Участь духовенства в народній роботі

Вже великий папа Лев XIII. висказав глибоку думку: “fuoridi sacristia”.

Так, в нинішних часах священик дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією.

1). Нарід, особливо український, традиційно бачить в особі свойого пароха й свойого провідника в народній роботі. Він уважає, і не без цілковитої слушности, що невиконування цієї роботи є подекуди занедбанням одного з найголовніших обовязків священика. Коли священик не бере участи в громадянському житті парохії, коли не займається в якийсь спосіб народніми справами, то вже цей його пасивний стан вистарчає, щоби найгарніші одиниці парохії почали бокувати від нього, а через нього не тільки і від обряду, але й від самої віри.

2). Коли священик занедбає цю народню ділянку, то народ скорше, чи пізніше, найде собі іншого провідника. А цей в 90% буде вовком в овечій шкурі й при помочі найгарніших кличів заманить якраз ці найкращі одиниці у ворожий табор, і то ворожий не тільки священикові, але й церкві. Отже, коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить “вийти з захристії” і мусить брати живу участь в громадянському житті своєї парохії. На це не має ради! Не буде цего робити, то стратить ірунт під ногами, як це вже не одному й трапилося.

Це розуміє загал наших священиків і загально, рідко котрому можна під тим оглядом закинути цілковиту інертність. Біда тільки в цім, що коли хтось щось робить, то цим самим ще не конче мусить бути його робота доброю.

Так і ту є різні способи розуміння, як і о скільки мається священик анґажувати в народній роботі. І різні різно ту поступають. Однак не все з додатнім успіхом. А навіть є випадки, що булоби краще, колиб вони взагалі нічого не робили. Тому належить над цією справою застановитися. Хто сіє бурю, той збирає громи. Хто сіє пшеницю, той збирає пшеницю. Подібно, хто посіє любов, той любов збере, хочби це жниво було і як пізне. З цього виходить, що як кожна праця, не тільки священика, але й всякого віруючого христіянина мусить основуватися на любови, так і його народня праця не сміє бути позбавлена цієї основи, так що до приятелів як і що до ворогів. Тому в першу чергу мусить священиком керувати любов і вирозуміння. – Кожний нерозсудливий виступ, а ще навіяний злобою і ненавистю, як впрочім все, так особливо ту, може принести лише необчислені шкоди. Що більше, священик не сміє забути, що він є Божим Слугою, Духовим батьком всіх парохіян, не одної партії. Проте не сміє обходитися з членами одної, як з розпещеними дітьми, а з членами другої як із зненавидженими пасербами. Противно, ці, що після його думки йдуть блудною дорогою, повинні тішитися тимбільше його любовю, опікою і поблажливістю, бо це заблукані вівці. Тому не може мати надії на корисний вислід своєї праці такий священик, що кидає громи з проповідальниці, й надуживає сповідальниці, щоби знищити якусь собі несимпатичну партію в парохії, хочаб це була навіть комуністична.

Чейже не без причини є сказано: “Будьте лагідні як голуби, – а мудрі як змії”. Отже лише руководячися цією засадою можна до чогось допровадити. Однак ніколи криком, лайкою, кпинами ітд. Правда, належить поборювати політичні течії, які є небезпечні для церкви, але все розважно й тактовно. Бо така настирлива й нетактовна робота безпотрібно витворює з другої сторони “мучеників” – “гонених і переслідуваних за правду”. Такий стан з’єднює їм симпатію та приклонників і місто їм шкодити, якраз їм помагає.

Звичайно священиків обдаровують всіми головствами, які лиш можна одержати в громаді, а вони це радо приймають та ще вважають, що це є добре, що можуть всюди особисто рішати, як голови дотичних установ.

Можна в тій квестії поставити знак запитання. – Бо, як капітан корабля, що ним цілим кермує не держить сам керми в руках, лише керманич, подібно і в пapoxiї священик повинен кермувати і нею цілою і всіми інституціями, які в ній є, щоби всі рівно, хоч кожна інакше зміряли до своєї Найвищої Ціли, якою є Божа Слава, не повинен однак держати сам керми в руках! Саме з цего виходить багато лиха:

а) Установи мають до діла все з якимись грішми. Не кажім вже про каси й споживчі кооперативи, але навіть читальня або якась інша культурна інституція мусить мати рівнож якісь фонди, чи то з вкладок, чи з чого іншого. Нарід, нераз темний, а все підозрілий, зараз буде підозрівати такого священика-голову, що він має з цего якусь “скоррупцію” і то тоді, коли всі рахунки є в найкращім порядку. – Що ж доперва, коли виділові поза плечима священика-голови поробили дійсно всякі мальверзації? А що, коли це інституція суто-економічна, а в ній покажуться манка, на яких 1000 зл. або й більше? На кого ж тоді впаде пляма як не на священика-голову, хочби він був чистий як сльоза? Отже не треба наражувати свою добру славу, а що священика ідентифікують з церквою, тим самим і позицію церкви, на щось, що може безпідставне, а однак, на всякий случай несимпатичне.

