Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Принципи складоподілу. Типи складів в українській мові.






Склад – це частина слова, що містить один чи кілька звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (го-ло-ва, о-зе-ро, роз-ви-ток). В кожному складі може бути лише один голосний звук, який організовує склад. У слові стільки складів, скільки голосних звуків, тому слова бувають односкладовими (зір, рис), двоскладові (ру-ка, си-ла), трискладові (со-ро-ка), багатоскладові (фі-зі-о-ло-гі-я). Кожна людина досить легко поділяє слова на склади і встановлює їх кількість. Проте труднощі при складоподілі виникають тоді, коли збігається кілька приголосних у середині слова. При поділі слів на склади слід враховувати (принципи): 1)Для української мови характерне тяжіння до відкритих складів; 2)Діє принцип зростання гучності: гучність звуків попереднього складу має поступово спадати, а наступний зростати. 3)Принцип милозвучності – зумовлює усунення груп приголосних у межах одного складу.

Поділ слів на склади в українській мові не довільний, а підпорядковується таким основним правилам: 1)Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу: о-сінь, а-ле, до-ля, во-да. 2)Якщо між голосними є кілька приголосних, то й, в, р, л, які стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них, – до наступного: май-ка, дов-го, зір-ка. Якщо другим приголосним є звуки й, р, л, то разом з попереднім приголосним вони відходять до наступного складу: бу-льйон, ме-тро, ку-плю.

3)Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта – до наступного складу: дов-гий, стер-тий, кис-лий, вір-ний.

4)Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л, відходять до наступного: се-стра, про-сте-жи-ти, ві-ді-бра-ти, пе-ре-рва-ти.

Типи складів: 1)Відкриті – склад, який закінчується на голосний (ті-ло). 2)Закритий – закінчується на приголосний (щед-рість). В українській мові переважають відкриті склади. 3)Прикритий – який починається приголосним (ске-ля). 4)Неприкритий – починається голосним (а-ле-я).

25. Приголосні фонеми української мови і їх класифікація. Приголосні звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму, або тільки шуму. Струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на перешкоди. Вчені по-різному визначають кількість приголосних фонем. Найчастіше 32 приголосні фонеми. Інколи 45 (це якщо вважати, що всі приголосні фонеми, крім /й/ мають м’які відповідники, але це не правильно, бо 13 не мають м’яких відповідників). Класифікація: 1)За участю голосу й шуму: сонорні – приголосні при творенні яких голос переважає над шумом: в, м, н, н', л, л', р, р', j. шумні – творяться за допомогою шуму і голосу. Залежно від наявності голосу поділяються на: °дзвінкі – б, д, д', г, з, з', ж, ґ, дж, дз, дз' – у цих звуках шум переважає над голосом. °глухі – к, п, с, с', т, т', ф, х, ш, ц, ц', ч – ці звуки складаються лише з шуму. 2)За місцем творення: губні – б, п, м, в, ф. язикові – ці приголосні залежно від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на: °передньоязикові – д, д', т, т', з, з', с, с', ц, ц', дз, дз', ж, ч, ш, дж, л, л', н, н', р, р' °середньоязикові – j °задньоязикові – ґ, к, х - глотковий – (фарингальний): г. 3)За пасивним органом передньоязикові поділяються на: альвеолярні: (піднебінно-зубні): ж, ч, ш, дж, р, р'. зубні: решта передньоязикових приголосних. 4)За способом творення: зімкнені (проривні): °зімкнені чисті: б, п, д, д', т, т', ґ, к – ротові, м, н, н' – носові; °африкати – дж, дз, дз', ч, ц, ц' щілиннів, ф, з, з', с, с', ж, ш, j, г, х, л, л' дрижачір, р' 5)За акустичним вираженням: шиплячіж, ч, ш, дж свистячіз, з', ц, ц', с, с', дз, дз' За твердістю й м’якістю: м’які –д', т', з', с', ц', л', н', р', дз', j. Ті звуки окрім j можуть мати тверді відповідники й утворювати пари. тверді: °губні – б, п, м, в, ф °шиплячі – ж, ч, ш, дж °задньоязикові – ґ, к, х °глотковий – г. Ті приголосні пари не мають і м’якими ніколи не бувають. Лише перед голосним [і] та йотованими звуками вони можуть бути пом’якшеними. Таку вимову пом’якшених звуків позначаємо знаком [ ]: [б’ік], [в’ік], [к’іт], [п’уре], [дв’іч’і].

26. Голосні звуки української мови і їх класифікація. Голосні – це звуки, що творяться за допомогою самого голосу. При їх вимові струмінь видихуваного повітря проходить вільно через ротову порожнину, не натрапляючи при цьому на жодні перепони. В українській мові 6 голосних звуків: [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Класифікація: 1)За участю губ: огублені (лабіалізовані) – [о], [у] неогублені (нелабіалізовані) - [а], [е], [и], [і]. 2)За положенням язика – рух язика в горизонтальному напрямі визначає місце творення голосного звука. За цією ознакою вони поділяються на: голосні переднього ряду: [і], [и], [е] голосні заднього ряду: [у], [о], [а] 3)За способом творення високого підняття - [і], [у] середнього підняття - [е], [о] низького підняття - [а] високо-середнього - [и]. Залежно від місця наголосу в слові голосні можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

