Філософія в університетах

В гуманітарних науках у другій половині XIX ст. відбувалася гостра ідеологічна боротьба, зокрема матеріалізму проти ідеалізму.
У філософії ідеалістичні погляди в Україні поділяли й пропагували професори Київської духовної академії, університетів та інших навчальних закладів П. Юркевич, С. Гогоцький, М. Грот та ін. Проти філософів-ідеалістів з матеріалістичних позицій виступали І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський та ін., а також учені-природо-знавці І. Сеченов, І. Мечников, М. Бекетов та ін.

47)Українська " університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й особливо Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806—1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне " серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським М. Максимович зробив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшому мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова.Микола Васильович Гоголь (1809—1852)— класик російської та української літератури. Д. Чижевський у " Нарисах з історії філософії в Україні" назвав М. Гоголя " одним з найвидатніших українців усіх часів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошував принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він був переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі " світлого майбутнього".ад'юнкт Київського університету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш (1819—1897) і видатний український пост і художник Тарас Шевченко (1819—1861).М. Костомаров — автор " Кпиги буття українського народу", фактично мапіфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна її думка: історія — цс накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа не є просто " бездушною" матерією, він перебуває у постійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція (традиційна для української думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на " внутрішню" людину. " Глибиною" " внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. " Внутрішнє", " глибина" постійно протистоять " зовнішньому", " поверхні", що уособлюють, згідно з П. Кулішем, все вороже людині, чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання " внутрішнього" із " зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Європа та іп.Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної " глибини" людського єства, безпосереднім " голосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літературних салонів як чомусь " чужому" (навіть " іноземному"). Його приваблювала народна простота, оскільки вона дає людині " серце". Жодна наука, жодна " громадянська" філософія не зможуть дати такого правдивого серця. Саме " селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної пауки. З цих міркувань Куліш закликав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до життя серця.Народний український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. У вірші " Молитва" вів писав: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.Вія був упевнений, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистостей і народний патріотизм.На думку Т. Шевченка, " золотий вік" України попереду, але його передумови були в минулому, є вони і в сьогоденні. Його ідеал — суспільство, звільнене від сил зла, в якому немає експлуатації людини людиною, національної та політичної залежності. Реалізувати цей ідеал можна лише шляхом внутрішніх перетворень, а їх противники мають бути усунуті від справ навіть засобами насильства, які не обов'язкові, але можливі як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходу світлого майбутнього.Автором своєрідної філософської концепції — " філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874). Як і інші українські філософи, П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер: 1) " ноуменального світу" (ідеального царства " вічної правди", подібного до царства ідей Платона); 2) " реального світу", що є царством розумних істот; 3) " феноменального світу", притаманного існуванню тілесності. Активна взаємодія всіх трьох сфер становить гармонію цілого світу. Проте гармонійна взаємодія сфер не означає їх повної " прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно, оперуючи ідеями, розум як сфера загального принципово пе може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони. Непрониклива для розуму, " голови", глибина особистісно-індивідуального — те, що представники української класичної філософії (Г. Сковорода, кирило-мефодіївці) називали серцем. Зайнявши у 1861р. кафедру філософії в Московському університеті, П. Юркевич успішно працював там, а в 1869—1873 pp. був деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі відомі в майбутньому постаті, як філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес" а серце його породжує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці." Філософія серця" П. Юркевича обґрунтовувала також гармонію розуму та релігійної віри. В удосконаленні цієї гармонії він бачив подальший прогрес філософського знання. Його ідеї поклали початок багатій традиції релігійної філософії в Україні і Росії.Олександр Опапасович Потебня (1835—1891) — професор філософії Харківського університету, член — кореспондент Петербурзької Академії наук, лауреат престижної Ломоносовської премії — розробляв питання історії пізнання і мови. У магістерській дисертації " Про деякі символи у слов'янській поезії", книзі " Думка і мова", працях " Із лекцій з теорії словесності", " Із записок з теорії словесності" він показав взаємозв'язки мислення і мови, їх взаємозумовленість: думка як результат суб'єктивної пізнавальної діяльності людини ініціюється впливом на неї об'єктивного світу, але тільки в слові вона виражає свої зміст і значення, отже, слово, як і думка, — це єдність об'єктивного і суб'єктивного.О. Потебня досліджував також проблему співвідношення образу і значення в слові, яке, па його думку, має історичний характер. З цього погляду він вивчав специфіку і міфологічної, художньо-поетичної (за його визначенням) та наукової свідомості, вважав пріоритетною наукову форму свідомості, в якій слово прирівнюється до поняття.Філософські ідеї О. Потебні, М. Драгоманова, інших громадівців помітно вплинули на формування нового покоління мислителів, яких І. Франко називав " Молодою Україною". Ця назва бере початок з доповіді " Молода Україна, її становище і шлях" 25 лютого 1890р. у Петербурзі випускника Петербурзької військово-правничої академії Трохима Зінківського (1861—1891) перед земляками — українцями па зборах, присвячених творчості Т.Г. Шевченка. У центрі її уваги була проблема націй і національних відносин.

Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість, правда, добро, щастя, добросовісна праця, які становлять предмет етики, що вчить людину благородству, любові, свободі, гуманізму, солідарності, моральному прогресу в цілому.Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки, який дає можливість правильно орієнтуватися в багатогранному світі, постійних закономірних змінах у природі та суспільстві. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки. Він глибоко обмірковував перехідний характер своєї епохи, передбачав глобальні зміни в ній, вважав, що подальша доля України залежатиме від ступеня її зрілості, самостійного розвитку, суверенітету.Першою з українських неоромантиків була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871—1913) — письменниця, літературний критик і громадський діяч України другої половини XIX — початку XX ст. її світогляд сформувався під впливом ідей Т.Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка; він був в основному матеріалістичним і діалектичним.Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934)— історик, громадський і державний діяч (у 1917—1918 pp. очолював Центральну Раду в Києві), автор наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти. Він не був професійним філософом, однак мав свою історіософську концепцію, чим збагатив українську думку.М. Грушевський суб'єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв'язку з боротьбою її народу за свободу і демократію. На його думку, окремі видатні особистості є продуктом своєї епохи й обставин. Він постійно підкреслював " селянську" природу українського народу, вимагав спиратися на селян у справі відродження України, вважав, що на селі знаходяться основні джерела національної культури.Велику увагу М. Грушевський приділяв проблемам національних відносин. Biн вважав національне самовизначення, самостійність і незалежність націй логічним завершенням їх розвитку, а взаємодію і співробітництво націй — життєвою необхідністю. Актуальні також його думки про неприпустимість насильницького нав'язування народу політико — державного ладу, про винність влади в її конфліктах з народом, про інтереси народу як вищий закон діяльності громадських і державних організацій.У світовій науці і філософії широко відоме ім'я академіка, першого президента Академії паук України Володимира Івановича Вернадского (1863—1945). Він створив вчення про ноосферу і нову науку — біогеохімію. Значення його досліджень у геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології, мінералогії, кристалографії, генетичному ґрунтознавстві усвідомлюється людством тільки тепер. У філософії він став засновником антропокосмізму — вчення про гармонію природничо-історичної та соціально-гуманітарної тенденцій розвитку людини та науки.В.І. Вернадський уперше в історії науки і філософії звернув увагу на те, що з часу становлення людства в біосфері почала діяти нова сила — розум людини з її спрямованою і організованою волею. При цьому розум у нього постає як доповнення систем природи, як мислячий орган біосфери, завершення розвитку живого. Біосфера закономірно переходить у ноосферу (від грец. — розум і куля), оскільки пізнаючи закони природи і розвиваючи техніку, людство надає їй рис нової, вищої організованості. Людство стає могутньою силою, яку можна порівняти за впливом на природу з геологічними процесами. Тому необхідна розумна організація взаємодії суспільства з природою, на противагу стихійному, хижацькому ставленню до навколишнього середовища.

