Вплив дорослих на самооцінку молодших школярів

Особливістю дітей молодшого шкільного віку є повне визнання ними авторитету дорослого. Значущі дорослі, передусім батьки, найближчі родичі і вчителі, виступають, по-перше, в ролі еталону поведінки й зразка для наслідування, а-по друге як суб’єкт оцінювання особистості дитини. Діти наслідують поведінку, манеру говорити, слова, які найчастіше вживають дорослі. Все це активно засвоюється і на його основі дитина будує власну поведінку. Еталоном в даному процесі виступає не лише поведінка батьків, а й чужих людей, з якими дитина найчастіше зустрічається [80, с. 170].

Розрізняють декілька автономних психологічних механізмів, через які дорослі впливають на своїх дітей. Зокрема, І.С. Кон [38] виділяє:

– підкріплення – заохочуючи поведінку, яку дорослі вважають вірною і караючи за порушення встановлених правил, впроваджують у свідомість дитини певну систему норм, дотримання котрих поступово стає для дитини звичкою і внутрішньою потребою;

– ідентифікація – дитина наслідує дорослих, орієнтується па їх приклад, намагається стати такою ж, як вони;

– розуміння – знаючи внутрішній світ дитини і чуйно відкликаючись на її проблеми, дорослі тим самим формують її самосвідомість, комунікативні та інші якості [38, с. 116].

Б.Ананьев [4] вважає, що в основу механізму наслідування покладено потребу у визнанні. Здійснюючи певний вчинок, що відповідає еталону, дитина чекає позитивної оцінки, оскільки схвалення підкріплює її претензію на визнання. В очікуванні схвалення з боку оточуючих дитина може спеціально демонструвати свої достоїнства. Орієнтуючись на оцінку, яку дає дорослий тому чи іншому вчинку, дитина, по суті, перебуває лише па першому щаблі морального розвитку, її поведінка може набувати демонстративних форм, використовуються будь-які засоби, щоб заслужити схвалення. Дитина навмисне демонструє свою „доброчинність”. У будь-якому випадку діти потребують доброзичливого контролю і позитивної оцінки дорослого, оскільки правильна поведінка в присутності дорослого – перший етап морального розвитку поведінки дитини. І хоча потреба вести себе по правилах і набуває особистісного змісту для дитини, її почуття відповідальності найкращим чином розкривається в присутності дорослих.

Потреба у визнанні проявляється у прагненні дитини затвердитися у своїх моральних якостях. Дитина рефлексує, намагається проаналізувати власний психічний стан, переносить свій вчинок на можливі реакції інших людей, при цьому вона намагається, щоб люди відчували до неї прихильність, вдячність, визнавали і цінували її хороший вчинок. Тому Дитина відчуває постійну потребу звертатися до дорослих за оцінкою результатів своєї діяльності і досягнень. У цьому випадку байдужість та ігнорування, неповага неприпустимі, оскільки можуть стимулювати втрату впевненості у своїх можливостях. Претендування на визнання проявляє себе в тому, що дитина починає ревно „моніторити” реакції дорослих: яку увагу виявили до неї, а яку – до її ровесника або іншого члена сім’ї. Таким чином, у разі правильного підходу до процесу наслідування, в дорослих з’являється дієвий інструмент виховання, заснованого на власному позитивному прикладі [4, с. 22–26].

Провідну роль в становленні самооцінки молодшого школяра, на думку М. Феннел [76], має сім’я (передусім, батьки), а саме стиль сімейного виховання, прийняті в сім’ї цінності, та батьківські установки, оскільки самооцінка в дитинстві – це передусім засвоєння дитиною оцінки батьків. Пізніше самооцінка починає диференціюватися [76, с. 75]. Стиль сімейного виховання – це спосіб взаємодії батьків та дітей, що характеризується застосуванням певних засобів і методів виховного впливу, виражається у особливій манері вербального та невербального спілкування [39, с. 40].

Існує низка різноманітних класифікацій стилів сімейного виховання, в основі яких лежать особливості внутрішньосімейних та міжособистісних взаємин, що виражаються у ставленні батьків до особистості дитини, її способу мислення та діяльності; застосування методів покарання і заохочення; формування моральних принципів та цінностей; до оточуючих людей та навколишнього середовища. Найпоширенішим в психолого-педагогічній літературі є поділ стилів сімейного виховання на демократичний (авторитетний), авторитарний, ліберальний (поблажливий) та індиферентний (байдужий).