27. Зміни звуків у мовному потоці. Асиміляція приголосних. Акомодація – це пристосування вимови одного звука до вимови іншого. Типовим прикладом акомодації є огублена вимова приголосних перед (о) та (у): кого, кому. Ще одним прикладом є акомодація тих приголосних, які не мають м’яких відповідників (білий, півень) до звука (і). У мовленнєвому потоці приголосних звуків, що стоять поруч, взаємодіють один з одним і цілком або частково уподібнюються – асиміляція. Вимова кожного окремого звука можна розділити на три фази: Екскурсія(налаштування), Витримка(сама вимова), Рекурсія(Навернення органів мовлення в первісне становище). В реальному мовленні Е. накладається на Р.(дивишся). Асиміляція под. за напрямком: Є регресивна асиміляція, коли наступний звук впливає на попередній(якби, легкий, боротьба і є прогресивна асиміляція, коли попередній звук впливає на наступний(знання, весілля). за обсягом: Повна( коли всі диференційні ознаки втрачаються ) часткова (коли частково: просьба – часткова за дзвінкістю). За характером: 1)Асиміляція за дзвінкістю і глухістю: Дзвінкі приголосні послідовно й систематично впливають на попередні глухі, які уподібнюються їм і вимовляються теж дзвінко: боротьба [бород 'ба], просьба [проз 'ба], якби [jаґби], отже [одже]. Така регресивна асиміляція відбувається й на стикові двох слів, особливо при швидкому темпі мовлення: ваш брат [важбрат], як же [jаґже]. Перед сонорними звуками [л], [р], [н], [м], [в], [j] такої асиміляції немає. Асиміляція за глухістю трапляється рідше. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова: мороз, дуб. На межі кореня й суфікса приголосні також не оглушуються. Однак у середині слова приголосний [ г] піддається впливові глухих [ к ], [ т ]: легкий [лехкиĭ ], кігтики [к’іхтики], вогко [вохко]. Найбільшого впливу глухих дзвінкі звуки зазнають на межі префікса і кореня (префікс з- перед наступним глухим приголосним асимілюється ним): з+хилити [схи(е)лити], з+питати [спи(е)тати]. 2)Асиміляція за місцем і способом творення: Найчастіше шиплячі приголосні уподібнюються до свистячих і навпаки: безжурний [бе(и)ж: урниĭ ], цікавишся [ц'ікавис': а]. Під впливом свистячого [ с ] приголосний [ т ] уподібнюється до свистячого [ ц ] в дієсловах на -ться: купається [купаjе(и)ц': а], сподівається [спод'іваjец': а]. 3)Асиміляція приголосних за м’якістю: Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими пом’якшуються: український [украjін'с'киĭ ], пісня [п’іс'н'а], кузня [куз'н'а]. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають (у деяких випадках можлива двояка вимова), оскільки вони й самі не повністю м’які: двір [дв’ір], збір [зб’ір], тхір [тх’ір], але: цвіт [ц'в’іт], цвях [ц'в’ах]. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі [с], [ц], [з], [дз]. Наслідком прогресивної асиміляції є подовження приголосних, яке на письмі позначається двома буквами: життя [жит': а]: житіє. Дисиміляція – це фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким: Виявляється у: -зміні [кт] на [хт] – кьто – хто. -при творенні вищого ступеня порівняння прикметників [сш], [зш] змінилися на [шч], [жч]: висший – вишший – вишчий (вищий), низ ший – нихший – нижчий. -зміні [чн] на [шн] у деяких давніх словах: рушник (ручьникь). -розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувались на [д], [т]. унаслідок регресивної дисиміляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти - плести, вед-ти – вести, мет-ти - мести. Таким чином, явища асиміляції приголосних звуків сприяють й дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її природою та милозвучністю.

 

 

28. Довгі приголосні звуки в укр.мові й умови їх виникнення. Довгі звуки в СУЛМ можуть бути виявами двох однакових або різних фонем. Двох однакових, якщо довгий звук виникає або на межі морфем (сон, сонний), або внаслідок історичної асиміляції (життя), або в деяких іншомовних словах (манна). Якщо двох різних фонем(вітчизна, дивитися). Довгі звуки виникають внаслідок: 1) збігу двох однакових звуків на межі між морфемами або частинами складних слів (сонний, однотонний, віддати, військкомат); 2) внаслідок історичного уподібнення звука (й) до попереднього м’якого приголосного. Можна виділити ряд груп таких слів: *ім. чол.р.Івідміни(Ілля, суддя), *ім.жін.р.Івідміни(рілля, стаття), *ім.сер.р.ІІвідміни(знання, весілля), *м. у формі О.в. ІІІвідміни (річчю, сіллю) *особові форми лити – ллють, ллємо, *прислівники: навмання, попідтинню. 3) іншомовні слова (белладонна, манна, ванна). 1)Подовжені приголосні і позначення їх В українській мові звуки приголосні звуки можуть подовжуватися. Подовжуються звичайно звуки [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с], [дж], [ж], [ч], [ш]. Подовжені приголосні вимовляються трохи протяжніше, ніж звичайно, і на письмі позначаються подвоєними буквами: обличчя, віддаль, відкриття, знання, беззмінний, життя. Але подвоєні звуки не завжди читаються як подовжені: возз'єднаний [возйеднаний], міськком [м’іс'ком]. Найчастіше це трапляється в іншомовних словах: барокко [бароко], Калькутта [кал'кута], фінн [ф’ін], меккський [мекс'кий] ( але: Мекка [мекка]) 2)Подовжені м'які приголосні Подовжуються м'які [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с] і пом'якшені приголосні [дж], [ж], [ч], [ш], якщо вони стоять між двома голосними. 3)Подвоєння букв внаслідок збігу Подвоються букви на межі значущих частин слова, якщо одна з них закінчується, а друга починається на ту саму букву: віддати (від+дати), беззвучний (без+звучний), піднісся (підніс+ся), годинник (годин+ник). Подвоюється ч в іменниках, утворених від прикметників на -цьк (ий): Німеччина (німецьк+ина), козаччина (козацьк+ина), Вінничина (вінницьк+ина). Виняток- Галичина (хоч галицький). Подвоюються внаслідок різних збігів букви ще в словах бовваніти, ссати, ввесь, овва і похідних. 4)Написання нн в прикметниках і похідних словах У прикметниках на межі кореня і суфікса та в суфіксах можуть подовжуватися лише [н] або [н]: нездоланний, ранній, здоровенний, щоденний. Подвоюється н між голосними в прикметниках на -ний, -ній, якщо ці прикметники утворені від іменників з основою на н: стіна- стінний, туман- туманний, вікно- віконний. Якщо ж твірна основа кінчається на інший звук, то н у прикметнику не подвоюється: журавель- журавлиний, дерево- дерев'яний, форма- переформений, ждати- нежданий. Подвоюється н у словах старанний (хоч старатися), притаманний, захланний, а також у наголошених суфіксах -енн(ий), -анн(ий):