48.Українська література і театр у ІІ-й пол. ХІХ.
У розглядуваний період в українській літературі з'явилася ціла плеяда послідовників Т. Шевченка, видатних письменників-реалістів — Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.
Визначним представником демократичного напряму в літературі стала Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833—1907). У 1857 р. в Петербурзі вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка, які в 1859 р. у перекладі І. Тургенева були видані російською мовою під назвою «Украинские народные рассказы Марко Вовчка». Після цього Марко Вовчок написала оповідання «Ледащиця», «Три долі», «Панська воля», казки «Кармелюк», «Невільничка», повісті «Інститутка», «Маруся» та ін., а також російською мовою — «Рассказы из народного русского быта», повісті «Жили да были три сестры», «Тюлевая баба», роман «Живая душа» та ін.
Л. І. Глібов (1827-—1893), виходець з сім'ї управителя маєтків поміщиків Родзянків на Полтавщині, написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в тому числі пісню «Журба».

Руданський (1834—1873), що народився в сім'ї сільського священика на Поділлі, найбільше прославився своїми співомовками — короткими сатиричними й гумористичними віршами. Руданський написав ряд віршів «Гей, бики!», «Над колискою» та ін..
Одним з видатних письменників-різночинців 60-х років був А. П. Свидницький (1834—1871), син священика з Поділля, який через тяжку недугу помер на 37-му році життя. Вірші молодого Свидницького «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

У Північній Буковині і в Східній Галичині видатним демократичним письменником був Ю. А. Федькович (1834—1888). У своїх поезіях («Довбуш», «Лук'ян Кобилиця», «Дезертир», «Рекрут» та ін.) і прозових творах («Люба-згуба», «Опришок» та ін..

Великий вклад у розвиток української реалістичної художньої прози вніс І. С. Нечуй-Левицький (1838—1918), яким написано понад п'ятдесят творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря».

Визначне місце в українській літературі займає продовжувач ідейно-творчих традицій Шевченка, видатний письменник-реаліст, демократ Панас Мирний (Панас Якович Рудченко, 1849—1920), що став творцем нового жанру в українській прозі — соціально-психологічних романів і повістей. Панас Мирний написав багато творів, які ввійшли до скарбниці світової літератури. Це — романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та ін.

Найвизначнішим демократичним письменником, громадсько-політичним діячем і вченим був І. Я. Франко (1856—1916). Франко — людина широкого творчого діапазону. Він був автором численних віршів (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» та ін.), прозових творів («Бориславські оповідання», повісті «Boa constrictor», «Борислав сміється» та ін.), п'єс («Украдене щастя» та ін.), критичних статей та рецензій.
У другій половині XIX ст, посилювався інтерес громадськості до театру, що виявлялося насамперед у створенні аматорських драматичних гуртків і влаштуванні ними театральних вистав у багатьох містах — Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі та ін. Саме з учасників аматорських гуртків та акторів російського театру у 1882 р. в Єлисаветграді Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака та ін. З жовтня 1882 р. до серпня 1883 р. ця трупа побувала з виставами в Єлисаветграді, Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові.

49. Історична наука
Одним з видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався як історією України, так і Росії. Написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868),.«Павло Полуботок» (1876).
Одним з найбільш видатних істориків України був В.Б.Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1768 р.» (1870).
Із своїх учнів В. Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Біляшевський та ш. Зокрема учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південноруських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що цю школу Антоновича називають «обласниками».
Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. Драгоманова. За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р". видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків.
Визначним істориком в Україні був О. М. Лазаревський (1834 —1902). Він написав понад 400 праць з історії і опублікував багато документів та матеріалів. Більшість праць Лазаревського присвячені розвиткові феодально-кріпосницьких відносин у Лівобережній Україні, на території Гетьманщини в другій половині XVII — XVIII ст. Це такі праці, як «Малоросійські посполиті селяни (1648—1783)» (1866), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріали для історії суспільства в XVII і XVIII ст.ст.» (1875—76), «Люди старої Малоросії» (1882—88) та ін.
З початку 80-х років XIX ст. почав свою багаторічну наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один з учнів Антоновича. Після закінчення Київського університету й захисту магістерської дисертації «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по 1927 р. працював у Харківському університеті.

Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940).
Наприкінці XIX ст. почав свою наукову діяльність М. С. Грушевський — найвидатніший український історик XX ст.