Демократичний (авторитетний) стиль характеризується наявністю сприятливого мікроклімату в сім’ї: теплі й довірливі стосунки між батьками і дитиною, взаємна повага і підтримка, емоційне сприйняття дитини як окремої особистості, урахування її думки, поглядів, почуттів і потреб. Тут високий рівень контролю за розвитком і діяльністю дітей поєднуються з визнанням і заохоченням їх індивідуальності, автономії та самостійності. Батьки дотримуються демократичних принципів спілкування: не вдаються до фізичних покарань і приниження, утримуються від проявів агресії й неповаги, використовують методи здорової вимоги та логічної аргументації.

Вони встановлюють спільні для всіх членів сім’ї правила, що ґрунтуються на їхньому авторитеті, як особистостей, старших товаришів, лідерів і вихователів. З часом батьки змінюють та удосконалюють оголошені правила й поставлені вимоги в розумних межах, враховуючи при цьому думки і погляди дітей. В результаті дотримання демократичного стилю сімейного виховання у дитини формується здатність до адекватного самооцінювання, самоконтролю і саморегуляції, а також такі особистісні якості, як старанність, відповідальність, сила волі, впевненість в собі та розвинені необхідні соціальні навички [25, с. 130].

Авторитарному стилю притаманний надмірний контроль батьків за життям дітей (діяльністю, поглядами, навіть почуттями), обмеження їхньої самостійності й ініціативності. Батьки будують взаємини в сім’ї на основі власної беззаперечної і неподільної влади, що супроводжується чіткими командами, завищеними вимогами, жорсткими заборонами і суворими покараннями (в тому числі фізичними). Сімейне спілкування (вербальна комунікація) зазвичай зводиться до мінімуму: всі рішення приймаються лише батьками, від дітей вимагається тільки беззастережна слухняність і мовчазна покора.

Такі методи виховання формують у дітей механізм зовнішнього контролю: зникнення загрози покарання провокує неконтрольовану, агресивну поведінку з боку вихованців до батьків і громадськості. Авторитарне батьківство виховує зазвичай осіб із заниженою самооцінкою, боязких, похмурих, вороже налаштованих, залежних, пасивних, дратівливих і агресивних. Проте, часто в таких сім’ях виховуються психологічно сильні діти із завищеною самооцінкою, які виявляють бунтарство й непокору, при першій можливості виходять з-під батьківського контролю і навіть вдаються до помсти [2, с. 90].

Єдиною перевагою ліберального (поблажливого) стилю виховання є теплі, близькі взаємини між членами сім’ї, батьки повністю відкриті для спілкування з дітьми. В іншому йому притаманна відсутність елементу керівництва, правил, заборон та обмежень в поєднанні з низьким рівнем контролю (практично вседозволеність). Діти отримують повну свободу і самостійність у вчинках, рішеннях, набутті досвіду. Ставлячи себе на один рівень з дітьми (фактор безумовної любові), батьки сприяють формуванню комунікативної лінії в напрямку до себе, а не до дитини. Таким чином нівелюється батьківський авторитет, право на лідерство. Такі батьки не можуть надати дитині практичної допомоги і підтримки в будь-якій ситуації, викликаючи в них почуття незахищеності, тривожності. Ліберальний стиль зазвичай виховує інфантильних, неадекватних, імпульсивних, невибагливих до себе, безпринципних людей. Проте, інколи вони стають активними та творчими особистостями [25, с. 132].

Для індиферентного (байдужого) стилю характерна відчуженість між дітьми та батьками. Останні виявляють закритість у спілкуванні, емоційну холодність щодо дитини, навіть байдужість. Батьки не беруть активної (свідомої) участі у процесі виховання, не встановлюють системи контролю, обмежень, покарань і заохочень, не надають дитині практичної і моральної підтримки. Обтяжені власними проблемами, індиферентні батьки ігнорують інтереси і потреби дитини, часто звинувачують їх у своїх невдачах, демонструючи деяку ворожість і відкриту зневагу до дитини. Таке виховання провокує у дітей відхилення психологічного та розумового розвитку, порушення поведінки, навіть психічні розлади. Самооцінка таких дітей занижена, вони ростуть некерованими, імпульсивними, невпевненими в собі, тривожними і боязкими, схильними до асоціальної та агресивної поведінки.

