Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 4 страница
Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. " Лівий експеримент" 1981-1984 років. Президентські вибори у Франції, як і в США, справедливо називають головним " нервом" політичного життя Франції. Річ у тім, що конституція П'ятої республіки надає президентові, якого обирають загальним прямим голосуванням на 7 років, широкі повноваження. Тому його посада є найвищою і ключовою в державній структурі Франції. З 64 осіб, які заявили про своє бажання балотуватися 1981 року, до участі у виборах було допущено лише 10 як офіційних кандидатів. Вони подали до Конституційної ради не менше 500 рекомендацій виборних осіб щонайменше з 30 департаментів. Шести із них, що мали малі шанси, преса наклеїла етикетку " малих кандидатів". Вирішальну роль у президентських перегонах відігравали 4 лідери: від лівих - Ф.Міттеран (ФСП) та Ж.Марше (ФКП)" від правих - Ж.Шірак (ОПР) та діючий президент В.Жіскар д'Естен (СФД). У другий тур пройшли тільки Ф.Міттеран та В. Жіскар д'Естен. Ф.Міттеран запропонував співвітчизникам програму уряду " ПО пропозицій", яка передбачала державне регулювання (у прогресивному варіанті), створення державного сектору (націоналізація низки банківських, страхових і промислових компаній, частково військової сфери) і нових робочих місць, нову систему соціальної допомоги, підвищення мінімуму зарплати, 35-годинний робочий тиждень, прогресивне оподаткування. Натомість В. Жіскар д'Естен пропонував статус-кво. 10 травня 1981 року відбувся другий тур виборів. За підтримки комуністів Ф.Міттеран зібрав 52, 21 відсотка голосів і переміг. Президентом П'ятої республіки вперше став соціаліст. Більше, ніж 20-річне, правління правих партій завершилося. Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в невеликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служилими людьми. Ного батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Дитячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей) католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у дитинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регулярно грав у гольф до останніх днів життя. В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського університету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику. У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася. У квітні 1938 року був призваний на військову службу (на цей час закінчив юридичний факультет Сорбонни і школу політичних наук). Брав участь у другій світовій війні; за мужність і високі моральні якості нагороджений " Військовим хрестом" і срібною Зіркою. Потрапив до німецького полону. Після третьої спроби йому вдалося втекти. З 1943 року - учасник руху Опору. Щоправда, в 1942 рот деякий час служив в адміністрації Віші, що потім активно використовували його противники. Із Ш.де Голлем стосунки у Ф. Міттерана не склалися. З початком 4-ї республіки обійняв посаду міністра в справах колишніх фронтовиків. У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого політичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових кабінетів. З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах. Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37, 7 відсотка виборців (9, 3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44 парламентських мандати. Французи, зазнавши наприкінці 1970-х років погіршення економічної кон'юктури, безробіття, зростання цін, з коаліцію лівих сил пов'язували свої сподівання на реформування суспільства та створення ефективної економіки. За них віддали голоси не лише прихильники соціалістів та комуністів, а й чимало виборців, що належали до правих і центристських партій, значна частина інтелігенції та молоді. Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коаліційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очолив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністерства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони навколишнього середовища та туризму). Соціалістично-комуністичний уряд розпочав серію реформ, названих " лівим експериментом", і які можна розділити на чотири напрямки. По-перше, -заходи, спрямовані на розширення державного сектору. 1982 року було націоналізовано 39 найбільших приватних банків з капіталом в 4 млрд. франків кожен, дві провідні фінансові компанії та п'ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом.