Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Бережи себе






Мені не краще і не гірше. Мені - ніяк.

Еріх Марія Ремарк " Тріумфальна арка"

На вокзалі було людно. Всі поспішали кудись, метушилися біля своїх речей, ждали черги. Цікаво спостерігати за натовпом. Ти непомітний, але перед твоїми очима пропливають чужі долі.Ось велика сім’я мчить по перону. Напевно, вони їдуть у відпустку, адже за цілий рік кропіткої роботи втомились, мабуть. Дві подружки намагаються пробитись крізь натовп до свого вагону. Мабуть, поспішають на навчання. Там стоїть пара похилого віку. Жінка проводжає чоловіка, у неї течуть сльози. Здається, вони ніколи не розлучалися так надовго, як зараз. Вокзал бачив цілий океан щирих сліз. Тут плачуть, радіючи довгоочікуваній зустрічі, плачуть, розуміючи, що довго не побачать рідну серцю людину. Серед всіх цих емоцій важко побачити людину, яка є «невидимкою». В неї немає почуттів. Нічого не можливо прочитати на її обличчі. Тому, зазвичай, вона є непомітною. Такою і була Майя Рінг. Одягнена в чорні джинси, які звисали з худорлявих ніг, та болотного кольору куртку, яка робила її обличчя ще більш блідим, ніби хворим. Волосся зібране в неохайний хвіст, під очима - синці, губи були синього кольору. Вона виглядала змученою, невиспаною, занедбаною, попри свій молодий вік. Дівчина, не поспішаючи, зайшла в купе потрібного вагону. Там уже сидів чоловік похилого віку. Він читав. Майя нехотя кинула свій рюкзак на підлогу та сіла біля вікна. Вона теж дістала книгу. Дівчина обожнювала читати, особливо Джейн Остін. за допомогою її книг, вона втрачала відчуття часу. Все ніби замирало навколо - всі проблеми, турботи, люди. все переставало існувати. Були тільки вона та уявний світ книги, в який вона занурювалася з головою. Перегорнувши тринадцяту сторінку книги «Pride and Prejudice»(«Гордість і упередження»), дівчина починає читати. Але її відразу ж перебиває чоловік, сидячий навпроти.

- Любите читати?

- Ем… так, люблю…. А ви?

- Я не уявляю своє життя без книги… Це і є все моє життя. З тобою все гаразд? Ти виглядаєш стомленою….

- Ну.. Я…я..

Одна за одною покотилися дві сльози.. Останнім часом вона намагалася їх здержувати, контролювати себе. Дівчина навіть навчилася прикидатися, що все гаразд перед батьками та друзями. Вона змусила себе думати, що все справді гаразд, що потрібно продовжувати жити заради рідних, заради майбутнього. Але перед звичайним незнайомцем Майя не змогла втриматися, не змогла бути сильною.

- О, мила, тримай хустинку.. Що сталося з тобою?

- Це.. довга.. історія… - уривками, тремтячим голосом крізь сльози відповіла дівчина.

- Ну, я не поспішаю. Мені нікуди поспішати. Чи ти поспішаєш? – усміхнувся старий.

- Мені вже теж нікуди.

- зараз я принесу чаю гарячого й ти, якщо захочеш, розповіси мені про причину твоїх страждань. До речі, мене звати містер Нільсон.

- Я Майя.

Через хвилину старий повернувся з двома кружками гарячого чаю. Майя спробувала, чай справді був смачним. Він їй нагадував часи, коли все було добре… Коли вона ще була щасливою.

- То що трапилося з тобою, дитя моє?

- Почалося все на початку 11 класу. – Дівчина почала свою історію… Таку захопливу, хвилюючу.