Належить додати, що священик, який буде вмішаний в подібні справи, буде цим самим позбавлений цего морального авторитету, що в таких случаях є йому конечно потрібний, щоби рішаючо залагодити їх з місця таки в самій громаді, а не допускати до сварок, ненависти, процесів, а то навіть і арештів.

б) Що властиво може осягнути в своїм житті такий селянин-господар? Він може бути в громаді радним, війтом, старшим братом ну й головою, або виділовим якоїсь більше, або менше впливової установи в селі. – То є його “гонор”. Це стремління його цілого життя, щоби заняти якусь з повищих позицій в селі. Аж тут “наднесло” – “ксьондза”. – Ніби то ніхто не має нічого проти того, що він ці головства собі забирає. Властиво його о це просять, а навіть і силують. А однак, в глибині душі йому завидують і є дуже невдоволені з такої конкуренції. Отже нічого дивного, що такий стан справи відтворює підклад під будучі непорозуміння між парохом, а парохіянами. – А без цього можнаби обійтися.

в) Не є то рідкі випадки, що трапляється між духовенством активна одиниця і в короткому часі в Богом-забутому селі, де вона осяде, мов гриби по дощі виростають прерізні наші установи Й відразу зачинають цвисти буйним цвітом. Але, ото, цей активний священик переходить на іншу парохію. На його місце приходить інший, що не має цего дару. І ці установи, як нагло повстали, так нагло й щезають, оставляючи по собі нераз сумний спомин катастрофального упадку, та загальне знеохочення на будуче.

Такі факти вчать нас, що така робота є недоцільна. А причиною є не що інше як це, що священик хоче заграти першу скрипку в селі. Проте ясно виходить, що священик не має сам робити, або головувати, але має виховувати робітників та голови. Має остаточно піддавати якісь добрі думки. Має помогти робити перші кроки так, як мати вчить дитину. – Має підгрівати, заохочувати, евентуально здержувати надто великий і неприродний запал. О, тоді то буде основна робота! Установи, які повстануть в цей спосіб, будуть мати ірунт під ногами, а їх існування буде запевнене. Бо вони будуть в пропорції до інтелектуальних сил даної громади. – Вони повстануть місцевими силами й ці місцеві сили їх удержать, хочби колись і не стало їх морального й невидимого провідника-священика.

Що більше, члени наберуть вражіння, що ці установи, це виключно їх власна робота. Що це дитина виключно їх власних духових зусиль і тому будуть їх любити, будуть ними дорожитися та гордитися і не дадуть їм упасти, хочаб це й скільки мало їх коштувати. Невидимої руки, їх дійсного творця-священика, вправді не буде тут видно. Він не збере цих похвал, що бувби зібрав, коли усе загорнувби у свої руки й сам все робив. Але ж він, як христовий апостол певно не буде за ними жалувати. Противно, він буде тішитися, що Бог який видить у тайні, воздасть йому стократно на яві. Впрочім, правдиві його заслуги не вкриються перед оком мудрого й критичного обсерватора.

І така робота є доцільна. Вона приносить трівалу користь громаді й робить особу безпретенсіонального, тихого й розумного священика-робітника – симпатичною. Притягає до нього парохіян, а через нього до церкви й обряду.

А таке висування своєї особи на перший плян, таке перенимання всякої роботи виключно в свої руки, – ані не є корисне, ані доцільне, ані вкінці не є згідне з христіянською покорою.

“Ади захотілось полови “кропативи”. За мало йому парастасів. Найже собі її тримає. Дурний би я був йому ще доплачувати”.

От як розуміють наші люди роботу навіть найревнішого священика, але такого, що береться до річи недоцільно!

Навчити чоловіка, що це є та інституція, яку вона йому принесе користь, який він буде мати “гонор” і вплив у громаді, як її поведе як слід, навчити його, як її вести та остеречи перед можливими блудами. – Запевнити ще й свою поміч в критичних хвилях. От тоді нарід не буде плести нісенітниць. І не буде себе компромітувати, а священика обмавляти й припроваджувати до розпуки.