Отец Онуфрий

Отец Онуфрий, отобедавши от обедни, отправился обозревать окрестности Онежского озера. Обозревая окрестности Онежского озера, отец Онуфрий обнаружил очаровательную обнажённую Ольгу. „О, Ольга, о ослепительная Ольга! Отдайся отцу, озолочу“. Обнажённая Ольга обольстилась. Отец Онуфрий отказался обнять Ольгу. Обозлённая Ольга оторвала отцу Онуфрию орган оскорбления. Отец Онуфрий остервенел. Он опозорился, осмеян Ольгой.

Таке оповідання приніс бурсак отцю Онуфрію. Отець Онуфрій так оцінив це оповідання: „Оскорбил, окаянный. Отлично“.

Що ви на це скажете? Я звертаюсь тільки до тих росіян, які зневажають українську мову. Придумайте щось краще і практично переконайте мене, що „русский язык“ кращий від української мови. Бо, порівнюючи ці два оповідання, навіть завзятий російський шовініст має погодитись із тим, що українська мова справді є солов’їною. Та цього російські шовіністи не признають.

3 цим ніколи не погоджувались, не погоджуються і не будуть погоджуватись у майбутньому наші „старші брати“. Віками вони принижували українську мову. І не тільки принижували. Вони забороняли українську мову. Забороняли співати українські пісні, ставити вистави та друкувати книжки українською мовою. Так, Панас Мирний, Павло Грабовський та інші письменники друкували свої твори українською мовою за межами України. Це було до жовтневого перевороту 1917 року. Радянська влада обіцяла вільний розвиток української мови. Обіцяв пан кожух – тепле його слово.

3 кожним роком українська мова чимраз більше принижувалась і переслідувалась. Того, хто розмовляв українською мовою могли назвати націоналістом і бандерівцем. Ось приклад. У 1970 році під час канікул я їхав із Запоріжжя до Івано-Франківська. В Апостолово вийшов із вагона, щоб купити черешень. Поруч стояли чотири жінки. І я почув на свою адресу: „Сразу видно, что бандьора“. За їхнім поняттям, тільки бандерівці розмовляють українською мовою. І можу згадати не десятки, а сотні таких прикладів. Адже 12 років жив у Запорізькому краю. Але ще один приклад мушу згадати. Це було на серпневій нараді вчителів. Нарада йшла російською мовою. I хтось передав у президію записку, в якій автор запитував, чому виступальники говорять російською мовою. Записка потрапила до рук голові райвиконкому. Коли він прочитав цю записку, у нього перекосилось обличчя. Із люттю він сказав: „Хотел бы я знать, кто это написал! “ Тоді була б велика неприємність для автора цієї записки. За яку провину? Відповідь завжди була цинічною: „Вам не нравится русский язык? “ І після цієї відповіді мусив замовкнути,

„Старші брати“ дуже розхвалювали російську мову. „Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин“. Я цьому зовсім не дивуюсь. Кожен хвалить своє, хоч би яке воно було. Це патріотизм! І я ніколи не заперечував би „старшим братам“. Але вони цинічно зневажають українську мову: „Української мови не існує. Це тільки „наречие русского языка“. Українська мова – це мова конюхів, її можна використовувати тільки на селі“.

То яка ж мова краща? Про це можна дізнатись, порівнявши українську мову з російською. Це порівняння зробили Михайло Лаба та Михайло Андрушко. Воно на користь української мови. Ось кілька прикладів.

– В українській мові слово „любити“ вживається в багатьох випадках, але коли мова йде про душевні співвідношення хлопця і дівчини, то існує вираз „кохання“. І тут уже не скажеш: „Я кохаю вареники“.

– Усі народи світу розмовляють мовами. У росіян – языком. Ось розмова діда з продавщицею в крамниці:

– На Вкраїні живете й не знаєте мови.

Продавщиця теж була гостра та бідова:

– У меня есть свой язык, ни к чему мне мова.

І сказав їй мудрий дід:

– Цим пишатися не слід,

бо якраз така біда в моєї корови:

Має, бідна, язика та не знає мови.

– Іменник в українській мові має 7 відмінків. Сьомий відмінок – це клична форма – Оксано, Петре, Ганно. В російській мові є лише 6 відмінків, кличної форми не існує, то як покликати когось?

– В українській мові є суфікс „есенький“ – місяць яснесенький, промінь тихесенький кинув до нас. Спи, мій малесенький… У російській мові цього суфікса не існує, що дуже збіднює мову.

– Українці „одружуються“. Росіяни, „заключають брак“ і браком називають зіпсовану продукцію, що їхню мову значно компрометує.

У нас з молока виготовляють масло, а з насіння олійних рослин – олію. У росіян одне і друге – масло.

