Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






На пошуки отаманів






 

Після ситного сніданку тепло попрощавшись з сестрою, Артем запряг коней у тачанку, відкрив ворота та виїхав на вулицю. Ельза тим часом все ніяк не могла розстатись з Тетяною. Обидві схоже вже стали відчувати одна до одної родинні почуття, а тому прощались довго. Розпрощавшись все таки з Тетяною, Ельза на цей раз розташувалась вже не на задньому, а на передньому сидінні тачанки поряд з Артемом. Прихилившись до Артемового плеча, вона тепер дійсно стала дуже схожою на його справжню наречену. У цій зворушливій позі відчувалось, що інколи й у цьому безстрашному та жорстокому вершнику революції просипалась беззахисна тендітна жінка з нестримним потягом до справжньої любові.

Звичайно Артему дуже хотілось провідати свою матір та сестру Софію в Соколинцях, проте часу на те було обмаль. В ЧК їм запропонували повернутись з першої розвідувальної поїздки до отаманів не пізніше наступного понеділка. Порадившись з Ельзою, за селом Артем повернув тачанку біля крайньої садиби направо в сторону поромної переправи, що вела до села Никифорівці. Звичайно ж у самі Никифорівці вони не поїдуть, а повернувши наліво над річкою візьмуть напрям на село Потуш, від якого і до Шендерова рукою подати.

Навкруги стояв теплий літній день. Обабіч дороги колосились хлібні, поки що зеленуваті поля високорослого жита та невисокої пшениці. З іншої сторони в низині відливали сріблом листя поля капусти та темно‑ зелені лани буряків. Тихо шелестіли про щось своє ділянки молодої кукурудзи. Ця ідилія літнього погожого дня підсилювалась співом жайворонків, що стиха долинав з обох сторін сільської дороги.

Для Артема така картина українського лісостепу була доволі звичною. В той же час Ельзі, що ще в п’ятнадцять років покинула батьківський дім та з головою поринула у революційні бурі, все це навівало спогади про напівзабутий батьківський дім. Вона змалечку теж інколи допомагала батьку та матері у польових роботах. Проте, хіба порівняєш сувору природу латвійських поселень з різнобарв’ям українського лісостепу. І тому Ельза, опершись на міцне плече Артема, зачудовано оглядалась навкруги.

Стан зачарованості Ельзи підсилювався також внаслідок настрою закоханості, який вона стала відчувати з того моменту, як тачанка викотилась з околиць Вінниці. Вже чотири роки вона знаходилась в самому пеклі революції та громадянської війни, без жалю вбивала сама, давала наказ вбивати іншим, була підступною і жорстокою, зовсім забуваючи про те, що вона іще зовсім молода красива жінка. І тут, майже вперше за ці довгі роки, зрозуміла, що є й інше життя, де існує любов, живе бажання приносити добро, проростає в тремтливій душі очікування щастя. Ельза в цей момент зовсім не задумувалась над тим, чим все це може невдовзі закінчитись – вона жадібно пила цей струмінь свободи і любові.

Тим часом тачанка, вигулькнувши з польової дороги, викотилась на узлісся молодого садженого лісочка, а проминувши його виїхала на нешироку дорогу, що вела до поромної переправи. Виїхавши на поромну пристань, коні як вкопані зупинились над водою. Порому на цій стороні річки не було, він стояв на протилежному березі. Біля порому теж не було видно жодної живої душі, тільки над водним плесом кружляли ластівки в погоні за грайливими комахами. Артем зістрибнув з тачанки, приставив рупором обидві руки до свого рота і гучно закричав:

– Агов, дядьку Петре, де ви там, подорожні прибули!

Ні на перший гук, ні на другий дядько Петро не відізвався. Артему довелось зо пів години надривати горлянку, кидаючи через річку призови до перевізника. Тим часом Ельза теж злізла з тачанки і пішла понад берегом річки, з цікавістю розглядаючи рослинність та зграї грайливих рибок, що плескались у прозорих водах Південного Бугу.

