💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Ельзо – любов моя!

Після арешту на кордоні Артем Онищук був доставлений у Вінницю та посаджений у застінок при Подільській губернській ЧК. Через декілька днів у кабінеті Голови Подільської губчека Леоніда Заковського зібрались члени колегії Михайло Констандогло та Кузьма Горін. На цю нараду була також запрошена член колегії, начальник адміністративно‑ організаторського відділу Ельза Грундман.

Нарада розпочалась з доповіді начальника відділу боротьби з бандитизмом Михайла Костандогло про результати допиту колишнього курінного Армії УНР Артема Євгеновича Онищука, уродженця села Соколинці Брацлавського повіту, затриманого при спробі переходу кордону зі сторони Румунії. Костандогло повідомив, що в результаті декількох днів оперативно‑ роз’яснювальної роботи йому вдалось отримати згоду Онищука на співпрацю з органами ЧК по наверненню до амністії місцевих отаманів. Також Артем Онищук згодився на те, щоб від його імені, в губернській газеті «Червоний край» з'явилось звернення до повстанців в якому він закликав їх скористатися амністією і повернутися до мирного життя [5].

По завершенню доповіді Костандогло голова колегії Заковський запросив усіх присутніх висловити свою думку з цього приводу. Першим взяв слово начальник секретно‑ оперативного відділу Кузьма Горін.

– Товариші члени колегії, ми всі добре знайомі з поточною ситуацією на Поділлі, яка склалась після укладання Ризького договору. Незважаючи на домовленість з поляками, на їх території досі продовжує діяти уряд Директорії. За останніми розвідданими там організовано Повстанський штаб, який очолив генерал‑ хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник. Цей штаб готує і проводить відправлення на територію Радянської України раніше інтернованих в Польщі та Румунії старшин Армії УНР з метою організації тут мережі повстанкомів та повстанських районів. Думаю, що з цією ж метою сюди прямував і затриманий Онищук, – закінчив Горін свій виступ.

– Можливо це і так, однак в той же час сам Онищук стверджує, що він просто втомився від довгої боротьби і мав за мету дістатись до своїх рідних місць, щоб знайти роботу за своєю мирною спеціальністю вчителя, – прояснив ситуацію у відповідь на ту мову Горіна Костандогло.

Останньою взяла слово Ельза Грундман:

– Товарищи, я думаю, что в любом случае нам необходимо использовать задержание Артема Онищука в интересах укрепления советской власти на Подолье. Он хорошо известен в петлюровских кругах Брацлавщины и Гайсинщины. Его лично знают многие из бандитских отаманов, действующих на этих территориях. А поэтому я предлагаю использовать Онищука для переговоров об амнистии этих атаманов, прежде всего Ходака, Нечая и Лихо, промишляющих со своими бандами в Брацлавском уезде.

Закінчивши свою думку Ельза запитально поглянула на Заковського, очікуючи його реакцію на виступи членів колегії. Однак Заковський не поспішав дати свою оцінку інформації, яку почув. Повернувши голову в сторону вікна, він декілька хвилин зберігав мовчання після чого промовив:

– Думаю, що товариш Ельза цілком має рацію. Можливо Онищук і був направлений для роботи по організації повстання. Але зараз, своїм зверненням у газеті, він дискредитував себе перед повстанцями. І тому буде дуже складно переконати їх у протилежному. А для нашої мети він цілком годиться, враховуючи його особисті попередні контакти з отаманами. От тільки не бажано відпускати його одного без нашого нагляду. Хто зна, що він там говоритиме і що робитиме – закінчив голова колегії свою думку.

– Полностью с вами согласна, и даже хочу предложить свой вариант такого надзора, – не втерпіла Ельза щоб не вставити своїх п’ять копійок, – я согласна сопровождать Онищука в этих поездках, выдавая себя за его невесту. Думаю что и атаманы не будут очень уж опасаться невесты своего бывшего сослуживца. А тем временем, в свою очередь я смогу изучить настроения в среде бандитов и их дисклокацию, – завершила начальник адміністративно‑ організаторського відділу.

Колегія закінчилась тим, що було доручено Костандогло та Грундман спільно продумати і ретельно підготувати експедицію Онищука з метою навернення до амністії повстанців Брацлавщини. На цьому місці, напевно варто було б зупинитись на тому, звідки взялась у Вінниці і ким же насправді була член колегії Подільської ЧК Ельза Грундман, яка зіграла таку фатальну роль у подальшій долі Артема Онищука.