– Фарбами ми малюємо, а коли йде мова про природу, існує вираз – барви природи. У росіян одне і друге – краски. До тих тонкощів їм далеко.

– Із смоли виготовляють асфальт, а сік хвойного дерева називають живицею. У росіян одне і друге називають смолою.

– Слово „олівець“ в українській мові має семантичний зв’язок із словом „олово“. У росіян карандаш нікуди не притулиш, бо це слово татарського походження і в перекладі з татарської мови означає – пишучий патичок.

– Назва місяців в українській мові пов’язані з явищами природи в цю пору – січень, лютий, березень, квітень… Росіяни вживають латиномовні назви, що дуже збіднює їхню мову. Ще є тисячі таких порівнянь, але й цього досить, щоб довести кожному, що наша українська мова нічим не гірша за російську, а навпаки. Вона набагато випередила російську мову й залишила її далеко позаду.

Це було на Херсонщині. Зустрівся я з жінкою, яка закінчила інститут слов’янських мов. Розговорилися про українську мову, якою мовою треба викладати у вищих навчальних закладах. І я почув від неї:

– Зараз викладання у ВНЗ українською мовою неможливе. Викладачі звикли до російської мови і не можуть читати лекції українською мовою.

Я відповів їй:

– Шановна Оксано! Хочу згадати хлопців і дівчат, які закінчили школу в селі та вступили до інституту чи університету. То чи легко їм сприймати лекції російською мовою? І чи потрібні такі викладачі, які зневажають українську мову?

Оксана не здавалась:

– Українська мова для науки не підходить.

– А румунська мова надається для науки? Угорська? Албанська? То чому ж тоді українська мова не підходить для науки?

Тільки тепер Оксана не мала що відповісти.

Який висновок з цього можна зробити? Ще дехто думав, що в науці технічні термінології російськомовні і тим вони випередили українську мову. Насправді це зовсім не так.

У Москві є проспект „Вернадського“. Хто цей вчений? До першої світової війни він був професором Празького університету, академіком. При створенні УНР повернувся на Батьківщину, до Києва. Згодом написав довідник технічних термінологій українською мовою. Із захопленням України більшовиками Вернадського, вченого зі світовим ім’ям, забирають у Москву. Більшовики змушують вченого цей довідник перекласти на російську мову. А післяцього навіть в Україні заборонили вживати україномовні технічні терміни. І тут „старші брати“ користуються довідником технічних термінів академіка Вернадського, присвоївши все собі. Варто також згадати, що в колишньому СРСР близько половини адміністративних посад займали українці. За даними вчених Японії, українська мова за милозвучністю належить до першої трійки мов світу. Так думають і інші народи. А тому не цураймося нашої солов’їної української мови. Цієї мови, яку сотнями років боронили від „старших братів“, за яку вмирали Курбас, Стус, Теліга…

Ще 135 років тому український письменник Сидір Воробкевич так писав про чарівну українську мову:

Мово рідна, слово рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того бог карає.

Свої його цураються.

В хату не пускають,

А чужії, як заразу,

Чуму, обминають.

Здається, що ці рядки написані не в позаминулому столітті, а сьогодні. Не можна зневажати навіть чужу мову. Це теж не чесно. Та зневажати свою, рідну, українську мову! Чому? Це щось неймовірне! Яка ж це людина, що цурається найсвятішого!

Така людина може відректися Божої Матері, рідної матері, батька, брата, сестри, рідної святої землі. Про тих, хто не знає своєї рідної мови, цурається її, надзвичайно влучно говорить Юрій Мушкетик у своєму романі „Яса“: „Так, це важливо, що своєї мови не знає. … Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар“.

Яничар! Батьківщиною цього слова була Турецька імперія. Татари і турки, нападаючи на Україну, брали в полон малолітніх дітей. Їх виховували в турецьких школах. Такі діти не знали своїх батьків, своєї віри, своєї батьківщини, своєї мови. Таких і називали яничарами. Яничарство було найбільшою трагедією для українців. Українці, які ставали яничарами, разом з татарами чи турками нападали на Україну. Вони грабували, убивали своїх батьків, братів, сестер, односельців, брали ясир. Ось легенда. На місто Хуст напали татари. Воєвода Хуста оборонив місто. Але татари полонили маленького сина воєводи. А через 22 роки татари знову напали на місто. Очолював татарський загін молодий татарин. Відбувся бій молодого бея з воєводою. У двобої воєвода вбив татарина. І коли татари відступили, воєвода впізнав рідного сина. Син став яничаром і привів татар проти рідного батька. Таких випадків були тисячі.