 

 

«Самотність…Знаєте, це дивне відчуття. Я завжди відчувала себе самотньою. Завжди…Скільки себе пам’ятаю. Я зробила свій висновок про це. Самотність – це коли нікому довірити свої думки. Напевне, мені не судилося мати наскільки рідну людину. Я часто роздумую над тим, як могло скластися моє життя. Чи могла б бути щасливою? Я не можу сказати, що я зараз нещаслива. Я - парадокс. Я ні щаслива, ні нещасна. Я звичайна, живу звичайним життям. Щось роблю, до чогось прагну, кудись поспішаю… але, це все не приносить мені задоволення. Єдине, що робить мене трішки щасливіше - музика та книга. Зараз 21 століття: модно «тусити» в клубах, вживати наркотики. Але мені ніколи цього не хотілося… або я просто боялася це спробувати. Мені краще поринути в світ ілюзій, читаючи роман, або слухаючи пісню зі взривним приспівом. А ще я ні про що не мрію. Ви подумаєте, що я дивна, як мінімум… Так, напевне, але я не можу нічого з цим зробити. Я така, яка є. Це моє звичайне нудне життя. Іось я знову сиджу на своєму найулюбленішому місці у світі – на підвіконні на горищі. Ніч, йде сильний дощ. Я люблю дощ. Я люблю мелодію, яку він грає, обожнюю відчуття свободи, очищенності, свіжості після дощу. На вулиці так гарно, коли йде дощ, бо немає людей. Ви подумаєте, що вона робить на горищі вночі?.. Я тут живу. У мене є будинок, є батьки… Але мені подобається бути наодинці з собою, тому я приходила туди наскільки часто, що батьки згодилися зробити там ремонт для мене. Тож, я переїхала туди відразу після ремонту. Навколо гарно, затишно. Особливо добре вночі. Я люблю ніч. Мені завжди здавалося, що ніч - це фіранкав театрі, яка відриває глядача від спектаклю. Так і ніч відриває людей від реального життя, від турбот, від буденності. Вона дає нам шанс мріяти про щось, уявляти щось. Вночі мої емоції і думки стають безладними, і найбільше, чого я хочу вночі – це просто зникнути. І, багато хто хотів би побачити скільки людей буде сумувати за ними, я знаю – за мною ніхто не буде сумувати. З батьками в мене давно непорозуміння. Ні, ми не сваримося. Вони люблять мене, а я люблю їх. Ми просто живемо кожен своїм життям. Завтра перший день навчання в 11 класі. Випускний клас. Всі будуть сходити з розуму, робити щось непередбачуване. Але не я. Я не хочу до школи. Ні. Я люблю вчитися, особливо читати… Просто мені не затишно в школі. Я завжди була «білою вороною» в класі. Всі вважали мене божевільною або дивачкою. Ніхто зі мною ніколи не товаришував. Що ж, напевне, вони праві – я божевільна.

І ось мій перший навчальний день. Я вже одинадцятикласниця. З сумними думками та без бажання я попрямувала до школи своїм улюбленим парком. Я часто в ньому зупиняюся, щоб відпочити та помріяти. Я люблю роздивлятися людей тут. Всі вони чимось займаються, про щось думають. Ось і школа…. Залишився один рік. Один рік перетерпіти всі глузування. А що далі… я задаю це питання собі досить часто. Адже я не знаю, що буде зі мною далі. Кожна людина народжена для чогось. Кожен має свою певну місію, своє покликання. Кожен потрібен для чогось. А я… я не потрібна…. Я не маю місії.

У моїй школі всі давно розбилися по групам. Ось галявина перед школою, а на ній – альтанка. Та, як завжди, сидять «богині» - найкрутіші дівчата моєї школи. Їх так прозвали, бо вони доглядають за собою, їздять до салонів краси, одягаються в наймодніший одяг. Ще вони ведуть себе, ніби вони боги! Роблять все, що їм заманеться, пліткують, знущаються з непопулярних дівчат. Всі знають, що їм краще не переходити дорогу, особливо їхньому лідеру – Стейсі Карен. Ця дівчина з вродою ангела, та душею диявола. Вона створила навколо себе армію «богинь», які служать їй, мов роботи, та виконують будь-яку її примху. Ця дівчина придумала прізвисько кожному в цій школі, кого вона терпіти не може. Я в їхньому списку. «Граус» - моє прізвисько. Дурне, справді… Вона взяла словосполучення «gray mouse» - сіра миша - та з*єднала його…Тепер мене всі так називають. Стейсі – відмінниця, голова учнівського самоврядування, капітан команди з черлідінгу. Але і в цієї «залізної леді» є слабке місце. Вона безнадійно закохана в Фіна Грея. Фін Грей – темноволосий хлопець з чорними очима, який заполонив серця більшості дівчат нашої школи, звідтоді, коли перейшов до нас. Красень, футболіст, має тата- мільйонера – просто мрія кожної дівчини. Але не моя, ні. Я ще, напевно, не зустріла свого принца. А, можливо, ніколи й не зустріну.

