Цензура, Влада та Спротив

Таке хитке співіснування крайньої насильницької гомофобії зі зреченою, тобто публічно не визнаною, «підспудною» гомосексуальною лібідальною економікою, свідчить про той факт, що дискурс мілітарної спільноти може оперувати, лише цензуруючи свої власні лібідальні основи. На дещо іншому рівні, те ж саме стосується і практики дідівщини - ритуального побиття і приниження, якого зазнають американські морські піхотинці від своїх старших товаришів, які колють їх медалями і так далі. Коли публічне викриття таких практик (хтось таємно записав їх на відео) викликало таке обурення, суспільну думку сколихнула не так сама практика дідівщини (усі усвідомлювали, що схожі речі відбуваються), а сам факт того, що це було публічно визнано. Поза межами армійського життя, хіба ми не зустрічаємось з аналогічним механізмом самоцензури у консервативному популізмі з його сексистськими і расистськими нахилами? У виборчій кампанії Джеса Хелмса расистські і сексистські мотиви публічно не визнаються – на публічному рівні це навіть ревно заперечується – але натомість артикулюється через серію недомовок і закодованих алюзій. Такий різновид самоцензури є необхідним, у сучасних ідеологічних умовах, щоб дискурс Хелмса залишався ефективним. Якби він прямо, публічно проголосив свої расистські упередження, це зробило б його неприйнятним для гегемонічного політичного дискурсу; якби він насправді відмовився від підданого самоцензурі, закодованого расистського посилу, він би наразив на небезпеку підтримку зі сторони власного електорату. Консервативний популістський політичний дискурс, таким чином, пропонує зразковий випадок владного дискурсу, чия ефективність залежить від механізму самоцензури: він покладається на механізм, який насправді залишається таким, поки піддається цензурі. На противагу уявленню, всеприсутньому у культурній критиці, про радикальний підривний дискурс або практику, «цензуровану» Владою, виникає спокуса заявити, що сьогодні, все більше і більше механізм цензури переважно втручається, щоб посилити ефективність самого владного дискурсу.

Тут варто уникнути спокуси застарілого лівацького уявлення про те, що «краще мати справу з ворогом, який відкрито визнає свої (расистські, гомофобські…) упередження, ніж із лицемірною позицією публічного заперечення того, що ви таємно насправді схвалюєте». Таке уявлення фатально недооцінює ідеологічне і політичне значення вдавання: вдавати ніколи насправді не означає «просто підтримувати видимість»; цей процес глибоко впливає на соціо-символічну позицію зацікавлених сторін. Якби расистські погляди стали прийнятними у мейнстримному ідеологічному і політичному дискурсі, це був би зсув у рівновазі всієї ідеологічної гегемонії. Це, напевне, те, що мав на увазі Ален Бадью, коли він жартома визначив свої праці як пошук «хорошого терору»: сьогодні, з появою нового расизму і сексизму, стратегія повинна полягати в тому, щоб зробити такі твердження невимовними, щоб кожен, хто покладається на них, одразу ж дискваліфікував би себе – як, у сучасному світі, зробили б ті, хто відкрито підтримував би фашизм. Хоча ми можемо усвідомлювати, що автентичні прагнення, скажімо правдивої спільноти, можуть перетворюватись на фашизм, ми не можемо відкрито обговорювати те, «скільки людей насправді померли в Освенцімі», «переваги рабства», «необхідність урізати колективні права трудящих» і так далі; ми повинні не двозначно зайняти «догматичну» і «терористичну» позицію, що це не теми для «відкритого, раціонального, демократичного обговорення».

Цей внутрішньо притаманним розрив та самоцензуру владного механізму треба протиставити фукіанському мотиву взаємопов’язаності Влади і спротиву. Ми не лише стверджуємо, що спротив притаманний владі, що влада і контр-влада породжують одне одного; справа не тільки в тому, що Влада породжує надлишок спротиву, який вона більше не може контролювати; справа також не тільки в тому, що – у випаду сексуальності – дисциплінарне «притлумлення» лібідальної інвестиції еротизує сам жест тлумлення, як у випадку невротика з нав’язливими станами, який отримує лібідальне задоволення з самих нав’язливих ритуалів, завдання яких – тримати травматичне jouissance під контролем. Цей останній момент потрібно далі радикалізувати: споруда Влади розколота зсередини, тобто, щоб самовідтворитись і утримати свого Іншого, вона змушена покладатись на внутрішній надлишок, який кладе їй початок (grounds). Якщо перекласти це у гегельянських термінах спекулятивної тотожності, Влада завжди вже є своїм власним переступом. Щоб функціонувати, вона змушена покладатись на своєрідний непристойний додаток – жест самоцензури співіснуючий з існуванням самої Влади. Тому недостатньо просто сказати, що «тлумлення» певного лібідального змісту ретроактивно еротизує сам жест «тлумлення» - така «еротизація» влади не є вторинним ефектом її застосування до об’єкта, а власною зреченою основою, власним «засновницьким злочином», жестом, який має залишатися невидимим, щоб влада функціонувала нормально. Таким чином у військовій муштрі на зразок тієї, яку ми бачимо у першій частині в’єтнамського фільму Стенлі Кубріка «Повний бронежилет» (1987), є не вторинною еротизацією дисциплінарної процедури, яка породжує армійських суб’єктів, а конститутивним непристойним додатком до цієї процедури, що дозволяє їй функціонувати.