Сповідальниця і, проповідальниця

1. Сповідальниця, між іншими, є одним з перших засобів, які помагають душпастиреві вести своє духовне стадо, з’єднувати собі його симпатії до себе, а через себе тим тісніше, прив’язати й до церкви. Але й цей так досконалий середник до укріплення вірних у вірі й обряді, якраз легко може бути причиною відступлення цих самих вірних від обряду, а то і від віри.

На всякий случай допровадить до цего цей душпастир, що не буде мати достаточної дози терпеливости. Але це щойно одна хиба, що нею можна легко в сповідальниці згрішити,

На жаль єще багато інших: – 1) так, що можна сказати про душпастиря, який надуживає сповідальниці для політичних, або й особистих цілей. Чи парохіяни, що це завважили можуть мати охоту, а то й відвагу йти до нього до сповіди? – Чи підуть другий раз до сповіди до такого священика, що пересічній інтеліґентній пенітентці, яка має, от такі собі, як то кажуть, “домашні” гріхи, задає нпр. таку покуту: Через цілий тиждень: 1) три рази денно “Помилуй мя Боже”, три “Претерпівий” і по три поклони, –

2) надто, рано та вечером по три “Отченаші”, –

3) і ще одну п’ятницю постити, або може й ще щось більше.

Певно, що цілого життя замало, щоби покутувати навіть за один простительний гріх і тому покута сама в собі ніколи не може бути завелика. Однак мимо цего покута не може бути така, щоби відганяла людей від сповіди, або їх від неї тільки здержувала. – Не маємо чейже ніякого обов’язку, а властиво й права, накладати на людей тягарі, понад їх сили. Бо як хтось за простительні накладає таку покуту, як вище, (а це автентичне) – то яку наложить за багато й то ще тяжких гріхів?

Невже ж ту не має приноровлення приповідка: “забагато два гриби в борщ”?

Як звісно є такі пенітенти, а особливо пенітентки, що приходять до сповіди сповідатися не зі своїх гріхів, а з гріхів сусідів, кревних і знакомих. – Очевидно, обмавляти підчас сповіди є гріхом, але ту не про це ходить, але про це, що бувають такі сповідники, які такої “сповіди” не стримують, але противно ще й піддержують, байдуже, чи вони це роблять з невмісної і забороненої цікавости, чи з вродженого балакунства. – І така “сповідь”, зглядно “гутірка”, протягається 1/2 години, годину, навіть і довше, а тимчасом другі хотілиби дійсно сповідатися і не можуть, бо призначений на це час вже минув та мусять вертати до своїх занять. Інші знову ждали на Сл. Сожу, що мала зачатися тому ще годину або й більше, але не могли діждатися та рівнож пішли до дому. – І так ні з тої сповіди нема пожитку, бо це не була сповідь а балачка, або й обмова і багато вірних знетерпеливилося, або задля браку часу пішли без Сл. Божої з огірченням домів, хоч мали найкращу інтенцію висповідатися і вислухати Сл. Божої.

Коли хтось в цей спосіб орудує сповідальницею, а ще до цего не придержує точно призначеного часу на поодинокі богослуження, може бути певний, що скорше, чи пізніше його парохіяни, поодному відійдуть там, де сповідник терпеливий, розважний і трактує річ по людськи розумно, задає розумну й пропорціональну покуту, відповідну до стану, до душевних сил та потреб пенітента й подає, коротку, ядерну, але багату змістом науку. Можнаби ту згадати ще про таких сповідників, що за покуту задають купувати світло, а рація, бо церкві бракує світла. Інші знову за покуту залають, давати на Сл. Божу, а рація, “бо тепер доходи підупали”. І тд. ітд. Та лишім вже цю тему, а перейдім до проповідальниці.

II. Як говорити проповіди, цего вчить реторика. Ціллю цего уступу є тільки звернути увагу на деякі важніші недомагання наших пересічних проповідей і то остільки, оскільки вони є причиною відтручування вірних від обряду, а часом і від віри.

а) Кажуть, що якийсь священик мав питати Льойда Джорджа, чому то його промови мають такий успіх, а він йому відповів: “тому, що я знаю, що хочу сказати”.