Гіперопіка в сім’ї – це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею, задоволення всіх потреб дитини, захищають його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. У центрі виховних впливів виявляється інша проблема – задоволення потреб дитини та огорожу його від труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідної домівки. Ці діти також виявляють занижену самооцінку й виявляються найбільш непристосованими до життя в колективі [2, с. 92].

М.І. Лисина [48] емпірично простежила розвиток самооцінки дітей в залежності від особливостей сімейного виховання. Згідно даних проведеного нею дослідження, діти з адекватною самооцінкою виховуються в сім’ях, де батьки приділяють їм досить багато часу, позитивно оцінюють їх фізичні та розумові дані, але не вважають рівень їх розвитку вищим, ніж у більшості однолітків; прогнозують гарну успішність у школі. Цих дітей часто заохочують, але не подарунками; карають, в основному, відмовою від спілкування. Діти із заниженою самооцінкою виховуються у сім’ях, в яких із ними не займаються, але вимагають повного підкорення; низько оцінюють, часто дорікають, карають, іноді – при сторонніх; не очікують від них успіхів у школі і значних досягнень у подальшому житті.

Завищена самооцінка передусім формується в сім’ї, де дитину занадто часто хвалять, і за дрібниці і досягнення дарують подарунки (дитина звикає до матеріальної винагороди), карають дуже рідко, а система покарань занадто м’яка. Автор описує також сім’ї, в яких прийнято говорити лише про позитивні, правильні речі. Відповідно, проблеми реального життя не підлягають обговоренню. Таке табу породжує брехню з боку дітей, формує їх відчуженість, й навіть ненависть щодо до батьків. Підвищена безпорадність і ворожість дитини породжує її низьку самооцінку. Проте, найнесприятливіші, на думку автора, випадки – жорсткий, тотальний контроль при авторитарному вихованні і майже повна відсутність контролю, коли дитина зростає сама по собі [48, с. 67].

Л. Обухова [51] вважає, що найбільш сприятливим для сформування стійкої адекватної самооцінки дитини є гармонійне виховання, яке кумулює всі найкращі риси і якості, характерні для інших стилів. У такій сім’ї створюється тепла і дружня атмосфера, панують взаєморозуміння, підтримка і взаємоповага. Батьки чітко усвідомлюють кінцеву мету виховного впливу, дотримуються обраних принципів та своїх позицій, але не впадають в крайнощі. Їхня поведінка і вчинки є цілком мотивованими і усвідомленими, що вимагається також від дітей і вдало ними наслідується.

Значну увагу батьки приділяють моральному і духовному вихованню (значну роль тут відіграють сімейні традиції, яких обов’язково дотримуються), заохочують інтелектуальний розвиток дитини, поважають і підтримують її фізичну працю. Такий стиль виховання сприяє формуванню гармонійної особистості. Діти виростають розсудливими, чесними, вірними друзями, чуйними і уважними до людей. Проте, у такого стилю виховання є недолік, зіштовхуючись із несправедливістю, агресією та іншими негативними проявами навколишньої дійсності, діти дуже болісно реагують і переживають [51, с. 72].

Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини – те, на що вона претендує у навчальній діяльності та особистісних взаєминах.

Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою і престижною мотивацією розраховують лише на успіх. Їх уявлення про майбутнє так само оптимістичні. Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато що ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються у своїх можливостях, швидко миряться з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання.

Другий варіант – демонстративність – особливість особистості, пов’язана із підвищеною потребою в успіху й увазі до себе оточуючих. Джерелом демонстративності зазвичай стає брак уваги дорослих до дітей, які відчувають себе в сім’ї покинутими, „недолюбленими”. Але буває, що дитині приділяється достатньо уваги, але цього недостатньо через гіпертрофовану потребу дитини в емоційних контактах. Завищені вимоги до дорослих пред’являються не недоглянутими, а навпаки, найбільш розпещеними дітьми. Така дитина буде вимагати уваги, навіть порушуючи правила поведінки. („Краще нехай лають, чим не помічають”).