з банками і підприємствами, що були націоналізовані упродовж 1944-1946 років, державний сектор охопив 95 відсотків кредиту і 32 відсотки промислової продукції. Під контроль держави перейшло 84 відсотки авіаційної та ракетної промисловості, 80 - чорної та 63 - кольорової металургії, 54 - хімічної продукції. Такого величезної о державного сектору не було у жодній капіталістичній країні. Соціалісти оголосили одержавлені сфери локомотивом економіки, який'дозволив позбутися кризових явищ. По-друге, реформування сфери трудових відносин та зайнятості. Проблема безробіття загострилася на рубежі 1970-1980-х років, воно склало на той час 10 відсотків, або 2 млн. осіб. Соціалісти запропонували дворічний план ліквідації безробіття: йшлося про створення профучилищ для молоді, заиочаткування великих державних будівельних програм (будівництво стадіонів, транспортних артерій, тонелю під Ла-Маншем). Було запроваджено також систему соціального партнерства, а саме: залучення робітників до управління виробництвом; прийнято закони про колективні договори; про обмеження прав власників на звільнення робітників; про право заснування профспілок на дрібних та середніх підприємствах; про створення на підприємствах робітничих комітетів для контролю за фінансовою сферою, умовами праці. Водночас уряд виступив посередником у переговорах між профспілками та патронатом, внаслідок яких робочий тиждень скорочено до 39 годин, а оплачувані відпустки збільшено з 4 до 5 тижнів. По-третє, заходи у сфері соціальних послугта податкової політики. Уряд лівих сил скасував податки з осіб, які отримували мінімальні зарплати і запровадив податок на велике майно (понад 3 млн. франків); мінімум зарплати підвищили на 10 відсотків, пенсії за віком - на 20, допомогу сім'ям - на 25; пенсійний вік зменшено із 63 до 60 років; розміри пенсій доведено до 75 відсотків від зарплати; скасовано податки на лікарські препарати. По-четверте, реформування політичної сфери, яке відповідно до закону про децентралізацію полягало у розширенні повноважень місцевих органів влади та обмеження прав префектів, призначуваних центром, у скасуванні смертної кари, запровадженні пропорційної системи виборів. Всі ці реформи дістали назву " великої хвилі". Проте величезні державні витрати спричинили державний дефіцит (1983 року 92 млрд. франків) та дефіцит кас соціального страхування. Зменшилися прибутки бізнесу. До того ж патронат організував витік капіталів за кордон, зокрема, у США, де адміністрація Р.Рейгана запровадила високі відсоткові ставки. 1982 року із Франції було вивезено близько 500 млрд. франків (10 відсотків національного багатства). Інфляція " підскочила" до 14 відсотків, а темпи промислового розвитку не перевищували 2 відсотки на рік. Зіткнувшись із серйозними економічними труднощами та невдоволенням співвітчизників, президент Ф.Міттеран і соціалістична урядова більшість вирішили відмовитися від подальших реформ. Навесні 1983 року уряд, незважаючи на протидію комуністів, оголосив перехід до політики " суворої економії": заморозив зарплату, підвищив податки на товари широкого вжитку (алкоголь, тютюнові вироби, бензин), зменшив витрати на соціальне страхування, зрізав кредити і дотації державним підприємствам. Профспілки запротестували. Патронат консолідував свої зусилля, демонстрацію сил великого капіталу підтримали інші соціальні верстви. Почалися страйки. Так, на вулиці столиці під гаслами: " Ні націоналізації! ", " Геть диктатуру уряду! " вийшли 20 тисяч власників дрібних та середніх підприємств. їх підтримали 30 тисяч представників вільних професій. Напруги додала поразка соціалістів на виборах до Європарламенту в червні 1984 року: вони втратили більше половини електорату 1981 року. За цих умов президент вирішив оновити уряд і замінити прем'єр-міністра. Ним став діяч правого крила соціалістичної партії Лоран Фабіус, який пообіцяв модернізувати економіку, але нічого не сказав про соціальні реформи. Новий прем'єр-міністр відмовився прийняти розроблені комуністами заходи.