Токвіль А.

Розділ IV

Як майже вся Європа мала цілком однакові інституції і як ці інституції скрізь розпалися

Народи, які повалили Римську імперію й відтак створили сучасні нації, належали до різних рас та країн і говорили різними мовами; між ними була єдина схожість – варварство. Осівши на грунті імперії, вони тривалий час зіштовхувалися між собою у величезному безладі, а коли, нарешті, міцно вкорінилися, вияви­лось, що їх роз'єднують ті самі руїни, що їх вони самі нагромадили. А що цивілізація за тих часів майже цілком погасла й суспіль­ний порядок було зруйновано, то взаємостосунки між людьми стали важкими й небезпечними, і велике європейське суспільство роздробилося на тисячі різноманітних і ворожих між собою дрібних суспільств, що жили кожне відокремлене одне від одного. Одначе посеред цієї безформної маси раптом з'явилися одноманітні порядки.

Ці інституції зовсім не були наслідуванням римського законодавства; вони так суперечили цьому останньому, що саме римське право послужило засобом для їх перетворення й скасування. Їхній вигляд своєрідний і відрізняє їх від усіх законів, що їх будь-коли створювали люди. Вони симетрично відповідають одна одній і всі разом утворюють тіло, яке складається з часточок, так тісно пов'язаних між собою, що статті наших сучасних законів не поєднані так міцно: це – вчений кодекс, який слугує напівнеуцькому суспільству.

Яким чином таке законодавство могло виникнути, поширитись і, нарешті, запанувати в Європі? В моє завдання не входить дослідження цього питання. Відомо тільки те, що в середні віки воно спостерігається в Європі майже скрізь і що в багатьох країнах йому належить виняткове панування.

Я мав нагоду ознайомитися із середньовічними інституціями Франції, Англії та Німеччини й, просуваючись уперед у цій роботі, дедалі більше дивувався, бачачи дивовижну схожість, що виявлялася між усіма цими законодавствами, і я милувався тим, як могли народи, такі різні й що так мало змішалися між собою, виробити в своєму середовищі настільки схожі закони. Звісно, ці закони безперервно й майже нескінченно змінюються в деталях відповідно до відмінності місць; але їхня основа – скрізь єдина й та сама. Коли я відкривав у старому германському законодавстві якусь політичну інституцію, якусь юридичну норму чи владу, то заздалегідь знав, що, ретельно пошукавши, неодмінно знайду у Франції й Англії щось істотно однорідне й, справді, завше знаходив. Кожен із цих трьох народів допомагав мені ліпше зрозуміти й двох інших.

У всіх трьох управління провадиться на однакових засадах, політичні збори складаються з однакових елементів і мають однакові повноваження. Суспільство в них поділяється однаковим чином, й одна й та сама ієрархія виявляється між різними класами; шляхетство займає в них однакове становище; воно має однорідні привілеї, один і той самий вигляд, один і той самий характер; це – не різні люди, а цілком одні й ті самі люди скрізь.

Міста схожі між собою за своєю конституцією; селами керують в однаковий спосіб. У становищі селян немає особливих відмінностей; володіння, користування землею, обробіток землі – однакові; хлібороб мав одні й ті самі повинності. Від кордонів Польщі й до Ірландського моря панські маєтки, вотчинний суд, лен, оброк, повинності, феодальні права, корпорації – все однакове. Часто-густо навіть назви одні й ті самі, й, що ще цікаво, всі ці аналогічні інституції перейняті одним і тим самим духом. Я вважаю за можливе твердити, що в XIV столітті між громадськими, політичними, адміністративними, судовими, економічними та вченими інституціями Європи була, либонь, більша схожість, ніж навіть за наших часів, коли цивілізація, певне, всюди проторувала собі шляхи й стерла всі перепони.

До мого завдання не входить розповідати про те, як цей давніший лад Європи поступово ослаб і розпався; для мене достатньо констатувати, що у ХVIII столітті він скрізь був наполовину зруйнований. Цей розпад загалом був менш помітний на сході континенту, ніж на заході; але старезність і часто цілковита немічність виказувала себе всюди. Цей поступовий занепад інституцій, що становили особливість середніх віків, залишив сліди в їхніх архівах. Відомо, що в кожному фільварку були записи, які називалися земельними списками (Ferriers), в яких від століття до століття відзначалися межі ленів та оброчних земель, обсяг оброку, шарварків та місцевих звичайних зборів. Я бачив такі записи, що належать до XIV століття; вони становлять собою зразок порядку, ясності, відповідальності та розуміння. Вони стають темними, безладними, неповними й заплутаними в міру наближення до нашого часу, незважаючи на загальний поступ освіти. Політичне суспільство, мабуть, упадає у варварство в той самий час, коли цивільне суспільство дедалі більше висвітлюється.

