Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 1 страница
Еклектизм концепції " третього шляху" став причиною його критики з боку всього спектру британських політичних сил. Разом з тим діяльність блері-вського уряду під гаслами " третього шляху" дала відчутні результати. Передовсім було впорядковано фінансово-економічну сферу: скорочено дефіцит бюджету до 0, 1 відсотка ВВП у 1998 році і заплановано зведення державного бюджету у наступні роки з профіцитом; запроваджено " золоте правило" держвитрат (уряд бере позики лише для інвестицій та підтримки державного боргу у " розумних межах"). Одним із перших заходів " нових лейбористів" стало надання Банкові Англії права самостійно визначити базові процентні ставки на короткотермінові кредити, дотримуючись лише встановленої урядом межі інфляції (2, 5 відсотка у 1999 році). Державі вдалося повністю погасити зовнішній борг. Загалом за економічними показниками Великобританія вигідно різнилася від інших країн Західної Європи і навіть США. Значних змін зазнало податкове законодавство, що дозволило активніше використовувати фіскальну політику для розв'язання економічних та соціальних проблем. Так, з одного боку, було введено додатковий податок на осіб, які придбали денаціоналізовані урядом торі підприємства інфраструктури (наприклад, системи водо- і електропостачання). З іншого-знижено у два рази податок на корпорації, який став найнижчим в ЄС. Суттєві податкові знижки надано малим і середнім підприємствам (з прибутком до 10 тис. фунтів стерлінгів у рік). До 22 відсотків знижено базу подоходного податку. Про економічну політику лейбористів говорять як про " економіку співволодіння", а останнім часом її називають " економікою знань": держава здійснила серію програм щодо перенавчання безробітних та підвищення кваліфікації трудових резервів країни. Важливим напрямом податкової реформи є стимулювання інвестицій, переваги надаються капіталовкладенням у розвиток НТР. Велику участь бере в цьому держава. їй належить половина інвестицій (загальна сума 2 млрд. фунтів стерлінгів) у наукові дослідження та конструкторські роботи. Вперше в історії Великобританії з 1 квітня 1999 року визначено рівень мінімальної зарплати (3, 6 фунта стерлінгів на годину), збільшено тривалість декретної відпустки для жінок з 14до 18 тижнів, законодавчо визнано профспілки на підприємствах як представників трудового колективу (у цьому статусі їх визнала також адміністрація 45 відсотків підприємств). Рівень безробіття склав шість відсотків, який є найнижчим за останні 40 років. Започатковано реформи національної служби охорони здоров'я, розрахованих на 10 років. Упродовж трьох років виділено додатково 20 млрд. фунтів стерлінгів, в тому числі - 8 млрд. на будівництво нових лікарень, клінік, медпунктів; 300 млн. - на створення по всій країні " центрів здоров'я". Передбачено забезпечити принципи справедливості та рівного права всім на безплатне медичне обслуговування. Для зміцнення родин " нові лейбористи" запровадили низку податкових пільг; родині з двома дітьми гарантовано заробіток в 220 фунтів стерлінгів на тиждень; розширено мережу ясел та дитсадків, введено доплати на дітей. Зміни внесено у судову практику, що сприяло зменшенню правопорушень. Перш за все удосконалено діяльність спеціальних " судів у справах молоді", створюються спеціальні групи молодих злочинців (свого роду патронаж над молодими людьми, які відбувають умовне покарання). 1998 року прийнято жорсткий (сам Блер назвав його драконівським) " Закон про тероризм і зм'ови", який значно спрощував судову процедуру щодо учасників незаконних організацій, які не склали зброї. Полеміку в країні викликала розпочата конституційна реформа, яка полягає у децентралізації влади (т.зв." деволюція" - повернення), тобто передачі низки урядових функцій владним структурам на місцях. Деволюцію " нові лейбористи" розуміли як всезагальний процес. Так, запроваджується система виборних органів самоврядування у столиці, 1999 року відбувся референдум та вибори у законодавчі органи Шотландії та Уельсу. На початку того ж року уряд опублікував програму модернізації палати лордів, перший етап якої названо " перехідним". Передбачається передовсім позбавити спадкових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати, мати спрощений доступ у приміщення парламенту, а також користуватися його службами. За домовленістю з Єлизаветою 11, ці права втрачають і члени королівської родини - сини королеви, чоловік, двоюрідні брати. Щоправда, з 750 нинішніх спадкових перів 92 залишено право засідати і голосувати у палаті лордів. Безперечно, модернізація