На жаль, яничарство на Україні не припинялося століттями. Особливо воно поширилось в Україні після жовтневого перевороту в Росії. Якщо за османської імперії яничарів виховували тільки в Туреччині, то за московської радянської влади яничарів виховували в Україні. Тепер батьки тільки годували та одягали своїх дітей. Хто прожив у більшовицькому „раю“, той прекрасно про це знає… „Старші брати“ і свої перевертні виховували в комуністичному дусі вже маленьких дітей. Спершу готували жовтенят. Це виховання діти відчували вже в дитячому садку. Малі хлопчики й дівчатка виховувались на прикладах Леніна, Сталіна, Павки Корчагіна, Павлика Морозова… Вчили зраджувати рідних батьків, як це зробив Павлик Морозов. Вчили цих маленьких діточок зневажати рідну мову. І цю рідну мову заміняли „велікім русскім язиком“. У цьому „русскому язику“ є найбільший у світі „русскій мат“. Його ще називають триповерховим. Прочитайте книжку Івана Іванова „Колима“. Там, мабуть, сотні таких матюків.

Виховання проходили за певним планом. Жовтенята, піонери, комсомол, партія. Успіх у вихованні був вражаючий. Навіть після 12 років Незалежності трудно опам’ятатись. Весь схід іпівдень зрусифіковані. Майже повністю зрусифіковані міста Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв. Тут при владі „старші брати“ ісвої перевертні. Вони й тепер не те, що зневажають, а й нищать українську мову. За прикладами далеко не треба шукати. У Донецьку закривають єдину українську школу. А про це страшно й згадувати. В одній із книжкових крамниць продають туалетний папір. I в навантаження до цього туалетного паперу давали „Кобзар“ Тараса Шевченка. Ось яких єрундованих продавців виховували в радянських навчальних закладах! Я не помилився! Не ерудованих, а єрундованих! Це ж божевілля в повному розумінні цього слова. А скільки таких неймовірних божевільних прикладів! І все це наслідок комуністичного виховання.

Я 13 років прожив у запорізькому краю. Закінчив Запорізький педагогічний інститут. 12 років я працював учителем у Роздольській школі Михайлівського району. У Роздолі повністю збереглася українська мова. І не тільки в Роздолі, в інших селах району теж розмовляли і зараз розмовляють українською мовою.

А Запоріжжя? Тут українську мову зневажають. Не часто почуєш українське слово. Я кожного року перебуваю в Запоріжжі. І хочу згадати деякі діалоги про українську мову.

Слава Стецько, тепер уже покійна, виступала по радіо. А на другий день почув такий діалог:

– Слышала выступление Стецько! Какая же она неграмотная! Ни единого русского слова. Почему она не выступала на русском языке?

– А скільки років ви живете в Запоріжжі? – спитав я молодицю.

– 45 лет.

– Живете в Запоріжжі 45 років, живете в Україні, а зовсім не знаєте української мови. А Слава Стецько прожила за межами України півстоліття і прекрасно розмовляє українською мовою. Вона досконало володіє кількома мовами, у тому числі й російською. А ви ж така „розумна“, і знаєте тільки один „язик“. То хто ж тоді неграмотний?

Що могла відповісти ця „одноязикова“ жінка?

Одного року була зустріч з учнями, в яких я був класним керівником. Розговорився із своїм учнем Віктором. На моє здивування, він розмовляв зі мною російською мовою. Я перепросив його: „Пробач мені, Вікторе, що я не навчив тебе української мови“.

В одному з дитячих садків переходили на українську мову. Моя колишня учениця Тетяна, яка працювала там вихователькою, заявила: „А я не буду разговаривать на украинском языке“.

Завідувач садка – росіянка. Вона сказала: „Чи тобі, Тетяно, не соромно! Ти українка і відмовляєшся від рідної української мови! Я росіянка і то вивчила українську мову. І хочу, щоб у нашому дитячому садку діти вчились говорити рідною мовою. Адже вони живуть в Україні! “

Радісно мені за росіянку, яка вивчила українську мову і розмовляє нею. І це не поодинокі росіяни.

І боляче мені за Тетяну, яка відрікається від рідної мови.

Познайомився я з одним запоріжцем. Кілька днів я з ним зустрічався. Він розмовляв російською мовою. А я на російську мову не переходив. І почув від нього комплімент:

– Такой культурный человек, а разговариваете на непонятном языке!

– А ви скільки мов знаєте?

– Русский.

– А де ви живете?

– Все время я на Украине.

– Так чому ж тоді мова народу, серед якого ви живете, для вас є „непонятной“?

Зустрічаюся в Запоріжжі з учителями української мови. Чогось вони між собою розмовляли російською мовою.

– Ви вчителі української мови. Чому ж ви не розмовляєте між собою українською мовою?

– А мы только на уроке разговарываем по-украински.