Навіть у Німеччині, де старий лад Європи зберіг ліпше, ніж у Франції, свої первісні риси, частина інституцій, створених ним, майже скрізь була вже зруйнована. Але ознайомлення з тим, чого він позбувся, ще не дає змоги зрозуміти спустошення, які зробив час, коли ми розглянемо, в якому стані перебували залишки цього ладу.

Муніципальні установи, які створили в XIII та XIV століттях із найголовніших німецьких міст багаті й освічені маленькі рес­публіки, ще існують у XVIII столітті; але це тільки тінь минулого. Їхні приписи буцімто зберігають силу; посади, що їх вони встановили, й далі мають колишні назви й, очевидячки, виконують ко­лишні функції; але діяльність, енергія, комунальний патріотизм – мужні й плідні якості, що їх вони прищеплювали раніше, – зникли. Ці старі установи мовби розклалися всередині, зберігши зовнішню стрункість.

Усі ті політичні сили середньовіччя, які ще збереглися, вра­жені тією самою недугою: всі вони виказують однакове висна­ження й однакову немічність. Навіть більше: все, що не належало, власне, до установ тієї доби, було з ними пов'язане й зберегло на собі бодай якийсь їхній живий відбиток, одразу втрачає свою життєвість. Їхній дотик заражає аристократію старечою немічністю. Навіть політична свобода, що наповнила все середньовіччя своїми створіннями, здається враженою безплідністю скрізь, де вона зберегла своєрідні риси, надані їй середньовіччям. Там, де провінційні збори зберегли в незмінному вигляді свій старий устрій, вони радше затримують поступальний рух цивілізації, ніж сприяють йому; на них позначається якесь відчуження й нібито непроникність для нового духу часу. Й тому симпатії народу вислизають від них і починають тяжіти до монархів. Давність цих установ не викликає до них пошани; навпаки, старіючи, вони з кожним днем дедалі більше підривають довіру до себе; і – дивна річ – збуджують тим більшу ненависть, чим менш шкідливими стають у своєму занепаді. «Наявний порядок речей, – каже один німецький письменник, сучасник і друг цього давнього порядку, – здається, взагалі всіх ображає, а подеколи викликає й зневагу. Дивно дивитися, як немилосердно міркують нині про все, що є старим. Нові явища проникають навіть у середовища наших родин і порушують у них порядок. Навіть наші господині більше не бажають терпіти старі меблі». Проте за тих самих часів у Німеччині, як і у Франції, суспільство було досить діяльне, і його добробут постійно зростав. Але зверніть пильнішу увагу, – ця риса доповнює картину: все, що живе, діє, виробляє, – все це, за своїм походженням, нове, й не тільки нове, а навіть протилежне колишньому.

Уже королівська влада не має нічого спільного з королівською владою середньовічної доби; вона має інші повноваження, посідає інше місце, перейнята іншим духом, вселяє інші почуття; на руїнах місцевої влади всюди утверджується державна адміністрація; чиновницька ієрархія більше витісняє управління шляхтичів. Усі ці нові політичні сили застосовують методи і дотримуються принципів, що були незнайомі людям середньовіччя або відкидалися ними, і які справді належать до суспільного ладу, про який раніше і гадки не мали.

Це саме стосується й Англії, де, на перший погляд, старі установи Європи ще зберегли свою колишню силу. Якщо ми забудемо старі назви й усунемо старі форми, то побачимо, що вже в XVII столітті феодальна система там була зруйнована у своїй основі, що класи змішуються, відмінності шляхетства згладжуються, аристократія втратила свою замкненість, багатство зробилося силою; помітимо рівність усіх перед законом, рівність державних повинностей, свободу друку, публічність дебатів – усі нові принципи, яких не знало середньовічне суспільство. Саме ці нові засади, з умілою поступовістю впроваджені в нове тіло, пожвавили його, не піддаючи його небезпеці розпаду, й наповнили свіжою силою, залишивши йому старі форми. Англія XVII століття – країна вже зовсім нова, яка тільки зберегла у своїй глибині буцімто набальзамованими кілька уламків середньовіччя.

