Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Наречена» смерті






 

У кабінеті Михайла Костандогло члена колегії Подільської губчека було доволі спекотно, хоча надворі вже стояла зимова груднева прохолода. Напроти Михайла сиділа у кріслі невисока красива смуглява жіночка, з загадковими зеленуватими очима, зодягнута у перепоясану ременями шкіряну куртку, в спідниці військового крою, взута в стоптані, але ще цілі черевики. Свою овечу шапку‑ папаху з п’ятикутною зіркою вона поклала на письмовий стіл співрозмовника.

– От ми й знову зустрілись, Ельзо, – тепло усміхаючись промовив Михайло, – так і не вдалось тобі від нас надовго утекти у свій Харків.

– Мне тоже приятно снова увидеть тебя, Михаил – усміхнулась у відповідь Ельза.

Вона давно здогадувалась про таємну прихильність до себе Михайла, проте не надавала цьому великого значення. Для таких відносин на які мав надію Михайло у Ельзи не було ні часу, ні особливого бажання. Їй все ще не сходив з пам’яті широкоплечий соколинецький парубок, з яким вона приводила до амністії отаманів Ходака та Нечая і з яким тоді так самовіддано кохалась [23]. Між ними в той час навіть велись розмови про те, щоб з часом справити невеличке весілля та зажити відкрито, як чоловік та дружина.

– А это правда, Михаил, что Артем Онищук организовал большую банду и промышляет разбоем на Тывровщине, – з таємною надією на негативну відповідь запитала Ельза.

– Та куди ж тут правди діти, Ельзо. Я знаю твоє відношення до Артема, та й у мене була надія, що ті інструкції які він отримував від полковника Карого, ним не виконувались. Але опісля того, як він з’явився у серпні на чолі загону і розпочав розбійничати, ті сумніви зовсім і назавжди зникли, – розвіяв таємну надію Ельзи Михайло.

Темна задума лягла на чоло Ельзи. Значить Артем не дотримав їхньої домовленості щодо відходу від повстанства, знову узявся за зброю. Зрозуміло, що і її незаперечна вина у цьому була, бо не подавала вона Артему ніяких звісток з того літнього вечора, коли вони так швидко розстались. Вона ж обіцяла влагодити ситуацію та повідомити про це Артема через родину Кулібабчуків. Але тут неждано‑ негадано з Харкова викликав її для термінових чекістських справ Євдокимов. І Ельза, зовсім забувши про свої недавні обіцянки, як на крилах полетіла до об’єкта свого давнього і таємного захоплення – Єфима Євдокимова.

Внаслідок цього тепер Ельзі потрібно вирішувати, на чиїй вона зараз стороні. Зрозуміло, що після тих зустрічей з Євдокимовим, коли вона Артема і їхні зустрічі за п’ять місяців майже забула, рішення Ельзи не важко було спрогнозувати. Та й здавалось їй тепер те кохання з відстані майже в півроку часу чимось не зовсім справжнім і дуже вже схожим на попередні, майже забуті, короткочасні революційно‑ польові романи. І вже зовсім тьмянів образ Артема, коли на думку Ельзи надходили згадки про Єфима.

Зібравшись на нічне засідання колегії губчека, небагатослівні члени колегії Кузьма Горин, Михайло Костандогло, комендант ЧК Тібор Кіш та член надзвичайної комісії Іван Гарін, були вражені сміливою жорстокістю плану Ельзи Грундман. Ельза, яка останнім часом, за проханням начальника секретно‑ оперативної частини Всеукраїнської ЧК Єфима Євдокимова, була тимчасово відряджена у Харківську ЧК, недавно повернулась з настановами по ліквідації банд, що діяли на теренах Вінниччини [23, 24].

Після вислуховування думок Костандогло та Грундман відносно плану ліквідації загону Артема Онищука, присутні очікували на реакцію голови Подільської ЧК Леоніда Заковського. Тримаючи в руках запалену цигарку, він тим часом з задумом розглядав щось за вікном кабінету.

– Ну, а якщо Артем не повірить нашим обіцянкам. Він же не такий дурний, щоб надіятись на повторну амністію? Знає, що повторних амністій ми не практикуємо. Тих хто вдруге став бандитом розстрілюємо, – промовив, нарешті, Заковський – Розумієш, Ельзо, на що ти йдеш?