Переживши перший утомлюючий день в школі, я, як завжди, пішла до парку. Моє улюблене місцевеличезний старий дуб. Я завжди зупинялася під ним, щоб почитати. Він мені навіював щось старовинне… щось, схоже на казку…Так! Я, ніби, опинялась в казці, в дрімучому лісі одна. Я вже наближалася до казки, але … раптом я помітила, що місце зайняв…знаєте хто? «мрія всіх дівчат» Фін Грей. Я розгубилася і не знала, що робити. На хвилину уявила, що б я зробила, якби була закохана в нього… втекла.. просто втекла…. Від цієї думки посміхнулася і вирішила, що мені байдуже, що подумає цей нахаба. Тому впевненим кроком пішла до свого місця й підбирала в голові слова, щоб виявити своє обурення. Нехай знає, що йому не все дозволено!

- Хм-хм! Вибач, звичайно, але не міг би ти прибратися звідси?! Взагалі-то це моє місце!

- А, вибач, я не знав…. Так, я зараз піду.

Мене приголомшило те, що він так просто згодився покинуте зайняте місце. Я ж то готувалась майже до війни за територію. О дурна. Він спокійно встав і вже збирався йти, але раптово повернувся і запитав

- Вибач, як тебе звуть?

- Майя – з несподіванки пропищала я.

- Я Фін. Майя, можна я залишуся тут? Мені тут дуже спокійно…Я не знайшов кращого місця, де можна поринути в себе…

- Ну.. ем.. – я розгубилася.. Я ніяк не очікувала такого запитання. Але його слова мене зворушили. – Так, залишайся. Я, хм, піду тоді?

- Дякую. Ні, залишся зі мною.

Ми просиділи мовчки близько години. Кожен дивився у свою сторону. Іноді він поглядав на мене, а я на нього. Жоден з нас не знав, як завести розмову.

- Чому ти приходиш сюди так часто?

- Я.. Ну мені тут затишно.. Я люблю тут читати. Зажди, а звідки ти знаєш, що я сюди часто ходжу?

- Я тебе часто тут бачив останнім часом за книгою.

- А чому ти сів на це місце, якщо знав, що воно моє?

- Ти не повіриш, але воно здалося мені затишним.

Моє негативне враження від першої зустрічі з ним в школі він абсолютно й безповоротно зруйнував.

- Дивно..

- Що дивного, Майя?

- Я ніколи не думала, що буду ось так сидіти з тобою тут і розмовляти…

- Хм, чому?

- Ну, ти ж у нас «красунчик». З тобою всі прагнуть спілкуватися.

- О, це лише стереотипи. Я звичайний, такий як і всі!

- Вибач, якщо образила…

- Ні, просто мені так набридло, що всі бачать в мені лише зовнішність.. А я маю ще й серце, душу. Я людина, а не модель з обкладинки. А знаєш, що мене ще бісить?

- Що?

- Що я ніхто… в мене немає нічого, нікого!

- А батьки?

- Мами в мене немає, вона загинула під час пологів Даніель…А батько… Батько – я йому взагалі не потрібен. У нього нова дружина. Він вважає, що давшимені гроші, відкупиться від своїх батьківських обов’язків.

- А Даніель – це твоя сестра? У тебе ж ще є друзі?

- Так, це моя сестра. Друзі?! ахахах, це ти називаєш дружбою?! Вони прикидаються моїми друзями тільки тому, що в мене є крута машина та багато татових грошей. Друзі у сина мільйонера, у мене ж справжнього друзів немає.

- А ще в тебе є дівчина….