29. Позиційні та історичні чергування голосних. Чергування – це постійні і закономірні зміни звуків в одній і тій самій частині слова. Чергування бувають: -історичні – дуже давні, причини яких не можна пояснити за допомогою історичних фонетичних законів; -позиційні – залежать від позиції звука в слові. Найдавніші чергування голосних. Українська мова, як і інші слов’янські, успадкувала й зберігає чергування голосних, що сформувались на праслов’янському ґрунті або ж виникли в процесі історичного розвитку мови. Чергування голосних у коренях дієслів. е - о: нести – носити, везти – возити; е – і (е-походить з давнього е, а і – з давнього довгого е(ять) летіти – літати, пекти – випікати; і - а: лізти – лазити, сісти – садити; і - и: сідати – сидіти, ліпити – липнути; е - и - ø: (нуль звука): беру – вибирати – брати; о – а ( виникли ще в правслов.мові, а суч.мові є додатковим засобом розмежування видових відтінків дієслів, зокрема, одні з них виражають спрямовану, тривалу дію, а інші – повторювальну, багаторазову: котити-качати, клонитись-кланятися ): На укр.грунті: Чергування [о] та [е] з нулем звука. [о], [е] здебільшого чергуються з нулем звука, якщо вони є останніми голосними в іменниках на приголосний: вогонь – вогню, садок – садка, дзвінок – дзвінка. Такі голосні називають випадними. [о], [е] з’являються в Р.в. множини іменників, які мають у Н.в. однини перед закінченням сполучення двох приголосних: вікно – вікон, сукня – суконь, сестра – сестер. Такі голосні називаються вставними. Чергування [о] та [е] з [і]. Це чергування досить поширене в українській мові і є однією з найхарактерніших ознак, що відрізняє її від інших слов’янських мов. Воно належить до позиційних чергувань і залежить від типу складу. Чергування [о], [е] з [і] не становить абсолютно послідовного фонетичного процесу в СУЛМ. Є досить багато випадків, коли воно не відбувається. Найважливіші з них: Не чергуються [о], [е] з [і]: -коли о, е випадають або вставні: день – дня, зірка – зірок -у буквосполученні -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: шовк, вовк, горб, торг, шерсть, серп. -у повноголосних звукосполученнях -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: берег, очерет, мороз, сторож, горох, колос, молот, шелест, зелень, але: оберіг, поріг, сморід, моріг. -у складних словах з наголошеними словотвірними частинами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: діловод, молоковоз, хлібороб, скороход, електровоз, але: водопровід, всюдихід, носоріг, Козеріг. -у деяких словах старокнижного походження: Бог, пророк, вирок, закон. -у словах іншомовного походження: атом, бетон, шофер, репортер, марафон, альбом, поет. Проте в деяких давно запозичених – заг. назвах і власних іменах – чергування відбув.: якір – якоря, дріт – дроту, колір – кольору, Яків – Якова. Чергування [о] з [е] після шиплячих та [j]: Після шиплячих ж, ч, ш, щ та й можуть вживатися о, е або ж чергуватися. Пишемо е: -перед м’якими приголосними: вечеря, ніженька, честь. -перед складом з голосним [и], що походить з давнього і: пшениця, шести, щетина. -перед шиплячими: баєчка, копієчка, діжечка. Пишемо о: -перед споконвічно твердими не шиплячими: шовк, щока, жолудь, бджола, гайок, чоло. -перед складом із голосним [и], що пох. з давнього и: чотири, чорний. Послідовність чергування голосних [о], [е] після шиплячих та [j] іноді порушується. Це буває в таких випадках: -у ряді відмінкових форм іменників за аналогією: свіжості, більшості. -у прикметниках і дієприкметниках: рожевий, сходжений. -у запозичених словах: чек, жетон, шеф, жертва. -у деяких словах [е] закріпилось за традицією: черга, черпак, черговий, чекати, шепотіти.

30.Позиційні та історичні чергування приголосних. У СУЛМ часто відбув. закономірні постійні зміни приголосних звуків при словозміні та словотворенні. Фонетичне явище чергування зумовлене особливостями історичного розвитку мови й полягає в заміні одних звуків іншими. Це змінює фонетичну й морфемну структуру слова та викликає труднощі в правописі різних частин мови. Найпоширеніші чергування приголосних: 1)при словозміні та словотворенні: г-ж-з: нога – ніженька – на нозі друг – дружний – друзі к-ч-ц: рука – рученька – у ручці, музика – музичний – музиці х-ш-с: вухо – вушко – на вусі муха – мушва – мусі 2)при творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ- та іменників із суфіксом -ств-: г, ж, з + -ськ- / -ств- = -зьк- / -зтв-: Прага – празький, Волга – волзький, боягуз – боягузтво. к, ч, ц +-ськ- / -ств- = -цьк- / -цтв-: Кременчук – кременчуцький, козак – козацький, ткацький – ткацтво. х, ш, с +-ськ- / -ств- = -ськ- / -ств-: Іртиш –іртиський, Одеса – одеський, товариш – товариський. 3)при творенні іменників із суфіксом -ин- від прикметників з основою на -ськ-, -цьк-: -ськ-, -цьк- + -ин- = -щин- / -ччин-: київський – Київщина, німецький – Німеччина, але донецький – Донеччина, галицький – Гличина. 4)при творенні вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за допомогою суфікса -ш-: г, ж, з та с+ -ш- = -жч- / -щ-: дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, легкий – легший, високий – вищий. 5)чергування приголосних у коренях дієслів при дієвідмінюванні: д – дж: ходити – ходжу, ходиш зд – ждж: їздити – їжджу, їздиш з – ж: в’язати – в’яжу, в’яжеш с – ш: писати – пишу, пишеш к – ч: плакати – плачу, плачеш т – ч: світити – свічу, світиш ст – шч (щ): простити – прощу, простити. 6)у дієслівних формах губні і приголосні чергуються з буквосполученням «губний + л»: б – бл: любити – люблю п – пл: купити – куплю в – вл: ловити – ловлю