Чи ця історія правдива, чи ні, байдуже, однак, кожний, що чув неодну проповідь навіть і “оброблену”, нераз питав себе, – що властиво хотів цей проповідник сказати. І так, (скажім здержливо) багато наших священиків говорять проповіди на тему: “De omnibus rebus et quibusdam aliis”. – Однак це їм не перешкаджає іритуватися, що по довгих літах таких проповідей не видно успіхів. – А з чого малиб бути успіхи? Дощ, хоч як рісний і довгий, що падає на дах покритий навіть старенькими ґонтами не зробить на нім ніякого замітного сліду. Натомість, вода з цего самого даху сконцентрована у ринві, випливаючи разом вириє значне заглублення в землі, а по довшім часі може й камінь вижолобити.

Подібно і з проповідю, коли в ній говориться і про Нсв. Тайни й про Св. Варвару й про вибори й про злодійство й про страсти й про останню крадіж трьох “ерекціональних” курок а на закінчення про “оборнік” то дійсно годі вгадати, який то має бути орґанізм, що мавби витримати цю саламаху, особливо, коли вона повтаряється не рік – не два, і не десять!

Народ любить слухати живе слово і з браку іншого, слухає й таке, але як буде міг послухати щось мудрішого, як нпр. в костелі, що є в цій самій місцевости, то розуміється, що піде туди.

На всякий случай, цего рода проповідь не може осягнути ніякого успіху. Натомість, коли проповідник поставить собі ясну й опреділену ціль, коли до неї зміряє свідомо і вперто, коли належито опрацює тему то люди будуть її уважно слухати й вона лишить на них якийсь слід по собі. – Але переливання з пустого в порожне, напевно не дасть жадних позитивних наслідків.

б) Коли хтось хоче, щоби йому вродилася пшениця то мусить її посіяти. Однак не вродиться пшениця, коли посіє кукіль. – Це ясне! – Рівнож коли хтось хоче, щоби в серцях вірних народився Христос, щоби там закорінились христіянські чесноти, а особливо їх фундамент христіянська любов, то мусить проповідати Христа. – в цім якраз лежить таємниця, що реальний успіх, на самім кінці, мають дуже часто не так зв. добрі проповідники, але навіть дуже лихі бесідники. – Бо буває, що ці останні якраз проповідають “Христа розпятого”, а ці перші свою краснорічивість. А належить додати, що такі случаї не є рідкі.

Противно добрий проповідник, свідомий свого талану, мусить мати неабияку дозу самоопановання і свідомости небезпеки, щоби побороти в собі пориви гордости та зарозумілости.

Чи багато їх це має, це їх особиста справа і не можна їм нічого доказати. – Мимо цего хай такі проповідники будуть певні, що навіть їх найкращі проповіди, якими вони поривали багато-тисячні товпи, є записані в книгах приходів злого духа, оскільки в глибині їх душі, там на самім споді, у тільки їм знаному закамаркові тліла іскра самолюбства й гордости й це було дійсною основою їх, може впрочім, і як взнеслої проповіди, – а не Христос.

в) Мабуть, кожний проповідник хотівби, щоби ті, що його слухають, його полюбили а не зненавиділи. – Коли ж він цего хоче, то насамперед сам мусить любити цих, яким проповідає і з любовю до них говорити.

Подібно, коли є більше струн настроєних на різні тони, дасться чути якийсь голос, то задрожить з них тільки ця, якій цей голос підходить під тон, інші будуть мовчати. Так і в кожному чоловіці є утаєні різні добрі й лихі норови, а ресонує цей, який почує собі подібний із зовні. Тому, коли промовимо до нього любовю – відізветься любов, промовимо ненавистю відізветься ненависть, промовимо гордістю відізветься гордість, а промовимо покорою відповість покора. Тут не здурить, бо це сказатиб так, фізичне право.

Отже, властиво, що представляє собі цей проповідник, що своєю авдиторією прямо бридиться, або ще до цього визиває її в проповіди від хама, сволочі, худоби ітд., не вже ж він думає, що переверне порядок фізичних правил догори корінням? Марна надія. – Навіть, щоби й не вжив цих так драстичних слів, а щоб свою неохоту до авдиторії закрив плащиком солоденьких слів, то однак дух маси інстинктовно прогляне й цю заслону, пізнається, на фарбованих лисах, гідно оцінить і відповість ще більшою погордою та ненавистю, бо збірною, чим він її в своїм серці вилеліяв.