Сполученого Королівства відбувається не без труднощів. Відчутні перебої у динаміці економічного розвитку. фермерство потерпає від криз і тримається за рахунок державних компенсаційних виплат, не вдалося спростити структуру податків, реформу освіти супроводило запровадженням у вузах Англії та Уельсу додаткової платні в 1 тис. фунтів стерлінгів (" гонорар за кураторство"). Далека від завершення програма нормалізації в Ольстері, реформа державних інститутів тощо. Разом з тим результати оздоровлення соціально-економічної ситуації в країні очевидні і вони сприяли активізації зовнішньої політики Лондона. В її основі залишаються такі атрибути британської державності, як володіння ядерним потенціалом, постійне членство в Раді Безпеки ООН, участь у " великій вісімці" та провідних світових і європейських організаціях. У першій половині 1998 року Великобританія головувала у Євросоюзі, упродовж всього року - у " великій вісімці", підтримує особливі стосунки зі США, зберігає вплив у своїх колишніх колоніях (" Співдружність" нараховує 54 держави), і, нарешті, має вона одну з найрозвинутіших та найвідкритіших економік. Цілком логічно, що зовнішньополітичні орієнтації уряду Т.Блера залишаються традиційними, але якщо порівняти їх з настановами консерваторів, особливо тетчеристів, помітні і серйозні відмінності. З одного боку, як і консерватори. Т.Блер є твердим прихильником особливих стосунків зі США. Це найбільш предметно виявилося у спільних бомбардуваннях Іраку 1998 і 1999 років, у ході підготовки та здійснення воєнної операції НАТО в Югославії навесні 1999 року (військові сили Великобританії, які брали участь у ній, склали 35 літаків, 8 бойових кораблів, 13 тисяч вояків). З іншого боку, якщо порівняти європейську політику Т.Блера, помітні суттєві розходження з консерваторами. На відміну від останніх лейбористи, дотримуючись " третього шляху", налаштовані на більш тісну і конструктивну співпрацю з членами Європейського союзу, у більшості з яких при владі знаходяться соціал-демократичні партії. Щоправда, як і консерватори, вони поки що не прийняли валюту " євро" і віддають перевагу збереженню фунта стерлінгів в як національної валюти. Т.Блер обіцяє розв'язати плебісцитар-ним шляхом проблему запровадження " євро" на Британських островах. Уряд Блера, будучи лояльним союзником США. водночас домагається лідерства в Європі і розглядає її як партнера рівнозначного США. Характерним у цьому сенсі є підтримка британським прем'єром ініціативи президента Франції Ж.Шірака щодо створення власних, незалежних від США, " європейських" збройних сил. Лейбористи підписали також європейську Соціальну хартію, яку упродовж років ігнорували консерватори. Водночас " нові лейбористи" виступають за реформу Європейського союзу, а саме за його децентралізацію, тобто перенесення " головного фокусу" у прийнятті рішень на національний рівень (інтегровані рішення вважають доцільними лише у разі гострої потреби), за зниження зарегульованості та бюрократизації в діяльності цієї європейської структури. Так само пропонують вони нову " концепцію міжнародного співтовариства", яка передбачає перебудову структур міжнародної безпеки та міжнародного права. Таким чином, як всередині, так і за межами країни, Т.Блер та його уряд, по суті, продовжують, хоча й іншими методами, оновлений курс, який так успішно започаткувала М.Тетчер. Британці гідно оцінили реформаторські спроби і конкретні результати діяльності " нових лейбористів", тому в червні 2001 року знову віддали їм перевагу на парламентських виборах, лейборис-. тська партія отримала 413 місць у палаті громад (на 5 осіб менше, ніж у попередньому складі). 3. Франція Результати другої світової війни для Франції. Період Тимчасового режиму. Відставка Шарля де Голля. 25 серпня 1944 року Париж був звільнений від німецької окупації, а наприкінці року - вся Франція. В історії країни розпочався період, названий Тимчасовим режимом (з кінця 1944 до кінця 1946 року). Завершення другої світової війни стало підсумком одного з найскладніших та найважчих періодів в історії французької нації. Повного краху зазнав режим Віші, очолюваний маршалом Петеном. Разом з тим були остаточно підірвані конституційні основи Третьої республіки. Людські втрати в роки війни склали 1 млн. 100 тис. осіб, матеріальні - 3000 млрд. франків, від руйнувань постраждало 80 департаментів, промислове виробництво скоротилося на 70 відсотків, не оброблялося 1400 тисяч гектарів землі, наполовину зменшилися закордонні інвестиції, були повністю паралізовані транспортна і фінансова системи, з 17 тис. локомотивів