Мультикультуралізм, або логіка культури мультинаціонального капіталізму. Славой Жижек

Ті, хто пам’ятає старі добрі часи соціалістичного реалізму, знають про ключову роль, яку там відігравало поняття «типового»: дійсно прогресивна література повинна зображувати «типових героїв у типових обставинах». Письменники, які зображували похмуру картину совєтської реальності не просто звинувачувались у брехні; звинувачення стосувалось, в першу чергу, того, що вони надавали викривлене відображення суспільної реальності, зображуючи залишки занепадницького минулого, замість того, щоб зосередитись на феноменах, які є справді «типовими» у тому сенсі, що вони виражають основоположну історичну тенденцію прогресу до комунізму. Яким би безглуздим не здавалося таке уявлення, його зерно істини полягає в тому, що кожне універсальне ідеологічне поняття завжди гегемонізується певним частковим змістом, який забарвлює саму його універсальність і пояснює його ефективність.

Чому матір-одиначка є типовою?

У намаганнях заперечити соціальну систему загального добробуту зі сторони Нових Правих у США, наприклад, уявлення про універсальне поняття системи загального добробуту як не ефективне підтримується псевдо-конкретним зверненням до сумнозвісної афро-американської матері-одиначки, так, немов, у кінцевому рахунку, соціальна система загального добробуту є програмою для чорношкірих матерів-одиначок – частковий випадок «чорношкірої матері-одиначки» за мовчазною згодою представляється як «типовий» для системи загального добробуту і всіх її негараздів. У випадку ж кампанії по боротьбі з абортами «типовий» випадок цілком протилежний: нерозбірлива у своїх статевих зв’язках кар’єристка, яка цінує свою роботу більше, ніж своє «природне» материнське покликання – хоча така характеристика цілком суперечить тому факту, що переважна більшість абортів трапляються у незаможних багатодітних сім’ях. Такий специфічний хід, коли частковий зміст проголошується «типовим» для певного універсального поняття, є елементом фантазії, фантазматичним тлом/опорою для універсального ідеологічного поняття. У термінах Канта, він відіграє роль «трансцендентального схематизму», перетворюючи порожню універсальну ідею у поняття, яке безпосередньо відноситься до нашого «щоденного досвіду». Як таке, це фантазматичне уконкретнення жодною мірою не є незначною ілюстрацією або прикладом: саме на цьому рівні виграються або програються ідеологічні битви – як тільки ми починаємо сприймати «типовим» випадком аборт у незаможній багатодітній сім’ї, що намагається дати собі раду з ще однією дитиною, перспектива раптом зазнає радикальної зміни. (1)

Цей приклад чудово пояснює, у якому сенсі «універсальне є результатом основоположного розламу, в якому негація часткової ідентичності трансформує цю ідентичність у символ тотожності і цілості як такі» (2): Універсальне набуває конкретного існування, коли певний частковий зміст починає функціонувати як його замінник. Кілька років тому британська жовта преса зосереджувалась на матері-одиначці як причині усіх зол у сучасному суспільстві, від бюджетної кризи до підліткової злочинності. У цьому ідеологічному просторі універсальність «сучасне суспільне Зло» діяло виключно через розлам у фігурі «матері-одиначки» на саму себе у її частковості і на себе як замінника «Зла сучасного суспільства». Той факт, що такий зв'язок між Універсальним і його частковим змістом, що функціонує як його замінник, є випадковим, означає, що він є результатом боротьби за ідеологічну гегемонію. Однак діалектика цієї боротьби є значно складнішою за її стандартну марксистську версію – часткових інтересів, що набирають форми універсальності: «універсальні права людини є насправді правами білих приватних власників чоловічої статі…» Аби функціонувати, панівна ідеологія повинна залучити набір рис, в яких експлуатована більшість зможе впізнати свої автентичні прагнення. Іншими словами, кожна гегемонічна універсальність повинна залучити принаймні два часткових змісти – автентичний популярний зміст, а також його викривлення відносинами панування та експлуатації. Безперечно, фашистська ідеологія «маніпулює» автентичне народне прагнення справжньої спільноти та суспільної солідарності на фоні жорстокої конкуренції та експлуатації; звісно, вона «викривляє» вираження цього прагнення, щоб легітимізувати відносини суспільного домінування та експлуатації. Однак, щоб мати змогу здійснити таке викривлення автентичного прагнення, вона повинна спершу його інкорпорувати…Етьєн Балібар цілком виправдано перевернув класичну формулу Маркса: панівні ідеї – це в точному сенсі не ідеї тих, хто править. (3) Як християнство стало панівною ідеологією? Інкорпорувавши набір критично важливих мотивів та прагнень – істина належить стражденним і зневаженим, влада псує і так далі – і переформульовуючи їх у такий спосіб, щоб їх можна було узгодити з існуючими владними відносинами.