Втомившись від вигуків, Артем вже думав їх припинити, коли тим часом двері куреня на протилежному березі річки неквапом прочинились і на порозі, протираючи однією рукою заспані очі, а іншою розграбуючи на голові розкуйовджене волосся з’явився дядько Петро. Оскільки основний рух переїжджих через річку відбувався зранку та вечором, то Петро, пообідавши чим Бог послав, вирішив по тому обіді трохи подрімати.

За десять хвилин пором був поданий на іншу сторону річки і тачанка зі скрипом в’їхала на палубу порома. Ельза стала поряд з тачанкою, спостерігаючи за діями поромника та Артема. Артем у свою чергу, припнувши повід коней до одного з поромних стовпів, став допомагати перевізнику тягнути за канат, щоб пришвидшити переправу. Переправившись та розрахувавшись з дядьком Петром, Артем сів на тачанку, де вже сиділа Ельза, вйокнув на коней, замахнувшись на них батогом, і тачанка знову тихо покотилась по польовій дорозі.

Майже одразу за переправою, Ельза ласкаво обнявши Артема за талію стиха промовила:

– Артемчик, может мы где‑ то здесь искупаемся, да и помыться не мешало бы. Ведь второй день мы в дороге, а пыли на ней, сам видишь, немеряно.

– Та нема питань, Ельзочко, можемо і покупатись та помитись. От тільки незабаром повернемо наліво на дорогу, що веде над берегом річки в сторону Потуша. А там я знаю гарне місце для купання, неглибоке та з намитим на берег чистим річковим піском, – відповів Артем.

За кілька хвилин тачанка виїхала на роздоріжжя, з якого основна дорога вела в сторону села Никифорівці, а інша вузенька повертала наліво в сторону берега річки. За кілометр дорога вивела до самої річки, берега якої поросли густим очеретом та плакучими вербами. Біля однієї з верб Артем зупинив тачанку, зіскочив на землю та простягнув руки Ельзі, запрошуючи і її зійти з тачанки. Ельза з усмішкою полинула в обійми коханого та з нерозтраченою жадобою кохання припала до його уст.

Артем обережно підхопив кохану на свої міцні руки, призвичаєні з дитинства до важкої селянської праці, та легенько поставив її на ноги, не відриваючись від солодкого поцілунку. Маючи вже біля тридцяти років віку, він теж не був особливо обдарований жіночими ласками та коханням. Якщо не рахувати юнацької любові у роки навчання до господарки квартири, де він проживав, і яка тоді навчила його азам людського кохання, Артем досить значну частину свого життя провів у постійних військових звитягах. Майже вісім років він віддав військовій службі, спочатку у царській армії, потім у війську УНР. І таке життя зовсім не сприяло появі справжнього кохання чи постійним любовним відносинам з жіночою половиною суспільства. Пригадувались тільки короткочасні та тимчасові романи з випадковими партнерками, що найчастіше проявляли у собі нахили повій, а не коханих. І ось нарешті, як здалось на той момент Артему, у нього з’явився шанс знайти собі справжню кохану подругу життя. Так привиділось на той час молодому подільському парубку, і не його була вина, а його біда полягала в тому, що суспільна обстановка на Україні в той час для цього зовсім не була сприятливою.

Відірвавшись нарешті від вуст Артема, Ельза швиденько роззулась із своєї обувки і босими ногами побігла до берега річки. У цьому місці річка має звивисте русло, внаслідок чого до одного з берегів нанесло значну частину піскового грунту. Тому тут і утворився природній невеликий пляж з чистою прозорою водою. Заховавшись у тінь верби, Ельза різким рухом скинула з себе увесь одяг і з гучним жіночим вереском по шию занурилась у теплу річкову воду.

– Артемчик, иди быстрее сюда, – донісся до Артема її бархатистий зазивний голос, – вода здесь очень, очень теплая, иди я жду тебя.