– Я уверена, что лично мне он поверит. Не может не поверить, он хитрый, но я все таки женщина, и его перехитрю.

Заковський встав з‑ за столу, трохи кульгаючи на поранену ногу, підійшов до вікна затягнутого легкою памороззю. Потом повільно повернувся та підійшов ближче до Ельзи. Рука Заковського ласкаво лягла на її тендітне плече.

– Звичайно, ми усі розуміємо, який ризик це буде для тебе, Ельзо. Але Артема потрібно за всяку ціну знешкодити. Враховуючи ж ваші попередні стосунки, шила ж у мішку не втаїш, він повірить хіба що тільки тобі одній. Доведеться все ж ризикувати, щоб через цю особисту свою жертву довести відданість справі революції, – продовжив голова ЧК свою мову.

– Але як ми повідомимо Артему, що ти знову з’явилась у Вінниці та хочеш з ним зустрітись?

– Я думаю, что это можно сделать через его сестру Татьяну и ее мужа Ивана Кулибабчука, которые проживают в Колюхове и знают меня, как невесту Артема. Когда‑ то мы с Артемом обговаривали такую возможность, – продовжила свою думку Ельза.

– Я думаю, что Иван знает, где находится Артем и передаст ему мое письмо.

– Ось і добре! Завтра ж відправляємо гінця у Колюхів, – Заковський встав з свого крісла, – а тепер усі вільні.

Загриміли стільці, чекісти, поправляючи свої ремені та надіваючи кашкети і кожанки, один за одним виходили в коридор. Останніми з кабінету вийшли Костандогло та Грундман, які разом пішли в кабінет Михайла уточнювати подальші деталі плану дій.

Наступного дня до Колюхова помчав посильний з листом від Ельзи Грундман до Артема Онищука. В тому листі Ельза запрошувала Артема прибути до Вінниці. Вона докоряла Артему, за те, що він забув їхні домовленості пересидіти десь у запіллі лиху годину, а знову став до повстанства. Проте, усе ще можна виправити і їй таки вдалось переконати Заковського розпочати з Артемом переговори про амністію його особисто та загону.

Місячного грудневого вечора мовчазними вулицями Вінниці, що вже потихеньку відходили до сну, у зворотному напрямку знову промчав таємничий вершник глухо гуркочучи копитами коня по кам’яній бруківці. По коню, який важко дихав, було видно, що дорога видалась не дуже близькою. Вершник зупинився біля брами Подільської губчека, та, не злазячи з свого коня, прогупотів по ній ручкою нагайки. Коли в прочиненому отворі вхідної хвіртки показалась голова вартового, вершник тихо промовив охриплим голосом:

– Пропусти мене до Ельзи, лист до неї маю від Онищука.

В своєму листі Артем у свою чергу докоряв Ельзі, що вона теж його забула, бо вже майже півроку не було від неї жодної звістки. Проте, він все ж згоден розпочати переговори з губчека, але тільки за умови того, що губчека попередньо пришле до нього для розмови саму Ельзу.

Така вимога Артема була, звичайно, передбачена планом Ельзи та колегії губчека. З однієї сторони він мав бажання особисто зустрітися з своєю «нареченою», щоб зрозуміти наскільки змінилося за цей час її ставлення до колишнього «нареченого». А з другого боку він міг би тоді зоставити Ельзу у своєму загоні у якості заручниці, щоб гарантувати своє життя при не досягненні згоди у переговорах. Єдине чого не знав Артем, це того, що цей підступний план колегії Подільської ЧК, розроблений та запропонований безпосередньо самою Ельзою Грундман, і полягав у тому, щоб за будь яку ціну виманити його у Вінницю, а там заарештувати.

Якщо все задумане вдасться, то арештований Онищук можливо не дуже буде опиратися і напише лист своїм козакам, що переговори завершилися вдало. А по тому, запропонує їм прибути разом з Ельзою у Вінницю для амністії.

А якщо і ця задумка не вдасться, то вона вже сама, або за допомогою Тібора Кіша, який буде її супроводжувати спробує звільнитись з під варти бандитів. Не вперше ж їй, кавалеру чотирьох орденів Бойового Червоного Прапора, було грати у такі жорстокі ігри з ворогами революції, безсумнівно вдасться така гра і на цей раз. А як запасний варіант, за ними поїде іще один співробітник губчека замаскований під місцевого селянина, щоб по слідах коней визначити дорогу до зимової бази банди, а потім приведе туди загін червоноармійців.