Бажання і його артикуляція

Виникає спокуса звернутися тут до фройдіанського розрізнення між латентною думкою сновидіння і несвідомим бажанням, яке вона виражає. Вони далеко не ідентичні: несвідоме бажання артикулюється, вписує себе, через сам процес «обробки», перекладу латентної думки сновидіння у експліцитний текст сну. Схожим способом, немає нічого фашистського у «латентній думці» фашистської ідеології (прагненні автентичної спільноти і соціальної солідарності); справді фашистський характер фашистської ідеології спричинений тим, як ця «латентна думка» трансформується і обробляється ідеологічною «роботою сновидіння» у експліцитний ідеологічний текст, що продовжує легітимізувати суспільні відносини експлуатації та домінування. І хіба не спостерігаємо ми чогось подібного у сьогоднішньому правому популізмі? Хіба ліберали не надто охоче відкидають самі цінності, до яких звертається популізм, як вроджено «фундаменталістські» і «прото-фашистські»?

Не-ідеологія – те, що Фредрік Джеймісон називає утопічним моментом, присутнім навіть у найжахливішій ідеології – є, таким чином, абсолютно незамінною: ідеологія – це, до певної міри, просто форма видимості, формальне викривлення/зміщення не-ідеології. Візьмімо найгірший з можливих випадків. Хіба не опирався нацистський антисемітизм на утопічне прагнення автентичної спільноти, цілком виправдано відкидаючи ірраціональну капіталістичну експлуатацію? Ми стверджуємо, знову ж таки, що було б теоретично і політично неправильно викривати це прагнення як «тоталітарну фантазію», тобто шукати там «коріння» фашизму – що було б стандартною помилкою ліберально-індивідуалістської критики фашизму: ідеологічним його робить його артикуляція, те, як це прагнення використовують задля легітимації дуже специфічного уявлення, що таке капіталістична експлуатація (результат єврейського впливу, переважання фінансового над «виробничим» капіталом – лише останній схильний до гармонійного «партнерства» з робітниками) і ми зможемо її перебороти (позбувшись євреїв). Боротьба за ідеологічну і політичну гегемонію є, таким чином, боротьбою за привласнення термінів, які «спонтанно» сприймаються нами як «аполітичні», як такі, що переступають межі політичних розбіжностей. Не дивно, що назва найпотужнішого дисидентського руху у комуністичних країнах Східної Європи звучала як «Солідарність»: це і є позначник неможливої повноти суспільства, з усіх, які будь-коли існували. Схоже на те, ніби у Польщі 1980-их, те, що Лакло називає логікою еквівалентності, було доведено до крайнощів: «комуністи при владі» слугувало як втілення анти-суспільства, занепаду і розвалу, магічним чином об’єднуючи всіх проти себе самих, включаючи навіть розчарованих «справжніх комуністів». Консервативні націоналісти звинувачували комуністів у зраді польських інтересів совєтському господареві; підприємливі індивіди бачили в них перешкоду на шляху до необмеженої бізнес-діяльності; для католицької церкви комуністи були аморальними атеїстами; для селян вони представляли силу насильницької модернізації, яка збурила сільське життя; для митців та інтелектуалів комунізм був синонімом гнітючої та ідіотської цензури; робітники не лише вважали, що їх експлуатує партійна бюрократія, але й почувалися зневаженими заявами, що стверджували, ніби все це робиться від їхнього імені; нарешті старі розчаровані ліваки розглядали режим як зраду «справжнього соціалізму». Неможливий політичний союз між усіма цими різношерстими і потенційно антагоністичними позиціями був можливий тільки під прапором позначника, який знаходився, певною мірою, на самій межі між політичним і до-політичним, і «Солідарність» виявилась ідеальним кандидатом: вона функціонує політично як позначник «простої» і «фундаментальної» єдності людських істот, котра повинна об’єднувати їх навіть попри усі їхні політичні відмінності. (4)