– Зараз прийду, ото тільки з кіньми тут розберусь та приготую щось пообідати, – відповів Артем.

Він не поспішаючи розпріг коней та, стриноживши їх, пустив пастися у густу розлогу берегову траву, іще не дуже потоптану гуртом сільських корів. Стояла тепла погожа літня днина, яскраво світило гаряче сонце, місцеві цвіркуни голосно розсипали свої шовкові співи по берегових околицях. У Артема не було особливого бажання кудись зараз поспішати. Нарешті видалась якась можливість відпочити від постійних походів і табірних поневірянь, чому б не спробувати трохи продовжити цю мить. Шукати сьогодні Ходака, теж особливого бажання не було, нікуди він не утече. Та й слід було б розпитати детальніше про його місце знаходження у місцевих селян з Потуша. Багатьох з них він знав іще з часу своїх дитячих мандрівок по околицях Соколинець.

Справившись із своєю роботою, та роздягнувшись до нижньої білизни, Артем теж увійшов у теплу воду річки у якій вже плескалась Ельза. Вона, побачивши його у нижній білизні, стала насміхатись і примусила з себе ту білизну зняти, щоб не замочити. Судячи з усього, у цієї молодої жінки був гарний досвід часів революції та громадянської війни, коли було ніколи займатись висушуванням одежі, та й на звичайну людську соромязливість часу не вистачало.

Скинувши одежу, Артем ближче підійшов до Ельзи, яка з сміхом кинулась до нього, обняла за шию та охопила у воді своїми смуглими ногами його за талію. Тепер вже Артем, відчувши як від дотику до тіла коханої повільно прокидається у воді його зрадливий «друг», припав своїми вустами у довгому поцілунку до жадібних вуст Ельзи. Відчувши на своєму животі чоловіче достоїнство Артема, Ельза, взявши його в свою руку, повільно ввела в себе і ніч кохання спочатку продовжилась у річкових умовах, а потім на розстеленому на березі в траві покривалі.

Час у любовних утіхах линув непомітно, проте надворі вже вечоріло і закохані були змушені це враховувати, інакше довелось би наступну ніч провести надворі. Хоча обом було не звикати до такої перспективи, однак було потрібно ще отримати від когось із знайомих Артема у Потуші інформацію про дислокацію отамана Ходака. Тому, дещо підкріпившись після довгих годин кохання, вони вирушили в сторону Потуша.

До села зоставалось десь біля двох кілометрів і ситі коні досить швидко подолали цю відстань. Тачанка, проїхавши по каменистому схилу річкового русла, проминула місток через вузеньку притоку Південного Бугу і стала підніматись по доволі крутій вуличці до центру села. Артем вирішив зупинитись у свого друга дитинства Павла Збужинського, що проживав на центральній вулиці Потуша.

Зупинившись біля хати Павла, Артем передав повіддя Ельзі, а сам зайшов на подвір’я. Біля стодоли поралась, готуючи їжу худобі, старенька жінка, мати Павла.

– Доброго здоров’я, тітко Горпино! Не пізнаєте мене? – звернувся Артем до жінки.

– Ой лишенько, а їй бо не впізнаю, хто ж ти такий будеш, хлопче, – озвалась у відповідь жінка.

– Та Артем я, Онищук, давній друг вашого Павла. Давно я тут вже не був, то й впізнати мене важкувато. А де Павло, дома чи ні? – продовжив Артем свою мову.

– Та дома він, дома. Ото тільки‑ но сів вечеряти, то зараз я його покличу, підожди хвильку, – зачимчикувала до хати Горпина.

За хвилину на порозі показався худорлявий загорілий Павло і кинувся обнімати побратима.

– Кого це я бачу, Артем! Будь здоров друже, яким це вітром тебе у наші краї занесло. Чув ти десь у війську служив, та в Польщу подався? – радісно приговорював Павло.