На це не порадиші “Якою мірою міриш, такою буде тобі відмірено”. І знову по літах, такий проповідник іритується. Мовляв: “Колиб я був стільки літ до стіни говорив, бувби виговорив діру, а цих не можу зрушити”!

Ні – ні! – Це помилка, зрушив і то добре, бо загнав по шию в багно ненависти, не тільки до себе, але й до всего духовенства, а може й до обряду, а навіть й до віри. І тільки треба, щоб будьхто з’явився тепер в парохії, і тільки свиснув, а ціле стадо напевно в перегони піде до нього – оставляючи свого “краснорічивого” пастиря. Подібне діється і з катехитами. Як катехит не є добрим та сердечним батьком, що разом з дітьми сміється і плаче, якому, якто кажуть, діти на шию вішаються, а “великим вченим”, “солідним і справедливим педагоґом”, а до того ще й “капралем”, або ще не дай Боже і їх “шпіцлем” то напевно виховає цілу фалянґу атеїстів і найгірших ворогів церкви. (Таке вже бувало).

Як парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, – любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. Тоді байдуже, чи буде ця проповідь після всіх правил реторики, чи будуть цитати Св. Отців, чи будуть там високопарні звороти, хоча et illa sunt non ommittenda, однако ця проповідь зайде глибоко в серця його вірних і дасть стократний плід любови.

І не буде жертви якоїби не принесли парохіяни для такого пароха, коли він найдеться в потребі.

г) Проповідь на тему “покайтеся” і “пекла”, є все актуальна. Подібно як мука й м’ясо є все першими середниками при відживлюванні. Однак ніхто, не споживає їх у природнім виді, бо крім цього, що це противне людській природі, то ще вони спожиті у такому стані булиби шкідливі для людського орґанізму. Проте їх приправляємо й то у найрізнородніші способи, щоби не пошкодили й не переїлись. Додаємо різне коріння і що там ще, та вкінці заварюємо, запікаємо, підгріваємо ітд. І в міру цього, як заправа є ліпша й здоровіша, тим більше люди їх споживають і тим більшу користь приносить вона людському організмові.

Подібно і з проповіддю. Ніхто не каже: “Покайтеся, бо підете в пекло, – амінь”! Мусить прецінь якось це приправити. І дійсно приправляють в прерізні способи. Над цею якраз приправою хочемо тут застановитись.

Були случаї, що бл. п. американського єпископа Ортинського, по проповіді розентузіязмована авдиторія несла з проповідальниці, яка стояла на дворі, на руках до церкви. Був це рекорд. Бо не чувати, щоби щось подібного трапилося ще котрому іншому проповідникові. Але хто собі його проповіди пригадує, цей пам’ятає, що головною їх силою були “приклади”. Цього способу вживав і Божественний Наш Учитель.

Як проповідь є без прикладів, то так як разовий хліб без масла. Можна його їсти, можна ним наїстися, але ніхто за ним не пропадає. Їсть, бо мусить, але покинунби зараз, колиб було щось ліпшого. Отже, щоби проповідь була радо слухана, скажім так – “смачна”, а що найважніше, щоби була зрозуміла, мусить бути обильна в приклади особливо поважні й відповідні.