І все тут було б логічним та виправданим, якби це був не Артем Онищук, з яким вона провела майже місяць в поїздках до отаманів та довгі ночі кохання. Здогадуючись про цю особливість, навіть загартовані революційним «беспрєделом» члени колегії і співробітники губчека подивлялись на цю жорстоку красиву жінку з ледве прихованим острахом.

До місця розташування загону Артема Ельза та Тібор Кіш їхали у супроводі посланця Артема. Того звали Микола Бондаренко і він за його словами був у отамана за помічника. Микола вів подорожніх до бази загону манівцями, більшою частиною через ліси, щоб вони не змогли запам’ятати дороги. Тим більше, що і Артем його попереджував, що за ними може бути таємний супровід, для того щоб розвідати шлях.

Тому Микола, розважаючи в дорозі Ельзу сільськими небилицями, виїхавши з Вінниці, не взяв прямого напряму на містечко Тиврів. Він поїхав польовими та лісовими дорогами навкруги течії річки Південний Буг, оминаючи села Бохоники, Рівець, Могилівку, Борсків, Сутиски, щоб виїхати з протилежної до Колюхова сторони Дзвониського лісу.

Микола декілька раз зупинявся, злазив з коня, та запрошував подорожніх наслідувати його приклад. Ельза розуміла, що усе це Микола робить для того, щоб пересвідчитись чи нема за ними переслідувачів. У районі сіл Ровець, Могилівка та Борсків Микола застосував іще один метод, щоб відірватись від можливих переслідувачів. Для цього він направив свого коня у русло невеликих річок, що впадали у Південний Буг біля цих сіл, та примушував їх їхати цим руслом з кілометр, чи півтора, поки не зустрічалась якась дорога з коліями вкачаними саньми та кіньми.

Таким чином, подорожні добирались до місця призначення майже цілий день, і тільки надвечір наблизились безпосередньо до Дзвониського лісу. Перед в’їздом у ліс Микола запропонував Ельзі і Тібору зав’язати очі хустинками, пославшись на відповідне розпорядження отамана.

– Також батько наказали здати пушки, так що, будьте добрі, передайте їх мені, – додав Микола.

Коли очі були зав’язані і пістолети опинились за поясом у Миколи, той взяв за повід коня Ельзи і направився на нешироку лісову дорогу. Кінь Тібора сам йшов за попередніми двома кіньми, не відстаючи від них ні на крок. Гучно тріщали під копитами коней сухі лісові гілки, лавинами осипався на вершників сніг з навколишніх дерев. Незабаром біля дороги почувся тривожний вигук:

– Стій, хто там їде?!

Микола потягнув за повід та зупинив свого коня. За ним одразу ж зупинились і інші два коня каравану. З лісу знову почулось:

– А це ти Миколо, батько тебе вже зачекався, переживає чи не сталось чого лихого.

– Та поки що Бог милував, ото везу батьку гостей з Вінниці, – відповів Микола вартовому.

Коні рушили далі, і незабаром виїхали на велику галявину перед будинком лісника де й зупинились.

– Та розв’яжи, Миколо, нарешті гостям очі, щоб не дай Бог не осліпли – почула по тому Ельза, дещо хриплий від лісового відпочинку, голос Артема. І коли його наказ було виконано, отаман продовжив.

– Розшукала таки мене нарешті «наречена». То може розпочнемо одразу ж до весілля готуватись, чи як?

Голос отамана звучав доволі насмішкувато.

– Тоді я зараз надішлю до Івана з Тетяною гінця, бо не можуть бідолашні дочекатись, коли і на моєму весіллі погуляють.

– А ты что, прямо сейчас женится собрался?! Или может немного обождешь, пока я с дороги умоюсь и отдохну, – насторожено, але підтримала жартівливий тон отамана Ельза.

– А чого чекати? Я тут уже майже півроку тебе очікую, то вже й надію по лісах розгубив. Колись же ми на цю тему часто розмовляли, тоді тобі подобалось. А зараз щось ти бачу не в гуморі, – не зупинявся отаман у своїх кпинах.

– Я для этого и приехала, чтобы поговорить, но, наверное, немного позже, когда останемся наедине, без этих твоих любезных, но довольно заросших сватов – не згоджувалась Ельза з таким швидким переходом до підготовки весілля.