залишилося З тисячі, дефіцит бюджету 1945 року склав майже 200 млрд. франків, втрачений був весь військовий і торговельний флоти; зруйновано 2 млн. помешкань (20 відсотків від загальної кількості); через брак продовольства функціонувала карткова система. Генералові Шарлю де Поллю ще на початку 1943 року вдалося об'єднати всі національно-патріотичні організації і політичні сили, усі загони французького руху Опору. В травні того ж року було створено Національну Раду Опору, до якої увійшло 16 провідних організацій, які боролися за визволення Франції від фашистських загарбників. У складі Ради були й комуністична та соціалістична партії. Всі визнавали верховенство де Голля. Залишалося уладнати справи з французькими патріотами, які дислокувалися у Північній Африці під командуванням генерала Жіро, який також претендував на одноособове керівництво патріотичним рухом Опору французів. З червня 1943 року де Голль і Жіро підписали в Алжирі ордонанс про створення уряду в екзилі - Французького комітету національного визволення (ФКНВ) з двома співголовами - де Голлем та Жіро і його першу декларацію, яка передбачала повне цілковите очищення французьких територій від ворога, відновлення демократичних свобод та республіканського режиму. Згодом склад ФКНВ розширився, були сформовані комісаріати (міністерства), під його егіду перейшли французькі колонії. Упродовж серпня-верес-ня 1943 року ФКНВ визнали СРСР. США. Англія і ще 19 держав антигітлерівської коаліції. Згодом генерал Жіро поступився де Голлю у керівництві ФКНВ і відійшов від справ. За ініціативою де Голля 17 вересня 1943 року був підписаний ордонанс про створення в Алжирі репрезентативного органу (парламенту)-Тимчасової Консультативної Асамблеї з представників різних політичних сил руху Опору. На початку 1944 року в рамках ФКНВ створено інститут регіональних комісарів республіки (замість вішістських префектів), в середині того ж року до емігрантського уряду ввійшли комуністи. Таким чином, на час визволення Франції були фактично створені всі структури тимчасової державної влади. 9 вересня 1944 року Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки. До його складу ввійшли соратники де Голля і всі представники руху Опору: від правого до лівого табору, в тому числі комуністи. 12 вересня голова Тимчасового уряду виступив перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французькими демократичними колами з програмою дій, яка передбачала: відновлення незалежності Франції та її статусу великої держави, участь країни у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників, конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галузей; відновлення господарства; підвищення в міру можливостей життєвого рівня народу. У політичній сфері генерал задекларував обов'язковість проведення загальних виборів до Національних зборів, яким належить розв'язати проблему майбутнього політичного ладу Франції. Вже у грудні 1944 року генерал де Голль видав ордонанс про націоналізацію вугільних шахт у департаментах Hop і Па-де-Кале, великих автомобільних і авіаційних підприємств, торговельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки газу і нафти, Французького банку, потужних депозитних банків, страхових компаній. При цьому мова не йшла про порушення принципу власності: власникам було гарантовано ту чи іншу форму компенсації. Тільки заводи " Рено" перейшли до рук держави без компенсації, оскільки їхній колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Загалом було націоналізовано 20 відсотків виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 відсотків промислової продукції та 35-40 відсотків капіталовкладень. Водночас за де Голля закладаються основи державного управління націоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соціальними відносинами, так званого " дирижизму": було створено Верховний комісаріат " плану модернізації і оснащення", в 1945 році засновано Державну вищу школу адміністративних керівників; розширено підготовку ви-сокваліфікованнх адміністраторів. Ефективною і розлогою виявилась деголлівська соціальна політика: були відновлені профспілкові свободи, на 40-50 відсотків збільшено зарплату, введено оплачувані відпустки, систему допомоги багатодітним сім'ям, страхування у зв'язку з захворюванням, ваптносію, пенсії за віком та інвалідносте. Допомогу виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких екла- 12* далися з із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представники профспілок і підприємців. 