Кинути швидкий погляд за межі Франції було потрібно для того, щоб полегшити розуміння всього подальшого; бо хто вивчав і бачив тільки Францію, той, скажу відверто, ніколи нічого не зрозуміє у Французькій революції.

Розділ VIII

Про те, що Франція була країною, в якій люди стали найбільш схожими одні на одних

За уважливого розгляду Франція давнього порядку постає в двох різних іпостасях.

Її жителі, особливо ті, які належали до середніх та найвищих прошарків суспільства, єдині доступні спостереженню, всі буцімто схожі одні на одних.

Одначе серед цієї одноманітної юрми все ще височіє величез­не число маленьких перетинок, що поділяє її на безліч частин, і всередині кожного такого осередку помічається нібито окреме суспільство, яке заклопотане тільки своїми власними інтересами й не бере участі в житті цілого.

Розмірковуючи про таке майже безмежне подрібнення, завдяки якому громадяни найменше були готові до спільної діяльності та взаємної підтримки в критичний час, я цілком розумію, що могутній переворот міг умить і до підвалин сколихнути таке суспільство. Я уявляю собі, що всі ці маленькі застави зметені силою перевороту, й одразу ж бачу перед собою суспільство, яко­го за компактністю та одноманітністю, либонь, ніколи не існува­ло у світі.

Я показав, що майже в усьому королівському просторі самостійне життя провінцій давно згасло; ця обставина значно сприяла тому, що всі французи стали дуже схожими один на одного.

Крізь ті відмінності, які ще й далі існували, уже проглядалася єдність нації: на неї вказує одноманітність законодавства. Протягом усього XVIII століття зростає число указів, королівських декларацій, постанов ради, що однаково застосовують одні й ті самі правила в усіх частинах держави. Не лише заправили, а й керовані засвоюють ідею такого спільного й одноманітного законодавства, однакового для всіх і скрізь; цю ідею видно в усіх ре­форматорських проектах, що змінюються впродовж тих тридцяти років, що передували вибухові Революції. За два століття до цього для таких ідей зовсім не було грунту.

Збільшується не тільки схожість між провінціями, а й у межах кожної з них люди різних класів, які принаймні не належали до народної маси, стають дедалі схожими одні на одних, незважа­ючи на особливості свого стану.

Найвиразніше це помічається при читанні наказів, поданих окремими прошарками 1789 року. З цих наказів видно, що їхні укладачі, глибоко розрізняючись за своїми інтересами, в усій решті були схожі.

Вивчаючи хід справ у перших зборах Генеральних Штатів, ви натрапите на явище зовсім протилежного характеру; за тих часів шляхтич і городянин мали більше спільних інтересів та спільних справ; вони виявляли куди менше взаємної ворожості, але все ще належали немовби до двох різних рас.

Час, який підтримав, – а багато в чому й посилив привілеї, які роз'єднували шляхтича та городянина, – дивним чином на­магався зрівняти їх в усьому іншому.

Упродовж кількох століть французькі шляхтичі без упину зубожіли. «Незважаючи на свої привілеї, шляхта розорюється й гине, а багатствами заволодіває третій стан», – зі смутком пише один шляхтич 1755 року. Між тим, закони, які заступалися за шляхти­чів та їхнє хліборобство, залишалися в попередній силі; ніщо, ли­бонь, не змінилося в економічному становищі шляхтичів. І все ж таки вони повсюди зубожіли в міру того, як утрачали свою владу.

Можна подумати, що в людських інституціях, як і в самій людині, незалежно від органів, що забезпечують різні функції існування, діє якась невидима центральна сила, в якій і полягає основна засада життя. Даремно органи й далі ведуть, мабуть, свою ко­лишню діяльність: усе тіло враз знемагає й гине, коли згасло жи­вильне полум'я. У французьких шляхтичів іще були субституції (Берк зауважує навіть, що за його часу субституції у Франції були більш обов'язкові й частіше траплялися, ніж у Англії), право первородства, поземельна та довічна повинності й усе те, що мало назву «вигідних прав», французькі шляхтичі були звільнені від обтяжливого обов'язку воювати за власний кошт, а тим часом по­даткові вилучення зберігалися за шляхтичами й причому дуже збільшувалися; інакше кажучи, позбувшись самої повинності, шляхтичі отримали винагороду за все; крім того, вони мали ще багато інших, зовсім невідомих їхнім пращурам, грошових вигод, але, незважаючи на все це, вони поступово зубожіли в міру того, як утрачали урядовий навик і сенс. Саме на рахунок цього посту­пового зубожіння треба почасти віднести надзвичайну земельну роздрібненість, яку ми відзначили вище. Дідич поступався своєю землею шматками перед селянами, утримуючи за собою тільки місцеві збори, що радше позірно, ніж насправді, зберігали за ним його колишнє становище. Багато французьких провінцій, як, на­приклад, Лімузен, про яку веде мову Тюрго, були наповнені са­мими зубожілими, дрібними шляхтичами, які майже зовсім зос­талися без землі й жили лишень з вотчинних зборів та земельних рент.