і) Але на цім ще не кінець. “Проповідь заінтересує дійсно тоді, коли вона буде “жива”. А живою вона буде тоді, коли проповідник зачіпить за актуальні справи. З правила священики, якраз, якось неначе панічно оминають ці актуальні справи. І не диво, бо це небезпечна річ. Легко можна напитати собі ворогів, а далі й кримінал не дуже то далеким. Та годі, ми є пастирями й учителями. Ми мусимо своїх вірних перестеречи й навчити особливо там, де справа неясна. Приходять хвилі в житті парохіян, де вони стоять на роздоріжжі й не знають, на яку дорогу мають вступити. Вони ждуть тоді, що на це скаже парох. А парох мовчить! – Бо боїться! По що ж сказано: “Пастир добрий душу свою полагаєт за овци своя”? Коли ми не хочемо, чи там боїмося сказати нашому парохіянинові це, що він хоче чути, то йому знову не хочеться слухати цього, що ми хотілиби йому сказати. Зовсім справедливо! І тому не можемо дивуватися, що підчас проповіди виходять ґазди курити. І не можемо, як хочемо бути справедливі, брати їм цього за зле. Бо чого вони властиво мають цілу годину, а нераз і більше в церкві дрімати? – За “Богача” знають вже напам’ять, – за “Лазаря” воробці на даху цвірінкають – “Милосердний Самарянин” лізе їм вже боком, – від “Блудного Сина”, аж в голові шумить!.. Вони слухають це вже від малого хлопця і все це саме, і це саме. Таки чого за багато, то за багато! Хай буде наш чоловік темний, тупий і ще який там, (хоч це груба неправда), але і йому вже цього доволі! – Очевидно кожна причта, є повна вічної життєвої сили. Містить в собі бездонну скарбницю Божої Премудрости, бо ж це слова Самого Бога, і їх треба повторяти так, як щороку й ці самі євангелія повтаряються. Але священик має право й обов’язок їх відповідно пояснити й приноровити до нинішнього дня і до нинішніх потреб. Тоді проповідь буде цікава, тоді й слухач довідається про це, що його пече. Тоді він на час проповіди не буде втікати з церкви, але противно, він буде передусім старатися її послухати. А не буде злоба нинішнього дня освітлена в церкві через священика у світлі св. Євангелії, так освітить її хто інший де інде і в світлі своїх власних інтересів.

І нам не лишиться знову нічо іншого, як хіба бідькатися над темнотою і злобою наших парохіян.

Нашої індолєнції і боязливости, очевидно вже хіба ніколи не пізнаємо. Видно не про нас є сказано: “Ви єсте світ міру”.

Очевидно, як сказано, порушувати такі життєві теми це не легка справа. Бо поминаючи, що можна нераз, хоч і невинне, наразитися на судове слідство, понадто, невмілим представленням, можна зразити собі навіть найкращих парохіян, які є може в добрій вірі, а однак на дану справу мають зовсім хибний та некатолицький погляд. Тому треба заосмотритися в неабиякий засіб любови ближнього, вирозуміння та спокою духа. Інакше дійсно можна наробити собі ціле село ворогів, а це чейже не є побажане.

І так, візьмім конкретно, нпр. вибори. Прецінь це дуже важна справа в житті парохіян. Вона не байдужа й для самої церкви. Тут парох мусить сказати якесь слово та вказати парохіянам якусь дорогу, бо особливо в часі виборів, аґітатори цілковито затемнюють розум нашого чоловіка. Приймім, на додаток, що в даній парохії більшість є комуністично настроєна. Очевидно, коли парох виступить з криком, начне кидати громи на більшовицьку листу, а може ще для більшого ефекту зв’яжеться з поліцією, – то наварить собі пива “на многая літа”, – і очевидно нічого корисного не зробить.

Але коли священик легко, безпристрасно й не драстично пояснить, що це таке комуністична партія, зверне увагу, що він є божим слугою і хоч йому це дуже прикро, що не може згодитися з їх поглядами, однак мусить боронити божої Слави, – заявить, що він переконаний, що вони є в добрій вірі, хоча їх переконання не є згідні з наукою І. Христа, що він певний, що вони ще застановляться, обдумають і ще ці переконання змінять! Вкінці – що вони ж його знають не від нині, і він напевно не боронивби їм голосувати на комуністичну листу, коли б не був певний, що це проти їхнього інтересу і то так душевного як і тілесного. І коли віднесеться до них з просьбою, щоби вони вже хочаб тільки для нього це зробили ітд. ітд. – відповідно до обставин, мудро, тактовно, полегоньки можна зробити, хоч не все, однак дуже багато. Але не авантурою! Бо це тільки обсмішить і образить пароха в очах парохіян, а тоді віджене їх від церкви і від віри.

Але не лише одні вибори є цею злободенною справою, яку належить порушити. Народ, який живе, безнастанно переживає всякі лихі й добрі хвилі. Парохіяни кожного пароха щось в цьому партиципують. І про все хотілиби почути від свого пароха якесь слово. Богу дякувати, що ще так є! Не занехуймо проте цеї пригожої нам обставини, і на все кидаймо луч світла св. Євангелії, бо справа Христа може на цім лише скористати. Тільки мудро, розважно, безпристрасно! Вкінці проповідь мусить бути “рідна”.