- Стейсі?... Ми не зустрічаємося…. Вона гарна, розумна, але… Я не можу зустрічатися з дівчиною, в якої камінь замість серця…. У неї немає інших цінностей, окрім одягу та косметики…

- Ем…. – я не знала, що сказати людині, яка щойно відкрила мені всю душу… На щастя, задзвонив мій телефон. Мама сказала мені ти додому.

- Ти вже йдеш?

- Так мені потрібно додому…

- Дякую тобі.. Я ще ніколи ні з ким та не розмовляв…

- Нема за що. Твоя компанія теж сподобалася мені…

- Завтра на цьому ж місці? Можна?

- Так…. Знаєш, ти можеш приходити сюди коли забажаєш.

Весь вечір я думала про цю дивну розмову. Іноді ми не помічаємо людей, які поряд. А можливо, потрібна тобі людина - поруч. Можливо, вона теж самотня й шукає когось, кому можна розкритися. Я ніколи про це не задумувалася. Але це так. Я ніби вкрила себе оболонкою, не пускаючи нікого у свій внутрішній світ. Раніше я вважала, що немає такої людини… Людини, яка має такі самі смаки, емоції, погляди на різні речі, такі думки, як у мене. Як же я помилялася! Зараз я зрозуміла – у кожного є така людина. Можливо, вона поруч, а ви її не помічаєте… можливо, ви її ще не знайшли. Мені навіть здається, що Бог нас створював парами – з однаковими душами. І коли ви знаходите таку особливу, свою людину, ви відчуваєте раптове утруднення в грудях або неконтрольований приплив смутку, адже скільки часу було згаяно дарма… Дарма, бо без цієї людини.

Вранці я вперше в житті поспіхом побігла до школи… Мені хотілося швидше зустріти Фіна. Мені соромно це признавати, але я стала залежною від зустрічі з ним. Я ще ніколи так нічого не хотіла, як просто сісти й ще раз поговорити з Фіном.

Після уроків він вже чекав мене на «нашому місці». Ми проговорили майже до вечора. Він мені розповідав про книги, які він любить читати, про футбол, яким він займається лише тому, що його мама завжди мріяла про сина-футболіста. Я йому розповідала про відносини з батьки, про труднощі в школі. А ще я, вперше в житті побачила в нього татуювання на зап’ясті.

- Що це? Це якийсь напис на іноземній мові… Що він означає?

- Ем… це…це.. Вибач, я маю іти..

- Що? Я щось не те сказала?

- Вибач, потім побачимося….

Я засмутилася…Що я не так сказала?.. Що цей запис означає для нього?. Я звинувачувала себе в тому, що за мить втратила людину, яку шукала останні роки…. Я здивувалася, як швидко я впустила до свого серця абсолютно незнайому мені людину. Коли він пішов, в мене було таке відчуття… Ніби я підсіла на новий наркотик – мені чудово поруч з ним, а коли його немає – в мене починається справжня «ломка». Я не помічаю нічого, нікого. Всі мої думки зайняті одним чудовим хлопцем….

Ніч була спокійна, на небі виднілися зорі навколо повного місяця. Я вже лягла спати. Майже заспокоїлася… Раптом хтось постукав до мого вікна… вночі.. на третьому поверсі… Я затремтіла. Переборовши себе, я підійшла до вікна. На дерев’яній драбині, підставленій до мого вікна стояв Фін.

- Виходь.

- Що? Але ж зараз ніч і…

- Просто виходь..

- Ем.. ну гаразд. Зараз спущуся.

Ми пішли на «наше місце» під дубом.

- Вибач, що я сьогодні так швидко пішов… просто..

- Не розповідай, якщо не хочеш. Я не буду примушувати тебе.

- Ні, я хочу. Я нікому не розповідав про це.. Це татуювання я зробив 2 місяці тому…. Тут написано «Даніель»..

- Даніель? Твоя сестра?

- Так, вона загинула в автокатастрофі 2 місяці тому. На наступний день я зробив татуювання в пам’ять про неї.

- Вибач, я н знала..