31.Орфоепічні норми укр.л-рної мови. Типові порушення. Орфоепія складається з орфо - правильний, епія - вимова. Це розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову. Сукупність правил якими користуються носії певної мови в усному мовленні називається орфоепічними нормами. Порушення правил вимови спричиняють такі явища: 1)Вплив діалектного оточення, 2) під впливом пд-зх наріччя, 3) іплив близькоспорідненої мови, 4) відсутність у 90-х рр. ХХст. літери ґ, а згодом замість г вимовляли ґ. Основні правила: 1) усі гол. звуки під наголосом вимовляємо чітко, особливо, повнозвучно і ясно вимовляємо а, у, і в різних позиціях. 2) Укр.мові не властиве акання. 3) Ненаголошений е наближається повною мірою до и у ненаголош.позиціях і навпаки. Ненаголошені ці звуки зовсім в вимові не розрязняються. Розрізняються лише: коли закінчення(сани), коли виступають сполучними звуками у складних словах (п’ятиріччя), коли на початку слова іншомовного походження (еталон, електричка). 4) Збережння дзвінкості, тому для укр.м. не характерне оглушення (винятки: кігті, нігті, легко). 5) Губні приголосні вимовляємо твердо майже в усіх випадках. 6) Шиплячі також твердо, але перед «І» вони пом’якшуються. 7) «Р» вимовляємо послідовно твердо в кн.складів і слів(косар, гіркий), але якщо після стоїть і, я, ю, є вимовл. м’яко. 8) Два однакових приг.звуки на межі преф. і кореня, або кореня і суф. вимовляємо як один приг.звук. 9) Х-рне уподібнення звуків: сз+ш=жш або ш(зшити, привізши), з+ж=ж(безжалісний), з+ч=жч(безчестя), з+дж=ждж(з джерела). 10) упод. шиплячі із свистячими: ч+сь=цсь(морочся), ш+ць=сць (пляшці), ж+ць=зьць(книжці), ч+ць=ць(дочці). 11) Буквосполуки ст, нт перед суф. ськ, ств і перед ц в Д.в. і М.в. одн. ім. жін.р. спрощуються у вимові (аспірантська).

32.Граматичне значення, граматична форма, граматична категорія. Засоби вираження граматичних значень. Вихованець: «Слово тільки при нашаруванні його граматичного з-ня на лексичне з-ня може бути повноцінним». Граматичне значення – таке додаткове абстрагуюче з-ня, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його семантику. Н-д: Можна все на світі вибрать сину ( поч.форма син ). Граматичне з-ня є стійким, спільним для багатьох слів на відміну від лексичного з-ня, яке є іншим для кожного слова. Граматичні значення маю певні засоби вираження. Один із засобів це граматична форма (це мовленнєві засоби вираження граматичних з-нь). Це єдність: закінчення, основи слова, наголосу(виконує формо розрізнювальну функцію), допоміжних слів(хай пише). Не завжди в словоформі можна визначити ті граматичні з-ня, які вона передає, бо є так звані омонімні граматичні форми ( доброго хлопця/доброго дитяти, якщо просто слово «доброго», то ми нічого не визначимо, а якщо в словосполученні з ім, то можемо визначити граматичне з-ня роду ). Граматичні форми бувають: синтетичні(які одним словом виражають і лексичні, і граматичні з-ня) та аналітичні (які для вираження лексичного і граматичного з-нь мають різні елементи). Допоміжні засоби: 1.поєднання слів у словосполученні (не було хлопця Р.в./побачив хлопця З.в), 2.порядок слів (Текст пояснює малюнок./Малюнок пояснює текст). 3. суплетивні форми («суплетів» означає додатковий. Утворюється граматична форма від іншого слова: я-мене). Граматична категорія – це родове загальне граматичне поняття, в якому підпорядковані 2 і більше видових, співвідносних граматичних понять, виражених відповідною системою граматичних форм. Термін ввів у 80-х р. ХХст. акад.О.Потебня. Граматична категорія відмінка виражається через граматичне з-ня відмінка (Н.Р.Д.). !!! У кожній граматичній формі є тільки одне граматичне з-ня з тієї чи іншої граматичної категорії.

33. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ СЛІВ НА ЧАСТИНИ МОВИ. Проблема частини мови давня. Нею цікавилися ще античні мовознавці. Існує дуже багато думок. Сам термін «ЧМ» грецького походження від слів «partes» «orationis» - частина висловлення. Його ств. Олександрійські граматівці. Вони ототожнювали члени речення і частини мови. Частини мови існували завжди. Ще в 4 ст. до н. е. говорили про ім'я, дієслово і сполучні слова. При вивченні частин мови дослідники брали до уваги або один якийсь критерій (гомогенна основа) або два чи більше (гетерогенна основа). Галогенну використовували: Шарль Баллі – семантику слова, Потебня – синтаксичну функцію, О. Мухін – морфологічний. Проте більшість бере до уваги кілька ознак – Шахматов, Виноградов, Ковалик, Вихованець. Слово – основна мовленнєва одиниця в лексиці, фонології, морфології (його форма) Лексема – сукупність усіх можливих значень слова. Морфологію цікавить сукупність усіх форм і граматичних значень, які ці форми виражають. Слово як лексико-граматична категорія об’єднується у класи. Не було єдиного міркування, які властивості слова треба брати до уваги, щоб зарахувати слово до якоїсь частини мови. Частини мови – це лексико-граматичні класи слів, об’єднані частиномовним значенням, спільними формальними ознаками, однаковою чи близькою основою, синтаксичною роллю у речені і словотвірними особливостями. Частиномовне значення – це узагальнене лексичне значення, якому підпорядковані часткові індивідуальні значення кожної частини мови. Іменник – частиномовне значення предметність; прикметник – атрибутивність; числівник – квантитативність; займенник – дейтичність (вказування); дієслово – процесуальність; прислівник – ознаковість; прийменник – релятивність; сполучник – конюнктивність; частка – модальність; вигук – інтерєктивність. Принципи поділу: 1) частиномовне значення (категорійне значення), 2) морфологічні значення (зовнішня сторона) – знайомий хлопець, пішов знайомий. 3) синтаксична функція, 4) словотвірні ознаки. (чорни й, чорні сть, чорніти, чорно). В українській мові за традиційним вченням є 10 частин мови, які поділяються на самостійні – ті, що є назвами явищ об»активної дійсності. (6: іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник, прислівник) та несамостійні – ті, що не є назвами. (4: прийменник, сполучники, частка, вигук), з яких службовими є прийменник і сполучники. Вигук виражає почуття, але не є окремим членом речення.З погляду морфології всі частини мови поділяються на: -відмінювані (їх 5): ім.., прикм., дієсл., займ., числ. -невідмінювані (їх 5): присл., прийм., спол., частка, вигук і звуконаслідувальні слова.Є службові ЧМ, бо є службові слова. Несамостійних ЧМ нема, бо нема несамостійних слів. Дієприслівник і дієприкметник це не частини мови, а особливі форми дієслова. Дієприкметник належить до групи змінюваних, а дієприслівник – до незмінюваних.