боротьби з безробіттям, і вони вийшли з уряду. Коаліція лівих розпалася і в складі кабінету міністрів залишилися тільки соціалісти та ліві радикали. У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн " Спільного ринку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах " простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено " вільне пересування товарів, капіталів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенденція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбуло- 14ы ся сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом. Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шіра-ка: французький варіант неоконсервативно! політики. ФСП підійшла до нових парламентських виборів 1986 року із серйозним негативним багажем: найголовніше, -кількість безробітних зросла за час її правління до 2, 5 млн. осіб (10 відсотків активного населення). Президент назвав його " головною невдачею соціалістів". Цим самим соціалістична партія підірвала віру французів у " ліву альтернативу". " Суспільний проект ФСП, - підкреслює російський політолог І.М.Бунін, - виявився погано пристосованим до реалій 1980-х років. Французькі соціалісти недооцінили глибину кризи традиційної моделі нагромадження, швидкого наближення розвитку масового виробництва і масового споживання до меж можливого. Вони не врахували такі фактори, як зростаюча залежність французької економіки від її місця у міжнародному поділі праці. По суті, теоретична модель французьких соціалістів і їхня практична діяльність на першому етапі " лівого експерименту" були спрямовані більшою мірою на відновлення післявоєнного механізму нагромадження, ніж на пошук нової моделі розвитку". Ліві партії брали участь у виборах 1986 року окремо. Щоправда, соціалісти перебуваючи ще при владі, навесні 1985 року здійснили реформу виборчої системи. Суть її полягала у переході від мажоритарної системи до пропорційного представництва: кількість депутатів у Національних зборах було збільшено до 577 (замість 491) - по 2 депутати від кожного департаменту; запроваджено 5- процентний відбір; вибори вирішено проводити в один тур. Цією реформою соціалісти поставили перед собою честолюбну мету -досягти перемоги на виборах і правити країною самостійно, без коаліції. Для правих партій, зокрема, ОПР, перебування в опозиції стало періодом серйозних змін як в ідейному, так і в тактичному плані. Хоча організаційно партія є спадкоємницею голлізму, переважна більшість її членів вступила до ОПР вже після смерті фундатора руху. Лише незначна частина партії зберігає відданість ідеям Ш. де Голля - національної незалежності, " дирижизму", " співучасті". Радикальний відхід ОПР від традиційних голлістсь-ких установ пов'язаний певною мірою зі значними змінами у соціальному складі партії. Основною соціальною базою ОПР стали фермери, половина членів ОПР - власники. У свдомості членів партії міцніло переконання в необхідності " консервативної революції", яка полягала б, на їхню думку, в реабілітації прибутків, конкуренції, підприємництві, ризику, відповідальності і порядку. При розробці програмних настанов голлісти багато в чому виходили з досвіду республіканців США та консерваторів Великобританії. У цьому переконує зміст оприлюдненої в січні 1983 року політичної програми партії, яка передбачала, що обмеження ролі держави в управлінні економікою відбудеться через денаціоналізацію промислових компаній, банків, фінансових груп, ліквідацію монополії держави в енергетичній та вугільній промисловості, на залізниці. ОПР планувала різко скоротити бюджетні асигнування на соціальні потреби, частково демонтувати і приватизувати деякі соціальні програми. Передбачалося також розширити права підприємців щодо наймання та звільнення робітників і службовців, скасувати запроваджені лівим урядом додаткові податки на велике майно, обмежити права трудящих і профспілок. Слід зазначити, що чимало настанов своєї програми ОПР просто-напросто запозичила в англо-саксонській моделі неоконсерватизму, не врахувавши національної специфіки своєї країни, її традицій та наслідків політики соціалістів. Так само спрощено трактували праві еволюцію суспільної думки, в якій відбилася реабілітація таких понять, як прибуток, конкуренція, підприємництво. Слід пам'ятати, однак, що французи, підтримавши на виборах 1986 року праві партії, жодним чином не схильні були жертвувати своїми соціальними завоюваннями та правами. На цих виборах серйозної ваги набрала ультраправа партія " Національний фронт" (25 тисяч осіб), у програмі якої простежувався крайній націоналізм, расизм, ідея " народного капіталізму", денаціоналізація тощо. Праві домоглися перемоги, зібравши 40, 2 відсотка голосів і отримавши більшість місць у Національних зборах (276 з 574). За кількістю парламентських мандатів (35) Національний фронт порівнявся з комуністами, а за кількістю виборців випередив компартію, яка знову пропонувала побудувати " соціалізм по-французьки" шляхом націоналізації найбільших фінансо-во-иромислових груп. Соціалісти одержали 216 депутатських місць. Відповідно до результатів виборів президент Ф.