Грушевський М.

В Інформаційнім Бюро Центральної Української Ради, де даються всякі пояснення в українських справах, записуються запитання, з якими приходять туди люди. Переглядаючи ці запитання, я бачу, як іще багато є людей, які неясно собі розуміють, що таке Українці, чого вони хочуть, до чого йдуть, і хто може йти разом із ними, бути в їх рядах. Хоч величезна маса людності за сі останні роки усвідомилася дуже, і тепер свідомість поступає дуже швидко, проте вважав я потрібним пояснити для несвідомих самі основні та прості питання, зв'язані з українством. Що означає ся назва, хто такі Українці, кого вони вважають своїм товаришем у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю?

Звідки пішла назва Українців?

Назва: Україна, Українці давня, тільки поширилася вона так велике останніми часами. За давніх часів, коли була Київська держава і правили нею київські князі, – за святої Ольги і Володимира, що хрестив Руську землю, – звалась отся держава Руською, і так звалися наші краї і наші люди, бо тут і була сила сеї держави – в наших українських сторонах: коло Києва, Чернігова і Переяслава. Тут була Русь справжня. Освіта і право, і всякі порядки київські розходилися по всіх землях, які підлягали Києву – в теперішніх великоруських сторонах, де Москва, Твер, Нижній, і в білоруських краях, де Витебськ, Могилів, Мінськ. Сі краї теж звалися Руссю, тому що належала до Києва, а проте сама справжня Русь вважалася та, що коло Києва.

Та коли стали татари наші краї пустошити, стали з Києва й інших міст люди заможні, багаті, а головне, книжні, духовні переїздити в дальші, затишніші сторони – на Волинь, до Галиччини і до країв московських. Стара Київська держава за той час розділилася, Київ підупав, і київських князів уже ніхто не слухав. Київський митрополит і вище духовенство осілися замість Києва в Москві. Тоді в галицьких і волинських сторонах поставлено свого осібного митрополита на тутешні краї, щоб не звертатися до московського. Але той митрополит, що з Києва перейшов до Москви, вважався першим і старшим, і його митрополія звалася «Великою Росією», а ті землі, що тягли до га­лицького митрополита, звалися Малою Росією. Так стався початок отсього поділу Русі Малої й Великої, в 1300-х ро­ках, тому 600 літ, значить.

Між народ сей поділ не переходив, у нас в київських і галицьких сторонах люди далі звали себе Руссю, Русина­ми. Тим часом за довге життя все більше виступало різ­ниць між нашими українськими і північними, великоруськими та білоруськими сторонами, і книжні люди пильнували відрізняти їх. Коли за Богдана Хмельницького, в 1654 р., об'єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними йменнями сі краї, і з того часу пішло се означення «Великої, Малої і Білої Русі», і звідти йдуть назви Великоросів, Малоросів і Білорусів, для тих народів, що колись належали до одної Руської, Київської нашої держави, але своєю мовою і всім життям розійшлися дуже.

Та сі назви були все-таки більш книжні й тепер. Між народом вони не приймалися. Зате приймалася у наших людей дедалі все більше назва «Україна». Так за давніх ча­сів, за Київської держави звалися пограниччя. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, що тоді була пограниччям із степом і вела тяжку боротьбу із степовими ордами. Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров'я, тому що се були край­ні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари. Але на сій Україні тоді стало гуртуватися все, що було жи­вішого і сміливішого між нашим народом. Запанувало тут козацтво і до нього пішло все, що горнулося до волі, до рівності, і хотіло кращої долі своєму народові. Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона го­ловою, центром, представницею цілої української землі, від Карпатів до Дону, і під Україною стали розуміти не тіль­ки козацькі сторони, а весь український народ.