- Нічого… втративши найріднішу людину, яка тебе розуміла з півслова, ти багато переосмислюєш… З того часу я зовсім самотній. Я ні з ким не розмовляв ще на цю тему…

- А чому розповів мені?

- Мені здається, ти людина, якій можна довірити будь-що. Ти завжди зрозумієш.

Це був найкращий комплімент, який я коли-небудь чула…. Ми просиділи з ним так до ранку, розмовляючи про найпотаємніші думки.

З того часу ми бачилися щодня. Хвилина без нього мені здавалася вічністю страждань, болю. Ми разом ходили зі школи, звичайно через наш тепер спільний улюблений парк. Інші люди шукають щастя роками. А ми знайшли своє один в одному. Для щастя людині не потрібні наркотики, алкоголь, гроші …Їй потрібна інша людина, яка буде дарувати тепло, ніжність, не вимагаючи нічого натомість. Бути з людиною, яку любиш, ось все що нам потрібно… Бачити, відчувати мріяти, говорити з ними, мовчати біля них, думати про них. Ось в цьому щастя кожної людини.

Знаєте, кожному з нас дуже хочеться щастя. Простого, тихого, світлого... Так, щоб притиснутися до рідного плеча, забуваючи все погане! Розповідати, захлинаючись, про все, що наболіло, коли слова не встигають за ходом думок... Мовчати і дивитися в нескінченність улюблених очей...

Кожному з нас дуже хочеться ніжності... Наївної, як перші весняні квіти. Ласкавої, що нагадує сонячні промені... Щоб всю і без залишку...

Коли цю ніжність дарує кохана людина, хочеться відповісти йому тим же. Ні! У багато мільйонів разів більше! Обійняти так, щоб він відчув...

Кожному з нас дуже хочеться віри -часом, її так не вистачає! Щоб, коли майже зламалася або зламався, хтось тихо шепнув: " Ти зможеш, у тебе все вийде!.." Щоб ​ ​ засинати з упевненістю, що завтра неодмінно настане...

Кожному з нас хочеться Любові! І навіть тим, хто говорить, що вже ніколи не зможе її знайти. Любов однаково потрібна і бідному, і багатому; і розумному, і не дуже... Та всім, всім без винятку, потрібна любов - те ніжне і вірне почуття, яке і робить нас щасливими...

 

Звичайно, нашому щастю не зраділа вся школа. І, хоча, Стейсі намагалася нас розлучити, вигадувати різні неправдиві історії, нічого не вдалося... Якщо дві людини справді покохали один одного, то це зробити важко.. Мені здається, що у таких людей серця – однакові частинки пазлу – кохання. І, коли вони знаходять один одного, їхні серця складаються, створюючи одне велике, могутнє, мабуть найсильніше почуття на світі – любов.

Я і Фін не відходили один від одного ні на крок. Ми і не помітили, як швидко пролетів весь навчальний рік. Прийшов час здавати екзамени. Ми разом готувалися до них, мріяли про спільне навчання в Прінстонському університеті. Все було ідеально. Я й мріяти про таку казку не могла, а зараз опинилася в ній. Як не дивно, ми навіть екзамени здали на однаковий бал - найвищий. Правду говорять, кохання творить дива. Настав вечір випускного балу. Годинник пробив 19 годину. Я, закінчивши робити зачіску та одягнувши сукню, чекала Фіна вдома. Вперше в житті, я одягнула вечірню сукню. Мені здавалося, що я виглядаю безглуздо в цій ніжно-рожевого кольору сукні, прикрашеній мереживом. А ще я одягла туфлі на підборах. Вони були неймовірно гарні, але жахливо незручні(бо я не вмію ходити на підборах). Фін все це подарував мені. Він прислав кур’єром величезний пакунок й квіти - мої улюблені ромашки. А ще я одягла підвіску в формі серця, подаровану ним на день закоханих. Отож о 19 годині в двері постукали. Я їх поспіхом відкрила. На порозі стояв Фін в чорному чудовому костюмі. Який же він був гарний…

- Привіт.

- Привіт – збентежено відповіла я…

- Ти неймовірно виглядаєш. Ця сукня справді тобі дуже личить.

- Дякую.