– Та служив, служив, Павле. Де тільки мене не носило, а от тепер прибився в рідні краї, то чи приймеш на ночівлю. Але я не сам, з нареченою, їдемо по селах шукати місця для роботи, – пояснив Артем мету свого прибуття в Потуш.

– Та про що ти, побратиме. Для тебе і щоб місця не знайшлось, то заїжджай у двір, та веди свою наречену до оселі, – запросив Павло подорожніх.

Коли тачанка та коні були прилаштовані на подвір’ї, усі зайшли до хати, де дружина Павла вже встигла приготувати для приїжджих вечерю. Павло, хоча він вже й перед тим гарно повечеряв, також присів до столу зі сулією бурячанки в руках та став їх тією оковитою пригощати. По другій чарці Артем, пам’ятаючи про поставлену у ЧК задачу, спробував направити розмову у потрібне русло.

– Тут ми з Ельзою, таке ім’я у моєї нареченої, бо вона у мене із Латвії, їздимо по селах щоб знайти місця учителів в школі. Але, казали мені, що в цих місцях отаманує Ходак, то щоб остерігався. Хоча він мене і знає, ще з загонів Волинця, проте я зараз відійшов від повстанства, а він цього не поважає, – закинув свою вудочку Артем.

– Та чув я про Ходака, гарний отаман був. Проте нещодавно його загін так пошарпали, що з сорока козаків залишилось заледве шість, чи сім. І з ними він ховається десь у Шендерівському лісі. Думаю що у хатині лісника, – прояснив ситуацію дещо захмелілий Павло.

– А ти Павле, як тут поживаєш? Все у тебе добре, чи ні, ото бачу маєш гарну дружину, діток, – перевів мову на інше Артем.

– Та все було б добре, друже. Ото тільки оці продзагони заливають сала за шкіру. Вже і війна закінчилась, здавалось треба було б селянину якусь слабину дати. Але ні, шастають по селах, інколи останнє з хати вигрібають хоча й називають це тепер продподатком, а не продрозверсткою, – продовжив оповідь про своє життя Павло.

– Думаю, що недовго вже це, скоро повинні більшовики взятись за розум, а то знову розпочнуть восени селяни підніматись, – спробував завершити Артем розмову на оптимістичній ноті.

Після вечері гостям постелили спільну постіль на горищі. На цей раз Ельза і Артем, втомившись з дороги та від занять коханням на березі ріки, заснули доволі швидко. Зранку ж, поснідавши і попрощавшись з гостинними господарями, вони не гаючись вирушили у напрямку Шендерова.

Перед самим селом Артем повернув тачанку у напрямі лісу. Він знав де знаходиться будинок лісника і вирішив завітати туди без зайвих зволікань. За півкілометра до будинку тачанку перепинили два озброєних гвинтівками чоловіки у селянській одежі.

– Стій! Куди їдете, тут проїзд заборонений, то повертайте назад – вигукнув один з них.

– Та хлопці, дуже вже хочеться зустрітись з вашим отаманом, Ходак його, здається кличуть. А я Артем Онищук, може чули, він мене знає, то хотів би з ним побалакати, – не злізаючи з свого місця прокричав у відповідь Артем.

Почувши ту мову, хлопці трохи замислились, порадились між собою, а потім один з них відповів:

– Отамана зараз немає, буде десь по обіді. То їдьте до хатини лісника та зачекайте, ми вас пропустимо. А тебе Артеме я знаю, ти з Соколинець, там у мене живуть родичі.

Артем не став розпитувати, хто ж у Соколинцях є родичем цього вояка, а замахнувшись на коней направив тачанку вперед по лісовій дорозі. Під’їхавши за якийсь час до будинку лісника, Артем розпріг коней, дав їм трохи вівса і пішов до хати, залишивши Ельзу тим часом на тачанці. У хатині була тільки дружина лісника з малою дитиною, тому привітавшись з нею і повідомивши мету свого приїзду, Артем повернувся до тачанки.