«У цьому фінансовому окрузі, – зазначає на початку століття один інтендант, – число шляхетських родин іще сягає кількох тисяч; але між ними навряд чи знайдеться бодай п'ятнадцять та­ких, які мали б по двадцять тисяч ліврів доходу». Я читаю в інструкції, з якою інший інтендант (у Франш-Конте) звертається до свого наступника 1750 року, такі рядки: «Місцеві шляхтичі – люди досить поважні, але вельми вбогі та горді. Вони дуже знева­жені порівняно з тим, чим були колись. Непогана політика, яка утримує їх у цьому жалюгідному становищі з метою примусити служити й мати потребу в нас. Вони утворюють, – додає він, – особливе товариство, до якого допускаються лише ті особи, котрі можуть довести, що їхній родовід налічує не менше чотирьох по­колінь. Це співтовариство не затверджене законом: воно тільке терпиме, і збирається лише раз на рік у присутності інтенданта. Пообідавши разом і вислухавши обідню, ці шляхтичі повертаються додому – хто на своїй шкапі, а хто й пішки. Ви бачите, скільки кумедного в цих зібраннях».

Це поступове зубожіння шляхти більш чи менш виявляло себе не тільки у Франції, а й у всіх тих частинах континенту, де, як і у Франції, феодальна система припиняла своє існування без заміни якоюсь іншою формою аристократії. В німецьких народностей, які населяють береги Райну, цей занепад виявлявся особливо різко й вельми багатьма був поміченим. Зворотне спостерігалося тільки в англійців. Там старі шляхетські родини, які ще й далі існували, не тільки зберегли, а й значно збільшили свої статки; вони зали­шилися першими не тільки за своєю політичною силою, а й за багатством; у цьому останньому відношенні нові родини, які підно­силися поруч зі старими, лишень зрівнювались з ними, але не пе­ревершили їх.

У Франції, мабуть, одні тільки різночинці вспадкували ті має­тки, які вислизали з рук шляхтичів; здавалося, що вони нажива­ються виключно за рахунок цих останніх. Тим часом не було жод­ного закону, який би перешкоджав розоренню буржуа або сприяв би його збагаченню; й усе ж таки він багатів без угаву, в багатьох випадках стаючи таким самим заможним, як і шляхтич, а іноді й багатшим. Навіть більше, багатство буржуа часто якісно не відріз­нялося від шляхетського: живучи звичайно в місті, буржуа, од­нак, нерідко володів сільськими угіддями, а подеколи набував і шляхетські фільварки.

Виховання та спосіб життя встигли створити безліч інших рис схожості між людьми цих двох станів. Буржуа був таким освіче­ним, як і шляхтич, і, що особливо важливо, черпав свої знання з того самого джерела. Обидва вони були освічені одним і тим са­мим світлом. В обох однаково освіта мала теоретичний і літера­турний характер: Париж, який поступово зробився єдиним настав­ником Франції, давав усім мізкам однакову виправку й форму.

Наприкінці XVIII століття, безперечно, ще можна було помітити відмінність у манерах шляхетства та третього стану, бо ніщо не зрівнюється так повільно, як ця поверхня звичаїв, яку називають манерами; але, власне, всі люди, які стояли поза народною ма­сою, були схожі одні на одних; у них були однакові поняття, звич­ки, схильності, вони віддавалися одним і тим самим утіхам, чита­ли одні й ті самі книжки, говорили однією й тією самою мовою і різнилися лишень своїми правами.

Не гадаю, щоб така схожість за тих часів виявила себе ще десь такою великою мірою: навіть в Англії окремі класи, хоч як міцно вони були пов'язані між собою спільністю інтересів, усе ще різни­лись духом та звичаями; адже політична свобода, володіючи ди­вовижною здатністю об'єднувати всіх громадян відносинами не­обхідності та взаємозалежності, не завжди створює між ними схожість; тільки одноособове правління, врешті-решт, завше й не­минуче робить людей схожими одних на одних і взаємно байдужи­ми до своєї долі.