Третій варіант – „уникнення реальності”, спостерігається у тих випадках, коли демонстративність у дітей сполучається із тривожністю. Ці діти теж мають сильну потребу в проявах уваги до себе, але вербалізувати її не можуть завдяки своїй тривожності. Вони мало помітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, прагнуть до виконання вимог дорослих. Незадоволена потреба в увазі спричиняє нарощування ще більшої пасивності, непомітності, що ускладнює і так недостатні контакти. При заохоченні дорослими активності дітей, прояві уваги до результатів їхньої навчальної діяльності і пошуках шляхів творчої самореалізації досягається відносно легка корекція їхнього розвитку [52, с. 67].

Вагомим фактором, що впливає на розвиток самооцінки, є міжособистісні взаємини. Процес розвитку людської особистості не припиняється протягом усього життя. Самооцінка також формується протягом усього життя людини, збагачуючись досвідом як у спілкуванні з іншими людьми, так і щодо до себе. Дефіцит спілкування породжує недорозвинення оцінних здібностей й тому відхилення в характері самооцінки. Тут також криється небезпечна причина неадекватної самооцінки: людина не стільки не хоче бачити власні недоліки, скільки просто не в змозі їх бачити. Спілкування допомагає людині побачити свої плюси і мінуси, формує і коригує самооцінку. Для дитини дуже важливо не просто спілкування, а спілкування із дорослими. Доброзичливе ставлення до дитини з боку дорослих є однією з головних умов її розвитку. [46, с. 95].

В. Сатір [67] виокремлює дві сімейні системи щодо характеру спілкування: закриті і відкриті. Головна відмінність між ними – характер реакції на внутрішні та зовнішні зміни. Частини, ланки закритої системи, нерухомі й обмін інформацією між ними не відбувається. Як правило, члени такої сім’ї нетовариські, замкнені, мають мало друзів і знайомих. Автор вважає, що через брак адекватного спілкування у закритій сім’ї, діти не здатні виявляти адекватну самооцінку. Вона вкрай низька, дуже нестійка і сильно залежить від самооцінки інших (сторонніх) людей. Закриті сім’ї, швидше виняток, ніж норма. Повною протилежністю закритої системи є відкрита сім’я. Це сімейна система, частини якої взаємопов’язані, але рухливі, чутливі одна до одної, що сприяє руху інформації всередині сім’ї й виходу за її межі. У родині з відкритою системою правила гуманні, а члени сім’ї товариські, розкуті. Самооцінка дітей, що виховуються у відкритій системі адекватна, висока, стійка і більш залежна від внутрішньої оцінки, ніж від зовнішніх факторів [67, с. 182].

Таким чином, найбільш значущий вплив на формування дитячої самооцінки має сім’я й передусім батьки. Уявлення про те, якою має бути дитина (батьківський образ дитини), формується ще до народження дитини і впливає у подальшому на стиль сімейного виховання. Керуючись власними уявленнями, батьки оцінюють її реальну діяльність і поведінку. Засвоєні від батьків оцінки стають власними оцінками дитини. Також батьки формують у дитини особистісні цінності, ідеали, еталони, на які варто рівнятися, намічають плани, які необхідно виконати, визначають стандарти виконання тих чи інших дій. Якщо вони реалістичні і відповідають можливостям дитини, то досягнення цілей, реалізація планів, сприяють формуванню позитивного образу „Я” та позитивної самооцінки. Якщо ж цілі і плани нереалістичні, стандарти і вимоги завищені, то неуспіх призводить до втрати віри в себе, формування заниженої самооцінки та негативного образу „Я” [28, с. 149].

Провідною особливістю молодшого шкільного віку є зміна соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного і класного колективів, де слід дотримуватися нових норм поведінки, вміти підпорядковувати свої бажання новому розпорядку тощо. Це сприймається дитиною як певний переломний момент у житті, який супроводжується ще й перебудовою системи взаємовідносин із дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель. Р.С. Немов [50] наголошує, що безмежна довіра до дорослих, особливо до вчителя, покора та наслідування створюють сприятливі умови для виховання дитини як особистості, але вимагають від дорослих великої відповідальності, уважного контролю за власними діями і судженнями. Важливо підкреслювати успіхи дитини, його позитивні сторони, а труднощі долати разом [50, с. 300].

Педагог, в ході роботи на уроці, володіє правом оцінювати іншу емоційно незрілу людину, що дає йому відчуття влади і непогрішності. Характер взаємин з учителем позначається на настрої дитини, зумовлює виникнення її позитивно чи негативно забарвлених емоційних переживань, що, зрештою, й визначає особливості ставлення школяра до власної особи. Коли в навчальній дiяльностi дитини невдач більше ніж успiхiв, й цю ситуацію вчитель постійно підкріплює низькими оцінками, то результатом стає розвиток почуття невпевненості в собі та неповноцінності, які мають тенденцію до поширення i на інші види діяльності [46, с. 133].