Отаман Ходак з’явився з трьома козаками десь по обіді. Вартові на лісовій дорозі його вже повідомили про непроханих гостей, тому особливого здивування отаман не виявив. Він повільно зліз з коня та повагом підійшов до тачанки, біля якої його очікували приїжджі. Зовні опецькуватий, лисуватий і невисокий зростом отаман справляв враження досить міцного сільського господаря, з тих кого радянська влада охрестила куркулями.

– Будь здоров, бойовий друже. Якими вітрами занесло в наші нетрі? Які новини, як твоє життя? Чув що ти перекинувся на сторону червоних, навіть якісь заклики до нас нерозумних в газеті видрукував, чи може мене дурять, – не виявляючи особливої радості від зустрічі, прохрипів Ходак.

– Та ти, друже, майже все вірно виклав, от тільки всіх обставин не знаєш. То якщо не проти, то давай зайдемо в хату і побалакаємо. А це, познайомся, моя наречена Ельза, вона з Латвії, то по нашому майже не говорить, – в унісон отаману відповів Артем.

Зоставивши козаків надворі, Ходак провів Артема з Ельзою в оселю лісника, де запросив їх до обіднього столу. Обід вже стояв паруючи на столі та очікуючи приїзду отамана. Козакам обід отаман розпорядився винести на двір, щоб не заважали розмові.

– То слухаю твою мову, друже, – продовжив отаман свою думку, розташувавшись за обіднім столом і подолавши миску запашного українського борщу.

– Так от, друже отаман, зараз я їжджу по селах і приглядаю собі з майбутньою дружиною, роботу у сільських школах. На жаль, мало є придатних до навчання приміщень, але нова влада налаштована на освіту. Але то інше, бо є у мене іще доручення від влади приводити до амністії тих, хто втомився у лісах з нею боротись, – коротко виклав Артем мету свого приїзду.

– Бачиш бо, друже отаман, коли червоні розбили у листопаді того року нашу армію, я з курінного теж став отаманом і ще місяць по тому боровся з ними на Брацлавщині. Але опісля того, як посидів у румунських таборах та в застінках ЧК, бо був заарештований на кордоні при поверненні на Україну, то зрозумів – боротьбу потрібно закінчувати та приступати до мирної праці, ‑ продовжив Артем, – і думаю, що і тобі варто подумати над тим, щоб навернутись до цієї праці, тим більше що така нагода наразі тепер є.

Вислухавши розповідь Артема, Ходак, похмуро пережовуючи свій обід довго сидів, мовчки задумавшись. Так сталось, що життя його теж підводило до аналогічного висновку. Основна частина його загону розгромлена більшовиками, іншу вже деморалізовану частину він сам розпустив по домівках. З ним зосталось п’ять козаків і тільки питання часу в тому, що і їх знайдуть та повбивають. А що знайдуть, то який в тому сумнів, от і Артем його знайшов без особливих проблем.

– Добре друже Артем, я подумаю, пораджусь із своїми козаками і може завтра, або швидше усього, післязавтра дам тобі остаточну відповідь. А зараз хазяйка дому розмістить тебе з нареченою на ночівлю, відпочивайте, – після довгого мовчання промовив Ходак і вийшов, закінчивши обід, на подвір’я до своїх козаків.

Коли Ельза з Артемом завершили обідати, хазяйка хати лісника, яку звали Харитиною, повела їх влаштовуватись у флігель. Надворі за обіднім столом сиділи три козаки, що приїхали разом з отаманом, сам отаман та іще один незнайомий чоловік. Судячи по зовнішньому вигляду це був хазяїн дому – лісник. Вони про щось збуджено говорили, та було схоже – сперечались.