1945 року здійснено чистку державного апарату від вішістш: майже 4 тисяч осіб за вироком судів було ув'язнено, з них 2 тисячі - засуджено до смертної кари. Маршалу Петену смертну кару замінили довічним ув'язненням. П'єра Лаваля за вироком суду розстріляли. Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, діста ла схвалення з боку французів та провідних політичних сил. Проте у зовнішньополітичній сфері перед головою Тимчасового уряд Французької республіки постало ряд серйозних проблем: перша з них полягала у тому. щоб. незважаючи на складні стосунки між французьким генералом, У.Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом, домогтися активної участі Франції у післявоєнному врегулюванні Європи та світу. Річ у тім, що керівники Англіїї і США погоджувалися визнати деголлівський уряд лише де-факто. Ф.Д.Рузвельт планував навіть передати управління Францією " військовій адміністрації союзників". Врешті-решт 23 жовтня 1944 року Великобританія, США, СРСР та багато інших держав з огляду на широку народну підтримку де Голля визнали Тимчасовий уряд де-юре. Докладаючи зусиль, щоб відновити міжнародний авторитет і престиж своєї країни, рівновагу у відносинах із союзниками, посилити тиск на Німеччину, де Голль вирішив опертися на СРСР. Крім того, генерал виношував далекоглядні плани - перетворити Францію у свого роду арбітра у стосунках, які щоразу ускладнювалися між західними державами та СРСР. З цією метою він здійснив візит до Радянського Союзу. Цю поїздку де Голль планував ще 1942 року, коли СРСР визнав його організацію " Франція, що бореться". В грудні того ж року він відрядив до СРСР ескадрилью " Нормандія" (ЗО офіцерів та ЗО механіків). З огляду на " бурхливі" стосунки з англійським прем'єром генерал розглядав навіть можливість передислокації своєї штаб-квартири з Лондона до Москви. Так само в контексті майбутнього франко-радянського зближення необхідно розглядати амністію де Г'оллем 6 листопада 1944 року керівника ФКП Моріса Тореза, який з 1939 року перебував у СРСР і якого він вважав відповідно до судового вироку дезертиром. Річ у тім, що ще у жовтні 1939 року М.Торез за вказівкою Комінтерну втік з військової частини, в якій проходив службу, а вже 7 листопада він об'явився у Москві. Французький суд заочно засудив його за дезертирство до шести років тюремного ув'язнення, а урядовим декретом від 17 лютого 1940 року М.Тореза позбавили французького громадянства. Упродовж 1939-1944 років один з керівників французької компартії, живучи в СРСР, знаходився у " подвійному підпіллі". Керівництво ФКП оголосило, що їхній лідер залишив військову службу для того, щоб нелегально керувати антифашистською боротьбою на території Франції, тому перебування М.Тореза на радянській території було строго засекречено. Після того як два представники Французької компартії увійшли до складу деголлі-вського ФКНВ, М.Торез почав наполягати перед своїми радянськими патронами, щоб його відрядили до Алжиру. Цю проблему було поставлено перед де Голлем. від розв'язання якої залежав його візит до СРСР. Глава Тимчасового уряду дозволив повернення М.Тореза на батьківщину. Шарль де Голль прибув до СРСР 26 листопада 1944 року. Він здійснив переліт на своєму власному літаку через Північну Африку, Єгипет, Сирію, Іран до Баку, звідки вже добирався до Москви потягом. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчилися укладенням договору про союз та взаємодопомогу між Францією та СРСР терміном на 20 років. Головні пункти договору визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх необхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стаття 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язувалися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї з сторін цього договору (стаття 5) та надавати одна одній усіляку можливу економічну допомогу. Договір значною мірою посприяв поверненню Франції статусу великої держави. Водночас французький генерал залишився вірним собі. Незважаючи на наполягання радянської сторони, він відмовився визнати так званий Люблінський комітет - прорадянський уряд Польщі, обмежившись лише обіцянкою відрядити до Польщі свого представника. Французькі збройні сили, реорганізовані Тимчасовим урядом, дбрали участь у завершальному етапі воєнних дій проти Німеччини та Японії. Представники Франції разом з представниками СРСР, США та Великобританії поставили свої підписи під актами капітуляції гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії, ці держави підписали угоду про створення спеціального Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями. За підтримкою Радянського Союзу Франція одержала окупаційну зону в Німеччині, їй було надано статус фундатора Організації Об'єднаних Націй і місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зводилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій. Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 року з різних католицьких організацій (на зразок європейських християнсько-демократичних партій). Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман. Чисельність МРП складала у 1945 році 235 тисяч осіб, в ньому переважали представни- ки середніх верств. 20 відсотків склали робітники та службовці. Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної та соціальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулювання економікою; вони заперечували деголлівську ідею " сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії. На правому фланзі діяла також політичне Республіканська партія свободи (ПРЛ), яка взяла на озброєння програму традиційних французьких правих: свободу підприємництва, невтручання держави в економіку, відмову від націоналізації промисловості та соціального законодавства. Сформувалася тут і " поміркована течія", до якої увійшли Республіканська партія свободи, Селянська партія соціальної дії та група " Незалежних республіканців". Соціальну базу " поміркованих" склали підприємницькі верстви і заможні землевласники. її ж ідеологічні засади зводилися до ідеї верховенства ліберальних принципів у політиці та економіці, до свободи ринку, атлантичної солідарності у зовнішній політиці. Відновило свою діяльність одне з найстаріших політичних об'єднань -Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, на чолі з її попереднім лідером Едуардом Ерріо. Ця партія дискредитувала себе причетністю до краху довоєнного республіканського ладу. Тепер вона виступила за відновлення Третьої республіки і тому була в опозиції до генерала де Голля. На лівому фланзі знаходилися Французька компартія, на початку 1945 року нараховувала вона понад 500 тисяч членів, (очолювали її Моріс Торез та Жак Дюкло) і Соціалістична партія (СФЮ), у лавах якої було 350 тисяч осіб. З обранням у 1946 році на посаду генерального секретаря партії Гі Молле в СФЮ посилилися антикомуністичні настрої та орієнтація на співпрацю з правими республіканськими партіями. Ідеологи партії активно розробляли концепцію «демократичного соціалізму» чи «гуманного соціалізму», яка стала базою політичного курсу соціалістів. До лівого флангу належав також Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР). створений у середині 1945 року Рене Плевеном і Франсуа Міттераном. Особливе місце у партійному спектрі повоєнної Франції займали гол-лісти. які не були ще організовані в політичну партію. Сам генерал де Голль прагнув, як і в роки війни, залишатися єдиним лідером французької нації і не бажав ототожнювати своєї постаті з будь-якими політичними об'єднаннями. Необхідно підкреслити, що із закінченням війни завершився перший етап голлістського руху, так званого воєнного голлізму, упродовж якого вся діяльність генерала та його соратників була спрямована на досягнення єдиної мети — перемоги над ворогом. Новий етап цього руху - політичного голлізму почався з 1947 року, зі створення де Голлем партії- Об'єднання французького народу. 1945-1946 роки стали своєрідним містком між першим та другим етапами голлізму, під час яких де Голль абстрагувався від приналеж- ності до партій, хоча активно співробітничав з ними. Щоб реалізувати свій ідеал влади у повоєнній Франції, де Голль вирі Одночасно з референдумом відбулися за пропорційною системою вибори до парламенту, якому належало стати установчим. Найбільше голосів здобула ФКП - 26, 2 відсотка, а, отже, 159 мандатів, СФЮ - 23, 4 відсотка (146 мандатів), а далі відповідно ЮДСР - 4, 6 та 42; МРП - 23, 9 та 150, радикали - 5, 7 і 29; 15, 6 відсотка голосів було віддано правим угрупуван-ням, які отримали 53 мандати. Переважна більшість партій нового парламенту тією чи іншою мірою заперечувала конституційні плани де Голля. Установчі збори ж виявили особливу повагу до генерала і одностайно надали йому право сформувати уряд. Тут же виник перший конфлікт з комуністами, які, завоювавши найбільше місць у парламенті, вимагали хоч би один із найважливіших міністерських портфелів: внутрішніх чи закордонних справ. Ш.