Ромашки

Сказав хтось, що сонце є одне у світі, –

А в лузі, в полі стільки їх сія’!

Знайомі усім нам ніжно-білі квіти,

На показ виставля зелена трава.

Пругке стебельце вітерець не ламає,

Отава від грози землю обійма,

Біленьку голівку ромашка здіймає,

До сонця сміється: Я така сама!

У небі одне ти, а нас, подивися,

Твоїх відображень, як в небі зірок.

У небесах котишся і далі котися,

А нам, де зійшли ми, не зробити крок.

Почались покоси, від коси впадемо,

Улітку наступнім знову щоб цвісти.

Із людьми в помешкання їхнє ідемо

У білих віночках їм красу нести.

07.06.03

ПОДИХ ВЕСНИ

Тепло жадане землю обігріло,

Замилувався світом небосхил,

На видноколі перед вітром тліло.

Від подиху весни весь край ожив.

Бруньки ще тільки вічка показали,

До сонця посміхаються вони,

Здається, довго так тепла чекали,

Від холоду стомилися зими.

Сніжинки залишились на мережках,

Милується лісковий квітковид.

У межах, все сприймаю в певних межах

Казковий ілюзійний краєвид.

23.04.03

* * *

На старт! Розслабся і зразу зберись…

Бігуни такі, як ти, на старті.

Не панікувати, вперед не рвись,

В Україні змагання, не в Спарті.

Увага! Це не вперше. Стійка є,

М’язи моїх ніг і рук заграли.

Місце відстояти, перше – моє!

Тільки ноги, щоб не підкачали.

Марш! Вітре, опір мені не чини

Час у долю секунди вложити,

Швидше всіх – є на те бігуни.

Фініш. Грудьми мені стрічку збити!

15.09.03

* * *

Чужі страждання… Посміхався,

Не помічав. Не вмів відчути?

Повз них проходив, не вагався.

Як же тобі сьогодні бути.

Чужі страждання… Хіба бу’ли?

Миттєво час спливав щасливо,

А зараз день і ніч тортури,

Весняну повінь літом змило.

Осінній спів дощу байду’же,

Одноманітно в землю стука,

Твоє страждання ранить дуже,

Питаєш: Чи надовго мука?

Чужий, ти знаєш про страждання,

Прийди, з тобою поділюся,

Один страждав, повір, востаннє,

Одна страждати я боюся.

20.01.98

УКРАЇНА

Волошкові поля, ромашкові кили’ми,

Озер прозорі води, джерельні струмки –

Символіка моєї України

Оспівана давно і на віки.

Українська мова – веселкові верета,

Дзигою танцює і музою зліта,

Як плаче, сміється – чути здалé ка,

Вміє будувати й творити дива.

Старий Дніпро, Карпати – гори величаві,

Створені Богом для спочину місця.

Ціную прабатьківські звичаї,

Я також частинка їхнього життя.

05.06.03

ЗРАДНИК

Всміхнувся зрадник: Зрада у мені,

Людина надто упевнена в сó бі.

А як летять беззастережно дні,

А скільки часу – власній особі.

Усюди „я“ і у всьому бачить,

Сміється упереджено: – Не треба,

Нічого невідоме не значить,

Від Бога манна не впаде із неба.

Ну що ж, улесливо, люди, даю,

Беріть, як можете і де візьмé те,

Живете у гріху і не в раю.

24.06.03

МАТІР

Калиновим цвітом матері очі,

Мудрістю всміхаються в далечінь,

Кращої долі бажали пророчо,

Нам передала багато умінь.

Як тобі в дорозі, люба дитино?

Чи згадаєш неньку, хоч у піснях?

Із Богом завтра нову стрінеш днину,

Бачу у мріях твій зоряний шлях.

Мамою кличеш матір дружини.

Бачить онуків хочу хоч раз.

Вас у саду пам’ятає калина.

Обробила поле для усіх нас,

Руки старечі спочинку не знають,

Серце твоє тужить, мами – мовчить,

На чужині сина коли вітають,

Кличе Батьківщина, мати – не спить.

02.09.03

* * *

У 30-ті роки стихійного не було лиха,

І не війна, й не пошесть це гуляла,

А смерть на ім’я Голод, що так стиха

Людей цілими селами вбивала.

Ні, не століття з днів отих минуло,

Очевидців вистачає у наш час багато,

Бо шістдесят років назад це було…

Розкажи нам, Україно, земле наша, Мати.

– Українці всього світу пам’ять шанували,

А ви тут, на Батьківщині, про це мало знали.

Уста мої не відкривались правду вам казати,

Бо за неї, як злочинців, кидали за ґрати

Дітей моїх. Важко рану болючу ятрити.

Я повинна на той Голод вам очі відкрити.

Як по селах колгоспи утворювати стали,

На обшири родовиті злидні завітали.

І у кожному селі, у кожній хатині

Чую плач та бачу сльози – журюся понині.

В один час, в одну годину дзвони задзвонили –

Вашу совість, вашу пам’ять від сну розбудили.

Людським голосом озвались в містах монументи

В честь загиблих, заморених, для вас просто – мертвих.

06.12.93

* * *

Шатують зорі небозвід,

Розсаджують свій родовід,

У сутінках ніч проступає,

Лаштунки всюди розставляє.

За шторами став силует –

Міських будинків трафарет,

Очища, темніші, ніж ночі,

Всміхаються зорям охоче.

Ось там одне не спить вікно,

Щось свідчить світові воно.

Світанок перший прочитає:

Поета почерк добре знає.

Чи вірш, чи пісня – все одно:

Слова на суд людей дано.

Самотність – наснага любові,

Твір вирвався із пут неволі.

14.11.04

* * *

В обличчя дихнула весна,

Заграла барвами надії,

З очей спадає пелена,

Ласкаве сонце тішить мрії.

Прокинулось із сну живе,

Бруньки набухнено шепочуть:

– Байдужість серця не торкне,

Теплом втішаємось охоче.

Така була, була весна.

Така? Здається… Ні. Не знаю…

Змінилась не вона, а я –

Від неї нове щось чекаю.

15.03.05