Національний рух в Зах Укр

Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.
Маючи спільних класових ворогів — польських, українських полонізованих, румунських і угорських феодалів, австрійський абсолютизм, західноукраїнське селянство вело боротьбу єдиним фронтом із польськими, румунськими й угорськими селянами й підтримувало зв'язки з селянами Наддніпрянської України, передусім Правобережжя. Як і боротьба селян інших українських земель, селянська боротьба в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті залишалася стихійною, неорганізованою, роздробленою, неосвітленою політичною свідомістю, мала локальний характер. Більшість селян не усвідомлювала своїх класових інтересів, ще вірила в «доброго цісаря», сподівалася, що він захистить селян від гноблення поміщиків.
Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.
Серед опришківських загонів, які нападали на поміщиків, купців і сільських багатіїв, одним із найбільш активних у 20-х роках був загін Мирона Штоли (Штолкжа), який діяв у районі Косова, Вижниці і Кутів. У 1829 р. Штола був схоплений і в 1830 р. разом зі своїми побратимами Козиком і Циганом скараний у Вижниці.
У Східній Галичині активними були виступи селян громади с. Якубової Волі Самбірського округу у 1819 p., Koмарнівського ключа (володіння) графа А. Лянцкоронского (теж Самбірського округу) в 1817—1822 pp., маєтку Сколе (Стрийського округу) графа О. Потоцького, що складався з містечка Сколе і 26 сіл, в 1824 —1824 pp., в Чортківському округу в 1838 р. та ін. Як правило, селяни відмовлялися виконувати повинності на поміщиків, переставали їм коритися, чинили збройний опір адміністрації маєтків і представникам державної влади, знищували їх, громили поміщицькі маєтки, вступали в збройні сутички з загонами солдатів, що їх посилали власті для придушення виступів.

57. «Руська трійця».
Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток,, який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українською («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.
Члени гуртка вивчали рідну мову, літературу, етнографію, історію, життя народу, слов'янські літератури й вважали необхідним підняти народ з темряви, освічувати його, розвивати його національну свідомість, мову, культуру. Виступаючи проти тих, хто відмовлявся від рідної української мови, вважаючи її «хлопською».
Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловлюванням академіка О. Білецького, є «перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність». У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні (про Довбуша, опришків, Морозенка, Коновченка та ін.), обрядові пісні-колядки, веснянки (га-гілки), весільні пісні (ладкання), жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.
Усім своїм змістом, живою народною мовою «Русалка Дністровая» пробуджувала любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість західноукраїнського населення, почуття його єдності з усім українським народом і непорушного братерства з іншими слов'янськими народами. Вона оспівувала героїчну визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів, кликала до протесту проти кріпосницького й національного гноблення, виховувала гаряче співчуття до тяжко експлуатованих мас.
У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 pp. брати Іван та Яків Толовацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки». Важливе значення мала публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник із слов'янської літератури, мистецтва і науки» в 1846 р. У ній автор засуджував феодально-кріпосницький абсолютистський режим в Австрійській монархії і ратував за поліпшення становища народних мас. Висувалися вимоги скасування панщини або заміни її чиншем і зменшення завдяки цьому залежності селян від гніту поміщиків, поліпшення становища працюючих у мануфактурній промисловості й торгівлі, піднесення культури шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільного навчання рідною мовою, викладання й дослідження української мови у вищій школі, розвитку літератури. У названій статті Я- Головацький фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні і політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.
Отже, як польські, так і українські прогресивні громадські діячі були настроєні проти австрійського абсолютизму, проти його колоніальної політики, співчували гнобленим народним масам, картали кріпосництво, збирали й публікували пам'ятки народної творчості.