По тих словах «нареченої» Артем припинив нарешті словесну перепалку та розпорядився провести її у свою кімнату. Тібора, тим часом, відвели у флігель, де розташувались нечисленні козаки загону Артема. Коли Ельза привела себе в порядок з довгої дороги, розпочалась її важка і довга розмова з Артемом. Той довго не бажав вірити, що Ельзу привело сюди у засніжений зимовий ліс тільки їхнє колишнє кохання, дуже вже довгою виявилась та дорога. Ельза ж, як могла переконувала отамана, що якраз тільки коханням і керувалась, бо інакше і не поїхала б – занадто великий був для неї ризик тієї поїздки.

За розмовами та згадками про спільні подорожі до отаманів, про дні та ночі кохання, минув вечір, і коли після ситної вечері Ельза без особливих вагань, як і колись палко та жагуче, віддалась Артему, то у того зникли останні сумніви щодо її почуттів. Проте сумніви у отамана зникли тільки відносно самої Ельзи, внаслідок того, що вона, як і майже більшість жінок, у глибині своєї душі була дуже гарною артисткою. Сумніви ж відносно результатів майбутніх переговорів з Заковським не полишали голову отамана навіть у часи того нічного амурного безсоння.

Однак ранком, одразу ж після сніданку, Артем наказав своєму ординарцю Семену Сичу сідлати коней і їхати з ним у Вінницю. А Ельзі сказав по тому:

– Добре, кохана, я вірю тобі, і тому поїду на розмову з Заковським. Проте, хоча я тобі особисто і вірю, однак не впевнений в тому що в ЧК замислили саме те, в чому ти мене так палко переконуєш. А тому я залишу поки що вас з Тібором тут у загоні, як заручників. У випадку, коли мене там заарештують, ви обоє помрете.

Безпосередній свідок і учасник тих подій, колишній чекіст Никифор Арсенович Новиков, у своїх спогадах писав [20]:

– «Успіхи Червоної армії на фронтах і ліквідація багатьох банд на Поділлі змусили Артема звернутись в Подільську губчека з проханням про помилування. Комісія дала згоду на переговори і запросила Артема в Подгубчека. Він прибув на переговори із своїм штабом – 5 чоловік, а весь загін знаходився у лісі. Переговори велись у кабінеті голови Подгубчека тов. Заковського. Артем сидів у кріслі навпроти Заковського, тримав у руці маузер на бойовому взводі, а решта бандитів стояли. Нас чекістів у кабінеті було чоловік вісім. До нашого завдання входило обеззброїти бандитів. Ця операція була виконана успішно. Один із наших співробітників міцним ударом по руці Артема вибив маузер, інших ми негайно обеззброїли.

Після цього голова Подгубчека Заковський дав Артему аркуш паперу і останній писав під диктовку Заковського вказівки своєму загону, що знаходився у лісі, щоб увесь загін прибув у Губчека, оскільки переговори закінчились успішно. Наступного дня прибув із лісу загін у повному складі, приблизно 160 чоловік. На засіданні Колегії було винесено рішення – всіх бандитів, які потрапили у банду вперше підвести під амністію і розпустити по домівках. Що стосується решти, які вже будучи амністовані, знову пішли у банду, застосувати до них відповідні заходи покарання.»

(Примітка автора: Тут щось у спогадах очевидця, можливо у зв’язку з його похилим віком, не відповідає інформації отриманій з інших історичних джерел. Так відомо, що загін Артема на початку листопада 1921 року був розпущений ним на зиму по домівках, про що свідчать офіційні повідомлення влади за останній місяць діяльності загону. В середині грудня 1921 року Артем з’явився на переговори з Заковським тільки вдвох з ординарцем, а наступного дня у Вінницю до амністії прибуло ще шість чоловік, що додатково підтверджується списком розстріляних повстанців та згадками про чисельність загону в період з 7 по 16 листопада.)

31 грудня 1921 року в губернській газеті «Вісті» з’явилось коротке повідомлення [20]. В ньому наводився список осіб, розстріляних за постановою колегії Подільської губернської ЧК. В цьому списку виділялось знайоме прізвище – Онищук Артем Євгенович (розстріляний за бандитизм).

