций. Исчезает оно – общество меняет физиономию».

7 Уже Спенсер сказал, что социальная эволюция, так же как и универ­сальная, началась со стадии более или менее совершенной однородности. Но это положение, как он его принимает, ни в чем не похоже на развиваемое нами. Для Спенсера, в самом деле, совершенно однородное общество не было бы обществом, ибо однородное неустойчиво по природе, а общество – существенно связное целое. Социальная роль однородности вполне второстепенная; она может продолжать дорогу позднейшей кооперации, но она не специфический историк социальной жизни. По временам Спенсер, по-види­мому, видит в описанных нами обществах недолговечную сумму независимых индивидов, нуль социальной жизни. Мы, наоборот, видели, что они имеют коллективную жизнь, хотя жизнь своеобразную, проявляющуюся не в обменах и договорах, не в изобилии общих верований и обычаев. Эти агрегаты связны, не только потому что однородны, но именно поскольку однородны. Группа в них не только не слишком слаба, но можно сказать, что она одна существует. Кроме того, они имеют определенный тип, происходящий из их однородности. Следовательно, нельзя рассматривать их, как ничтожные величины.

8 Sui generis (лат.) – своего рода.

9 Определение Катрафажа, делающее из человека религиозное животное, есть частный случай предыдущего, ибо религиозность человека – следствие его высокой общественности.

5 Изменения почвы, течения вод, с помощью земледельцев, инженеров и т. д.

1 ¹¹ Это имеет место в обществах, где господствует материнская семья.

2 ¹²Приведем только один пример – религию, которую объяснили из индивидуальных эмоций, между тем как эти эмоции только продолжение в индивиде социальных состояний сознания, дающих начало религиям.

1 ¹³Этого различия не делает Спенсер; для него, кажется, оба термина – синонимы. Однако дезинтегрирующая дифференциация (рак, микроб, преступ­ник) сильно различается от той, которая концентрирует жизненные силы (разделение труда).

1 ¹⁴ Есть однако случаи, когда аномия может иметь место, хотя соприкосновение достаточно велико. Это бывает тогда, когда нужная регламентация может установиться только путем превращений, на которые неспособно социальное строение: ведь пластичность обществ не безгранична. Когда она доходит до своего предела, то даже необходимые изменения оказываются невозможными.

1 Напомним, однако, что этот антагонизм происходит не только от быстроты этих превращений, но, значительной частью, от слишком еще большого неравенства внешних условий борьбы. На этот фактор время не имеет влияния.

1 ¹⁶Само собою разумеется, мы не хотим сказать, что общество находится вне природы, если понимать под этим совокупность явлений, подчиненных закону причинности. Под естественным порядком мы понимаем только совокупность явлений, имеющих место в том, что называют естественным состоянием, т.е. под влиянием исключительно физических и органико-психических причин.

1 ¹⁷Мы видим еще раз, что свободный договор не объясняет сам себя, так как он возможен только благодаря весьма сложной социальной организации.

1 ¹⁸Существует, может быть, другой предел, о котором мы не будем говорить, так как он касается индивидуальной гигиены. Можно было бы утверждать, что вследствие нашего органико-психического устройства разделение труда не может переступить известной границы, не вызывая расстройств. Не входя подробно в этот вопрос, заметим, однако, что крайняя специализация, до которой дошли биологические функции, по-видимому, неблагоприятна этой гипотезе. Кроме того, разве в самом мире психических и социальных функций вследствие исторического развития разделение труда не было доведено до крайней степени между мужчиной и женщиной? Разве не были утеряны целые способности этой последней и обратно? Почему же это явление не может произойти между индивидами одного пола? Без сомнения, всегда нужно время, чтобы организм приспособился к этим изменениям; но не видно, почему настанет когда-нибудь время, когда это приспособление станет невозможным.

1 ¹⁹Между практическими следствиями, которые можно вывести из установленного нами положения, есть одно, интересующее педагогику. В вопросах воспитания всегда рассуждают так, как будто моральная основа человека состояла из общностей. Мы видели, что это совсем не так. Человек предназначен исполнять специальную функцию в социальном организме и, следовательно, нужно, чтобы он заранее приучился играть свою роль органа; для этого необходимо воспитание точно так же, как для того, чтобы приучить его, как выражаются, к роли человека. Мы не хотим сказать, впрочем, что нужно воспитывать ребенка заранее для такого-то и такого-то занятия, но нужно приучить его любить ограниченные задачи и определенные горизонты. А эта склонность сильно различается от склонности к общим вещам и не может быть вызвана теми же средствами.