Так і в старих піснях, які заховалися до наших часів, «Україною» зветься та країна, де живуть наші люди. А ще більше таке значення ствердило нове українське письмен­ство, що почало розвиватися після Котляревського, бо і для мови своєї прийняло воно скоро назву «української». Ве­ликий же кобзарь наш Тарас Шевченко – найбільший поет України – таки й знати не хотів назви «Малорос», чи «малоросійський», що тим часом все-таки вживалася в писаннях, писаних мовою руською (великоросійською). І Шевченко то, можна сказати, й рішив се питання, як мають себе називати його земляки, – люди, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії. Скоро й відчулася: різниця між назвою Малоросів і Українців. Малоросами називали всяких людей українського роду, з України, і тих, що їм байдуже було і до України, і до українського життя. А Українцями називано людей та­ких, що добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати. Не говорилося сього го­лосно, але почувалося, і правительство се помітило, і стала цензура і начальство дивитися підозріло на назву Украї­ни, вичерпувати її з книжок, з газет.

Почалося се давно, було перестало якийсь час, за свобідніших років, 1904–1914. Але з війною, як старе царське правительство задумало викоріняти і знищити українство до решти, стала цензура знову не дозволяти українського імені. Та українське громадянство з тим більшим завзяттям держалося сього свого народного ймення. За останній час воно поширилося по всіх українських землях як ім'я національне, і витиснуло стару назву «Русинів», ще держалася ще в Галиччині, і «Малоросів», що між деякими трималася на Вкраїні Російській. І теперішнє свідоме українське громадянство не хоче знати іншого імені, як тільки Україна, Українці.

Не відрікається воно через те старого Імені Руси, що зв'язує його з старими київськими часами, з старим письменством і культурою, що сотворили предки теперішніх Українців. Але для означення себе як нації сучасної України держиться тільки сеї назви: «Україна».

Тим більше, що вживання старого руського імені крім Українців також Великоросами і Білорусами давало старому правительству і великоруському громадянству притоку до різних причіпок. Мовляли, коли й ви руські (чи Малороси), і ми руські, то повинна бути у вас одна мова, осібної мови української не треба – не давати їй волі! Се все досить набридло за старого режиму нашому громадянству і воно постановило зробити тому край. Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, Великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша, освіта й культура, і ми тої історичної зв'язі не заперечує­мо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстан­ня XVII віку, розвій українського народовластя, козацько­го демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби, за волю і рівність, котрої не знали інші «народності руські». В ній ми остаточно сформувалися в український народ, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю.

Хто Українці?

Так я вже сказав, що іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і для всього українського народу, рівності, освіти і добробуту для всіх людей, особливо ж для робочого українського селянства, що тоді було в лютій неволі поміщицькій і казьонній.

Тоді про се не можна було писати свобідно, писане те, що можна було з того, і то більше в віршах та оповідання, а не в статтях по газетах та політичних брошурах: газет та брошур українських таки й зовсім не можна було друкувати в Росії до недавніх часів, до 1906 року. Тому свідомих всеї справи Українців не було багато. Гуртувалися вони в невеликих гуртках та по змозі ширили свої думки живим словом між людьми. І тільки тепер, як прийшла справжня свобода для всіх і для України, стало можна сказати всю правду про те, чого треба Україні і україн­ському народові. Стало можна закликати всіх, хто почуває себе Українцем, хто хоче бути Українцем і з Українцями працювати спільно і одностайно. Покликати їх до того, щоб організувалися по місцях, від села і волості почавши, до повіту, до губернії, щоб вступали до партій, котра кому ближча, або до організацій і союзів селянських, робітни­чих, солдатських, аби освідомляти людей і всім дружніми силами доходити кращого життя для свого народу і для всіх народностей, які живуть на Україні і разом з Україн­цями хочуть працювати для добра України і робочої, тру­дящої людності, яка на ній живе.

Хто ж ті Українці, що мають відзиватися на сей заклик? Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. Нагадаю євангельську притчу про милосердного Самарянина, що поміг в біді Євреєві, Жидові, по нашому, хоч був іншої віри і іншого народу, і став для нього ближчим, ніж жидівський священик і левит, що свого одновірця і земляка проминули без помочі. Так і ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час.