де Голль погодився формувати уряд з представників усіх політичних партій, але виконувати вимоги комуністів відмовився. Досяіти компромісу вдалося лише в січні 1946 року після того, як був сформований уряд з 4 комуністів, 2 членів ЮДСР, 1 -радикал - соціаліста, 4 членів МРП та 5 деголлівців. ФКП отримала портфелі заступника прем'єра, міністра озброєння, промисловості та праці. Найголовнішим для нового прем'єра було визначитися, як разом парламентом і партіями, які засідали у ньому, керувати країною. Адже саме довоєнний " режим партій" призвів, на думку де Голля, до національної катастрофи 1940 року, а тепер партії знову мали намір диктувати свої умови. Це швидко підтвердилося. Наприкінці грудня 1945 року деголлівський уряд надіслав до Установчих зборів для обговорення і затвердження бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували на 20 відсотків скоротити військові витрати. їх підтримали комуністи. Генерал запротестував. 1 хоча дійшли компромісу, де Голль зрозумів, що керувати країною без тиску партії він не зможе і вирішив піти у відставку. Після короткочасної відпустки він 20 січня 1946 року на засіданні уряду заявив про свою відставку, мотивуючи це рішення тим, що не мас змоги протидіяти обструкції з боку парламенту: " Повернувся монопольний режим партій. Я його не схвалюю, тому вирішив залишити свою посаду". Дослідники й.досі сперечаються, наскільки послідовним був у своїх діях генерал, чи насправді прагнув він спокою і відсторонення від політичної діяльності? Його соратники стверджують, шо де Голль розраховував невдовзі повернутися в політику, сподіваючись, що в країні розгорнеться широкий рух за його повернення і тоді він зможе продиктувати Установчим зборам свої умови. Проте цього не сталося. Наприкінці січня 1946 року соціаліст Фелікс Гуєн сформував новий кабінет з представників трьох партій: ФКП, СФЮ та МРП. Так у Франції розпочався період правління трипартійного блоку. Навесні 1946 року Установчі збори завершили розробку проекту нової конституції і схвалили її (" за" проголосували 309, " проти" - 249 депутатів). Провідну роль у державно-політичному житті країни пропонований основний закон відводив однопалатним Національним зборам. Вони обирали президента, який фактично не мав реальної влади, контролювали діяльність уряду. Референдум, який проходив 5 травня, 51, 6 відсотків голосів відхилив цей конституційний проект. Після референдуму 2 червня 1946 року були проведені нові вибори до Установчих зборів, яким належало розробити новий проект основного закону країни. Голоси розподілилися: ФКП - одержала 153 мандати, СФЮ -128, МРП-166. Де Голль, не втручаючись у попередній референдум та парламентську кампанію, тепер вирішив ознайомити французів зі своїм проектом нової конституції. Це сталося 16 червня 1946 року у нормандському містечку Байо. Його було обрано не випадково. Саме Байо стало першим французьким містом, з якого почалося визволення Франції від німецької окупації і куди прибув де Голль після тривалої лондонської еміграції. У червневі дні 1946 року населення Байо зустрічало його як національного героя - дзвонами, прапорами, квітами. Конституційна ідея, виголошена генералом перед жителями міста, (її коментували по радіо та в пресі), зводилася до того, що виконавча і законодавча гілки влади мають бути розділені, глава виконавчої влади, тобто глава держави, повинен володіти найширшими повноваженнями. Він призначає прем'єра, міністрів, затверджує закони і видає декрети, виступає арбітром у різних конфліктних ситуаціях, є гарантом національної незалежності і договорів. Проте Установчі збори залишилися байдужими до деголлівського конституційного проекту. Три провідні парламентські партії (ФКП, СФЮ, МРП) розробили свій компромісний проект, який передбачав обрання загальним. 1Й4 таємним і рівним голосуванням двопалатного парламенту - Національних зборів та Ради Республіки. Національні збори (нижня палата) зосереджували в своїх руках усю владу, вони ухвалювали закони, контролювали діяльність уряду. Президента обирав парламент на 7 років, йому відводилися представницькі функції, президентські акти мав затверджувати уряд, розширювалися права місцевого самоврядування. Разом з тим нова Конституція продукувала досить децентралізовану державно-політичну структуру у Франції, оскільки пропорційна система виборів у маленьких округах дозволяла проходити до парламенту невеликим партіям. Це перешкоджало б створенню парламентської більшості і зумовлювало б перманентні урядові кризи у роки Четвертої республіки. Референдум, який проходив 13 жовтня 1946 року, 52, 5 відсотками голосів схвалив новий проект конституції Франції. 10 листопада вже за новою конституцією відбулися вибори до Національних зборів. Комуністи отримали 182, соціалісти - 102, Народно-республіканський рух- 173 мандати. Радикали і ЮДСР - відповідно 43 і 26 мандатів. За створений восени того ж року " Союз голлістів" французи віддали всього 3 відсотки голосів-.
|