1 ²¹Ничто не доказывает, что интеллектуальное и моральное разнообразие обществ должно остаться. Все большее расширение высших обществ, с вытекающим отсюда поглощением или элиминацией менее прогрессивных обществ, стремится во всяком случае уменьшить его.

2 ²²Поэтому наши обязанности относительно него не имеют преимущества над теми, которые связывают нас с нашим отечеством. Это последнее единственное в настоящее время осуществленное общество, часть которого мы составляем; другое только desideratum (желание), осуществление которого даже не гарантировано.

[13] З кн.: Дюркгейм Е. Самогубство. Соціологічне дослідження: Пер. з фр. Л. Кононович. – К., Основи, 1998. – 519 с. (Друкується зі скороченнями).

2 Одначе слід зауважити, що прогресію встановлено лише на матеріалі європейських країн, де альтруїстичний суїцид становить відносно рідкісне явище. Можливо, альтруїстичного різновиду самогубства вона й не стосується. Цілком імовірно, що своєї вершини він сягає якраз у дорослому віці, коли людина бере найактивнішу участь у суспільному житті. Зв’язок, в якому цей суїцид перебуває з убивством, про що піде мова в наступному розділі, підтверджує цю гіпотезу.

3 Звичайно, ми можемо окреслити лише основні етапи цієї еволюції. Ми аж ніяк не хочемо сказати, що сучасне суспільство прийшло на зміну такій формації, як місто-держава; в цьому випадку ми полишаємо осторонь проміжні суспільні форми.

1Теннис Ф. Общность и общество // Социологический журнал. – 1998г. – № 3/4. – С. 208-236.

1Зиммель Г. Общение. Пример чистой или формальной социологии // Социс. – 1984. – №2. – С.170-178.

2 «Пусть свершится правосудие, даже если погибнет мир» (лат.)

3 Сущность кокетства я подробно разобрал в другой книге – «Философская культура» (Simmel G. Philosophische Kultur. – Gesammelte Essais. Leipzig, 1911; переиздание – Berlin, 1983, 1986).

1 Зиммель Г. Проблема социологии // Западно-европейская социология XIX века: Тексты / Под ред В. И. Добренькова. – М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1997. – С. 415-435.

2 primus inter pares (лат.) – первый между равными.

3 tetrius gaudens (лат.) – третий радующийся.

4 vice versa (лат.) – в обратном направлении.

1 Зиммель Г. Экскурс по проблеме: Как возможно общество? // Вопросы социологии. – 1993. – №3. – С.16-26.

1Вебер М. О некоторых категориях понимающей социологии // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем., сост., общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990. – С.495-545. (Друкується зі скороченнями).

1 Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. сост., общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990. – С.602-639.

1 Вебер М. Наука как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова. – М.: Прогресс, 1990. – С.707-736.

1Парето В. О применении социологических теорий // Социс. – 1995. – №10. – С.137-152. (Друкується зі скороченнями).

[19] Кареев Н.И. О значении психологии для общественных наук // Социология в России XIX – начала XX веков. Социология как наука. Тексты / Под ред. В.. обренькова. Вып 2. – М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1997. – С. 173-181.

1 З кн.: Мечников Л. И.Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ. – СПб.: Жизнь, 1924. – 176 с. (Друкується зі скороченнями).

2 Египетская мифология с ее культом Озириса имеет общую почву с мифологией Сирии и Месопотамии.

3 По мнению Авезака, Тенериф некогда в глазах финикийцев был последним из Геркулесовых столбов. Страбон рассказывает, что финикийцам были даже знакомы и Азорские острова. В описании путешествия вокруг Африки карфагенянина Ганнона, действительно, упо­минается о каком-то острове, откуда неслось благоухание и над которым высилась громадная гора, но, возможно, что эти горы были пиком Камеруна, так как Ганнон упоминает о встреченных гориллах и шимпанзе, которые уже не встречаются севернее Гвинейского залива.

4 Основываясь на немногих остатках финикийского искусства, некоторые ученые утверждают, что в развитии Финикии играла роль только ассиро-вавилонская цивилизация и что роль Египта в этом отношении была равна почти нулю. Но зато другое бессмертное создание финикийского гения – изобретение алфавита есть нечто иное, как видоизменение египетских письмен для выражения звуков других языков. По моему мнению, влияние Египта на народы Греции и Италии передалось главным образом через финикийцев, тогда как ассиро-вавилонские влияния проникли в Грецию.