Кожний народ, і український також, складався з різних людей і пород, що приставали до нього, приймали його мову, віру і звичаї. Подивитися на вигляд Українців – зараз можна помітити, що се люди не одної породи: одні чорняві, інші біляві, одні мають голову круглу, інші довгасту, одні тілом худі і костисті, інші товсті, тілистії. Видно, що се потомки людей з різних народів і племен, поміщалися і злилися в один народ, об'єднані одною мовою, а головне – одною свідомістю народною чи національною. Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншої народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто вірі, а часом навіть, і якої хто мови.

Головна маса Українців – православні, і будуть ними. Але галицькі Українці уніати, себто католики українського обряду. А бувають римо-католики української народності і лютерани. Бували і з Жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких. Проте, коли-вони будуть тепер, будуть до Українців приставати, і ділом самим показувати, ще вони щиро йдуть з українським народом, Українці не допхнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів. Між католиками, які здавна живуть на Україні, багато й родом походять від нашого ж народу, і через те тільки що стали католиками, рахувалися за Поляків. Можливо, з них теж знайдеться багато таких, що щиро пристануть до Українців, не зрікаючися віри своєї. Може, і з тих, що досі вважали себе «Русськими», хоч вони з роду Українці, або потомки захожих Великоросів, чи з іншого народу, тепер захочуть пристати до Українців. Заслужені українські діячі Антонович, Рильський, Свенціцкий, Юркевич і інші вийшли з польських домів, а стали вірними синами нашого народу. Пок. Русов був чистий Великорос родом, а життя своє віддав українському народові.

Але зістанеться, певно, далеко більше таких людей, кот­рі схочуть зіставатися і далі при своїй народності не-українській, тільки згідно з Українцями раді працювати для добра краю, добиватися для нього свободи і долі. З ними Українці будуть порозуміватися у всім, що торкається но­вого ладу на Україні. Спільно з ними вони постараються-упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих Українців, але і для всіх тих інших народностей, які історична доля розселила на Україні, і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з Українцями.

Який повинний бути той новий лад, котрого хочуть Українці?

Я вже попереду сказав, що здавна добивалися Українці. Насамперед вони хотіли волі для України і українського народу. Кілька століть український народ добивався сво­боди. 270 літ тому він своїм великим повстанням виборов собі свободу від польського панування, але необачно зв'язався з Московським царством, шукаючи його помочі проти Поляків, і московське правительство помалу поне­волило його. Помогло панам повернути в кріпаків вільний народ, вільне селянство українське, а само позбавило вся­кої політичної свободи старшину, козацтво, міщан і духо­венство України. Одібрало від них всяке право і можність порядкувати своїм життям через своїх виборних людей. Забрало на царя та на казну всі вільні землі, всі прибут­ки і доходи. Наставляло чиновників з Великоросів або з таких Українців, які одріклися свого народу, а тих, які хо­тіли держатися його, гнало і ніякого ходу не давало. Забо­ронило саму мову українську, вигнало її з усіх шкіл, з церкви і з урядів, не позволяло нею писати і друкувати книжок і газет. Не позволяло навіть свобідно описувати минувшину України – саме се слово намагалося не дати уживати, щоб Українці не знали, хто вони і як прийшли до такої неволі.

Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій Російській державі.

Разом з іншими народами Росії скинули вони царя і піднялися проти гнобителів українського народу, здобули свободу народам Росії. А тепер сю свободу треба утвер­дити і запевнити на дальші часи, щоб не було вороття ста­рому ладові, старому режимові, як його називають.

Кожен повинний мати свободу висловлювати свод гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зіб­рання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язу­ватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер вихо­дять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі як давніше було: кожний може дер­жатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри на другу.

Окрім свободи Українці як завсіди добивалися, так і тепер хочуть рівності для всіх людей. За Польщі та Моск­ви так зложилося, що котрі заможніші Українці, то сполячилися й змосковщилися, а до них понаходило багато приходнів з Польщі і Москви, і сі Поляки та Москалі забрали в свої руки всі землі, все багатство, всю власть, а українські люди, котрі держалися своєї віри, своєї мови, свого народу, ті опинилися в кріпаках та в роботі і бідності. Проти сього боролися предки наші, зброєю і словом, повстання робили, складали товариства, кров свою проливали, страждали по в'язницях і засланнях, добиваючися, щоб була рівність. Хотіли, щоб було однакове право для всіх: щоб пани не коверзували народом, не томили його роботою на себе, з його праці не тягнули зисків тільки для себе.