1)Частиномовне знач. – це узагальнене лексичне значення, якому підпорядковані часткові індивідуальні значення кожної частини мови. Передбачає віднесення до 1 частини мови слів зі спільним загальним граматичним значенням, як наприклад, предметність, дія, якість. Так слова зі значенням предметності утворюють клас іменників. Ця закономірність дає змогу говорити про загальне значення предметності в іменнику як частині мови, поширюючи цю семантичну характеристику й на іменники, які позначають якість, дію, стан та ін.. 2)Наявність грам катег і значень – за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій 3. Способи словотвор – за яким для кожної ч.м. виділяють властивий їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, - щик, -ар, тощо. 4)Синтаксична функція – за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні ф-ії.

34. МОРФОЛОГІЧНІ ПАРАДИГМИ, ЇХ ТИПИ. Парадигма – об»єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них у мовленні може бути замінена іншою мовною одиницею цього класу. Виділяють морфологічні, фонетичні, інші парадигми.Парадигма – це закрита система форм, пов»язаних опозитивними формами (Вихованець).Морфологічні парадигми бувають: повні, часткові (неповні), нормальні, недостойні (дефектні), надлишкові.Повна парадигма охоплює всі форми певної лексики: «парта» має 14 форм (7 одн., 7 множ.); «новий» - однина ч.р., ж.р., с.р, множ., вищий ступінь, найвищий ступінь.Часткова парадигма – це частина форм в залежності від частини мови: для ім.. – одн. і множ.., є частиною повної парадигми. Нормальна парадигма така, якщо кожне граматичне значення має одну граматичну форму тієї чи іншої лексеми.Недостатні парадигми мають не всі форми повної лексеми (смеркати – смеркаю (бути не може)).Надлишкова парадигма – це така, в якій те саме грам. значення тої самої лексеми вираж-ся різними грам. формами: пліч-плечей, на доброму- на добрім.Зміна іменника за відмінками і числами наз-ся творенням парадигми.

№35 Іменник як частина мови. Семантичні групи іменників Імен. – змінна самостійна частина мови, до якої належать слова з частиномовним значенням предметності, що виявляється у граматичних категоріях роду, числа, відмінка.Семантичні групи іменників: - Конкретні/абстрактні; - Одиничні/збірні/речовинні; Загальні/власні. Конкретні – назви предметів, що реально існують в об»активному світі, а отже, це назви явищ об»активної дійсності, що сприймаються органами відчуття. Це слова, що мають денотативне значення (лампа, ручка): Назви предметів, що піддаються лічбі; Назви речовин (болото); Назви осіб (студент, Марія); Назви тварин, клички (Мурзик, кінь); Збірні назви (сім»я, партія, бригада); Назви предметів фізичного світу (космос, небо, звук, стук). Абстрактні – це назви узагальнених понять, позбавлених безпосередніх чуттєвих рис (сигніфікативне значення) – сум, біль: Назви родових понять, що позначають реальні категорії: час, рух, подія; Назви опредметнених властивостей: процес, дружба; Фонема, лексема – наук. Терміни. Конкретні поділяються на одиничні, збірні, речовинні. Одиничні – це ті, які називають конкретні предмети, і можуть утворювати форми однини і множини. Збірні – це ті, які семантично передають певну кількість, але як єдине ціле (листя, волосся, колосся). До збірних не належать ті, які семантично передають повну кількість, але утворюють форми множини і однини (іменники сукупності) – ліс, партія. Речовинні - іменники, які мають матеріальне значення: назви металів (мідь), мінералів (алмаз), с/г культур (горох, ячмінь), будматеріалів (пісок), харчових продуктів (сіль), ліків (аспірин), тнанин, полотен. Більшість іменників – загальні назви – назви однорідних предметів, явищ об»активної дійсності: Назви осіб; Назви чинів, посад, звань (декан, майор); Назви осіб за національною ознакою (поляк).Власні назви – індивідуальні назви осіб, тварин, предметів, які відрізняють їх від інших однорідних: Імена, прізвища, псевдоніми; Топоніми; Назви тварин (Бровко); Індивідуальні назви підприємста, готелів тощо; Назви літ. творів; Назви газет, журналів. Власні назви вивчає ономастика.

36 Категрія істот і неістот іменника (живого й неживого) Це лексико-граматична категорія. Загнітко: «Неістот 70 %, решта – категорія істот.» Назви істот: Назви людей: батько, мати, програміст, вчитель, Мирон, Павличенко; Назви тварин: собака,, снігур, комар, муха, півень; Назви міфологічних істот: лісовик, водяник, Нептун, русалка; Назви померлих людей: мрець, небіжчик, покійник; Назви карт, шахових фігур: валет, ферзь, пішак.Решта іменників відповідає на питання що? становлять групу назв неістот: назви неживих предметів, явищ природи, рослинного скіту, опредмечені дії чи ознаки, абстрактні поняття: завод, береза, буддизм, порядність, мрія, майбутнє. Назви сукупнсті людей, тварин чи птахів (народ, клас, натовп, отара, табун) і назви мікроорганізмів (вірус, бацила, вірус) відносять до неістот.формальне розмежування: Істоти: Чол. р. Зн.в. = Р.в. Неістоти: чол. р. Зн.в. =Н.в.Іменники жін. та сер. р. розрізняються лише в множині Істоти: Зн.в. = Р.в.