Ельза Грундман, народилась 16 травня 1891‑ го року в Ліфляндській губернії у сім’ї латишського селянина Ульріха Грундмана [14, 15, 16]. Закінчивши з перервою три класи церковно‑ приходської школи, вона стала заводською робітницею у Ризі, де приймала активну участь у революційних подіях 1905‑ го року. В 1915‑ му Ельза була евакуйована внаслідок війни разом з заводом у Петербург. В 1917‑ му закінчила курси медсестер і приймала участь в штурмі Зимового палацу. Після цього Ельза Грундман була активною учасницею колегії по організації Червоної Армії, комісаром загонів по реквізуванню продовольства у селян.

В 1919‑ му році Ельза стала співробітницею, а потім начальником інформаційного відділу Московської ЧК, головою якої на той час був Єфим Євдокимов. Дуже ймовірним є припущення, що саме Євдокимов став з того часу на довгі роки об’єктом таємного жіночого захоплення Ельзи, тому що більшу частину свого подальшого життя вона провела або поряд, або неподалік від нього. Що стосується сімейних відносин, то тут Ельза, судячи з її подальшої поведінки, притримувалась поглядів відомої революціонерки Олександри Колонтай.

Та відкидала необхідність сім’ї і вважала, що дітей у вільному суспільстві буде виховувати держава. Про сексуальні відносини Колонтай якось сказала так: – «У вільному суспільстві задовольнити статеву потребу буде так же легко, як і випити стакан води».

Після Московської ЧК Євдокимов став головою, а Ельза начальником особливого відділу Південно‑ Західного та Південного фронтів. В подальшому Ельза Грундман стала першою жінкою, яка отримала звання кавалера чотирьох орденів Бойового Червоного Прапора. Відважна та відчайдушна, вона виконувала найбільш неймовірні завдання, майже не задумуючись над їх наслідками. Жінка‑ вершник, зодягнута в шкіряну куртку, затягнута портупеєю з кобурою маузера на боку, Ельза Грундман стала для багатьох символом героїні того часу. Особливий відділ фронтів давав їй найбільш ризиковані завдання, і Ельза виконувала їх напрочуд легко і просто, залишаючи противника розгубленим від програшу.

У кінці травня 1921‑ го року за проханням голови Подільської губернської ЧК Л.М.Заковського Ельза Грундман була командирована з Харкова до Вінниці, де стала членом колегії і начальником адміністративно‑ організаторського відділу губчека.

В один із вівторків середини червня 1921‑ го року з Вінниці у напрямку містечка Тиврів виїхала непримітна тачанка запряжена парою гнідих коней. На передньому сидінні тачанки сидів та керував кіньми молодий широкоплечий чоловік у темно‑ зеленій куртці військового покрою. Заднє місце у тачанці займала невисока чорнява повновида красива жіночка років тридцяти. Жіночка була взута у красиві коричневі чобітки, зодягнута у темну з узорами спідницю, мережану українську сорочку та темно‑ зелену куртку, що відтіняла колір її загадкових зеленуватих очей.

Виїхавши на окраїну міста тачанка взяла напрям на дорогу до села Лука‑ Мелешківська, щоб потім проминувши села Янків, Яришівку, Тарабанівку та Пиляву повернути на міст через річку Південний Буг, що вів до Тиврова. Проторохтівши через міст, тачанка в’їхала на нешироку бруковану вуличку, що круто піднімалась в тіні красивого старовинного парку від річки до центру містечка Тиврів. Це містечко було у свій час побудовано його мешканцями на схилах горбів, ярів та ровів, що з обох сторін опоясують у цьому місці річку Буг, можливо від того й пішла його назва «ти‑ в‑ рів».

Перша згадка про Тиврів відноситься до 1505 року, коли брацлавському землянину Федьку Дашкевичу було надано великим князем литовським Олександром привілей, що підтверджував його права на володіння Тивровом, отримані за гарну службу предком Германом Дашкевичем від самого Вітовта ще в XIV столітті [17]. Як розвивалося поселення далі – неважко уявити. Кучманський шлях – поруч, місто являлось форпостом у найсхіднішій частині Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої. Нічого доброго ці два факти Тиврову не обіцяли. Тільки набіги, осади, грабунки та війни. У одній із місцевих легенд брід біля Тиврова на річці Південний Буг ще довго називали Татарським. Певно, саме тоді Тиврів почав рости не лише вшир, а й вниз. Підземними ходами, деякі з яких збереглися й понині, жителі містечка втікали в навколишні ліси, ледь тільки татари з'являлися біля воріт.