Трохи нижче подавався список інших осіб, про яких було сказано що вони були «вбиті при роззброєнні, як такі що чинили опір». В цьому списку згадуються ті шестеро повстанців, які прибули з лісу разом з Ельзою Грундман та Тібором Кішем і здались владі на другий день після арешту Артема Онищука. Ось цей список: Збужинський Павло, Кирилюк Парамон, Кондратюк Сергій, Онищук Клим, Козловський Петро, Василь (прізвище невідоме). Вже 10 січня 1922 року був розстріляний Сич Семен, який згідно вироку «вже до вступу у банду був таємним освідомлювачем Артема та брав участь у нальотах і боях з червоноармійськими частинами» [2, 20].

В той же час відомо, що не всі сподвижники Отамана Артема здались по амністії і були на той час розстріляні. Так зокрема ад’ютант Артема – Сидір із залишків загону отамана з часом організував новий повстанський загін. От що відомо з цього приводу з історичних джерел [2].

Повстанський отаман Сидір (Андрущенко Сидір Григорович), народився 1898 року в селі Спасів тепер Сокальського району Львівської області в сім'ї селянина‑ бідняка. Брав участь у першій світовій війні. Після виникнення Західноукраїнської народної республіки служив командиром відділення 13‑ го полку 7‑ ї бригади Української Галицької Армії. Воював проти поляків та денікінців. Двічі був важко поранений. Після останнього поранення у вересні 1919‑ го року наймитував у селах Немирівського району, зокрема у селі Соколинцях теперішнього Тиврівського району.

В жовтні 1921‑ го року познайомився у цьому ж селі з «отаманом Брацлавщини» Артемом Онищуком і невдовзі став його ад'ютантом. Після ліквідації загону Артема в грудні 1921 року переховується, перебиваючись випадковими заробітками. На початку травня 1922 року з мешканців сіл Кліщева, Пиляви, Сутисок, Соколинців, організовує свій перший загін (Касьянов Петро, Залуцький Іван, Кисляков Іван, Твардовський Петро, Шеванюк Іван, Кабанчук Володимир, Луценко Афанасій, Левчук Оксеній). Зазначений загін п’ятнадцятого травня 1922‑ го року здійснив безкровний напад на склад Сутиського кооперативного технікуму.

Після цього повстанці розходяться по домівках. На початку жовтня 1922‑ го року в Михайлівському лісі Сидір знову формує загін. На початку листопада того ж року він разом з отаманом Микитою Дзюбанчуком здійснює напад на Сутиський виноробний завод. Об'єднаний загін отаманів налічував дванадцять чоловік. Після цього акту кожен з отаманів продовжує діяти самостійно.

В ніч на двадцять перше грудня 1922‑ го року співробітниками каральних органів отаман Сидір був вистежений і схоплений в колишній економії поміщика Ярошинського «Польовий тік», що поблизу села Потуш. Другого серпня 1923‑ го року Подільським губернським судом Сидора Андрущенко засуджено до смертної кари і вирок виконано двадцятого вересня 1923‑ го року.

Спогади про останні часи життя отамана Сидора залишив автор «Холодного яру» Ю.Горліс‑ Горський («Спогади». – Н.‑ Йорк, 1977, с. 114 – 115): «Пригадую собі струнку постать Сидора, у подертому селянському вбранні, босого, без шапки, з якимсь занадто ідеалістичним поглядом карих очей. Пригадую хвилююче прощання через тюремне вікно, коли його забирали… на смерть…

Коли зачала судити його „надзвичайна сесія“ Губсуду й головуючий, начальник Губвідділу ГПУ, Ліплєвскій почав: „Іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки об'являю засідання…“, – Андрущенко його перервав: – „Яке маєш право ти, Ліплєвскій, – жид, ти Петерс – латиш, ти Віленскій – москаль, яке ви всі маєте право судити мене іменем Українського Народу, за який я віддаю життя?! “. На запитання чи визнає себе винуватим, відповів:

– „Перед вами – так. Перед українським трудовим народом – ні. А взагалі не маємо чого з вами довго розмовляти… Я робив своє діло – ви робіть своє“.»

 

Епілог

 

Ось так завершилась коротка, але яскрава життєва дорога одного із народних отаманів націонал‑ патріотичного руху Артема Євгеновича Онищука. Особливу роль у цьому завершенні відіграла полум’яна революціонерка з далекої Латвії, яка «чомусь» довгий час проявляла свій палкий революційний «талант» саме на теренах України. Якщо ми тут додатково звернемо увагу на останні слова сподвижника Артема у повстанській справі Сидора Андрущенка, то «несподівано» виявимо, що долю Українського народу у період 1918 ‑ 1922‑ го років вирішували чомусь не самі етнічні українці, а так звана «п’ята колона» російського революційного експансіонізму – латиші, венгри, болгари, росіяни, євреї та інші інородні зайди.