д) Часто чуємо закиди звернені в сторону нашого духовенства, що воно не говорить патріотичних проповідей, або таких проповідей, в яких попри інше, можнаби звернути увагу на піднесення патріотичного духа. Звичайно є на це відповідь, що церква не політика.

І це свята правда, що не вільно надуживати церкви для політичних цілей, а такий священик який защіплювавби в душі своїх вірних шовінізм, робивби вовчу прислугу вірі й народові.

Все це правда, але є ще інші правди, а саме: Що націоналізм не є ніяким гріхом, а народности сотворив також Господь Бог не через помилку. Що арґументи й приклади взяті з життя й історії цего народу, до якого проповідається, промовляютц до його серця найкраще та найсильніше. Скріпляють його в прадідній вірі й обряді. Що вкінці особливо в нас українців, зріст національної свідомости є, в певній мірі також і зростом прив’язання до своєї віри й обряду.

Як говориться нпр. про сімох братів макавейських, без сумніву вже само переказання цієї історії, буде мати додатний уморальнюючий вплив на нарід. Але оскільки більше принесе користи це, як ми ще пригадаємо нашим вірним, що й в нас були такі “Макавеї”, які за свою святу віру, за обряд, за нарід давали себе саджати на палі й сотки літ своїми грудьми заслоняли хрещений світ від турків та татар. Що густо засадили степи могилами, в яких спочивають їх лицарські порубані тіла та очікують архангельської сурми, яка при кінці світа завізве їх перед престол Прославленого Агнця, щоби підняли з Його рук нев’янучий вінець Вічної слави. Що такі “Макавеї” в нас усе ще не переживаються. Що ще не так давно гонили їх за віру й обряд з Холмщини на Сибір. Що їх щойно вчера ціла армія лягля на Україні в борбі, скажім з большевиками ітд.

Не вже ж це не є очевидне, що таких проповідей буде нарід не-то слухати, але поликати, і в йому збудиться якась свята амбіція, бути подібним до цих прадідів-героїв! В нього зродиться святе завзяття, що краще згинути, як бути негідним наслідником великих предків, як сплямити цю св. віру, як покинути цей рідний прадідний обряд, за який пролилося стільки святої, таки нашої, рідної – крови!

Чи то є зле? – Чи то не вільно? – Чи то проти доґми? Чи проти закону державного? – А коли ні, то чомуж цего не вживати?!

Коли нпр. розповідаємо людям на Введення, як то св. Йоаким і Анна завели маленьку Пр. Діву до храму. Чи не булоби корисно звернути вірним увагу на це, що Ізраілитяни тому вже 2.000 літ назад мали певний рід своєї “рідної школи” й “захоронки” й то в згоді та під покровом своєї церкви, що вони ще й нині мають щось подібного по селах і місточках? То не диво, що їх діти так добре знають свою віру і так дуже є прив’язані до своєї народности, що, хоч живуть одинцем, не винародовлюються? Подібно й ми, як хочемо дочекатися потіхи на старі літа, мусимо дбати про виховання наших дітей на добрих христіян і добрих патріотів, щоб зростали на славу своєї церкви, на пожиток свого народу. Тому слід підпирати такі наші інституції як “Рідна Школа” та закладати всюди захоронки, щоби наша дітвора вже змалку вчилась любити й поважати все, що боже що рідне, українське.

І так при всякій нагоді, при кожній проповіди, можна додати щось згідного з темою св. Євангелії, а однак щось нового, живого, щось з біжучої хвилі. А все те оживить проповідь, зацікавить народ і він буде таких проповідей дуже радо слухати, бо буде знати, що на кожній, подавана там знана правда віри буде освітлена новим, рідним лучем світла.

А може ми не схочемо цего робити?! – Ніхто нас, як досі, за це не потягне до відповідальности. Однак пам’ятаймо, що наші сусіди це роблять і то ще роблять так, що не тільки все своє підносять аж під небеса, але ще й наше змішують з болотом, а наш нарід там також ходить.

Він чує, що все чуже святе, взнесле, велике, – а його власне це погань і дич. Він мимовільно начинає тратити симпатію до свойого поганого, а начинає любити чуже гарне. Начинає свого встидатися і бокувати від нього, аж вкінці цілковито покидає!