У флігелі було дві невеликих кімнатки, обшитих білими струганими дошками. Перша з цих кімнаток явно служила місцем розташування усякого домашнього скарбу, який повсякчас не використовується, але може знадобитись у будь який момент. На стінах цієї кімнатки були розвішана різноманітна, переважно зимова, одежина. Також на одній з стін висіли жмути висушених трав, судячи з їхнього запаху – лікарських. В кутку кімнатки стояло дві широкі діжки, напевно з капустою, огірками чи грибами. Поряд з тими діжками на стільці було прилаштовано відро з водою та залізний військовий котелок.

Друга кімната була вже більш схожа на людське житло. В ній знаходився невеликий стіл, два стільці і широке дерев’яне ліжко. Харитина, яка принесла з собою чисту білизну, швидко перестелила постіль.

– Розташовуйтесь, гості дорогі, та відпочивайте, втомились певно з дороги. А я тим часом піду дитину і худобу погодую та займусь приготуванням вечері, – заквапилась вона на подвір’я.

Тим часом «дорогі гості» не стали пояснювати Харитині, що вони не так вже й втомились проїхавши з Потуша до Шендерова, яких зо п’ять кілометрів. І те що отаман взяв на роздуми два дні Артема та Ельзу зовсім не засмутило. Перебуваючи в стані закоханості, вони були б, напевно, не проти коли б отаман взяв на роздуми іще декілька днів. Тоді був би привід повернутись до звіту у Вінницю дещо пізніше.

Тим часом Ельза зняла з ніг чобітки та зручно влаштувалась на постелі, зазивно запрошуючи Артема своїми округлими оголеними ногами зробити теж саме. Того довго просити не довелось. І, добре відпочивши у Павловій господі після учорашніх любовних змагань, закохані знову поринули у світ любовних насолод. Далебі їм ніхто на заважав, то на подвір’я вони вийшли тільки тоді, коли хазяйка запросила вечеряти.

У будинку на той час знаходився тільки лісник, якого звали Кіндрат, із своєю дружиною та малим сином. Отамана з козаками ніде не було видно, напевно роз’їхались по домівках радитись з родичами та близькими. Повечерявши, закохані знову повернулись до флігеля де продовжили свої амурні справи.

Отаман з’явився, як і обіцяв тільки ранком третього дня і одразу ж покликав до себе Артема з Ельзою. Коли ті зайшли у обідню кімнату, Ходак сидів на стільці біля столу і помахом руки запросив їх присісти поряд з собою.

– Ну що ж, друже Артем, покумекав я над твоїми пропозиціями, порадився з козаками, порозпитував друзів та знайомих. Схоже на те, що говорив ти правду і тепер дійсно більшовики, щоб припинити спротив їхній владі, оголосили амністію повстанцям. Тому, ми прийшли до того висновку, щоб пристати на цю амністію, бо вже сила наша не та і світить нам тільки одна дорога – до могили, – похмуро, розглядаючи відсутнім поглядом щось за вікном, проговорив отаман.

– Але більшу частину загону я розпустив ще до вашого приїзду і збирати їх тепер вже не буду, то поїдемо до Вінниці тільки з тими, що зостались.

Якщо це влаштовує, то будемо вирушати у дорогу, – закінчив Ходак свою думку.

– Добре друже отаман, думаю що ти вірно все розміркував. А що хлопці вже і так склали зброю та розійшлись по домівках, то хай так і буде, – підтвердив свою згоду Артем, скоса поглядаючи на Ельзу, щоб побачити чи немає у неї яких заперечень на ту його мову.

Ельза мовчки кивнула, але так щоб цього не помітив Ходак. Інакше він би напевно не зрозумів, чому у цій парі рішення приймає «наречена». Проте отаман, який тим часом продовжував дивитись у вікно, не помітив тих переглядань і по тому пішов на подвір’я готувати козаків до дороги. Таким чином в кінці червня 1921‑ го року Артем разом з Ельзою привів для амністії у Вінницю залишки загону отамана Ходака [8, 11, 18].

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.