Коли візити східних непрошених гостей припинилися, містечко почало багатіти та розвиватися. Щедрі подільські чорноземи радували розкішними врожаями пшениці, яку навіть експортували звідси в Данціг. Власники поселення змінювались. У 1590‑ му році Маріана Ярошинська принесла як посаг своєму чоловікові Себастіану Калитинському Тиврів і його околиці. Так поселення на довгі роки стало власністю роду Калитинських. В 1742‑ му році власник Тиврова, брацлавський хорунжий Міхал Калитинський побудував на місці старого зруйнованого домініканського кляштору нові корпуси і запросив до себе братів‑ домініканців. А за два роки по тому Тиврів отримав статус містечка.

Все було б добре, але Міхал був останнім в родині Калитинських, і після його смерті на Тиврів, що залишився без господаря, почали претендувати як родичі Калитинських, так і Ярошинські (пам'ятаєте про Маріану?). Дійшло до збройних сутичок. Війна завершилася в 1756‑ му році, коли Захарій Ярошинський із своїм загоном після кровопролитної битви, в якій навіть брала участь з обох боків артилерія, відвоював своє право називатися власником Тиврова.

Син войовничого Захарія вибудував поруч з кляштором великий палац, заклав парк. Довгі роки місто мало дві основні архітектурні оздоби – кляштор домініканців та садибу Ярошинських. В 1891‑ му році палац у Тиврові продали Подільській єпархії, яка відкрила там духовне училище. З часом у Тиврові графом Гейденом був також побудований пивоварний завод.

Перед виїздом з Вінниці на колегії було вирішено, що Артем з «нареченою» спочатку заїде до своїх родичів у Колюхові, а там спробує дізнатись про місцеперебування когось з отаманів. На виїзді з Тиврова тачанка опустилась в досить велику улоговину, проїхала через кам’яний місток через вузеньку річечку, а потім знову стала підніматись вгору.

Щоб попасти у Колюхів чи Соколинці спочатку потрібно проїхати через село Дзвониху, від якого до Колюхова було біля шести кілометрів. В селі Дзвониха знаходився маєток одного з нащадків вищезгаданого роду Ярошинських. До революції він володів землями в декількох навколишніх селах, був внаслідок цього досить багатий, порівняно з іншими поміщиками, і жив на широку ногу.

До самого початку революційних подій цей Ярошинський їздив по своїх маєтках не на конях, як інші поміщики, а на іноземному автомобілі для чого навіть проклав від Дзвонихи до Тиврова бруковану дорогу довжиною більше шести кілометрів. Будинок поміщика вражав проїжджаючих своєю величиною, порівняно з незавидними хатинами селян та мав дах критий черепицею. З іншої сторони дороги стояли господарські будівлі і склади, що також вражали подорожніх своєю надійністю та монолітністю. Побудовані на кам’яному фундаменті на схилі крутого яру, що розрізає село навпіл, вони справляли враження справжньої фортеці.

Виїхавши з Вінниці зразу ж по обіді, подорожні тільки під вечір добрались до Колюхова. Проминувши сільське кладовище та взявши зліва від дерев’яної церкви, що стояла посередині сільського майдану, тачанка зупинилась біля п’ятого будинку від поля. Артем зліз з свого сидіння, припнув коней повідком до тину і підійшов до хвіртки. На подвір’ї нікого не було, напевно пораються на полі, чи городі, подумав він. Тим часом Ельза і собі зістрибнула із свого місця та запитально поглянула на Артема.

– Та не бачу я тут нікого. Напевно з поля іще не повернулись, або на городі пораються, то я туди зараз піду погляну. А ти тим часом йди сюди та присядь на лавчині, ось вона на подвір’ї, ‑ запропонував він «нареченій».

Ельза, проїхавши майже п’ятдесят кілометрів на тачанці по польових дорогах, особливо і не пручалась. Хоча вона давно звикла до постійних переїздів без особливих зручностей, проте все ж мала бажання трохи перепочити. Тим часом Артем подався на город і за деякий час з’явився звідтіль разом з Тетяною.