5 См.: E. Havet. Le Christianisme et ses origins. Но мне кажется, что автор этого переводного труда несколько преувеличивает ту долю еврейского народа, которую он внес в христианство, и не указывает на средиземноморское происхождение христианской религии. Различные секты гностиков, возникновение которых считается более поздним, чем христианство, были, скорее, остатками средиземноморского мистицизма, сопротивление которому оказывалось со стороны только евреев, но вместе с Филоном Александрийским евреи-христиане были также увлечены общим течением. Проповеди и «деяние» апостолов были не чем иным, как рядом попыток эллинизации еврейской религии и попыток ввести идеи эллинского мира в иерусалимскую синагогу.

6 Писано в 1888 г.

7 Ученый автор, по моему мнению, недостаточно ценит роль Индии и Китая в истории человечества. Мы увидим ниже, что Индия, например, представляет собою пример подлинно великой цивилизации, «недоношенной», однако, в силу неблагоприятных особенностей своей географической среды. Наоборот, Китай, хотя и следующий с большим опозданием за общим культурным течением, тем не менее перешел границу, отделяющую первый период речной человеческой истории от второго, или средиземноморского, и в настоящее время находится у порога океанического периода. Вообще закон трехчленного географического развития имеет гораздо более общее значение, чем это предполагает Боттигер.

8 Геологические периоды точно так же, как и периоды социально-геог­рафические, становятся короче по мере того, как мы удаляемся от первобытных времен.

1 Южаков С. Н. Субъективный метод в социологии // Южаков С. Н.Социологические этюды. – СПб.: Типография М. М. Стасюлевича. – 1891. – 348 с. (Друкується зі скороченнями).

2 Отечественные записки. – 1869. – №2. – 9, 11.

3 Английский писатель Фроуд недавно доказывал невозможность обществен­ной науки, ссылаясь, между прочим, на ту же неповторяемость исторических событий; на это Герберт Спенсер возражает: «Дело в том, что ни в одной конкретной науке не бывает безусловных повторений, а в некоторых кон­кретных науках повторения почти такие же, как и в социологии. Даже в самой точной из наук конкретных, астрономии, никогда не бывает двух совершенно одинаковых комбинаций; повторения в ней бывают только приблизительные» и т. д. (См.: «Знание». – 1873. – IV. – С. 211).

1 Сорокин П. Границы и предмет социологии // Новые идеи в социологии / Под ред. М. М. Ковалевского и Е. В. Де-Роберти. Сб.1. – СПб., 1913. – С. 59-108.

2Apercu (франц.) — краткое изложение.

3 Ео ipso (лат.) – тем самым.

4Mutates mutandis (лат.) – изменив то, что следует изменить.

5 Подходя с несколько иной точки зрения, мы можем ту же проблему очертить следующим образом. Обычно различаются три основных разряда «психических» явлений: рефлексы, инстинкты и собственно разум. Многие авторы все эти разряды считают входящими в область «психического». Однако в последнее время рефлексы как чисто физиологические акты вполне пра­вильно исключаются из сферы «психики». Остаются, следовательно, инстинкты и собственно разум – как основные категории психического. На этой именно точке зрения и стоит проф.В. А. Вагнер. Им же доказана «бессознательность» инстинктов и их полная автоматичность. Инстинктивные действия наследственны, представляют результат филогенетического развития, индивидуально не изме­няемы, не есть результат индивидуального опыта, не имеют никакого целе-установления, шаблонны и бессознательны. Таковы их свойства, глубоко отделяющие их от разума – сознания. (См. превосходную работу Вагнера. Биопсихология. Т. 2. – СПб., 1913. – С. 198-200). Принимая вполне эти определения признаков инстинкта, мы должны ответить – входят ли и инстинкты в область «психики» с нашей точки зрения. И на этот вопрос мы отвечаем отрицательно, подчеркивая, что мы термином «психический» обозначаем только «сознательные» переживания, т. е. то, что Вагнер обозначает термином разум. Именно тот класс актов и отношений, который он называет «разумным», «сознательным», мы называем психическим. Вполне соглашаясь с положениями компетентного биопсихолога, мы указали бы лишь на то, что в целях методологических было бы лучше исключить инстинкты, как и рефлексы, из сферы «психического», так как в противном случае получается то неудобство, что одним термином «психического» покрываются совершенно разнородные явления: «сознательные» и «бессознательные». Это тем более следовало бы сделать, что сам В. А. Вагнер исключает из области психики рефлексы. А между тем, стоя на его же точке зре