Оцінна діяльність вчителя зазвичай здійснюється у формі відміток в журналі і у вербальній формі. Між цими двома формами оцінок існує значна відмінність. Оцінка, яку вчитель ставить в журнал, є офіційним документом, тому вона виставляється на основі спеціально розроблених критеріїв і вимог суспільства. До вербальних оцінних вчителя суспільство пред’являє лише загальні, принципові вимоги, не контрольовані суворими показниками, – вони повинні відповідати гуманістичним тенденціям освіти, сприяти розвитку учнів. Тому вербальна оцінка не менш відповідальна для вчителя, ніж оцінка в журналі. Вона дозволяє педагогу враховувати поточну ситуацію, підкреслювати старанність учнів, яким важко дається навчання, і навпаки, засуджувати здібних, але ледачих учнів [20, с. 11].

За даними Ф. Костильова [40], самооцінка молодшими школярами власної навчальної діяльності орієнтована на оцінки, виставлені в журнал, оскільки вони є підставою для соціального контролю і санкцій. Проте вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки учня, якщо педагог уміє правильно нею користуватися. Це пов’язано із тим, що вона більш лабільна, емоційно забарвлена, а отже зрозуміла для дитини. Успіхи і невдачі у навчанні, оцінка вчителем результатів навчальної діяльності врешті визначають й відношення дитини до самої себе, тобто її самооцінку. один із основних компонентів такої самооцінки, – активність, спрямована на усвідомлення власних дій і особистісних якостей [40, с. 29]

На думку Б.С. Волкова [20], молодші школярі, схильні вважати, що вони можуть добре вчитися, але не дуже цього хочуть, що у них є для цього всі інтелектуальні можливості, але не вистачає вольових якостей. Неуспішним учень стає на певному етапі навчання, коли виявляється певна розбіжність між тим, що від нього вимагають, і тим, що він в змозі виконати. Дитина, що часто переживає невдачі, очікує її і в подальшому, й навпаки, успіх у попередній навчальній діяльності мотивує очікування успіху в подальшому. Переважання в навчальній діяльності дітей неуспіху над успіхом, постійно підкріплене низькими оцінками сприяє нарощенню у них невпевненості в собі й почуття неповноцінності. Культивуванню низької самооцінки в неуспішних дітей сприяють також низькі сооцінки учнів по класу, які переносять неуспіхи у навчанні на всі інші сфери їх діяльності. Автор відмічає, що вже у другому класі в успішних дітей формується завищена самооцінка, зневажливе ставлення до всіх тих, хто не є відмінником [20, с. 72].

У навчальному процесі в учнів поступово зростає критичність, вимогливість до себе. Першокласники переважно позитивно оцінюють власну навчальну діяльність, а невдачі пов’язують лише з об’єктивними причинами. Другокласники, й особливо третьокласники ставляться до себе критично, оцінюють не лише позитивні, але й негативні вчинки, успіхи й невдачі. Поступово зростає й самостійність самооцінок. Якщо самооцінка першокласників майже повністю залежить від оцінок їх поведінки та результатів діяльності педагогом, то учні других і третіх класів оцінюють досягнення більш самостійно, критично розглядають оцінну діяльність вчителя (чи завжди він прав, чи об’єктивний). Таким чином, система оцінок, яка у навчальному процесі є головним засобом впливу вчителя на учнів, – складне, потужне і тонке знаряддя регулювання самооцінки [16, с. 29].

Отже, особливістю дітей молодшого шкільного віку є повне визнання ними авторитету дорослого. Значущі дорослі, передусім батьки, найближчі родичі і вчителі, виступають, по-перше, в ролі еталону поведінки й зразка для наслідування, а-по друге, як суб’єкт оцінювання особистості дитини. Самооцінка дитини формується, передусім, в сім’ї й залежить від стилю сімейного виховання. Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини – те, на що вона претендує у навчальній діяльності та особистісних взаєминах. У молодшому шкільному віці найавторитетнішою фігурою для дитини стає вчитель. Саме від його оцінок (як формальних, так і не формальних) залежить рівень самооцінки дитини.