– Ось, сестро, а йди но сюди і познайомся з моєю нареченою. Ельза її звати, вона з Латвії, то по українському розмовляти майже не вміє, але мову нашу розуміє добре, – підвів Артем Тетяну для знайомства з Ельзою.

Та спроквола піднялась з лавки, на якій сиділа, вимушено зобразила на красивому смуглявому обличчі привітну усмішку і простягнула вперед обидві руки, щоб ними обняти Тетяну. По тому як жіночки обнялись та поцілувались, Тетяна повела свою майбутню «родичку» знайомитись з своєю господою. Артем відкрив ворота і, заїхавши тачанкою на подвір’я, розпріг коней та теж подався до хати. В хаті він побачив, що обидві жіночки стали поратись за приготуванням вечері. Щоб їм не заважати Артем присів на стілець, що стояв біля столу і ненароком задрімав. Розбудив Артема гучний голос Івана, який тільки що приїхав з косовиці.

– Агов, Артеме, що це ти вже ліг спати, іще тільки сьома година. Вставай‑ но та привітайся з родичем, – продовжував гудіти голос Івана над самим вухом швагра.

– А, це ти Іване, де ж це ти вештаєшся, що не бачиш – рідня приїхала. Давай розпочинай знову розшукувати свою сулію, а то знову не встигнеш знайти її до вечері – піднявши голову, жартома відповів Артем.

– Та вже вибач, я з того разу добре запам’ятав, де те добро сховав, то тепер не забарюся, – не подарував свого і Іван, – та швидше познайом мене з своєю жінкою, бо й не знаю, як до неї звертатись.

На цю мову, Ельза, яка поралась разом з Тетяною біля печі підвела голову і підійшла, посміхаючись, ближче до чоловіків. Артем взяв її за руку і підвів до Івана.

– Знайомся, Іване, це моя наречена Ельза, вона з Латвії. Ми хоч ще і не зареєструвались, проте збираємось скоро справити невеличке весілля, та й заживемо десь з Божою поміччю. От як тільки виконаємо декілька доручень вінницької влади, то одразу й поженимось, – сяяв широкою усмішкою Артем.

– Очень рада познакомиться с тобой, Иван, – посміхаючись своєю заворожуючою посмішкою та зазивно поблискуючи смарагдовими очима, – проговорила Ельза, – а где ваш ребенок? Артем мне много о вас рассказывал, и говорил, что у вас с Татьяной есть маленький сын.

– А що є, то є у нас синок, Костею звуть. Але зараз він у моєї матері, своєї бабусі, бо маємо дуже багато роботи. І на городі підгортання картоплі, і на полі кукурудзу потрібно обробити, буряк та капусту. Ото часу за ним дивитись і не вистачає, – виручила Тетяна від печі Івана, який розкривши рота мовчки зачудовано дивився на Ельзу.

Тетяна одразу помітила, тільки‑ но Іван з’явився в хаті, як він став ще з порога крадькома розглядати майбутню невістку. І, знаючи про таємний потяг свого чоловіка до гарних жіночок, вона вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Ну що, познайомились родичі, то сходи швиденько Іване до льоху та принеси нам до столу квашених огірочків і капустки, – продовжила Тетяна свою мову.

Поки Іван ходив до льоху, а жіночки порались біля печі накриваючи на стіл, Артем сидів на своєму стільці роздумуючи над тим, як завернути розмову за столом у потрібне русло. Можливо Іван щось знає про місцезнаходження отамана Ходака, який за інформацією отриманою в ЧК діяв з своїм загоном десь у навколишніх селах.

Коли усі порозсідались за столом, то Іван одразу ж підняв першу чарку за зустріч і за родину. Коли подорожні трохи перекусили, він одразу ж налив по другій та підняв її за молодих. Випивши другу чарку і побачивши досить кислу реакцію «молодих» на свої слова, Іван налив по третій і після цього додав:

– Та що це ви так скривились обоє, немов гірчиці в рот набрали. А ну вип’ємо ще, бо стало мені чомусь «гірко»!