Міттеран призначив лідера ОПР Жака Шірака прем'єр-міністром і доручив йому сформувати уряд. Так, з березня 1986 року розпочався безпрецедентний за всі роки П'ятої республіки період " співіснування" (" двовладдя") президента-соціаліста і уряду правої більшості, людей з протилежними ідейно-політичними поглядами (з часу де Голля і він сам, і Ж.Помпіду, і В. Жіскар д'Естен опиралися на парламентську більшість). Ф. Міттеран був сповнений рішучості залишатися на своїй посаді до 1988 року. Конституція допускає таку ситуацію, яка склалася у вищому ешелоні державного керівництва у Франції. (Не слід забувати, що президент має широкі повноваження: призначає прем'єра, командує збройними силами, може розпустити Національні збори (від одного розпуску до іншого має пройти 1 рік), має право звернутися до народу шляхом референдуму, підписує декрети й закони уряду та парламенту). Стратегія правого уряду базувалася на чотирьох найважливіших елементах: денаціоналізації, обмеженні податків на підприємства і велике май- 14* но, дерегламентащї трудових відносин, зміцненні авторитету адміністрації та правоохоронних органів. Уряд здійснював свою політику авторитарними методами, ігноруючи профспілки та небезпеку загострення соціального клімату в країні. Передовсім упродовж 1986-1987 років у приватну власність перейшли (були продані) 13 найбільших фінансово-промислових компаній, у тому числі націоналізованих ще у 1944-1946 роках; скасовано податок на велике майно і зменшено інші податки; ліквідовано державний контроль за ввозом і вивозом валюти; скасовано державну перевірку законності звільнення робітників і службовців, зменшено витрати на соціальне страхування тощо. У результаті цих заходів інфляція знизилась до 3 відсотків на рік, але темпи економічного розвитку залишалися невисокими, а безробіття знову зросло до 2, 6 млн. осіб. Серйозною проблемою став тероризм. Протягом 1980-х років екстремістські мусульманські організації влаштували низку вибухів у метро, кафе, магазинах. У відповідь уряд посилив поліцейський контроль, дозволив перевіряти документи у перехожих, було вжито ряд заходів, які ускладнювали в'їзд іноземців до Франції і отримання ними французького громадянства. Спроба реформувати вищу школу - удосконалити систему відбору абітурієнтів, підвищити платню за навчання - наштовхнулася на опір студентства, яке вийшло на вулиці. 1988 року закінчився термін повноважень президента Ф.Міттерана і у Франції відбулися чергові вибори глави держави. Незважаючи на вік (72 роки) і важку хворобу (рак простати), яку ретельно приховували, Міттеран висунув свою кандидатуру на повторний термін. Цього разу він виступав не як лідер лівих, а як вождь нації, найважливіше гасло для якого -" Єдина Франція". Головним суперником Ф.Міттерана став Ж. Шірак, який заради участі у виборах залишив посаду прем'єр-міністра. Окрім цього, у виборах взяли участь ще сім кандидатів, у тому числі кандидат СФД Раймон Бар, кандидат ФКП Андре Ляжуані, кандидат Національного фронту Жан-Марі Ле Пен і кандидат екологістів Антуан Вехтер. У першому турі Ф. Міттеран зібрав 33, 9 відсотка голосів, а Шірак -19, 7. У другому турі комуністи підтримали Ф. Міттрана, і він був переобраний на посаду президента. За нього проголосували 53, 8 відсотка виборців, які вбачали у ньому великого державного діяча, який прагнув об'єднати французів, досвідченого політика, здатного підтримати рівновагу між правими і лівими, не порушити стабільність у суспільстві, гарантувати громадянські свободи і соціальні завоювання. Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки). Для закріплення успіху лівих Ф. Міттеран, які 1981 року, розпустив Національні збори, в яких домінували праві, і призначив позачергові парламентські ви- бори. Вони принесли успіх соціалістам, які отримали 37, 5 відсотка голосів і 260 депутатських мандатів. Соціалістична партія разом з лівими радикалами та близькими до неї групами забезпечила собі більшість у парламенті, хоча і не абсолютну. Комуністи вибороли лише 27 депутатських мандатів. Прем'єр-міністром було призначено одного з найпопулярніших керівників ФСП Мішеля Рокара, який шляхом компромісу з ФКП сформував уряд. Комуністи до нього не ввійшли; всі провідні міністерства зайняли соціалісти, кілька міністерських посад було віддано СФД та безпартійним. Дотримуючись проголошеного Міттераном принципу: " Ні націоналізації, ні приватизації", уряд М.Рокара призупинив розпочатий кабінетом Шірака розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податок на велике майно, а прибутки від нього спрямовував на соціальну допомогу особам, які не мали засобів до існування; переглянув законодавство на користь імігрантів; обмежив права підприємців на звільнення робітників. У подальшому уряд соціалістів утримався від значних реформ і продовжив політику " суворої економії". Загалом же економічна політика " соціалістичного" уряду не мала успіху, безробіття склало 3 млн. осіб; популярність ФСП падала і президент Ф. Міттеран у зв'язку з наближенням парламентських виборів оновив склад уряду, призначивши у травні 1991 року вперше в історії Франції прем'єр-міністром жінку Едіт Крессон, колишнього міністра з європейських справ, відому діячку ФСП. Новий прем'єр-міністр, людина енергійна й рішуча, розпочала часткову приватизацію державного сектору через нерентабельність націоналізованих підприємств та через прагнення позбутися дефіциту в бюджеті. Так соціалісти почали відхід від однієї з традиційних своїх догм - ставки на державний сектор, хоч він залишився ще досить потужним (25 відсотків промисловості, 2/3 банків, 1/3 страхових компаній). Через рік у Е.Крессон склалися конфліктні стосунки з багатьма міністрами. До цього додалася невдача ФСП на кантональних та муніципальних виборах у березні 1992 року. Е.Крессон подала у відставку. Вона поступилася місцем іншому лідерові соціалістів, сину емігранта Берегового, вихідця з України, колишньому робітникові, а тепер економісту і політику без вищої освіти П'єру Береговуа, який урядував аж до чергових парламентських ви- ■ борів. Новий прем'єр, як пріоритетні в діяльності свого кабінету, визначив боротьбу з безробіттям і корупцією, забезпечення соціальної справедливості, захист громадян і довкілля, ратифікацію Маастріхтських угод. Але Береговуа мав у запасі лише один рік, до нових парламентських виборів. На роки правління соціалістів припали видатні події міжнародного життя: завершення " холодної війни", об'єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, новий етап інтеграції країн Західної Європи. Франція підтримала політику " перебудови " в СРСР, у жовтні 1990 року під час перебування М. Горбачова у Парижі було підписано " Договір про злагоду та співпрацю". Після розвалу СРСР та Варшавського договору франко-російські контакти продовжилися на основі нового договору. 1996 року Франція виділила Росії значні кредити, а Росія зобов'язалася виплатити компенсацію в 400. млн. доларів французьким власникам позик царської Росії, анульованих більшовицьким урядом 1918 року. 8 січні 1991 року французький уряд погодився на участь своїх військо 1990 року в Люксембурзі, в містечку Шенген, Франція разом з іншими учасниками " Спільного ринку" підписала' угоду про вільне переміщення людей і товарів, яка мала набрати чинності 1995 року. За Шенгенською угодою, громадяни країн, які її підписали, не потребували віз та митного контролю. 9 грудня 1991 року у голландському містечку Маастріхт 12 країн Оскільки Маастріхтські угоди обмежували суверенітет Франції (як і інших країн-підписантів), вони викликали хвилю протестів. Комуністи, Національний фронт, частина голлістів та СФД пропонували відкинути Маас-тріхтський договір, а соціалісти, радикали, більшість членів ОПР і СФД -підтримати його. У вересні 1992 року у Франції відбувся референдум, в ході якого 51 відсоток виборців, які взяли в ньому участь, схвалили Маастріхтсь-кий договір. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набрав чинності. 