Інші причини, що підривають повагу духовенства

Попереднє сказано, що одною, з причин, яка відтручує вірних від священиків, а цим самим від церкви, обряду а навіть від віри є та, що ми самі виробили в них переконання, що ми є звичайними ремісниками ітд., що ми в консеквенції торгуємося, процесуємося ітд.

Але є ще й інші “випробовані” способи, якими навперейми само таки духовенство понижає себе перед вірними до найнижчої катеґорії людей.

1. І так: “Традиційно в 90 відсотках випадків, наслідник вважає першим своїм обов’язком, все, що робив його попередник, або знищити, або хоч обезцінити, бо лише він є “той правдивий” а той що був “про нічого не мав поняття”, “аж він тут раз зробить правдивий порядок”. Нарід це бачить, міркує собі та підсміхається під вусом. – Напевно попередний священик, який відійшов, або вмер, при ревних стараннях свойого наслідника, стратить в цей спосіб дуже багато на німбі, що його, в очах його парохіян, може й окружав, але не тільки він, але і весь духовний стан, та й сам таки цей наслідник.

І до чого придалась така робота? Власними руками копати під собою яму? Ані то мудро, ані гарно! – Чейже часто повтаряємо засаду: “Чин чина да почитаєть”.

II. Подібні випадки доволі часто, лучаються між парохами а сотрудниками, або катехитами. Переліцитовуються, може навіть витягають свої взаємні блуди перед форум парохіян. – А коли лучиться, що немає між ними порозуміння ізза доходів, або як парохіяни довідаються, що нпр. парох хоче позбутися сотрудника, щоби сам мав більше, мимо того, що добро парохії якраз вимагає його присутности, то яке поняття можуть собі виробити про священство взагалі? як же ж мають вони відноситися до нього й до віри, якій то священство служить?

Між завідателями й вдовами та сиротами по священиках також не все найідеальніша згода. – А матерія це надзвичайно делікатна. Ледви чи може що так понизити священика в очах парохіян, не говорю про несправедливе й кривдяче відношенняся до них, – але навіть і справедливе, а однак таке, що викликує у них сльози на очах, хочаб і не було до цього достаточної причини.

III. Було сказано, що ми самі своїм поступованням переконали наших вірних, що ми ремісники. Але тепер, особливо по війні, це поняття дістало, сказатиб так, певного роду степеню-вання на некористь духовенства. – Саме тепер вже нас починають вважати наші парохіяни за своїх “наймитів”.

Бо так, приїзджають о. Декар на візитацію. І ніби все відбувається як слід. – Та часом не все є в порядку. Часом бракує квітів, може на яких навіть і 35 зол. (нещобудь). Часом, як на злість, якраз тої ночі виїсть миш діру в обрусі, або віск капне на чашу ітд.– А о. Декан при своїм, звичайно вродженім такті, чоловік ревний і гострий, на все звертають належну увагу. Ще щастя, що не слідять, чи щодня правиться Служба Божа, чи багато поза великодною сповідю приступає до Св. Причастя, чи щодня відчитується молитвослов ітд. – Вкінці пишуть протокол та питають: “А задоволені Ви з Вашого священика? ” Провізори мірять спокійним зором свойого душпастиря-наймита, тай кажуть: “Та задоволені”. А він бідака аж відітхнув, бо якби так сказали, що незадоволені, хто знає на чім моглоби скінчитися, а тут жінка, – діти в школах. Це не жарт, – подумає собі, гонор в пяти, на будуче треба коло провізорів інакше ходити. Часи тяжкі, нема що наражатися.

А коли о. Декан поїхали, то ці самі провізори мають в корчмі, при келішку, між собою таку раду: “Виділи ви куме, Іване, як наш ксьондзик крутився? – Я вже про всьо: хотів говорити, але собі думаю, хай там, ще почекаю. – Але, бігме, як цеї весни не дасть мені тої долини, що за “церквою”, так зараз їду до “дзєкана”, або то що, ксьондзів мало? За такі доходи як в нас, ми потрафимо собі ще не такого наняти”. Кільки може мати церковна каса річно доходу? Скажім аж 300 зол. А розходу? Хоч 200 золотих. Кільки може парох при найліпшій волі, скажім так тривяльно “вкрасти”? Аж 100 золотих. А чи можна припустити, щоби якийсь священик дійсно, свідомо і зимнокровно, крав? Хіба один на 1000 і то, хіба якийсь анормальний. – Отже чи може бути, якась правдоподібність спроневірення церковних грошей? Хіба жадна! А як так, то пощо ж цего всіми гоненого, – починаючи від громадського поліціянта а кінчаючи на міністрі, – українського пароха, щорічно компромітувати перед його власними парохіянами? – Бо властило, яке значіння має таке “збирання” пароха за касу й порядки перед його парохіянами, або таке питання, чи вони з него вдоволені?