Він взяв мене за руку й повів до… карети! Уявляєте, Фін приїхав за мною на кареті!

- Це.. це карета?...

- Я хочу, щоб сьогодні ти відчула себе принцесою й запам’ятала цей вечір на все життя…

- Я.. я.. в мене немає слів…

На балу було безліч людей, але ми не помічали нікого. Ми не могли відійти один від одного й на крок. Ось наш випускний танець. Наш танець разом. Ми танцюємо повільно, не спускаючи очей одне з одного…

- Я люблю тебе, Майя, навіть якщо у мене немає настрою.

- навіть якщо на дворі осінь…

- навіть якщо за вікнами різні міста..

- Я люблю тебе, Фін.

Цю фразу ми завжди говорили один одному, відтоді як подивилися «Щоденник пам’яті». Цей твір торкнувся струн моєї душі. Ця фраза закарбувалася в нашій пам’яті назавжди. Ми не хотіли йти додому після випускного. Це був наш вечір. Ми пішли на наше улюблене місце на Землі, наш казковий куточок, наш рай. Ми розмовляли про те, як ми разом будемо навчатися, будемо винаймати квартиру. Раптом Фін скрутився від болю та впав мені на коліна…

- Що з тобою, Фіне? - У мене була паніка, руки тряслися… голос тремтів.. світ промайнув у мене перед очима..

- Не хвилюйся, люба… Заспокойся….

Тремтячими руками він намагався мене обійняти.

- Знай тільки одне – я люблю тебе, Майя Рінг…Я люблю милуватися ніжністю на твоєму обличчі, доки ти спиш.. Спостерігати як сонячне проміння грає на твоїх кучерях. Я люблю відчувати ніжність твоїх рух, щирість твоєї посмішки. Це дарує мені щастя … Ти подарувала мені щастя. Я живу лише тоді, коли ти поруч, і вмираю кожен раз, як ти зникаєш з моїх очей… Я люблю тебе, Майя….

- Що? Я … я не розумі… ти… ти прощаєшся зі мною? Тобі погано? Я викличу швидку. Ти просто перенервував, зараз все пройде. Зараз.. зараз.. номер..

- Майя, ні, Майя…не треба, не викликай.. останні хвилини життя я хочу провести с тобою…

- Що?! Останні хвилини?!

- В мене рак, Майя… остання стадія…

Ці слова ввійшли в мене наче струм, вони вдарили кожну клітинку мого тіла. Всередині мене все стислося… Мені не вистачало дихання… Всі органи… всі! відмовлялися працювати.. я не хотіла сприймати це… Я не хотіла вірити в те, що я втрачу щастя, щойно знайшовши його…

- Ні, ні … цього не може бути - сльози лилися градом… Я не вірю! Ти не можеш покинути мене! Я піду з тобою! Мені нічого робити тут без тебе! Я не буду жити без тебе!

- О, моя любо, майя… Пообіцяй мені, що ти виконаєш моє останнє бажання..

Я не вірила в те, що відбувається… Сльози залили мої очі…. Але крізь сльози я прошепотіла

- Так….

- Бережи себе…

Очі Фіна заплющилися… він помер… його голова лежала на моїх колінах. Сльози котилися по моїм щокам й падали йому на обличчя. Я не повірила… не повірила.. Я трясла його… кликала… кричала, скільки було сили…. люди викликали швидку… всі стояли й дивилися на божевільну яка обіймала тіло хлопця, в надії, що він прокинеться…. Він подарував мені незабутні миттєвості щастя, й прирік на постійні страждання без нього останнім проханням – берегти себе. Вчора було 9 днів з його смерті. Всі ці дні я провела з ним… Батьки приносили мені їжу. Я виплакала всі сльози, які в мене тільки були... всередині мене лунає нестерпний біль… біль минулого. Такий біль виникає саме тоді, коли дуже хочеться повернутися в минуле, але час виявляється набагато сильніше нас і він нам непідвладне…»

- Це справді сумна історія… Але ти повинна жити далі… Цього хотів би Фін.. І Бережи себе, Майя..

Потяг помчався в далечінь….

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.