На жаль, вся тисячолітня історія становлення української державності постає перед нами яскравим прикладом героїчних звитяг низових представників українського народу, при повній нездатності провідників цієї державності об’єднатись перед загрозами з боку Росії, Польщі, Румунії, Австро‑ Угорщини та інших держав‑ загарбників. Додатково ця нездатність завжди доповнювалась тотальною зрадою національних інтересів з боку, сформованої зовнішніми чинниками через страх, підкуп, чи революційну необхідність, так званої, «п’ятої колони». А в результаті діяльності цієї «колони», як відомо, періодично відбувалась втрата української державності. Прикладом можуть бути як періоди відносної самостійності гетьманської України Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, періоди існування Української та Західноукраїнської народних республік 1918‑ 1921‑ го років, так і сучасний період розвитку незалежної Української держави протягом 1993–2010 років (не дай Бог здійснитись цьому пророцтву).

Втім повернемось до подальшої долі об’єкту такого фатального кохання нашого героя. Відомо, що життя Ельзи Грундман, хоча й не одразу після закінчення громадянської війни, склалась не менш трагічно ніж у підступно обманутого та зрадженого нею українського патріота і народного отамана Артема Онищука. Незважаючи на свою жорстоку рішучість у вирішенні справ революції, Ельза так і не зуміла в подальшому знайти своє особисте місце у мирному житті Країни Рад. Адже жінці такої шаленої долі, яка звикла в ім’я революції не особливо задумуючись над докорами душі, з плеча рубати голови не тільки ворогам, але й коханим і найближчим друзям, зовсім не просто було зняти з себе теплу овечу шапку і шкіряну чекістську куртку та надіти замість них красиве шовкове плаття, чи зробити привабливу хімічну зачіску. Приклавши безпосередні зусилля до обману, зради та фізичного знищення, закоханого в неї Артема Онищука, а за ним і ряду інших народних отаманів, у квітні 1922 року Ельза Грундман (дивись фото) була призначена за рекомендацією Єфима Євдокимова начальником агентурного відділення Харківської ВУЧК [15, 25].

В 1923‑ му році вона прибула в Ростов‑ на‑ Дону працювати помічником начальника информаційно‑ агентурного відділу Полпредства ГПУ, начальником якого було призначено того ж Єфима Георгієвича Євдокимова. А з 1925‑ го року Ельза стає вже його особистим помічником – секретарем полпредства, після чого в 1928‑ му отримує чергове підвищення і призначення начальником секретного відділу Полпредства ГПУ в Ростові‑ на‑ Дону.

 

 

В 1929‑ му році у зв’язку з переводом Євдокимова на інше місце роботи, Ельза Грундман переїжджає до Москви на посаду співробітника ОГПУ. Деякий час по тому Ельза спробувала працювати секретарем в наркоматі. На початку тридцятих років 20‑ го століття вона з палкістю, властивою її екзальтованій революцією натурі, безоглядно закохалась в начальника Московського карного розшуку. Зав’язався бурний короткочасний роман у процесі якого Ельза стала домагатись від начальника МУРа того, що, як правило, намагається домогтись від свого коханця майже кожна неодружена жінка. Однак кинути своїх малолітніх дітей, щоб задовольнити нестримні вимоги Ельзи, начальник розшуку так і не зміг.

І тоді Ельза Грундман зробила черговий рішучий крок, так як це вона неодноразово робила у своєму неординарному житті, коли поставала перед жорстким вибором (згадаємо тут трагічну долю Артема Онищука). І тоді, тридцятого березня 1931‑ го року, ця невгамовна сорокарічна жінка дістала із столу свій наградний чекістський маузер і самостійно здійснила акт розплати за свої численні криваві гріхи та зради, вистріливши з нього прямо у свій висок…

Як відомо, яскравим літературним прототипом Ельзи Грундман стала героїня повісті Олексія Толстого «Гадюка». Тому і закінчити цю трагічну історію останніх років життя подільського отамана Артема Онищука дуже хочеться дещо перефразувавши мудрий народний вислів «гадюці по заслузі»!

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.