Артем крадькома перезирнувся з Ельзою, і, побачивши на її обличчі легеньку дозволяючу посмішку, обняв та поцілував прямо в уста довгим поцілунком. По тому що Ельза не пручалась, Артем зрозумів – їй стала подобатись ця гра у «наречену» та «нареченого». Після третьої чарки розмова за столом пожвавішала. Тетяна стала знову розпитувати Артема про його пригоди після грудневої зустрічі, а Іван тим часом розважав Ельзу сільськими оповідками.

Розповідаючи Тетяні про перебування в Румунії та про повернення на Батьківщину, Артем крадькома тим часом спостерігав за Ельзою. Він помітив, що вона не надпиває потрохи горілки зі своєї чарки, як це робила по жіночому Тетяна, а випиває її з кожним разом до дна, після чого її обличчя усе більше наливається смуглявим рум’янцем. Судячи по усьому, ця тридцятилітня жінка добре знає присмак гарної чоловічої розваги, а тому напевно теж знає чим така розвага може для неї закінчитись.

Не зупиняючи Івана в його бажанні гарненько підпоїти «наречену», Артем тим часом продовжував розповідати Тетяні, про те, що хоче знайти собі в навколишніх селах спокійну вчительську роботу, але боїться, що його колишні побратими – отамани Нечай, Ходак чи Лихо цьому можуть завадити. Почувши ім’я отамана Ходака, Іван раптом відхилився від Ельзи і не на жарт розхвилювався:

– А ти знаєш, Артеме, що витворили недавно козаки цього отамана у селі Кудлаї? Вони відібрали у селян коней, мотивуючи це тим, що захищають цих же селян від більшовиків, – продовжував хвилюватись Іван, – Та тепер вже більшовики стали менше грабувати селянина, ніж деякі отамани, хоч все ще продовжують душити своєю продрозверсткою, яку для годиться назвали продподатком.

– Знаю, що у Ходака було у свій час, по оповідкам сельчан, до чотирьох десятків козаків, а крутились вони у Шендерівському лісі на обійсті лісника, – продовжував Іван свою оповідку про отамана.

Артем тим часом не зупиняв захмелілого швагра, у його невдоволенні місцевими отаманами. Хоча в подальшому Іван вже нічого більш цікавого не сказав, однак і почутого було достатньо, щоб знайти при потребі отамана Ходака. Тим часом сулія з оковитою спорожніла і господарі заходились влаштовувати гостей на нічліг. Оскільки у будинку було усього дві жилих кімнатки, то Тетяна перестелила брату і його «нареченій» ліжко у своїй спальні. Собі ж з Іваном вона підготувала постіль на печі, у тій кімнаті, де була накрита вечеря.

Артем не став протестувати проти спільної постелі з «нареченою», хоча дещо мав надію що вона сама запротестує. Однак того не сталось і Ельза, подякувавши Тетяні за турботу, сміливо пройшла за Артемом в запропоновану кімнату, щільно закривши за собою двері. Через деякий час вона, загасивши свічку, що стояла на підвіконні, мовчки роздяглась, зоставшись у одній натільній сорочці, потім повільно лягла в ліжко, і з головою накрилась літньою ковдрою.

Артем, очікуючи поки Ельза розташується на ліжку, деякий час постояв біля вікна, а по тому і собі став потихеньку роздягатись. Роздягшись до нижньої білизни, Артем примостився на краю постелі, щоб ненароком не торкнутись своїм тілом тіла «нареченої». Пройшло з півгодини і, лежачи горілиць та не відчуваючи ніяких рухів по іншу сторону постелі, Артем почав потихеньку дрімати.

По тому пройшов ще якийсь час і, майже поринувши в міцний сон, Артем спросоння став відчувати появу якогось млявого руху зі сторони «нареченої». Не звертаючи увагу на ці ознаки руху, вважаючи їх за звичайну зміну людиною поз уві сні, він продовжував поринати у сон. Однак все ж повністю заснути Артему не вдалось, зненацька він проснувся від того, що відчув крізь білизну гарячу руку сусідки по постелі на своєму чоловічому достоїнстві. Ця рука тим часом стиха та обережно прокрадалась під краї його білизни до місця знаходження чоловічої гордості і стала легенько його там погладжувати та масажувати.