37 Категорія числа іменників у літературній укр. мові є 2 числа: однина і множина. Історично була ще двоїна. Число вказує на кількість предметів. Кучеренко вважає, що однина і множина – це різні іменники. Він розглядає число як словотвірну категорію. Не зажди є форми однини і множини: вибір – вибори – різні значення.Іменники поділяються на: одиничні (одн. і множ.); однинні (лише однина); множинні (лише множина). Іменники, що мають форму лише однини (singularia tantum). Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Сюди належать такі групи іменників: 1.Абстрактні ім.., що означають якість, властивість, стан чи різні узагальнені поняття (сміливість, гордість, боротьба, щастя, далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість); 2.Збірні ім., що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться, як одне ціле (козацтво, рідня, піхота, прокуратура, деканат. Колосся, листя, молодь, студентство).3.Іменники, що становлять категорію речовинності: вугілля, молоко, свинець, пиво.4.Власні назви: Львів, «Експрес», Дніпро.5.Мають часткову парадигму, хоча в авторських текстах можемо бачити: є два мистецтва, що можуть…..; Коло мого двору дві журби. Іменники, які мають однину і множину, піддаються лічбі й здатні поєднуватись з кількісними числівниками: сім років, троє кошенят; Передають кількісне протиставлення «один»-«багато»: вікно-вікна. Мають повну парадигму відмінювання, протиставляють в кожному відмінку: Країна- країни, країни-країн, країні-країнам… Іменники, які вживаються лише в множині: 1.Назви конкретних предметів парної або симетричної будови: ножиці, ковзани, граблі, окуляри; 2.Речовинні: макарони, вершки, ліки, парфуми; 3.Назви сукупності людей і предметів (збірні): діти, гроші, надра; 4.Назви ігор: шахи, шагки, піжмурки; 5.Назви часових понять, обрядів, процесів: заручини, канікули, сутінки, заробітки, приморозки; 6.Назви абстрактних понять: заздр ощ і, ревн ощ і, пах ощ і, лін ощ і; 7.деякі власні назви: Черкаси, Альпи, КарпатиЧасткова парадигма. Часто в множині вживаються іменники прикметникового походження: цитрусові, озимі, бобові. Значення числа у невідмінюваних іменниках виражається синтаксично- у закінченнях сполучуваних з ними слів: ввічливий рантьє-ввічливі рантьє.

 

38 Категорія роду іменників Термін «рід» вперше ввів Глинський у 1849 році. Для іменників рід не є словозмінною категорією (парта – ж.р. і це не змінити). Виноградов каже, що форма роду у неістот є невмотивованою. У більшості ім.. неістот рід є категорією мовної техніки. Синоніми можуть мати різна роди (стіна-мур, череда-стадо). В іменниках назвах істот рід є мотивований семантикою слова: батько-матір, син-дочка. Категорія роду для неістот є грам., для неістот – лексико-грам. У назвах неістот грам. рід позначається системою відмінкових форм: ніч – ніччю – ночі (ж.р.), ніж – ножа – ножем (ч.р.). Буває, що іменник має різні роди і це вже різні за значенням іменники (адрес – адреса). Рід іменника є граматичною категорією для неістот і категорією лексико-граматичною для істот. Суфіксація – один із способів вираження роду (лікар – лікарка). Флексійний спосіб – кум – кума. Часто трапляється у власних назвах – Богдан – Богдана. Суплетивні форми – півень-курка. Семантика слова – батько-мати. Синтаксичні зв»язки – Франко прийшов.У назвах тварин форма не завжди вказує на стать: муха, комар, миша.Серед іменників є чимало запозичених. Ім. можуть міняти рід у про цесі запозичення: пленум (с.р. – ч.р.), пальто (ч.р. – с.р.). Серед запозичень є незмінювані – ті, що не міняють грам. форми, але вони відмінювані. Рід незмінюваних іменників: 1)серед іншомовних слів назви осіб набувають роду відповідно до статі (леді); 2)назви тварин мають ч.р. – австралійський кенгуру. 3) назви неістот належать переважно до с. р. (бюро, журі, кіно, меню). 4) Власні назви зберігають рід загальних назв: Екзюпері (письменник), Онтаріо (озеро).

Рід абревіатур: 1)Невідмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини першого слова певної назви з формою непрямого відмінка другого слова, мають рід першого складового елемента (нечесний завскладом). 2)Рід інших невідмінюваних абревіатур визначається за родом іменника, який входить до абревіатури в Н. в. одн. Проте тут можуть бути винятки: НАТО повідомило (с.р. набутий за схожістю до іменників с. р.)

У мові є іменники спільного роду. Часто це іменники, які мають емоційне забарвлення: сирота, каліка, лівша, задавака.Іменники з суфіксами –ище- (згрубілість) зберігають рід мотивального слова (комарище, хлопчище)В українській мові є роди: чоловічий, жіночий і середній. Окрему групу становлять іменники спільного роду – це назви осіб за діями, вчинками, рисами характеру, зовн. Знаками, мають закінчення: -а, -я: базіка, сирота, староста, прибула, лівша, розмазня. Визначення роду в незмінюваних іменниках: 1.Назви осіб- за віденесеністю до статі: маестро, денді, Гейне, кюре –чол.р.; леді, фрау, Ожешко – жін.р.; 2.Назви істот (тварин, птахів) – чол.р.(можливе розрізнення за статтю): кенгуру, какаду, шимпанзе або роздратована шимпанзе, муха цеце (жін.р.)3.Назви неістот – сер.р.: кіно, шосе, резюме, але до іменників чол.р. відносяться сироко, торнадо (назви вітрів); до жін.р. – авеню, салямі, гінді. 4.У власних географічних назвах – за родовою назвою: місто, село, ріка…В абревіатурах за головним соловом: ГЕС (станція – жін.р.), рід незмінюваних складноскорочених слів визначається граматично (за відмінюванням): КрАЗ-КрАЗа-КрАЗові-КрАЗ- КрАЗом… так само чоловічого роду іменники ДЕК, МОП, ВАК.Захлюпана подавала: Імен. для яких атегорія суто лексична: невістка-зять; Лексико-граматична: студент-студентка; Граматична категорія: визначення роду за парадигмою

 