– Чи навчите ви своїх учнів розмовляти українською мовою, чи прищепите їм любов і повагу до рідної української мови?

Це дуже дивно. Навіть в українських школах і вчителі, і учні розмовляють російською мовою. То яка ж це українська школа? Під час перерви тут не почуєш українського слова. Хіба коли щось запитаєш по-українськи, то вже відповідають українською мовою. І то не завжди.

Хочу звернутись і до марксизму. І в марксизмі можна знайти щось мудре. Стосовно ж тих, хто мешкає в Україні десятки років і не володіє мовою корінного народу, гарно сказав ще в середині XIX століття Карл Маркс. За його визначенням це – або гість, або окупант, або слуга поневолювача. Як бачимо, і в марксизмі є слушні думки про мову.

Деколи ми говоримо: „Не так уже погано у нашому домі“. Так само я повинен сказати і про Запоріжжя: „Не так уже погано в Запоріжжі“. Хочу згадати добрим словом і росіян, які живуть у Запоріжжі. Я вже згадував росіянку, яка завідує дитячим садком. Вона вивчила українську мову і хоче, щоб і діти говорили рідною мовою.

Хочу згадати і росіянку Людмилу Очеретяну. Вона завідує в Запоріжжі Центром розвитку дитини „Лазурний“. Як вона вивчила українську мову? Ось що вона про це говорить:

– Побувала я в Норвегії. Так от, норвежці дивуються, як це ми живемо в Україні, а спілкуємося російською мовою. Не розуміють вони й того, чому ми не знаємо традицій і звичаїв свого народу. Все це спонукало мене вивчити українську мову. Це мені вдалося. Я поважаю тих людей, які люблять свій народ і хочуть, щоб діти говорили рідною мовою. Тому завжди сприятиму цьому.

Людмила Очеретяна допомогла відкрити українську групу. І таких росіян і росіянок у Запоріжжі є десятки. Я не хочу перебільшувати і не говорю: сотні. Хоч це не було б великим перебільшенням.

У Запоріжжі видається газета українською мовою „Запорізька правда“. Товариство „Просвіта“ видає газету „Дніпрові пороги“, редактором якої є Тарас Шевченко. Це теперішній Тарас Шевченко. „Інформаційний бюлетень“ видає „Братство ОУН–УПА Запорізького краю“, редактором якого є Василь Маркович.

У день 12-ї річниці Незалежності України я був у Запоріжжі. Познайомився із сотнями патріотів. І як я здивувався, коли взяв у руки книжки, видані у Запоріжжі. Це „Підпілля ОУН у Запорізькій області“, „Під бойківськими Бескидами“, автором яких є Василь Маркович. Видана книжка „Українські повстанські пісні“, упорядником якої є вже згаданий Тарас Шевченко. Це тільки початок того, що я знаю.

Тепер я хочу поіменно згадати хоч декількох справжніх патріотів України із Запоріжжя:

– Т. Шевченко, кандидат філологічних наук, доцент;

– В. Чабаненко, доктор філологічних наук, професор;

– Ф. Турченко, доктор історичних наук, професор;

– Л. Сосницький, журналіст;

– А. Пилиденко, підприємець;

– Атаніч Анатолій, голова міського об’єднання „Просвіта“.

Список можна продовжити. Свідомих українців є в Запоріжжі десятки тисяч. Я не перебільшую. І з кожним роком, з кожним місяцем, з кожним тижнем і навіть з кожним днем у славному Запоріжжі буде більше таких, що розмовляють українською мовою, вивчають історію України, культуру, співають українські пісні. У цьому я переконаний. І це буде не тільки в Запоріжжі.

Треба згадати й Трускавець. І якщо в Запоріжжі національна свідомість стає вищою, у Трускавці вона знижується. Патріотів 1990 року зараз не впізнати. Особливо тих, хто добре влаштувався. Людину по-справжньому можна лише тоді пізнати, коли вона при владі. Хто тепер приїжджає у Трускавець зі сходу чи півдня, дивується. Кожен в основному бачить російськомовні газети, книжки, чує російську мову, російські пісні. Десятки років біля бювету щоденно можна було почути українську пісню. Минулого року українська пісня була вбита російською попсою. Ціле літо біля бювету гримів оркестр. А тепер „старші брати“ виграють на баянах з підсилювачами. Лунає тільки російська музика, російські пісні. Було б дуже добре, якби хоч один такий музикант вигравав біля входу до міської ради. Я пригадую час, коли розповсюджували газети та книжки в бюветах. Мене проганяли. Одного разу навіть міліціонера викликали. А зараз музиканти грають, аж земля тремтить. Трускавецька влада цієї московської музики та пісні не чує. Честь вам і хвала, трускавецькі патріоти, які зараз при владі.