Хіба це, що до цего пароха не мається довіря, а далі, що парохіяни, особливо провізори, якраз це довіря мають і є покликані слідити свойого пароха. Вкінці, що то собі такий “наймитюга”, що з ним нема чого довго панькатися, мовляв: “як ви з нього не вдоволені, то ми з ним зробимо короткий процес”. – А чи такий стан справи може виробити авторитет і повагу пароха, як Божого Слуги й Батька парохії? Мабуть що ні.

В кожному разі, по такій деканальній візиті, не одно про пароха переговориться в селі й то ще з додатками, а він сам довго не сміє глянути парохіянам просто в очі.

Певно, що парох, це не ангел з неба. – Він може не одно зробити, бо milies csdit iustus. Однак, не вже ж нема способу його діяльність переглянути, а як треба напімнути, а навіть покарати, але так, щоби його повага не була захитана й взагалі духовний стан, не був понижений, а віра у віруючих не була підірвана.

Чейже, канони католицької церкви нігде не противляться мудрому, тактовному й культурному обходженнюся з душпастирями.

Зрештою, як вже аж так далеко зайшло, що треба компромітувати пароха перед парохіянами, то для добра церкви й його власного, краще його перенести, суспендувати а навіть депонувати. – Але спорадично обдирати його з довіря, чести й гідности, та лишити на тій самій парохії, то це вже дійсно для пересічного смертельника незрозуміле.

IV. І взагалі, що найменше, на зовні, не видно по парохіях таких великих особових змін, які вказувалиби на це, що оплачуються так матеріяльно, як і морально всі ось ці безнастанно ведені комісії, слідства та доходження.

Та не диво. – Бо хто ж пише на пароха донос до консисторії?

А вже ж не ці, що приступають до щоденного Св. Причастя, а ці що дописують до “Сельроба”. А їм цілком не залежить на тім, чи це правда, що вони пишуть, чи ні, але ходить їм про це, щоби в парохії була авантура. Їм ніколи нічого не станеться, а священикові все.

Хочаб він вийшов і найчистіший, все ж таки буде вже можна до него причіпити якусь алюзію відносно до слідства, яке недавно відбулося. Що більше, такі “письмаки” видячи, що їм раз вдалося з нічого розжарити таке велике полум’я, дістають охоту повторити досвід. – І повтаряють, – на жаль не без користи для себе.

Без сумніву, що Митрополича Консисторія, має аж надто більше, чим достаточну кількість підстав, щоб поступати так, як поступає. – І тому не вважає за відповідне, заки пічне переслухувати свідків і висилати комісію, справу розслідити в якийсь більше інтимний, а однак певний спосіб. – Мабуть, не може багато покладати на письменне, або особисте вияснення справи самим священиком. – І видно, що, або оо. Декани не є достаточно поінформовані про це, що діється в їхніх деканатах, або, що й на їх інтимних слідствах та реляціях не дасться багато будувати. А шкода, бо в цей спосіб напевно вияснилобися багато справ, а відносний священик не бувби компромітований перед своїми вірними.

Однак можливо, що таке висилання комісій є у всякому разі добре. Бо коли виявиться, що дотичний душпастир є винний, то це буде вже частиною заслуженої кари. – Як невинний, то це буде пригадкою, “що коли стоїть, хай вважає, щоби не впав”. – Себто малоби воно мати в своїх наслідках таке саме ділання, яке має вимахування батогом, понад дихавичним конем, що згорблений тягне в осені під гору віз бараболь в подільському болоті.

Сказано, що мусять бути для цего великі причини, мимо того звичайному чоловікові, не встаємниченому в діла Духовних Властей, все видається, що безнастанне висилання комісій, провадження доходжень та заприсягування свідків ділає на церкву й вірних в далеко більшій мірі руйнуючо, чим будуючо.

В кожному разі не є це середник, що притягає до нашого обряду, особливо, як в сусідстві є інший заряд, – де “чин чина почитаєть”, повагу свого духовенства шанує й всіми можливими способами в очах вірних підносить.