39 Категорія відмінка іменника Одне і теж слово може набувати іншої форми: книжка, книжку, книжці.Відмінок – форма слова, за доп. якої виражаються різні стосунки між словами, це засіб оформлення і вираження синтаксичних зв»язків. Один і той самий відмінок може бути іншим членом речення. Відмінок у мовознавстві відомий давно, але мав іншу назву, бо до кінця! 9. ст.. вживався термін «падіж». Парадигматика – розділ морфології, який описує словоформи. Предметом вивчення парадигматики є парадигма. Ця категорія суть граматична. Нею виражається те чи інше відношення (часове, просторове, об»єктне) іменника до іншох слів у слпвоспол.чи речені.Є 7 відмінків: Називний хто? що? Родовий кого? чого? Давальний кому? чому? Знахідний кого? що? Орудний ким? чим? Місцевий (на) кому? чому? Кличний Тільки звертання, яке не є членом речення, стоїть в кличному відмінкуФорми: І відміна: тв.гр.- -о мамо, школо, Ніно; м»яка гр. –е(-є): земле, Маріє; Пестливі жіночі імена ф назви жінок –ю бабусю, Ганусю; ІІ відміна: тверда гр., зокрема з суфіксами –ик-, -ок-, -к- - -у: батьку, хлопчику; іншомовні з основою на –г, к, х- -у: Генріху, Джеку; Мішана гр.-у товаришу, читачу; тверда гр., безсуфіксні іменники -е вітре, козаче; м»яка гр.: -ю краю, гаю.ІІІ відміна: імена по батькові жін.р. –е: радосте, Любове, ноче; на –о: ГалиноМиколаївно; імена по батькові чол.р. –у: Іване Петровичу.Назиний відмінок – прямий і в однині вважається початковою формою іменника, інші – непрямі. Основні засби вираження: 1. Закінчення: рік-а, рік-и, рік-ою; 2. Закінчення+прийменник: без води, під водою, на воді. 3. Синтаксичний зв. З іншими словами: прочита цікаве інтер»ю (Зн.в.), задоволений своїм інтерв»ю (Ор.в.)Іменники в називному і кличному відмінках вживається без прийменників, у місцевому – завжди. Решта можуть вживатись з і без.

40 Принципи поділу іменників на відміни та групи. Іменники, що стоять поза відмінами. За належністю до певного роду та відмінковими закінченнями всі змінювані іменники подіяляються на чотири типи відмінювання, або відміни. І відміна: іменники жіночого і чоловічого (спільного) роду із закінченням –а (-я): книжка, ластівка, пісян

ІІ відміна: Чоловічого роду з нульовим закінченням: явір, снігур, степ; Чоловічого роду із закінчеенням –о: батько, Дніпро, Петро; Середнього роду із закінченням –о, -е, -я: слово, марево, листя.

ІІІ відміна: жіночий рід з нульовим закінченням і мати: ніч, любов, молодь.

ІV відміна: середній рід із закінченням –а, -я, з»являються суфікси –ат-, -ят-, -ен-: Лоша, курча, вовченя, плем»я

Поза відмінами: Незмінювані імен., абревіатури: какаду, ООН, візаві, бюро, рагу; Множинні: окуляри, фінанси, ліки, іменини; Субстантивовані, що мають прикметникову фору: вартовий, колискова, Багряний, майбутнє Прізвища жіночі, що зак-ся на приголосний і на –ко.

В залежності від кінцевого приголосного основи іменники поділяються на три групи: тверду (основа закінчується на твердий приголосний, крім шиплячого), м»яку (з кінцевим м»яким приголосним) та мішану (основа закінчується на шиплячий) Іменники І та II відміни поділяються на три групи: тверду, м’яку та мішану .І відміна Тверда група. До твердої групи належать іменники жін. роду з закінченням (крім тих, основа яких закінчується на шиплячий приголосний): жі́ нка, маши́ на, перемо́ га, сівба́, фа́ брика, а також іменники спільного роду (чол. і жін.) з цим же закінченням: голова́, дружи́ на, калі́ ка, недорі́ ка, непоси́ да, сирота́, ста́ роста та чол. роду (назви осіб): Мики́ та, Мико́ ла, Са́ ва тощо. М’яка група. До м’якої групи належать іменники жін. роду з закінченням : бу́ ря, друка́ рня, земля́, наді́ я, пі́ сня, робітни́ ця, сім’я́; іменники спільного роду з цим же закінченням: суддя́, уби́ вця тощо та іменник чол. роду Ілля́. Мішана група. До мішаної групи належать іменники жін. роду з закінченням - а та з основою на шиплячий приголосний: ве́ жа, гу́ ща, ї́ жа, ка́ ша, кру́ ча, межа́, пло́ ща, ти́ ша, а також іменники спільного роду із закінченням - а та з основою на шиплячий приголосний: лівша́, міхоно́ ша; іменник чол. роду вельмо́ жа. II відміна. Тверда група. Чоловічий рід. До твердої групи належать іменники чол. роду з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з закінченням - о: дуб, пала́ ц, темп, уда́ рник, у́ спіх; ба́ тько, Петро́; переважна більшість іменників на - р: вир, ви́ хор, відва́ р, двір, жир, сир, сто́ вбур, сто́ ляр, я́ вір; сюди ж належать іменники звір, кома́ р, снігу́ р, які, проте, в називному відмінку множини мають закінчення м’якої групи: зві́ рі, комарі́, снігу́ рі, а також усі іменники іншомовного походження на - ер, - ір, - ор, - ур (- юр) і з постійно наголошеними - ар (- яр), - ир: інжене́ р, ма́ йстер, шофе́ р; папі́ р, сувені́ р; дире́ ктор, профе́ сор, семафо́ р; абажу́ р, гіпю́ р, каламбу́ р; база́ р, гекта́ р, коміса́ р, футля́ р, ювіля́ р; бригади́ р, каси́ р, команди́ р, пасажи́ р. Середній рід. До твердої групи належать іменники середн. роду із закінченням - о: вікно́, залі́ зо, ко́ ло, мі́ сто, село́. М’яка група. Чоловічий рід До м’якої групи належать іменники чол. роду з кінцевим м’яким приголосним основи: боє́ ць, ве́ летень, зви́ чай, край, учи́ тель, Бене́ дьо; сюди належить частина іменників із суфіксами - ар, - ир, які в однині мають наголос на корені: бо́ ндар — бо́ ндаря, ко́ зир — ко́ зиря, лі́ кар — лі́ каря, пи́ сар — пи́ саря, а також іменники, у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: буква́ р — букваря́, вівча́ р — вівчаря́, друка́ р — друкаря́, інвента́ р — інвентарю́, календа́ р — календаря́, кобза́ р — кобзаря́, пролета́ р — пролетаря́, секрета́ р — секретаря́, шахта́ р — шахтаря́; гузи́ р — гузиря́, проводи́ р — проводиря́, пухи́ р — пухиря́ та ін. Середній рід До м’якої групи належать іменники середн. роду з закінченням - е та - я (без суфіксів - ен -, - ят - при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): го́ ре, мі́ сце, мо́ ре, по́ ле; життя́, завда́ ння, збі́ жжя, здоро́ в’я, змага́ ння, знаря́ ддя, ли́ стя, обли́ ччя, пі́ р’я, по́ лум’я, сім’я, тім’я. Мішана група. Чоловічий рід. До мішаної групи належать іменники чол. роду з кінцевим шиплячим приголосним основи: ванта́ ж, дощ, сто́ рож, слуха́ ч, ткач, това́ риш; вітри́ ще, баби́ ще; також іменники на - яр (назви людей за видом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: вугля́ р — вугляра́, каменя́ р — каменяра́, пісня́ р — пісняра́, скляр — скляра́, тесля́ р — тесляра́, школя́ р — школяра́. Середній рід. До мішаної групи належать іменники середн. роду з закінченням - е при основі на шиплячий приголосний: ло́ же, плече́, прі́ звище, я́ вище.