1994 року до Європейського Союзу приєдналося ще чотири держави: Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція; кількість його членів досягла 16. Тим часом більше ніж десятирічне урядування соціалістів (за винятком 1986-1988 років) не принесло тих результатів, на які сподівалися їхні прихильники. 1993 року обсяг промислового виробництва і валового внутр- ішнього продукту дещо скоротився (на 1, 5 відсотка). Дефіцит бюджету збільшувався, інфляція була невелика (близько 2 відсотки), проте безробіття вперше в історії Франції перевалило за 3 млн. осіб (понад 10 відсотків самодіяльного населення). До того ж всередині ФСП наростали суперечності й чвари. Опонуюча преса вишукувала матеріали, які компрометують соціалістів. Виявилося, що на їхні виборчі кампанії надходили нелегальні кошти, деякі міністри-соціалісти були причетні до фінансових махінацій з акціями. Великий політичний скандал розгорівся довкола " справи про заражену кров". 1985 року Національний центр з переливання крові, знаючи, що частина крові заражена вірусом ВІЛ, все-таки видавав її. Цю кров було перелито 1 300 хворим гемофілією, 300 з яких згодом померли. Винуватцем цієї трагедії вважали екс-прем'єр-міністра Л.Фобіуса, але пляма лягла на всю ФСП. 1993 року черга дійшла до П.Береговуа, якому інкримінували недобросовісність при поверненні боргу. Ця історія надламала душевні сили прем'єр-міністра, який ще не оговтався після нищівної поразки соціалістів на виборах, і він наклав на себе руки. Поразка лівих і нове " співіснування" (1993-1995 роки). Соціалістична партія втрачала свій вплив і внутрішню єдність. За п'ять років у ній змінилося п'ять перших секретарів. Ця обставина, а також невдачі у соціально-■ економічній діяльності стали причиною поразки партії за мажоритарною системою на парламентських виборах 1993 року. Соціалісти втратили половину голосів своїх виборців, зібрали лише 14 відсотків голосів і отримали всього 52 місця у Національних зборах (замість 260 - в 1988 році). Комуністи вибороли 23 місця в парламенті. Натомість ОПР та СФД здобули разом 39, 5 відсотка голосів і 484 парламентських мандати з 577. Національний фронт не отримав жодного мандату, але за нього проголосувало 12 відсотків виборців. Знову почався період " співіснування" лівого президента і правого уряду. Очолив уряд Едуард Балладюр, соратник Ж.Шірака, противник " дирижизму", один з головних ідеологів та практиків економічного лібералізму. Ж.Шірак не захотів зв'язувати себе обов'язками прем'єра, оскільки готувався до президентських виборів 1995 року. Новий уряд відновив приватизацію, розпочату Ж.Шіраком 1986-1987 років, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще у державному секторі. У приватні руки перейшло 20 великих банків, авіаційних, автомобільних та нафтопереробних заводів, в тому числі такі широко відомі, як фірма " Рено", банк Ліонський кредит, хімічний концерн Рон-Пуленк та інші. У державному секторі залишалися залізниці, метро, електростанції, пошта, одна з програм телебачення, декілька вугільних шахт. Важливим компонентом внутрішньої політики уряду Балладюра стали заходи, спрямовані на обмеження іміграції та посилення поліцейського контролю за нею; запроваджено депортацію з країни імігрантів-нелегалів (1993-1994 року депортовано 20 тисяч осіб). Соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, прискорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося-зростання безробіття. Заходи щодо імігрантів підтримала громадськість. Е.Балладюр став у Франції дуже популярним політиком і міг цілком виграти президентські вибори 1995 року, тим паче, що важкохворий Ф. Міттеран переніс дві хірургічні операції і відмовився від участі в них. Головною подією стали президентські вибори. Кандидатом від соціалістичної партії був висунутий Ліонел Жоспен, який мав репутацію чесного політика. Праві запропонували дві кандидатури Ж.Шірака і Е.Балладюра (СФД підтримувала Балладюра), комуністи - Робера Ю, який змінив 1994 року Жоржа Марше. Від Національного фронту у виборах знову брав участь Ле Пен. В другий тур виборів вийшли Л.Жоспен (23, 5 відсотка голосів) та Ж.Шірак (20, 6 відсотка). Комуністи голосували за Жоспена, а Балладюр віддав свої голоси Шіраку. В результаті Ж.Шірак набрав 52, 6 відсотка голосів і був обраний президентом Франції. Через півроку - 8 січня 1996 року на 80-му році життя помер Ф.Міттеран.
|