От тепер має бути рівність! Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, просвіщенні і прос­ті, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри – всім одно право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку власть. Всім повинний бути приступ до вибор­них урядів, хто тямущий і може йогр сповняти. Всім має бути можність учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання.

Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним, щоб народ сам собою правив. Яку селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!

Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рів­ний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб виби­рати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне, щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне(всеобще), пряме (безпо­середнє) і тайне.Воно найкраще запевняє право свобідного вибирання.

Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідувати всіми справами. Власті вся­кі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там) років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недоб­ре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодатної роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажім, на три роки, важніші зако­ни мають подавати під волю всього народу, щоб він свої думку про них вимовив.

Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право дійсну перевагу люди всі, робочий народ – такий устрій зветься демократичною республікою, і Українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демо­кратичною республікою. Та ще на тім не край. Українці сочуть, щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки. Кожний народ і ожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться правительству чи думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з різних великих країв, дуже неоднакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не скла­деш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними, кого Білого моря або Тихого океану. Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і правительство її завідувало тільки такими справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ: як от ведення війни чи миру, уложення трактатів з іншими державами, за­відування військом усеї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги і інші такі справи. А все інше – щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сойми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряжали ними і всіми прибутками свого краю, всіми землями і багатствами його, уділяючи скільки треба на потреби республіки.

При старім царськім правительстві з України, як найбагатшого краю, тягнули скільки влізло на царський двір, на міністрів і чиновників, на всяких дармоїдів, що купчи­ся коло правительства, на армію, котрою царський уряд держав народи Росії в страху і неволі. А Україна не мала від своїх прибутків ніякої користі, народ зіставався темним, голодним, наймитом на своїй рідній землі. Не міг вчитися на своїй рідній мові, пропадав без освіти й науки, всі доходи йшли різним чужинцям. Тепер Українці того більше не хочуть.

Українці добиваються того, щоб Україною всею правила виборна рада України чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край, не питаючися ні в кого ухвали та потвердження, крім свого народу – питалися волі виборців України, а не правительства республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважніші для сього союзу справи, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть Українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій люднос­ті України, а найпаче робочому народові її!

Якого добробуту хочуть Українці своєму народові?

Отсе все, що я сказав – свобода, рівність, народовластя, автономія України в федеративній Російській респуб­ліці – потрібні на те, щоб дати змогу всьому народові пра­вити своїм краєм, становити такі порядки, щоб були вони корисні не для панів тільки, не для мудрих і просвіщенних, а для всіх трудящих людей. Ясне діло, що як буде такий лад, якого хочуть Українці, то тоді перевага буде не у па­нів, поміщиків, а у всього народу трудящого, і вибрані ним люди так справами покермують, такі закони поставлять, щоб вони були на користь сим трудящим людям. Не так як за царського правління, що дбало тільки про панів, чинов­ників та капіталістів.

Тому передусім треба об'єднатися всім прихильникам свободи і добробуту трудящого народу, щоб захистити но­вий вільний лад від його ворогів, що хотіли б повернути старі порядки. Треба всім прихильникам свободи і рівнос­ті з'єднати свої сили, щоб добитися тих політичних уста­нов, про котрі тут сказано: автономії України в федера­тивній демократичній республіці. Для того треба Україн­цям організуватися скрізь, від села ї волості почавши, по плану, виробленому Українською Центральною Радою. Треба єднатися з іншими народностями України, які хо­чуть тої ж автономії України ї федеративної Російської республіки. Треба готовитися до Установчих Російських Зборів, що мають той устрій ухвалити, щоб послати на ті збори таких депутатів, котрі б усі стояли на тім, на чім ми стоїмо – на тій самій політичній платформі, як се нази­вають.

Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодатну Думу (сойм), своє виборне правительство (міністрів), вибиране всею людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і рбітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім соймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей про­свіщенних (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей зако­нами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові.