 

41.Перша відміна іменників. Особливості відмінювання. Іменник – це змінна самостійна частина мови, до якох належать слова з частиномовним значенням предметності, щл виявляється у граматичних категоріях роду, числа, відмінка. До першої групи належать: ім. переважно жін. й деякі ім. чол. роду, а також спільного із зак. –а(я)(вага, гиря, маслина, дядя, сирота). І відміна: Тверда гр. Належать ім.жін.р. із зак. –а(крім тих основа яких закінчується на шиплячий: жінка, машина, фабрика). Також ім. спільного роду із цим же закінченням(голова, каліка, староста) та чол.р. назви осіб: Микита, Сава. М’яка група: Ім. жін.р. із зак. –я (буря, друкарня, пісня), ім. спільного роду з цим же закінченням (суддя, убивця) та ім. чол.роду (Ілля). Мішана група: ім. жін.р. з зак. –а та з основою на шиплячий приг.(весна, гуща, їжа, каша, круча), а також спільного роду на –а та з основою на шиплячий (лівша, міхоноша) +ім.чол р. вельможа. Відмінювання: О.в. одн. тверда група –ою(Оксаною, старостою), мяка та мішана –ею(єю): піснею, мрією, волею, змією. К.в.одн. тверда група –о(Оксано, Ніно), мяка і мішна –е(є): доле, мріє, дуже. Для пестливих назв: е(ю): матусе/матусю. Множина Р.в. –ей(статей, мишей, вошей), -ів (суддів, гайдамаків) –нульове зак./ів: старост/старостів, легень/легенів, губ/губів. –решта ім. маєть нульове закінчення: меж, листонош, тюрем, вишень, хат. Чергування: голова-голів, особа-осіб, зоря/ зір, вівця/овець, ягола-ягід, гора-гір, сторона-сторін. Але: нагорода-нагород. Є Паралельні форми, які залежать від значень: верста-верств(населення), верстов і верст (відстань). Є Подвійні форми: сосен/сосон, воєн/війн, крихт/крихіт/крихот. О.в. сльозами/слізьми, свинями/свиньми.

42.Друга відміна іменників. Особливості словозміни. Належать ім.чол.роду з кінцевим пригол. основи та їз закінченням –о в Н.в.(бік, велетень, батько), ім.сер.роду –о, -е, -я (крім ім. з суф. ат, ят, ен при відмінюванні): вікно, місто, поле, весілля. Також ім. з суф. згрубілості (-ище, исько). Тверда група: ім. чол. р. з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з зак. –о: дуб, палац, темп, батько. переважна біьлшість ім. на –р (вир, вихор, відвар, двір) +ім. звір, комар, снігур, а також ім. іншомоного походження на –ер, ор, ур(юр), ір із постійним наголошеним ар, яр, ир (інженер, майстер, шофер, папір, сувенір, директор, гіпюр, комісар). Ім.сер.роду –о(вікно, залізо) М’яка група: Чол.рід з кінцевим приголосним основи (боєць, велетень, край, звичай), ім. з суф. ар, ир, які в однині мають наголос на корені (бондар-бондаря, лікар-лікаря), ім., при відмінюванні наголос переходить з суф. на зак. (буквар/ря, вівчар/вівчаря). Сер. роду –е, я (без суф. ен, ят при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): горе, море, життя, завдання, збіжжя, листя. Мішана: чол.рід з кінцевим шиплячим приголосним(вантаж, дощ, сторож, слухач), ім. всіх родів з суф. –ище (вітрище, бабище), також –яр(назви людей за родом їх діяльності, уких при відмінюванні наголос переходьти із суф. на закінчення: вугляр-вуглярі, каменяр-каменяра, пісняр-пісняра). Сер.роду –е при основі на шиплячий (ложе, плече, пізвище, явище). Відмінювання: Одн. Р.в.(чол.р): 1)назви істо та дерев (ведмедя, міліціонера, дуба, ясена) 2)назви мір довжини, ваги, часу, грошових одиниць (гектара, грама, метра, понеділка, березня) 3)назви машин та деталей (автобуса, комбайна, дизеля, карбюратора, гвинта) 4)назви конкретних чітко окремлених предметів (портрета, мандарина, ножа) 5) назви частин тіла 6) геометричні терміни іншомовного походження і ті, які означають елементи будови чогось, а також мовознавчі терміни з суф. (радіуса, нуля, додатка, суфікса) Але: виду, роду, синтаксису, способу. 7)назви населених пунктів (Парижа, Львова, Рима, Єрусалима, Донецька) Але: Кривого Рогу, Зеленого Гаю. 8) назви річок з наголосом на закінчення (Дніпра, Іртиша, Дністра). –у(ю): 1)назви з речовинним і збірним значенням (оркестру, азоту, пороху, борщу, соку) 2)назви явищ природи(морозу, снігу, дощу, вітру) 3)назви установ, організацій, будівель та їх частин (вокзалу, будинку, заводу) 4)назви гір, озер, островів, країн, річок (кавказу, Байкалу, Донбасу, Сибіру, Кіпру, Китаю, Дунаю) 5)назви процесів, станів, явищ сусп.життя (телефону, грипу, спокою, екзамену, крику, шуму) 6)назви почуттів (болю, гніву, суму) 7)хімічні, фізичні, літературознавчі і безсуфіксні мовознавчі терміни (аналізу, синтезу, ферменту, памфлету, сюжету, синтаксису, способу) 8)назви ігор, танців 9)назви з просторовим значенням(лиману, гаю, саду, лісу), але: горба. хутора, ліска, ставка.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.