А чейже лише в наших руках є сила піддержати його на дусі! Маємо історію багату в світлі сторінки.

А ну – но! – Сміло, на денне світло з цим захованим скарбом!

На верх цю могучу амуніцію! – Скоро випрямляться наші захитані ряди і підемо побідно вперед на стрічу кращого завтра: живої, віри – прив’язання до рідного обряду, – національної свідомости!

Не зражуймося нинішним нашим положенням, – тільки:

Кожний думай, що на тобі

Мілійонів стан стоїть,

І за долю мілійонів

Мусиш дати ти отвіт!

P. S.

Подані причини дезерції з нашого обряду є дійсні і правдиві. Цего не може ніхто заперечити. Чи ці причини дадуться усунути після поданих рецепт, може хтось сумніватися, або й ні. На всякий случай чоловік доброї волі і цей, що має якесь почуття обов’язку, повиненби конче, після своїх сил, щось зробити, так чи інакше, щоб ці причини, коли не цілком усунути, то хоть ослабити. Але щонебудь, якнебудь і хтонебудь буде тут трудитися, мусить памятати, (бесіда тут про душпастирів), що після внутрішньої, моральної та дійсної вартости дотичного душпастиря і буде вінчатися успіхом всяка його праця над його духовним стадом. Тут ніхто нічого не замаскує. Коли-як-коли, але тут правда виплине все на верх, як олива. Проте належить передусім відповісти собі на таке питання:

1. Чи стараюся все бути в стані ласки освящаючої?

2. Чи точно відмовляю молитвослов і щодня правлю Службу Божу? Чи роблю щоденно розважання?

3. Чи я сліджу за цим, яких відправ і братств хотять та потребують мої парохіяни, чи я стараюся їм їх дати?

4. Чи освідомляю моїх, парохіян, щодо поняття Н. Т. Евхаристії? Чи дбаю про це, щоб вони як найчастіше до Неї приступали? Чи в кожнім часі радо сідаю до сповідальниці, та чи з охотою беруся до духовних функцій?

5. Чи правлю богослуження точно в означеному згори часі, чи може неточно і несподівано, після власної забаганки?

6. Чи я є для моїх парохіян добрий пастир і вирозумілий батько, чи сатрап, поміщик, експльоататор а може й гіршитель?

7. Чи в мене на першім місці справа Христа, чи власна матеріяльна користь, вигода, особиста амбіція?

8. Чи я люблю мій стан, чи дорогі і по серцю мені мої парохіяни? Чи для їх добра віддавби я навіть своє життя?

9. Чи я є приміром милосердя, добрих діл? Чи дійсно й по щирости опікуюся вдовами, сиротами й опущеними?

10. Чи звертаю увагу на молодь? Чи роблю заходи в напрямі її релігійного й народнього усвідомлення? Чи стараюся про основання захоронки в моїй парохії? Чи помагаю здібнішим до покінчення вищих шкіл? Чи скруполятно використовую години науки реліґії в школі.

11. Чи беру участь у народній роботі? Чи знаходжу час для читальні, кооперативи ітд.? Чи маю на стільки цивільної відваги, щоб бути для парохіян приміром в обороні прав свойого народу й рідної мови? Чи може веду політику струсячу, шкаралупницьку й покланяюся засаді “моя хата з краю”, та виставляюся, перед свідомішими, на посміховисько й погорду, а то через нагинання спини перед всіми власть імущими?

12. Чи студіюю, розумію і люблю свій обряд? Чи стараюся про піддержання його ориґінальности та про піднесення його краси? Чи може є це для мене річ маловажна і обоятна?

13. Чи радо спішу сусідам з духовною поміччю, а коли спішу, то чи дійсно там працюю і помагаю?

І щойно, як нам наша совість, дасть дійсно вдоволяючі відповіди на повищі, але всі питання, будемо могли мати надію, що зневтралізуємо шкідливий вплив різних недомагань, які відштовхують наш нарід від віри, обряду й нації. Покладемо непоколибиму гать, що спинить відплив наших з їх власного осередку. Добудемо Богові слави, а собі чести, – добра наша пам’ять піде “от рода в род”, а Боже Благословенство зійде на діла наших рук.

КІНЕЦЬ.

Друкується за одобренням духовної власти.