Найбільше трудящого народу на Україні працює коло землі, і тому справедливе розрішення сеї земельної спра­ви(аграрного питання) – се перша підстава народного добробуту. Тепер велика частина землі на Україні нале­жить не трудящому народові, а панам, великим землевлас­никам, казні, монастирям тощо, які роздають землю в оренду селянам, або марнують її, не можучи використати відповідно, а селяни рідують без землі. Того не повинно бути. Організації й партії українські стоять на тім, що земля повинна бути в руках тих, що на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєт­ки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом ук­раїнського краєвого скарбу (казни) і роздавати в корис­тування людям трудящим, які будуть на тій землі працю­вати. Український сейм обміркує, як сю справу перевести: скільки землі зіставити у теперішніх землевласників, яким способом відібрати від них лишки, за яким викупом, як наділяти потім людей землею з того земельного фонду.

Се справа складна, котру треба добре обміркувати, щоб не скривдити непотрібно людей, не витворити даремного і шкідливого заколоту. Тепер до неї пориватися не можна. Охорони, Боже, хапатися тепер захоплювати землю, ділити її силоміць, або нищити чиєсь хазяйство. І так край збіднів через війну, жалко кожної міри збіжжя, що мог­ла б марно пропасти. А всякі вороги свободи скористува­лися б з заколоту, щоб повалити свободу і вернути старі порядки, панування царя, поміщиків і чиновників – так як сталося десять літ тому. Тоді теж почалася свобода – та упущено її. Треба насамперед укріпити свободу, здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудящий народ буде хазяїном на Україні і упорядкує земельну справу на Укра­їнській землі так, аби було для нього найкраще і щоб до неї ніхто сторонній не мішався.

Але крім землі треба взагалі охоронити працю трудя­щихі повний заробіток з неї. Справедливо було б, щоб фабрики й заводи, так само як і руди і шахти, ліси і води і всі багатства земні належали до самих трудящих, або до краю, до автономної України. Поки ж знайдеться для того відповідний спосіб, щоб задовольняв робітників і не шко­див розвиткові промислу – поки фабрики, заводи і великі промисли зістаються в володінні приватнім, треба дбати про те, щоб сили робітника шанувалися, його праця наго­роджувалася справедливо. Для сього повинний бути за­ведений 8-годинний робочий день, а для неповнолітніх і того нижчий. Недільний спочинок повинен шануватися твердо. Мають бути заведені пенсії на старість і каліцтво. Треба уставити розмір заробітку, нижче котрого робітник не має діставати.

Треба взагалі дбати негайно, щоб бідний люд не крив­дився на користь багатих і маючих ніяким способом. Ма­ють бути скасовані податки так звані посередні (косвенні), себто всякі побори, що побираються від товарів, які споживає народ і оплачує їх, переішачуючи дорогшою ці­ною. Має бути заведений один тільки податок– від при­ходу, так званий прогресивно-доходовий, себто, щоб хто більше має доходу, більше б і платив, тим більше, чим більше має.

Треба спільними силами – робочою силою, освітою і наукою розвивати продуктивну силу країни, її багатства, щоб того багатства ставало на всіх і здійснилось те поба­жання, висловлене здавна прихильниками робочого чоло­віка: аби кожний діставав від громадянства по своїй по­требі і уділяв громадянству свою працю, свій хист і знан­ня по своїй спромозі. Аби люди не в'янули від непосильної праці, не занедбували своєї освіти, розвивали свої сили духовні і фізичні, свій хист і снагу, і праця для них була втіхою і вдоволенням, а не карою божою, не прокляттям тяжким. Щоб іти до сеї світлої мети, для сього треба нам пе­редусім завести такий свобідний і демократичний лад в визоволеній автономній Україні, як сказано було вище. До сього повинні тепер іти спільно й однодушне всі – селяни, робіт­ники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер споритися про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій, тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об'єднує – спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити ту свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові у всім, полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в фе­деративній Російській республіці за ухвалою Всеросій­ського Установчого Збору.

До сього йдуть разом усі Українці, і з ними повинний іти всяк, хто хоче добра Українській землі.

1917 р.