Консервативний основний інстинкт

Що це говорить нам про нещодавню перемогу лейбористів на виборах у Великобританії? Справа не тільки в тому, що, зразково ілюструючи гегемонічну операцію, вони привласнили «аполітичні» поняття, такі як «порядність»; те, на чому вони успішно зосередились, було внутрішньо притаманною непристойністю ідеології Торі. Публічні ідеологічні твердження Торі завжди підтримувались тіньовим двійником, непристойним, публічно не визнаним посланням між рядками. Скажімо, тоді, коли вони розпочали свою скандальновідому кампанію «назад до основ», її непристойний додаток був чітко озвучений Норманом Теббітом, «який ніколи не соромиться розкривати брудні таємниці консервативного несвідомого» (5): «Багато виборців, які традиційно голосували за лейбористів, усвідомили, що вони поділяють наші цінності – що людина це не просто соціальна, але й територіальна істота; задоволення таких базових інстинктів трайбалізму та територіальності має стати частиною нашої політичної програми». (6) Отже, це і є тим, про що насправді йшлося у «поверненні до основ»: повторне ствердження «базових» егоїстичних, трайбалістських, варварських «інстинктів», які криються за фасадом цивілізованого буржуазного суспільства. Ми всі пам’ятаємо (виправдано) знамениту сцену з фільму Пола Верховена «Основний інстинкт» (1992), де, під час допиту у відділку міліції, Шерон Стоун на якусь мить розводить свої ноги і відкриває зачарованим полісменам те, що видається (або ні?) частиною її лобкового волосся. Твердження, на зразок Теббітового, безперечно є ідеологічним еквівалентом такого жесту, що дозволяє кинути оком у глибини непристойного інтимного простору тетчерівської ідеологічної будови. (Сама пані Тетчер була занадто «поважною», щоб власноруч здійснювати такий ідеологічний жест у стилі Шерон Стоун з певною регулярністю, тому бідолашний Теббіт повинен був виступити її замінником). На тлі цього зосередженість лейбористів на «порядності» не була звичайним моралізмом – швидше, вони хотіли сказати, що не грають у схожу непристойну гру, що їхні твердження не містять схожого непристойного послання «між рядками». У сьогоднішній загальній ідеологічній ситуації цей жест є значно важливішим, аніж може видатися. Коли адміністрація Клінтона розв’язала глухий кут з геями в армії, запропонувавши компроміс «Не питаємо, не говорите!» - згідно з яким солдатів прямо не запитують, чи вони гомосексуалісти, щоб вони не були змушені брехати і заперечувати це, і хоча формально їм не дозволяється служити в армії, їх толерують, поки вони залишають свою сексуальну орієнтацію особистою справою і не намагаються активно залучити до цього інших – такий опортуністичний захід був підданий заслуженій критиці за підтримку гомофобських настроїв. Хоча немає прямої заборони гомосексуальності, саме її існування як віртуальної загрози, змушуючи геїв залишатися у комірці, справляє вплив на їхній суспільний статус. Іншими словами, вирішення проблеми в кінцевому рахунку обернулося піднесенням лицемірства до рівня соціального принципу, на зразок ставлення до проституції у традиційних католицьких країнах – якщо ми вдамо, що геї в армії не існують, все відбуватиметься так, ніби вони і справді не існують (для великого Іншого). До геїв треба ставитися терпимо, при умові, що вони приймуть базову цензуру стосовно своєї ідентичності…

Хоча й цілком виправдане на власному рівні, поняття цензури, застосоване у цій критиці, з його фукіанськими мотивами Влади, яка самим актом цензури та інших форм виключення продукує надлишок, який вона прагне тримати під контролем і домінувати, попри все, здається, не бере до уваги один надважливий момент: воно не помічає, що цензура не лише впливає на статус маргінальної або підривної сили, яку владний дискурс прагне здомінувати, але й, на значно радикальнішому рівні, розколює зсередини сам владний дискурс. Тут варто задати наївне, хоча й критично важливе запитання: чому армія так рішуче виступає проти того, щоб публічно прийняти геїв у свої лави? Існує тільки одна можлива логічна відповідь: не тому, що гомосексуальність містить загрозу так званій «фалічній і патріархальній» лібідальній економіці армійської спільноти, а, навпаки, тому, що сама армія покладається на зреченій/відкинутій гомосексуальності як ключовому компоненті чоловічих зв’язків між солдатами. Зі свого власного досвіду я пам’ятаю, якою вкрай гомофобською була стара сумнозвісна Югославська Народна Армія – коли у когось викривали гомосексуальні нахили, його одразу перетворювали на ізгоя, ще до того, як його формально звільняли з армії – і все ж, у той же час, щоденне армійське життя було надмірно насичене атмосферою гомосексуальних двозначностей. Скажімо, коли солдати стояли в черзі в їдальні, звичний вульгарний жарт полягав у тому, щоб встромити палець у дупу особи, що стоїть перед тобою, а потім швиденько його прибрати, так щоб коли бідолашна жертва повернулася, вона не могла відгадати, хто з солдатів, на обличчях яких сяяла ідентична непристойна посмішка, зробив це. Домінуючим привітанням між солдатами у моїй частині, замість звичного «Здоров!», було: «Відсоси!» (‘Pusi kurac! ’ in Serbo-Croat); ця формула стала такою стандартною, що повністю втратила будь-які непристойні конотації і вимовлялася цілком нейтрально, як звичайний знак ввічливості.