І далі прикидаючись сонним, Артем спершу зовсім не реагував на ті ласки «нареченої», продовжував вдавати міцний сон і навіть стиха похропував. Проте довго зображати сплячого йому ставало все важче і важче, тому що об’єкт тих приємних ласкань, що тим часом продовжувались і продовжувались, став зрадливо видавати справжній стан Артема. Не зважаючи на сонну незворушність свого хазяїна, цей об’єкт розпочав чомусь стрімко набухати кров’ю, нестримно збільшуючись в об’ємі та пружно піднімаючись вверх.

Не пройшло і десяти хвилин тих ласкань, як Артем відчув на своєму обличчі обпікаюче дихання Ельзи, яка тим часом повернулась на бік і майже впритул присунулась до його тіла. Знайшовши своєю вільною рукою руку Артема вона спочатку повільно перемістила її під сорочку на свої набубнявілі від жаги округлі груденята, а потім зсунула нижче та міцно притиснула до свого гарячого бутона між розкинутими у знемозі ногами. Відчувши гарячу хлюпаючу вологу між ногами подруги, Артем, не став очікувати додаткових запрошень, стрімко вискочив на «наречену» і битва в постелі розпочалась.

По тому, як хлюпала гаряча волога між ногами Ельзи, із її солодких протяжних стогонів, Антон зрозумів, що у неї давно вже не було статевих відносин з іншим чоловіком. Постійно знаходячись на передньому краї боротьби за радянську владу ця красива тридцятирічна смугляночка зовсім не мала часу, на те щоб хоч якось влаштувати своє особисте життя. Однак дівчиною вона теж вже явно не була. Це було цілком зрозуміло хоча б з того, що ініціатива перейти до любовної гри виходила саме від неї. Вона чітко знала за яку частину тіла потрібно взяти чоловіка, щоб він у подальшому себе не зміг стримати.

Після короткого перепочинку, любовна гра продовжилась ще протягом майже години. По закінченню тієї, явно вже не класової боротьби, обоє «наречених» попадали стомлені на постіль. За декілька хвилин Ельза повернулась в сторону Артема і припала своєю розкуйовдженою коротко стриженою головою до його широких грудей.

– Артем, знаешь, а ты мне понравился еще с той первой встречи, когда я тебя мельком увидела в коридоре. Тебя тогда вели на допрос в кабинет Костандогло, – тихо прошепотіла вона прямо у вухо Артема.

– И знаешь, это именно я подала Заковскому мысль отправить тебя к бандитам в сопровождении «невесты», роль которой сама и должна была сыграть, – продовжувала Ельза свою сповідь.

– Ельзо, ти мені теж дуже подобаєшся, однак я зовсім не знаю як мені себе з тобою поводити. Адже у майбутньому я стану хіба, що простим сільським учителем, а ти навряд чи вийдеш за мене, бо ж чи відпустять тебе з ЧК, – прошепотів у відповідь Артем.

– І я зовсім не знаю, що з того хорошого може насправді вийти? – продовжив він свою мову.

– Артем, давай не думать о том, что будет завтра. Давай пока удовлетворимся тем, что нам сейчас друг с другом очень хорошо. Мне кажется, что я тебя уже очень сильно полюбила, а дальше мы вместе подумаем над всем остальным, – почувся у відповідь шепіт Ельзи. По тій мові рука Ельзи знову розпочала свою подорож до заповітних місць на тілі «нареченого» і їх вже не класова боротьба продовжилась майже до опівночі.

Доволі пізнього ранку, коли сонце вже стало стрімко підніматись у зеніт, Тетяна розбудила молодих та запросила їх до столу, щоб поснідали. Артем та Ельза, по черзі злили у дворі один одному на руки, вмили холодною криничною водою обличчя та розташувались після того за столом.

– А где это Иван, что не наливает нам в рюмки на похмелье. Он вчера меня так усиленно обхаживал, наливал и наливал без устали, а сегодня куда‑ то исчез, – звернулась Ельза із запитанням до Тетяни.

– Якщо зостанетесь у нас на вечерю, то він знову буде наливати, а поки ранком нехай трохи сіна покосить. Вечором ж бо роси немає, то й косовиці теж не буде, – прояснила Тетяна ситуацію з Іваном.

– Я думаю, що нам до вечері побути з вами, Тетяно, не вдасться, та й клопоту не хочеться великого завдавати. Пора ж бо гаряча, стільки роботи. Після сніданку ми поїдемо, нам теж потрібно справами займатись, час не терпить, – відповів в свою чергу Артем на те запрошення сестри.